четвер, 5 квітня 2018 р.


Роман Колюхов: «Не варто
молодь недооцінювати»
Коли починала працювати в нашій газеті, однією з перших моїх публікацій був матеріал про дозвілля молоді. А точніше його відсутність. Бо ж ніде було у місті провести час із задоволенням та користю. От і доводилось молодим людям коротати вечори в парку на лавочці чи біля цілодобових магазинів. Тоді дійшла висновку, якщо сама молодь не вирветься з цього замкненого кола, то ніхто їй не допоможе. І дуже приємно, що крига таки скресла. Кілька ентузіастів задумали створити у райцентрі осередок, який би став прихистком для молоді і не тільки. Отож про перші кроки молодіжного центру розповів його ідейний натхненник Роман Колюхов.

Як виник задум, бо ж для маленької Дубровиці подібні проекти – рідкість?
Задум з’явився спонтанно. Якось з товаришем Ігорем Пінчуком прогулювались повз колишній кінотеатр. І він говорить, мовляв, таке приміщення стоїть у центрі міста без діла, хотілося б щось цікаве зробити. А я йому: «Чому б не облаштувати там молодіжний центр, де кожен знайшов би справу для душі, де б молодь спілкувалась, знайомилась, де  народжувалися і втілювалися б ідеї». Ми цим загорілися. Взялися за створення проекту, оприлюднили його і, на диво, отримали багато схвальних відгуків. До нас приєдналися ще кілька ініціативних молодих людей: Святослав Боковець, Марія Цапко, Олена Кібук та інші. І ми вирішили діяти, навіть з тими ресурсами, які в нас є. Бо якби лише з одним задумом прийшли до влади і попросили велике приміщення, то на нас подивилися б, як на дурачків. А так поки хочемо зібрати команду і робити перші кроки.
Що вже цікавого можете запропонувати молодим людям?
Наразі хочемо розповісти про наш задум і зацікавити молодь, тому розпочали з малого. Збираємось у гуртожитку міського ліцею грати в ігри – «Монополію», «Мафію», «Крокодила». Влаштовуємо тенісні турніри. Показували в будинку культури фільм «Кіборги», популяризуючи таким чином українське кіно. Цієї неділі також буде кіносеанс. Діє креативна студія, де дівчатка-школярки, наприклад, робили паперові квіти з  шоколадним сюрпризом всередині і роздавали перехожим на вулиці. В найближчих планах – тематичні дискотеки та майстер-класи. Звісно якщо знайдуться люди, готові поділитись своїми знаннями. Тобто робимо поки те, що реально втілити.
Назва молодіжного центру «Вільний простір»? В чому сенс?
Ми живемо за принципом: дім – робота чи навчання – дім. І зачасту немає третього місця, де можна з користю відпочити та  відволіктись від буденності. Так ось «Вільний простір» – і є цим місцем, де кожен може почуватися комфортно, знаходити однодумців, бути почутим. Ми хочемо створити атмосферу, щоб людина один раз прийшла і їй захотілося повернутись ще. І ця філософія вже працює. Коли молоді люди приєднуються до нас, вони кажуть, що їм цікаво, їхні очі починають горіти.
Але поки «Вільний простір» без власного простору. Ютитесь в гуртожитку, в тенісному залі, в будинку культури…
На нинішньому етапі це не є великою проблемою. Але в подальшому хочемо облаштувати колишній кінотеатр. Багато виникло зауваг, а чому саме його? Мовляв, можна проводити заходи в різних місцях – в БК, бібліотеках, школах. По-перше, ми хочемо відродити призначення кінотеатру – ефект великого екрану. А по-друге, якщо бігати по різних локаціях, то втрачається сама сіль проекту – універсального центру для молоді. Якщо стало реальним будівництво спортивного комплексу, хоча рік тому в це ніхто не вірив, то сподіваюсь і в цієї ідеї є майбутнє.  Останнє слово буде за районною радою. Ми ні в якому разі не хочемо повісити ще один баласт на бюджет. Якщо буде політична воля, то розраховуємо на фінансування реконструкції за рахунок Державного Фонду регіонального розвитку. А далі центр має бути самоокупним.
Що в ідеалі має бути?
Сучасний, комфортний, комп’ютеризований молодіжний центр, де буде  великий екран для перегляду фільмів. Вільний простір для спілкування  та знайомств. Дитяча кімната, креатив-центр, фото-, художня, танцювальна студія. Приміщення  для проведення презентацій та зустрічей. Його також може використовувати й влада для звітів, депутати для прийому громадян. Молодіжний центр буде місцем, де кожен зможе втілити свою ідею і щось організувати. Звісно, це план-максимум. Будемо раді, якщо вдасться зробити хоча б частину. Головне, що сам процес роботи над ним  приносить величезне задоволення. І це натхнення та позитив передаються все більшій кількості людей.
У Вас є багато планів, але чи власне молоді треба такий центр? Бо побутує думка, що нині вона пасивна і має зовсім інші пріоритети?
Частково з цим погоджуюсь. Молодь дуже різна. Ми чудово розуміємо, що є великий відсоток людей, яким це не цікаво. Якщо дехто сам не знає, які в нього інтереси та пріоритети, то молодіжний центр нічим не допоможе. Втім є молодь, яка прагне яскравого життя, більш активного і насиченого. І ми постараємось це їм дати. Хочу вірити, що саме такі молоді люди згодом покажуть приклад, як в Дубровиці можна проводити час по-іншому. Можу з упевненістю сказати, що молодь активніша, ніж ми думаємо. Не варто її недооцінювати, а просто почути.
Які проблеми та «але» є наразі?
Дуже мало людей про цю ідею знають, тому нині виникає проблема з донесенням інформації. А ще складно підібрати графік заходів, щоб догодити всім. Найбільша загроза, якщо цей проект стане заполітизованим. Опиниться розмінною монетою в чиїхось політичних іграх перед виборами. Втім у «Вільному просторі», сподіваюсь, політики не буде.
Який меседж хотіли б донести до молоді?
Насамперед бути активним, визначитись з тим, що вони хочуть досягти в житті. Спілкуватися не в соцмережах, а вживу. Це ж значно цікавіше. Не треба соромитись озвучувати свої ідеї. Кожна з них може перерости в крутий проект. Тож запрошуємо молодь приєднатися. Поки не в конкретне приміщення, а до нашого молодіжного руху.
Можливо, хтось дорікне, що така ініціатива не на часі. Такі закиди були і досі є в сторону будівництва стадіону. Втім  коли нарешті настане та прекрасна міфічна пора?
За вічним круговоротом проблем  можна й взагалі не дати дорогу чомусь новому. Часто кажуть, мовляв, молодь – наше майбутнє, не розуміючи, що вона насправді – наше теперішнє.
Леся КОНДРАТИК.



Наталка Позняк: Про українську мову,
посвідку і любов до Батьківщини
Наталю, нещодавно у «Фейсбуці» читала про Вашу ситуацію щодо посвідки про знання рідної мови. Сьогодні, з плином часу, як дивитеся на цей момент?
Насправді нічого страшного не сталося. Мені сказали, що на ту вакансію більше претендентів не виявилося, тому конкурс буде скасовано і оголошено по-новому. Так що все владнається. Але шкода втраченого часу.
До речі, якби університет працював у нормальному режимі і я вчасно отримала б потрібну довідку, я, як і всі, може, і не звернула б на це увагу. Як казали древні латиняни, «Dura legs, sed legs» – закон є закон. Але саме ця ситуація змусила замислитися над тим, що я назвала бюрократичним ідіотизмом. Бо виходить, що я маю окремою довідкою підтверджувати свій диплом українського філолога. При чому, довідку цю мені виписали на основі мого ж диплому, без додаткових іспитів. Але без довідки у мене документи ніхто не приймає, бо «не положено».
Водночас, ця ситуація яскраво продемонструвала весь абсурд, яким насправді переповнена державна служба. Бо у нас на двох працюючих припадає троє контролюючих. І самі держслужбовці, як мені довелося спостерігати, в кращому разі 50% зусиль віддають роботі, а 50% - написанню звітів про цю роботу. І виходить так, що в багатьох випадках твоя робота нікого не цікавить, головне – щоб звіт був якісний. І не важливо, що ти за людина, що ти знаєш, що ти вмієш – аби всі папірці були в нормі. Моя логіка відмовляється це сприймати.
При тому, ці ж вимоги законодавства демонстративно порушують держслужбовці найвищого рангу, які є, по-суті, обличчям держави. Наприклад, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков у своїх публічних виступах віддає перевагу «общепонятному», і ніхто його за це не карає. Більше того, один львівський активіст подав на нього до суду за спілкування російською під час презентації у Львові нової поліції. І виграв цей суд. І що? Арсен Борисович став більше спілкуватися українською?
Взагалі, виходить парадокс. З кожним роком у нас створюється все більше контролюючих органів, все більше структур беруться за боротьбу за мову, за державність, проти корупції. Але на ділі все перетворюється лише на імітацію – ми всі бачимо це хоча б на прикладі ситуації з бурштином. У зв’язку з цим згадується фраза диктатора Франко, яку він проголосив наприкінці війни: «Треба діяти за принципом: друзям – усе, ворогам – закон».
Часто спілкуєтеся з різними посадовцями, іменитими людьми. Як ви охарактеризували б рівень знань української мови у наших непересічних співвітчизників?
Я скажу так: чим вищий культурний рівень людини, тим краще знання мови. Більшість людей, з якими я спілкуюся, прекрасно володіють українською мовою, і це є нормою. Багато хто на 2-3 хвилині спілкування переходить на українську. Російською переважно спілкуються люди з комплексом провінціала або ті, для кого Україна – це певна територія, без історичних чи культурних рефлексій. А ще люди, у яких ці рефлексії сформовані російською культурою, музикою, російськими історичними міфами, над чим так наполегливо працювали радянські ідеологи. І політиків це так само стосується. І це прикро. Бо ще Грушевський казав, що головна біда України в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна.
Якою мовою розмовляє столиця – серце України?
По-різному. Хоча, скажу відверто, з кожним роком все більше можна почути саме українську. І в магазинах усе частіше, коли чують від тебе українську, переходять на цю мову. Приємно, що багато молоді, навіть, якщо вони виростали в російськомовних родинах, підростаючи, свідомо переходять на українську. Це – мова молодих і допитливих.
Взагалі, якщо згадувати кінець 80-х, коли я вперше потрапила до Києва, то відмінність разюча. Тоді українську можна було почути хіба що на концерті і на філологічному факультеті. І все. В інших сферах безроздільно панувала російська. Згадую, як до мене з моєю подругою радісно кинулися журналісти українського телебачення, де якраз започатковувалася програма «Говоримо українською», почувши, що ми на зупинці розмовляємо не по-російськи. Ми тоді стали телезірками і, коли я приїхала до Дубровиці, мені багато хто казав, що бачив по телевізору.
Але водночас, варто трошки від’їхати від Києва – ситуація кардинально міняється. У тій же Бучі чи Ірпіні українську можна почути набагато рідше, ніж у столиці. Я не знаю, чи це згаданий раніше комплекс провінціала, чи щось інше. Але факт лишається фактом.
Як ви оцінюєте свій рівень знань рідної мови?
Знаєте, кажуть, що іноземну мову можна вивчити за три роки, а рідну вчиш усе життя. Але останні 20 років я практично не переходжу на російську, принципово, хоча і володію, і маю паралельно диплом російського філолога. Звичайно, можливо, я не такий блискучий стиліст, як відомий мовознавець Олександр Пономарів, але із ста балів я свій рівень оцінюю як мінімум на 85-90. Принаймні у газеті «Україна молода», де я працюю, у коректорів до моїх текстів практично немає зауважень.
Де сьогодні можна замовити довідку про знання мови?
Насправді перелік вишів, де працюють такі атестаційні комісії, досить великий. У Рівному, наприклад, це можна зробити у Рівненському державному гуманітарному університеті, Національному університеті водного господарства і природокористування та Приватному вищому навчальному закладі «Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка Степана Дем’янчука». У Києві теж є з десяток таких вишів. Але тут багато що впирається у гроші. Наприклад, в університеті Шевченка, який я закінчувала, така довідка на основі диплому мені обійшлася в 90 грн. Якби диплом був не профільний і довелося складати іспит – вартість була б більше 600 грн. В університеті Грінченка – 500 грн. Це із того, що я знаю.
Що ви порадили б молоді, яка хоче стати держслужбовцем і не тільки?
Ну, насправді я іще не є держслужбовцем, так що чогось такого бажати і не випадає. Але хочу передусім побажати не втрачати віри – і в державу, і у власні сили. Нещодавно спілкувалася зі своєю студенткою, яка зараз навчається у Львові на журналіста. Так вона сказала, що ніколи не поїде з України, хоча такі можливості є, бо це як залишити хвору маму напризволяще. А ще хочеться згадати слова, які мені постійно в дитинстві повторювали мої батьки: «Для інших треба робити так, як для себе. А можеш – то й краще. Щоб потім перед людьми соромно не було».
Але насправді, держава – це ми. Кожен з нас. І справа вибору кожного – миритися із правилами, які існують, навіть, якщо вони недолугі, чи відстоювати власну позицію, пропонувати нові підходи, втілювати нові ідеї. Поки що в держслужбі переважає перше. Але, повторюю, це лише тому, що ми робимо вигляд, що нас це влаштовує.
Чи вважаєте знання рідної мови невід’ємною рисою патріотизму?
Рідної – так. Але питання в іншому – яка мова є для людей рідною? І про який патріотизм ідеться? От для мене до 7 років рідною мовою був і лишається наш поліський діалект, яким я досі розмовляю, коли приїжджаю додому. Так що, я не патріот?
Але знання української мови чи вишиванка не є беззаперечною ознакою патріотизму. Знаю багатьох політиків, які ще в 90-х і за мову виступали, і за Україну. Але коли випадала нагода «поторгувати чужою правдою», як казав Шевченко, не втрачали такої нагоди. До речі, на Майдані і на війні було багато російськомовних, які з дитинства були виховані на російських культурних зразках, але які є патріотами і свого міста, і своєї держави, і які готові віддати за неї, як у гімні, «душу й тіло».
Водночас, хочу сказати, що знання державної мови – це ознака ПОВАГИ і до держави, і до людей, серед яких ти живеш. І дуже хочеться, щоб настав той час, коли слова Україна, українська держава викликали б беззаперечну гордість і повагу у всіх, щоб у тих, хто був вихований на інших культурних цінностях, з’явилося бажання стати частинкою цієї держави, відкрити для себе її глибину і силу. Це і є патріотизм. Але доки існуватиме підміна понять, несправедливість і демонстративна неповага до законів з боку тих, хто в очах багатьох є уособленням держави, на це марно сподіватися. Власне, з цього ми і почали нашу розмову.
Який вислів українською Вам найбільше до вподоби і він постійно у Вас в голові?
Не знаю, як постійно, але дуже люблю Шевченкове: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає. З нами правда, з нами сила і воля святая». Вірю, що так і буде.
Спілкувалася
Любов КЛІМЧУК.

Наталка Позняк, 13 березня, допис у «Фейсбук»
Сьогодні я не змогла подати документи на конкурс на заміщення вакантної посади на державній службі. Не змогла, бо не було посвідчення, що я володію державною мовою. При тому, що у мене диплом українського філолога, і за іспит із української мови в мене стоїть п’ятірка.
Але посвідчення у мене немає досі, хоча документи я подала ще в кінці лютого. Бо в Інституті філології КНУ імені Шевченка, який я закінчувала, до 1 березня були канікули у зв’язку із економією опалення. А, щойно вийшли – знову пішли на канікули, цього разу в рамках акції «прикрути». І повноцінно запрацювали лише з 12-го.
Сьогодні мені повідомили, що моє посвідчення таки виписане на основі мого диплому. Але мені його не можуть дати, бо там немає печатки і підпису ректора. А ректор буде в четвер. А останній термін подачі документів збіг сьогодні о 17-й годині...
В результаті на конкурс я пролетіла. І є два варіанти: або шукати іншу роботу, або сподіватися, що ніхто на цю посаду не пройде і чекати оголошення повторного конкурсу. А це додаткові кілька тижнів, якщо не місяців у підвішеному стані.
Ні, я всіляко підтримую категоричну вимогу для держслужбовців володіти державною мовою і послуговуватися саме українською мовою, якщо ти презентуєш державу Україна. Але я не розумію, чому бюрократичний ідіотизм має бути вищим за елементарну логіку. Адже наявність профільного диплома уже свідчить про фахову підготовку.
І от такі ситуації одразу ставлять під великий сумнів ефективність державної служби. Як і самої держави.



ГЕРОЇ
НЕ ВМИРАЮТЬ –
ГЕРОЇ СЕРЕД НАС
22 березня на фасаді Дубровицького професійного ліцею відкрили меморіальну дошку нашому Героєві Юрію Колеснику. Саме в цей день хлопцеві виповнилося б лише 24 роки. Клята війна обірвала життя ще одного зовсім юного сина поліської землі у жовтні 2017 року. Востаннє блакитне небо над Україною він побачив неподалік Волновахи. Отож віднині поглядом своїх гарних очей Юра буде зустрічати зранку учнів ліцею і бажатиме їм з неба «Гарного дня».

«Мій син і воював, щоб діти мали можливість навчатися, відпочивати і радіти життю», – саме так сказала мені мама захисника Валентина Василівна. Разом з чоловіком Олександром Володимировичем вона пронесла цю подію крізь самісіньке серце, це читалося в їх очах, це можна було й не читати, всі це розуміємо. Адже батьки ніби з синочком зустрілися в той день біля ліцею. Велику особисту подяку тато і мама Юри передали нашому народному депутатові Василю Яніцькому, за сприяння якого було встановлено цю меморіальну дошку. Вони зазначили, що постійна увага Василя Петровича до пам’яті наших захисників – це справа його доброго серця.
На урочистій лінійці вшанували пам’ять Героя учні та працівники ліцею, учасники АТО, військовий комісар Анатолій Білаш, помічник-консультант народного депутата Оксана Слободзян, перший заступник голови РДА Микола Кохно, заступник голови районної ради Олександр Задорожний, секретар виконкому міської ради Оксана Краглевич та заступник міського голови Юрій Яременко, представники громадськості міста.
Відкрив лінійку директор закладу Михайло Лосік. З хвилюванням у голосі він згадав: 
– Щороку ліцей випроводжає у світ близько ста двадцяти випускників. У 2013 році наш заклад закінчували дуже хороші, творчі і цікаві діти. Серед них Юрко Колесник. Якнайкраще згадую цього чудового хлопця. Бувало, закінчаться уроки, а Юра ще у закладі. Він то майстру допомагає, то класному керівникові у чомусь підсобляє, то картини малює. Всюди хотів встигнути, все хотів знати, залишити по собі гарну згадку. Картини Юрка – це гарний спомин про нашого учня-патріота.
Як пригадала мама Юрка у нашій особистій розмові, син називав ліцей своїм сонечком, своїм теплим моментом життя. Захисник казав, що найбільш важливі спогади про Дубровицю пов’язані у нього із професійним ліцеєм. Наголошував, що діти, які тут вчилися, у житті не пропадуть. Професійний ліцей – це гарний старт, бо люди, які все вміють і на війні були затребуваними, і у цивільному житті мають до чого руки докласти.
Право відкрити меморіальну дошку Юрію Колеснику було надано бойовому побратиму Героя, учаснику АТО, майору Михайлу Афанасьєву. Одна мить і вже на нас дивиться щирими очима цей вродливий юнак, який не побоявся йти до кінця.
Отець Сергій звернувся до всіх присутніх зі словами: «Нема більшої любові до ближнього, аніж віддати життя за друзів своїх». Настоятель Свято-Миколаївського храму, який відспівував Героя в день поховання, освятив і меморіальну дошку.
Нагадаю, восени 2013 року Юрко підписав контракт із ЗСУ. Бог зберіг йому життя, як виходили з Іловайського котла. А під Щастям знову потрапив у велику небезпеку, був контужений. Лікувався, з перших днів перебування у госпіталі думками завжди рвався на фронт. Був час, як вступив у Військову академію Одеси, але швидко залишив навчання, бо зрозумів, що його місце на передовій.
Як розповів батько Юри, син завжди казав про те, що не сидітиме вдома, доки побратими захищають рідну землю. Він був дуже дружелюбним і щирим. Завжди намагався особисто прикрити друга, було й таке: зняв свій надійніший бронежилет і віддав менш досвідченому молодшому товаришу, щоб його захистити.
А якось до бригади приїхав служити земляк з Берестя. У молодого чоловіка не було доброго взуття, то Юра поїхав до магазину і за власні кошти купив йому берці.
Ночами він часто робив бойовим побратимам татуювання. Бійці наносили на тіло особистісні малюнки не заради моди чи розваги. Вони знали, що ходять під прицілом смерті. Дуже часто завдяки татуюванням, зробленим Юрком, вдавалося ідентифікували загиблих. Юра їздив на упізнання і бачив хлопців, яким зовсім недавно наносив малюнки на тіло. Але хлопці вже не могли нічого сказати побратиму – ні застерегти, ні порадити. Своїх полеглих друзів він возив і до матерів, щоб вони провели синочків в останню дорогу. Одного разу довелося супроводжувати тіла двох братів. Хіба треба здогадуватися, чому цей хлопчина посивів у 21 рік?
Ще один щемливий момент. Військовий комісар Анатолій Білаш вручає матері захисника нагороду сина. Згідно з Указом Президента посмертно Героя нагородили орденом «За мужність» третього ступеня. Зажурена мати з нагородою в руках дуже розчулила всіх присутніх, зажурена мати Героя, син якої віддав життя за кожного з нас.
Гарно пройшла урочиста лінійка. Дякуємо ліцеїстам та їх наставнику, керівнику закладу Михайлу Лосіку за те, що так трепетно, так відповідально і щиро поставилися до цього життєвого моменту. По її завершенню зайшли до одного з кабінетів закладу подивитися на Юрині картини. Михайло Вікторович зазначив, що у цьому куточку ліцею ремонт робив Юра з однокурсниками, всьому хлопці навчилися у ліцеї. Мама ще поділилися спогадом: «За все син брався, і чайник полагодить, і по господарстві все-все умів. Він ніколи не сидів, склавши руки. Такий був енергійний, працьовитий, непосидючий».
 На одній з Юриних картин зображено візитівку Дубровиці - костел і зелень довкола. Інша картина - у стилі модерну.  Тато Юрка пояснив, що тут зображено художника з пензлями. Хлопець любив мистецтво і саме життя. Останні роки він часто слухав Біблію, в аудіозаписах на диктофоні. Герой йшов до Бога. Він прийшов до Господа зовсім юним. Богові також треба такі гарні, молоді і такі відкриті серцем і душею! Вічна пам’ять Герою!
Люба КЛІМЧУК.








Людмила ГРИЦЮК:
«ДУЖЕ ПРИЄМНО БУТИ ЧАСТИНОЮ СВЯТА»
Нині, коли постійно на слуху президентський «Рошен», мало  хто навіть знає про скромну львів’янку Климентину Авдикович. Ця жінка, шукаючи, як прогодувати дітей після смерті чоловіка, почала продавати домашні солодощі, що згодом виросло у цілу фабрику. Ту саму, котра стала попередницею львівського «Світоча». До чого це? А до того, що справжня мама ніколи не буде сидіти, склавши руки, якщо йдеться про майбутнє й добробут її дітей.
Людмила Грицюк із Лісового – поки що про власну фабрику не замислюється. Але в момент відчаю так само не опустила руки.  Жінка освоїла нову справу й тепер працює провідним кондитером  відомого в нашому краї кафе «Золоте» та однойменної кав’ярні.  Сьогодні наша розповідь про цю жінку та її захоплення.

Пані Людмило, розкажіть трошки про себе. Хто Ви та звідки?
Народилась я в АР Крим, в смт. Коктебель. Та після розлучення з татом мама забрала мене на свою батьківщину, в Запоріжжя. Там я закінчила одинадцятирічку. На подальше навчання грошей не було, тому повернулась до Криму. Там в літній період, коли сезон відпусток в розпалі, підзаробляла, працюючи покоївкою в готелях та пансіонатах. В Коктебелі познайомилась з своїм майбутнім чоловіком,який там служив прикордонником. Побралися, в нас народилось двоє діток. Жили дуже скромно, бо все вкладали в майбутнє власне житло. Мені там залишилася невеличка земельна ділянка у спадок. Я все мріяла відкрити скромний пансіонат для відпочивальників. Планувалося одне. Вже й кредитів набрали, земельну ділянку оформили, почали зводити будиночок…
В народі кажуть інколи про сприятливу нагоду: «Не  було щастя, то нещастя допомогло». Чи не про Вас це випадково?
2014 рік змінив наше життя... «Ми покинули все, щоб залишитися вдома», - вираз не мій, але для мене дуже актуальний. Були скрутні часи – для держави та й особисто для нашої родини. Кинувши все надбане, з кредитами рушили сім’єю на материк, додому в Україну. Довелося знову все починати з нуля на батьківщині в чоловіка, в селі Лісове. Юрія майже ніколи не було вдома – завжди працював на декількох роботах, щоб якось зводити кінці з кінцям... Чим я могла допомогти, сидячи в декреті за третьою дитиною та й без освіти, спеціальності? Намагалась щось продавати через Інтернет, хотіли з чоловіком розвести якусь худобу, шукали можливість займатися сільським господарством. Але все марно, новий кредит брати не хотіли, та й під заставу ми нічого запропонувати не могли. А мали ж іще розрахуватися з боргами.
...Якось подзвонили мені люди і запитали, чи могла б я зробити торта у вигляді мультяшного персонажу та капкейки, і все це їде на Київ?! Я звичайно погодилась, це ж були хоча б невеликі, та гроші. А вже потім мені стало дуже страшно, адже всі мої вироби з мастики  видавалися мені такими примітивними. Я ж ніде, окрім інтернетівських майстер-класів, тоді не вчилася кулінарії. Навіть не вірила, що звичайне хобі зможе мені приносити прибуток. Одне слово, перед тим, як віддавати це перше кулінарне замовлення, про всяк випадок прийняла заспокійливе. Хоча, заради справедливості, варто зауважити, що тортик той таки вдався. Ото вже правда, що новачкам везе.
Коли відкрили в себе кулінарні здібності?
Я завжди любила  почаклувати на кухні. А коли з’явилися малятка, то частенько влаштовувала для родини «свято шлунка».  Мабуть, це в мене закладено на генетичному рівні.
Як майстер Ви людина критична?
Я й досі дуже хвилююсь, коли роблю  щось на замовлення, бо завжди дуже критична до себе. З тих людей, що перш ніж відрізати, разів сім відміряю. Добре обмізковую, як й що зробити. Вже добре набивши руку, долаючи всі внутрішні протиріччя та невпевненість в собі – створила сторінку в Інтернеті, де почала виставляти фото своїх робіт. Але бути «самоучкою» не дуже добре. За теперішніх цін на витратні матеріали-інгредієнти, кулінар права на помилку не має. А інколи знань та навичок таки бракує. Тим паче коли доводиться мати справу з великою кількістю різнопланових десертів. Тоді на допомогу приходять різні майстер-класи. Звісно, я була на них і в нашої землячки О.Клюйко,з якою, до речі, ми дуже подружилися, та відвідувала такі кулінарні вишколи і в Києві.
На Вашу думку, справжні гурмани – це які люди?
Мені здається, що в нашій бідній виснаженій Україні  гурманом може вважатися вже той, хто зможе калорійно та більш-менш збалансовано прогодувати себе та сім’ю.
Хтось із жінок мріє про діаманти, хтось – про дорогі шуби,  про власні шикарні авто. А про що мріє Людмила Грицюк?
Мрію про затишний власний будинок, в якому можна буде облаштувати собі майстерню для роботи. І звичайно про те, щоб всі мої рідні були здоровими. На даний момент це для мене дуже болюче питання, яке зачіпає за живе. Моя рідна сестра, що залишилася в Криму, раптово захворіла в травні минулого року. Дiагнози ставили різні: рак стравоходу, ахалазiя... В липнi забрала до себе її дитину, не могла ж я дозволити, щоб рідна кров десь поневірялася без нагляду. Пробувала кілька разів  добитися, що необхідно для видужання сестри. Але згодом зрозумiла, що лiкування вона не отримує зовсім. Порадилася з чоловіком, й було вирiшено транспортувати сестру до Києва в якусь нормальну клініку. Менi допомагали друзi, та й зовсiм чужi люди взяли витрати на лiкування на себе. Найняли реанімобiль, щоб перевезти мою сестричку з-пiд кордону Чонгар до Києва. 27 липня її забрали в лікарню, а 29 липня, якраз на своє 37-рiччя, вона впала в кому, потім були реанімація й довгі дні та ночі на межі життя та смерті.  Дива не сталося, 7 вересня моя сестра в агонії померла – в неї виявився менiнгоенцефалiт. А час було безнадійно втрачено. Поховала я її коло себе – в Лicовому. Тепер для племінниці намагаюся замінити маму.
Коли менi запропонували престижну офiцiйну роботу, я дуже зрадiла. Ми разом облаштовували примiщення, була закуплена сучасна спецтехнiка, в нас були великi плани... Та життя внесло свої корективи, у зв’язку з хворобою сестри вiд працевлаштування змушенна була вiдмовитися. Бо й дiток вже стало четверо... Але вiд мене не відмовились – домовилися, що чаклуватиму над десертами вдома. Ось так вже i працюємо
Пані Людмило, до речі, а продукції яких кондитерів Ви надаєте перевагу?
Зазвичай я дивлюсь роботи кондитерів на просторах Інтернету, підписуюсь на їхні канали... Бадді Валастро – король кондитерів, в нього дуже цікавий канал на «Ютуб», Алекс&Мілана дарує багато свіжих ідей...
Яких принципів дотримуєтеся у виготовленні десертів?
Щоб випiчка чи десерт вдався, треба, по-перше, не боятися тiста. Головне все гарно вимiсити. В декорi важливо не поспiшати (з цим в мене проблема), також всi інгредієнти мають бути однакової температури.
Чи є серед цих ласощів якісь найулюбленіші?
Люблю легкi суфлейнi торти з рiзними конфетюрами.
Незабаром ми святкуватимемо Світле Воскресіння Господнє. Чи не могли б поділитися з нашими читачками Вашим рецептом паски?
Звісно, охоче. Я випікаю цей великодній хліб за таким рецептом:
Інгрідієнти: 0.5 л молока, 5-6 яєць, 0.200 г масла, 0.100 мл.вершків, 50 г. дріждів, 0.300-0.400 г цукру.
Приготування: Дріжді перемішуємо з цукром, додавши трішки теплого молока; добре розмішуємо всі інші інгредієнти за кімнатної температури; додаємо борошно та вимішуємо гарно тісто; ставимо в тепле місце для піднімання. За бажанням можна додати курагу, родзинки, горішки. Коли тісто підніметься, його гарненько ще раз вимішуємо та розкладуємо по формочках, паперових або металічних, змащуємо олією, чекаємо, поки все підійде в формах та ставимо в попередньо нагріту до 180 градусів духовку. Готовність перевіряємо дерев’яною шпажкою.
Кулінарія – це єдине Ваше захоплення?
Поки що так. Кондитерство вміщає в собi дуууже багато нового та цікавого. Тим паче я вiд тортiв вже залежна, хоча до солодкого, можна сказати, байдужа. Як не дивно, проте в кулінарії мене більше приваблює не смак, а емоції. Так приємно бути частинкою свята, особливо дитячого. Адже я печу не тiльки на кав’ярню «Золоте», а i приймаю замовлення через Інтернет та по телефону.
Основним своїм покликанням Ви самі вважаєте ….?
На майтер-класі в Києвi серед багатьох зовсiм незнайомих людей врізалися в пам’ять слова однієї його учасниці. Ця дівчина менi сказала, що вiд мене йде дуже сильна дитяча енергетика... Напевно, бути насамперед мамою і є моїм покликанням.
Людмила РОДІНА.



* Сесія районної ради
ЗНОВУ БУЛИ ПОДАРУНКИ, А ГРОШЕЙ ЗАВЖДИ МАЛО
28 березня  відбулося пленарне засідання двадцять другої сесії районної ради. У її роботі взяли участь 25 депутатів. Прибув на сесію й депутат обласної ради Геннадій Шевченко. Всього цього дня народні обранці розглянули 25 питань, з якими ми вже ознайомлювали наших читачів, публікуючи оголошення про скликання сесії. Сьогодні зупинимося на найбільш «драматичних» моментах перебігу сесії.

«МІЙ ГОЛОС РАХУВАТИМУТЬ СПІЛЬНО З ГОЛОСОМ
СТАСЮК, ЧИ ВСЕ-ТАКИ НАРІЗНО?  ЧИ РАЙОННУ РАДУ ВЗАГАЛІ ВІДТЕПЕР ПРЕДСТАВЛЯТИМУТЬ 35 ДЕПУТАТІВ?»
Цим запитанням  Олексій Лясковець, котрий минулого року заявив про складання депутатських повноважень через протест проти «лобізму», а згодом оскаржив у Хортицькому суді відповідне прийняте районною радою рішення, дещо заставив похвилюватися й лічильну комісію, й президію. Ефект появи в сесійній залі неочікуваного гостя підсилився ще й його виступом за трибуною. Олексій Володимирович  пішов за неї без запрошень після того, як голова районної ради Микола Кухарець відповів, що чисельність районної ради залишиться незмінною. Тоді пан Лясковець поставив до президії декілька конкретних запитань: «чому мене не викликають; чому мене не ставлять в список; і головне – чому районна рада живе за бюджетом, що прийнятий незаконно?». І пояснив, чому, на його розсуд, незаконно. На його думку, якщо суд визнав незаконним рішення районної ради від 17 березня минулого року (дата сесії, на якій Олексій Лясковець подав заяву про складання депутатських повноважень), то втрачають легітимність й всі наступні рішення, що з нього витікають. Тобто й рішення про обрання на його місце депутатом Ніни Стасюк, яка голосувала за районний бюджет. «Що мені робити?», – звернувся пан Лясковець з класичним запитанням до президії, зазначивши, що чекав запрошення на сесію ще наприкінці минулого року, коли рішення суду набрало законної сили. Та голова районної ради чітко відповів йому, що до конкретного роз’яснення суду, яким чином виходити із цієї правової колізії, ніхто Олексія Лясковця до депутатського складу не включатиме. (Від редакції: До слова, коли верстався номер, до районної ради надійшла інформація з Хортицького районного суду щодо роз’яснення судового рішення за позовом О.В.Лясковця. Оскільки у Верховному Суді України 2 березня відкрито провадження за скаргою Дубровицької районної ради на постанову Хортицького районного суду та ухвалу Дніпропетровського апеляційного суду, рішення цієї останньої інстанції й буде остаточним у цій справі). Пан Лясковець  не зовсім в привабливих тонах змалював тоді діяльність районної ради за період його відсутності, а її очільникам ще й вручив подарунки. Рукавиці – для заступника голови районної ради Олександра Задорожного, бо «полюбляє вручну перевіряти якість асфальтового полотна», наручники – для голови з незрозумілим  натяком «нехай вдома потренується». В голови ж райдержадміністрації Миколи Петрушка « як гаранта Конституції на території району» Олексій Лясковець попросив довідку про те, що його не допустили до роботи сесії.

ЗВІТ ПРО ВИКОНАННЯ ПРОГРАМИ ЕКОНОМІЧНОГО
 І СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ СХВАЛИЛИ, А ПРО ВИКОНАННЯ
ДЕЛЕГОВАНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ ВИРІШИЛИ ЗАСЛУХАТИ
НА НАСТУПНІЙ СЕСІЇ
Оскільки нещодавно всі ми слухали публічний звіт Миколи Петрушка про роботу на посаді за минулий рік, пропонувалося, аби не дублювати інформацію, прийняти так би мовити «одним пакетом» звіт голови РДА про виконання програми економічного і соціального розвитку та про виконання делегованих повноважень і програму соціально-економічного розвитку району на поточний рік. Однак депутат Григорій Шах вніс пропозицію розділити ці два питання, мовляв, публічний звіт – це одне, а виконання делегованих повноважень – інше. Тож депутат запропонував дотриматися всіх процедурних моментів – опублікувати звіт за двадцять днів на сайті, а згодом вже розглянути на сесії.
ЗРОСТАЄ КІЛЬКІСТЬ ЗЛОЧИНІВ, ПОВ’ЯЗАНИХ З БУРШТИНОМ
Звітуючи про стан законності, заходи щодо її зміцнення та результати діяльності районного відділу прокуратури, керівник Сарненської місцевої прокуратури Ярослав Баглей окреслив як позитивні, так й негативні тенденції. Головний меседж: незаконний видобуток бурштину завдає не тільки шкоди нашим територіям в екологічному плані, а й руйнує усталені соціальні підвалини. На фоні злочинів з розкраданням надр, паралельно ще фіксуються й такі тяжкі, як збут наркотиків, незаконний обіг зброї тощо. А як результат маємо такі ось резонансні кримінали, як вбивство підлітками людини, стрільба у Рівному по поліцейському патрулю мешканцем нашого району, що перебував за кермом у стані алкогольного сп’яніння.

ЗАТВЕРДИЛИ ЗВІТ ПРО ВИКОНАННЯ БЮДЖЕТУ МИНУЛОГО РОКУ
Хоча в цілому минулий рік був дуже напруженим й багато бюджетних галузей вийшли з нього в геть жалюгідному стані, маючи непогашені борги по заробітній платі, все ж на сесії звіт про виконання  районного бюджету затвердили. А з нагальними фінансовими проблемами впоралися грошами цьогорічного бюджету, вже заклавши на кінець року міну сповільненої дії. Адже Бюджетний кодекс диктує чіткі правила гри – вище голови не скочиш: нема бюджетних призначень, то й виходить нема в теба на це потреб, дарма, що йдеться про конкретні посади, пророблену роботу, людей зрештою. Якщо держава дає на якусь галузь фінансування на десять місяців, то вмирай, але вкладайся в цю цифру. «Писати листи про потребу – справа нехитра. В райдержадміністрації та районній раді – також не монетний двір. Всі наші потуги вибити додаткове фінансування зверху, як бачите, малоефективні», – зауважив з приводу одвічного бюджетного дефіциту голова РДА Микола Петрушко.

ПРО ПРОГРАМИ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ; ПІДТРИМКИ
КНИГОВИДАННЯ, СПРИЯННЯ КНИГОРОЗПОВСЮДЖЕННЮ
ТА ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КНИГИ
Відповідно до Програми розвитку культури на період до 2022 року передбачено ряд нагальних й дуже слушних заходів в галузі. Фінансування записано на це більш ніж солідне – 26 млн. 726 тис. грн. Шкода тільки, що, як правило, такі програми приймаються у нас просто «для галочки» й реального, а не «паперового» фінансового забезпечення не мають.
Щодо другої програми, то вона уже давно вкрай актуальна для нашої Дубровиччини, адже за тринадцять років так й не вдалося видати ґрунтовну історичну працю наших краєзнавців Василя Попенка, Юрія Максименка, Олександра Бруяки, написану ще до тисячоліття Дубровиці. Проте, мало віриться, що бюджет, де бракує коштів на заробітну плату та тепло, зможе дозволити собі таку розкіш, як книговидання.

БРАКУЄ КОШТІВ ОБСЛУГОВУЮЧОМУ ПЕРСОНАЛУ ШКІЛ
Цю проблему вчергове озвучила своїм запитом депутат Олена Полюхович. У зв’язку з передачею на баланс освіти ще й котелень ця проблема тільки загострилася. Тож депутат клопотала про додаткове виділення коштів на ці потреби з перевиконання бюджету. Щоправда, резонним можна вважати зауваження з цього приводу заступника голови Олександра Задорожного, що, як пригадуєте, цьогорічний районний бюджет не підтримав: «Олено Михайлівно, ви ж самі голосували за такий бюджет». Цей запит направили на розгляд голови РДА.

ДЕПУТАТИ ПОВИННІ ЗВІТУВАТИ
В другому кварталі депутати районної ради мають прозвітувати перед виборцями про свою діяльність у раді. Отож, хто має намір поспілкуватися з своїм обранцем ближче, не прогавте таку можливість. Ми ж інформуватимемо читачів про перебіг звітної кампанії та ті зауваження і пропозиції, які висловлюють виборці в ході обговорення звітів.

ХВОРИМ З ХРОНІЧНОЮ НИРКОВОЮ НЕДОСТАТНІСТЮ
На даний час в районі проживає 7 хворих з хронічною нирковою недостатністю, які отримують програмний гемодіаліз, в тому числі  1 хворий  проходить підготовку до трансплатації нирки. Ці люди за станом здоров’я змушені тричі на тиждень проходити процедуру гемодіалізу, тобто підключення до апарату штучної нирки. Також в районі проживає 1 хворий після трансплантації нирки, який пожиттєво повинен приймати імуносупресивну терапію. Для потреб цих пацієнтів з Державного бюджету виділено 1737 тис. грн.

МЕДИЦИНА ВСЕ РЕФОРМУЄТЬСЯ
У світлі загальноукраїнської тенденції про наближення медицини до конкретного пацієнта прийнято рішення про реорганізацію шляхом перетворення комунального закладу охорони здоров’я «Дубровицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» у комунальне некомерційне підприємство «Дубровицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги». Це необхідна умова подальшої діяльності тих же сімейних лікарів, з якими ми маємо от-от укладати угоди.

ІНКЛЮЗІЯ НЕ ВИРОК, ШКОЛИ СТАНУТЬ ЗАГАЛЬНОДОСТУПНИМИ
Новий освітній простір стає загальнодоступним навіть для дітей з серйозними вадами здоров’я. Такий курс бере наша держава. А оскільки спеціалізовані навчальні заклади розформовуються, виникає питання, хто ж надаватиме таким діткам необхідну корекційну допомогу. Адже наразі, за словами начальника управління освіти, молоді та спорту, в районі мешкає понад 400 малят з різними вадами, що потребують посиленої уваги. Комунальна установа «Дубровицький інклюзивно-ресурсний центр» стане тою комунальною установою, що функціонуватиме з метою забезпечення права дітей з особливими освітніми потребами віком від 2 до 18 років на здобуття дошкільної та загальної середньої освіти, в тому числі у закладі професійно-технічної освіти, шляхом проведення комплексної психолого-педагогічної оцінки розвитку дитини, надання психолого-педагогічної допомоги та забезпечення системного кваліфікованого супроводження. Поки що така установа створюється на базі райметодкабінету, але, зрозуміло, що під неї необхідно окреме приміщення, та й кількість її штатних одиниць (передбачається 12 чоловік) не задовольняє всіх потреб в таких кадрах.

ЧОМУ ВЗИМКУ ШКОЛИ НЕ ОПАЛЮВАЛИСЯ
Пояснення про це, на вимогу депутатської фракції «Воля», давали очільники «Теплосервісу» та управління освіти. Депутатам вони звітували про кількість палива, фінансове забезпечення на ці потреби та саму організацію процесу. «Вся наша біда, – зазначила Ніна Стасюк, – в нестачі коштів. В тій ситуації, що склалася взимку з опаленням шкіл, нема вини управління освіти, «Теплосервісу» чи голови РДА. Було б достатньо грошей, такого не сталося б». В.о. директора КП «Теплосервіс» Григорій Шах також все пояснював недостатнім фінансуванням. Пролилося  дещо світло й на ті славнозвісні 2 тис. м куб. дров на полях «Торфленду», якими не раз оперували в розпал «опалювального» конфлікту. Як зазначив пан Шах, з настанням морозів 800 кубів дров звідти таки підприємство вивезло, куди ділися решта – невідомо. «На колегії у вересні, пане Шах, ви самі стверджували, що цих дров у підприємстві є 2 тисячі кубів. Про це свідчить відеозапис, що опубліковано на ресурсі «Моя земля – моє Полісся». То може варто розібратися, де ділися ці дрова?», – цікавився депутат Василь Грицюк. Однак, як пояснив головний теплопостачальник, ці дрова за його підприємством зовсім не обліковувалися. Варто додати, що з опалювального сезону й школи, й «Теплосервіс» виходять з боргами. У комунальників він сягає 400 тис.грн.

Окрім цих, районна рада прийняла ще цілий ряд рішень, менш цікавих, на нашу думку, для пересічного читача. Загалом тривала сесія більше двох годин й була дуже емоційно виснажливою. До окремих її рішень ми ще повернемося в наших більш розгорнутих матеріалах.
Людмила РОДІНА.



Дорогі друзі!

Український народ має особливий нахил до гумору. З далеких віків до нас дійшли різні небилиці, розповіді, смішні історії, дотепні вислови і слова.
Цей факт засвідчили і витоки нашої української літератури, адже один з перших її вагомих творів – «Енеїда» І. Котляревського написано в гумористичному ключі! Як не згадати, принагідно М. Гоголя і його «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», І. Нечуя-Левицького і його «Кайдашеву сім’ю», Володимира Нестайка і його «Тореодорів з Васюківки» і багато інших. Можна впевнено сказати, що головними класиками сатиричного пера в нас, звичайно, є Степан Руданський та Павло Глазовий. Гостре українське слівце використовується в нас повсюдно: воно в пісні, п’єсі, концерті, виставі! Воно в кожного в нас у житті. Рідко знайдеш людину без почуття гумору. Якщо така і знайдеться в когось на життєвому шляху – то вважайте, що це – також гумор.
1 квітня Всеукраїнький День сміху і гумору! Це свято для всіх. Воно вже стукає до нас. Готуймось його гарно зустріти. Готуймо розіграші, якусь веселу необразливу брехню, нові анекдоти, смішні бувальщини, гуморески! Біди і печалі в це свято мають відійти в сторону. Вітаю всіх з святом Сміху і Гумору.
Бажаю вам, щоб веселий настрій, здорове гумористичне світосприйняття завжди допомагали вам в інколи далеко не простому житті. З усмішкою в житті жити легше. Кажуть – скільки людина усміхається, то вона рівно настільки часу автоматично продовжує собі життя. Отже, усміхайтесь і живіть чимподовше на радість своїм рідним і близьким і на славу нашої неньки-України!
Михайло ГРИНЕВИЧ, с. Лютинськ.
Турецьку мову зрозуміла

Гриць лежав раз на дивані –
Чисто розлінився –
Каже жінці: «По-турецьки
Я уже навчився!»
«Ну і що ти по-турецьки
Можеш вже казати?»
«Ой, скажу, та все одно ти-
Слів не будеш знати!
Але слухай: ШУХРИ-МУХРИ,
ХАРЧИ-МАРЧИЯНКУ, –
Означає: подай зараз –
Води мені склянку!»
«Ох! Турецька – дивна мова –
Бери й звуку бійся!
А води – ти, чоловіче –
Сам устань – й напийся!!!»

Чорна мордочка в дитини
На курорті одна жінка
З негром переспала –
І не зчулась,як від нього
Живота дістала!
Вдома ясно – чоловіку
Нічого не каже,
Той,як лох, у цьому ділі –
Ні кує, ні в’яже!
Стала жінка та уночі
Ніби прокидатись,
Та за серце, з ляку дико
Все чогось хвататись!
Кричить навіть: «В мене вогник
Біснуватий жеврів,
Бо наснилось, що родила
Двоє зразу негрів!».
Чоловік їй і пілюлі,
Соки з фруктів давить,
Каже: «Ой! Вагітним сниться
Й чорт рогатий навіть!».
Так разів десь може – вісім –
Жінка прокидалась
І за двох тих малих негрів,
Ніби в сні лякалась!
Як прийшло уже до діла,
Як уже родила,
Чоловіку із роддому
Сестра позвонила!
Каже: «Добре все із нею –
Жвава і моторна,
Тільки мордочка в малого,
Трохи ніби чорна!».
Чоловік вчепився в трубку,
Як реп’ях – рукою:
«Уточніть – одна там чорна
Мордочка чи двоє?».
«Та чорнявий один хлопчик
Вам є на підмогу!».
Чоловік зрадів і каже:
«Ну і слава Богу!!!».

Медова радість – першим чином
На концерті у артиста
Гумору й сатири –
Людей збіглось, як тюльки,
В ящику, без міри!
Той артист спитав,між іншим,
У цілої зали:
«Чи є пара, що добу як
Шлюб реєстрували?».
Одна пара підвелася –
Суне на артиста,
Очі в них – горять від щастя,
Усмішка іскриста!
І артист сказав їм чемно:
«Любі мої діти –
Йдіть додому, бо вам треба –
З іншого радіти!!!».