Є така робота – рятувати людей

 

У Колках нещодавно запрацювала нова амбулаторія. А напередодні Тетяна Андрієвська через «Фейсбук» звернулась з проханням виділити й для Порубки 0,5 ставки для медичного працівника: «У нашому селі є людина, до якої звертаються дуже багато жителів – Малош Роман Анатолійович – фельдшер швидкої допомоги. Це хороший спеціаліст, чуйний, порядний, проживає у нашому селі. Нікому не відмовив у допомозі. У нас немає ні медичного пункту, ні належного медичного обслуговування. Село молоде, є багато діток, є й літні люди. Комусь потрібна допомога вночі, комусь в інший час доби. Поки викличуть швидку, багато часу пройде. А такий спеціаліст дуже потрібний. Надіємось на допомогу і розуміння».

Ідею пані Тетяни підтримали у коментарях і написали чимало гарних слів про молодого фахівця. А щоб підсилити свій намір, зібрали підписи і звернулися  до місцевого депутата. Коли односельці так цінують і поважають – це багато чого говорить про людину. Отож захотілось більше дізнатись про порубківського хлопця, який є медиком не лише за професією, а й за покликанням. Допомагати й виручати у скрутну хвилину, не очікуючи від цього особливого зиску, – гарна справа, яка варта уваги і поваги.

 

Романе, часто вибір професії стає продовженням сімейної справи. У Вашій родині були люди у білих халатах?

В нашій сім’ї медиків не було. Моя мама – вчителька, а тато – поліцейський. Першим цією стежкою пішов старший брат. Він зараз  дитячий хірург в обласній лікарні. А потім і я вибрав медичну професію. Навчався в Рівненському медколеджі на фельдшера. Ще під час навчання зрозумів, що це моє. Одразу після коледжу, в 19 років, влаштувався на роботу в швидку. І ось вже п’ятий рік тут. Паралельно здобув рівень магістра як реабілітолог та ерготерапевт.

Без яких якостей, на Ваш погляд, просто неможливо бути медиком?

Найперше, треба  любити свою справу. Добре, коли професія приносить задоволення. Це наповнює особливим змістом не лише робочу діяльність, а й життя загалом. І звичайно важливими є професіоналізм і доброта. Буває бабусі скажеш щось хороше, і одразу її самопочуття поліпшується. Лікуєш словом. Доводиться інколи бути навіть більше психологом, ніж фельдшером. Якщо людина викликає швидку, то у будь-якому випадку їй потрібна допомога. Навіть, якщо не буде госпіталізації.  Часом достатньо просто поговорити, заспокоїти, щось порадити чи проконсультувати і хворому вже стає легше.

А як це – бути фельдшером швидкої допомоги?

Цікаво і часто хвилююче. Ми не можемо передбачити, що очікує нас після виходу на зміну. Скільком людям доведеться допомагати, скільки буде викликів. Ким – терапевтом, кардіологом, хірургом чи інфекціоністом – треба сьогодні бути. Медик швидкої –  «універсальний солдат», якому потрібно розбиратись у всьому. Кожної зміни – колосальна школа життя і медичної практики.

Доводиться бувати на різних викликах, багато бачити, отримувати як вдячність людей, так і негатив від них. Часом «накриває» розчарування. Але я все одно поки не хочу змінювати свою діяльність. Відчуваю, що зараз на своєму місці. Якось, один медик в інтерв’ю сказав, що фельдшер, окрім покликання, це ще й діагноз. У хорошому розумінні цього слова. Працюючи в центрі екстреної допомоги, великих грошей не заробиш. Але люди тут все одно залишаються і допомагають пацієнтам. Багато з них  фанати своєї справи, віддаються їй повною мірою. Хоча й зазвичай залишаються «за кадром» порівняно з лікарями стаціонарних медзакладів. Тому доля правди у словах колеги є: це справді діагноз, який, щоправда, рятує життя інших людей.

А своє перше чергування пам’ятаєте?

Прекрасно пам’ятаю, бо був завал. Я тоді працював диспетчером і за сумісництвом  фельдшером. Викликів було багато. Вони  «сипались» один за одним. А в мене ще бракувало досвіду, щоб справитись з таким напливом. Добре, що в нас є хороший старший фельдшер Жанна Степанівна. Я міг до неї зателефонувати в будь-який час доби, і вона завжди відповідала, підказувала і виручала мене. Та й наука медколеджу і робота в реальності виявились кардинально різними речами. Доводилось переучуватись фактично в процесі. Хоча медик – це така професія, де треба постійно нові знання черпати, проходити тренінги, дивитись лекції, тобто не стояти на місці. Для цього в нашому обласному центрі екстреної медицини проводять кожні півроку курси на різну тематику.

За Вашими спостереженнями, через що найчастіше викликають швидку?

Відчувається «сезонність» захворювань. Під час осені та весни  загострюються серцево-судинні і хронічні хвороби. Влітку частіше викликають через укуси, порізи, отруєння. Взимку – через пневмонії, травми. Завжди були виклики через серце і тиски. Хоча з початком реформи процедура дещо змінилась. Зараз в нас диспетчерська служба в Рівному. І всі дзвінки від пацієнтів йдуть через них. Відтак  вони почали фільтрувати екстрені виклики і неекстрені. Швидка вирушає саме на екстрені. Тому, наприклад, на тиски вже нас не відправляють.

Яка ж тоді нині процедура викликів?

Диспетчери в Рівному розпитують про симптоми та ділять пацієнтів на «екстрених» і тих, кого спрямовують до сімейного лікаря. В них там є свої алгоритми. Нам на планшет приходить результат розмови з хворим – ім’я, куди їхати і кілька слів анамнезу. А також номер телефону, за яким ми телефонуємо і збираємо детальнішу симптоматику. Запитуємо, що сталось і де конкретно знайти пацієнта. Буває, диспетчери пишуть про звичайний головний біль, а на місці може виявитись навіть інфаркт чи інсульт. Тобто часом  їдемо і не знаємо, що очікує нас на виклику.

Кожна зміна – це нові пацієнти, нові діагнози, непередбачувані ситуації. Є якісь випадки, що найбільше запам’яталися з практики?

Було стільки всього, що важко ось так відразу щось виділити. Згадується один стресовий виклик. Я тоді працював півроку у швидкій. І приїхав на анафілактичний шок – шершень вкусив чоловіка за голову. Їду з ним в кареті швидкої, ніби все нормально, а через дві хвилини тиск по нулям і серцебиття майже немає. Треба було реагувати за секунди. На щастя, все-таки вдалось його витягнути. До приймального відділення він фактично пішов на своїх ногах з тиском 120/80. Потім зранку телефонує донька цього дідуся. Каже, якби не Ви, то мого батька в живих не було б. Ви не уявляєте, що для мене, дев’ятнадцятирічного хлопця, значили ті слова. Емоції просто не передати. Подумалось, значить прожив день недарма, врятував життя людині. Це дуже приємно.

Вже п’ять років працюєте на швидкій. А до чого досі не можете звикнути?

Спочатку до всього доводилось звикати, бо ж виїжджаєш і на травми, і на ДТП. Без досвіду непросто бачити картину, коли кінцівки розкидані в різні сторони. Але з часом морально загартовуєшся. Простіше, швидше і з холодною головою приймаєш рішення. Бо все пропускати через себе неможливо, та й не варто. Як каже наша завідуюча, головне пробути на швидкій рік-два, не втекти за цей час з роботи. А далі помаленьку пристосовуєшся.

Хоча кожного разу важко втрачати пацієнтів. Ось до цього справді не можна звикнути. Коли розумієш, що нічого не можеш зробити, якби ти цього не хотів, бо вже запізно. У будь-якому випадку людина створена для життя. І коли вона помирає – це не норма і з цим варто боротися. Неважливо скільки років пацієнту, 8 чи 90, потрібно до останнього змагатись за життя. І моя задача як медика зробити для цього максимум, що є в моїх силах.

Як фахівець швидкої, що порадили б людям?

Не затягувати, не чекати критичного стану, а одразу звертатися до сімейного лікаря чи телефонувати до швидкої. Чим раніше виявлена проблема, поставлений діагноз, тим краще. Не треба сидіти вдома, терпіти і надіятись, що саме пройде. Буває люди жаліють медиків швидкої – стало погано вночі, а вони чекають до ранку. Але інколи ці лічені години коштують життя. Ще одна помилка – самолікування. Доводилось виправляти наслідки цього. Якось, наприклад, таблетки не підійшли і пішла алергічна реакція. Тому будьте свідомими, обережними і цінуйте власне здоров’я.

Як з приходом ковіду змінились умови Вашої роботи? Чи виїжджали до хворих на коронавірус?

Так, були випадки й з хворими на коронавірус. Перший виїзд був емоційно-хвилюючим для всіх, хоча медики завжди готові до найскладнішого. На виклики з підозрою на ковід їдемо в захисних костюмах та щитках. В них спекотно, некомфортно, але безпека передусім. Та й до інших пацієнтів одягаємо маски, рукавиці та окуляри. Тобто стали більш обережнішими. З початком пандемії навантаження на медиків швидкої звісно зросло, особливо в періоди загострення коронавірусу. Але в загальному нічого кардинально не змінилось. Інших хвороб ніхто не відміняв. Ми й надалі обслуговуємо всі випадки, аби надати допомогу тим, хто її потребує.

Скільки людей нині працює у Вашому колективі?

Фельдшерів – 18. Лікарів менше – три виїзних і завідуюча, яка також бере чергування. В нас  хороший колектив. Колеги завжди виручать, допоможуть і підкажуть.

Якби могли вплинути на галузь медицини, що змінили б?

Мабуть, не в самій галузі, а суто в нас в Дубровиці. Я зробив би повноцінні бригади швидкої допомоги. Щоб на кожен виклик виїжджали не лише фельдшер та водій, а й лікар або ще один фельдшер. Бо самому важко справитись і встигнути все – і медикаменти набирати, і колоти, і надавати екстрену допомогу. В нас водії молодці. Якщо треба, то й перев’язку зроблять та крапельницю заправлять. Їм доводиться перекваліфіковуватись в медиків в наших умовах. Що не попросиш, у всьому допоможуть.

А як перезавантажуєтесь після роботи?

Літом практично кожного дня футбол. А зимою і осінню – рибалка. Буває, добу відпрацював, і відразу – на річку. Морально, емоційно відпочиваєш серед природи. Тишина та можливість побути на самоті – те, що треба, після насичених робочих буднів.

Читала, що гарно люди відгукуються про Вас…

Дуже приємно чути хороші слова від своїх односельців. Люди приходять з різними потребами – комусь треба укол зробити, комусь крапельницю поставити, когось послухати, комусь тиск збити чи температуру. Шкода, що не завжди вдома маю необхідні ліки. Але за можливості, завжди стараюсь допомогти, чим можу.

Спілкувалась Леся КОНДРАТИК.