Уже не один рік іспанська фундація «Androse» проводить конкурс для молодих авторів «Без меж». Проєкт відповідає самій назві – література без кордонів. Головне, аби сюжет зачепив за живе, а мовні засоби дозволили достукатися до кожного серця.

Дуже приємно, що цьогоріч переможцем цього престижного конкурсу стала наша землячка Олена Лотоцька, уродженка Крупового, добре відома читачам «Дубровицького вісника» завдяки своїй збірці «Нині зозуля кувала».

Цього разу на розсуд іменитого журі та читача пані Олена подала оповідання «Дві Марії», яке й принесло літераторці заслужене перше мсце.

 

Дві Марії

 

– А шо ти, коте, всівса на порозі облізваєса? Ждеш кого? Наши всі в хаті.

– Не всі, Коля нема.

Місячні промені висвітили білявого Петрусевого чуба.

– Наши всі в хаті, – з притиском повторила Манька Ковалиха і, відкинувши кота з дороги, взялася за клямку.

Від нагадування про старшого сина в душі запекло. Рвучко шарпнула двері.

– Ох! Бог при м’ні, при души моюй! – видихнула у ніч. – Ти хто? Шо стоїш перед дверима, зато б забила! Господі, скуко ж гетих старчанок вже ходіт!

– Я не старчанка. Я – Марія. Миколина дружина, – почули всі, хто кинувся на лемент матері.

– А це Дмитрик, наш син, – поцілувала у скроню заспане хлопча.

Ковалиху заціпило. Вона вдивлялася в темінь позад жінки з дитиною, вишукуючи там свого Коліка-соколіка. У скронях гепало, ноги м’якли. Він таки повернувся! Але чого ж не йде, де ховається? Соромно перед матір’ю? Так простила вже ж давно! І тільки для виду в людях каже, що викинула з душі й серця невдячну дитину. А насправді – обом вимолює в Бога прощення: і за свої прокльони, що слала у спину первістку, коли грюкнув дверима й подався у світ, і за його затятість і непослух (хоч і в цьому теж певно її вина – не навчила старших шанувати). І ось – Бог змилувався, привів блудного сина додому.

– А де Кольо? Кольо де? – вхопилася однією рукою за Маріїн рукав, а другою стягнула з голови хустку. Ніби боялася: мало того, що не бачить сина, то ще й не почує, де він.

…Усю дорогу до цього далекого поліського села Марія готувалася сказати свекрусі про смерть Миколи. Слова шукала. Щоб якось м’якше, легше, якось… Переживала. Вона ж так і не допиталася у чоловіка, чи сповістив рідних про їхнє одруження. Знала про сварку сина з матір’ю, знала причину – не хотів іти в свати до нелюбої дівчини, й усе просилася поїхати разом і благословення випросити. Хай і після шлюбу. Бо ж як прибився до їхнього села й пішов на роботу у колись їхню, а тепер колгоспну кузню, то казав, що сирота. Признався, коли у них Дмитрик знайшовся. На прохання відповідав, що характер у матері міцніший за крицю, її рішення не годен перекувати ніхто. Як сказала, що назад не прийме, то значить і на поріг не пустить! Про те, щоб на батьківщину повернутися, заговорив, як голодно стало.

– Миколу вбили продзагонівці. Зерно боронив. Ви ж, мабуть, знаєте, у нас там, в Україні, голод...

Маньчина рука безсило опустилася. Погляд враз осклів.

– А це вам. Від нас… Візьміть, мамо, хустину, прийміть мене за рідну дитину… Микола купував. Казав, що він вам золоту хустку завинив.

Ніхто не зауважив того згортка в Марії. Коли ж він розлився блиском парчі, із відкритих настіж дверей вихопилося притишене «ох…».

– Наши всі в хаті, – хрипло і вже втретє мовила Ковалиха.

Тяжко зарипіли завіси.

– От тепер, синку, ми жебраки… – Марія горнула до себе малого, відхиляла сухі стебла, що стриміли з кособокого стіжка біля крайньої хати. – Поки йшли до твоєї бабці – були подорожніми. А ступили на поріг… Господи … Господи, ти знову насміхаєшся з мене. Не дав умерти від голоду, беріг у дорозі, то тепер до своїх не пустив. Де подінуся з малим дитям у чужій стороні? Хто прихистить, хто шматок хліба дасть, якщо родина не прийняла? Чим завинила, що муки такі терплю, скажи? Батька-матір забрав, чоловіка забрав, що з сестрами – не знаю… Кажи щось! Мовчиш… Та вже краще вмерти! Сил моїх нема!

На мить стало видно, як у день. Грім вилясками покотився над сонним селом. Загавкали собаки.

– Сваришся, Господи… Та краще добий мене, чуєш!? Добий!

Марія кинулася під холодні струмені квітневої грози, обхопила голову руками й голосила, викрикуючи у свинцеве небо: «Добий! Добий! Добий!» Дмитрик додибцяв до матері, вхопився за ногу і аж заходився від плачу.

Отямив спалах. Він висвітив згорблену постать, запнуту латаною-перелатаною рядниною.

– Молодіце, Господь з тобою, ти шо ж таке твориш? Дощище оно яке!

Себе не шкода, то дітя пошкодуй. Холод собачи, туко болячки збірать. Не знаю хто ти, алє іді в хату. Христом-Богом просю.

– Я – Марія…

– Іді Мариє, іді… Бач, сільній припускає…

До самого ранечку Ковалиха не склепила повік. Хоч очі пекли нестерпно. Чи то так ранив їх блиск хустки в руках старчанки, а чи сльози, що рвалися десь із глибини, тільки от ходу їм не давали. І звідки та зайда знає про дитячу синову обіцянку? Як давно те було. Ще коли покійний Яків разом з плисаками ліс до Гданська сплавляв. Привіз звідки хустку та таку вже гарну. Напнув на плечі, а вона з вдячності й пригорнулася до чоловіка. Миколка миттю злетів з печі та й ну розпихати їх по різні боки: «Я вам, мамо, ще луччу хустку куплю! Золоту!»

– Дуренько мали… – прошепотіла пересохлими губами. – Гето ж треба таке виплєсті – вбилі. Да чи ж не почуло б моє серце твоєї сметрі, сину (сьвят, сьвят, сьвят! Хай на сухий ліс йде!)? Точно остановилоса б! Ще й дітя на руки вибечила. Багато стало тих старцув ходіть, і всі про голод бают. Алє от так, щоб в семню лізть? Ох, сину, сину… А Олєна ж тебе ждала… Два года ждала…А тепереки вже й їхня Нінка в дівках ходіт. Хорошузна! За єю Пиліп тую нівку, шо в Дубах дає… Господоньку, наверні дітя додоми. Вбережи од всього ліхого! Молю тебе, святий Боженьку…

– Мамо, а вже скоро вставать?

– Петіку, ану спи! Ши рано вставать!

– Мамо.

– Го.

– А то правда, шо тая тютка за Коля казала?

– Бреше, шоб юй язик обліз.

– Мамо, а як не бреше, то я тому дитяті тожеть дядько, як Яриніному Адамку?

– Я тоби, дядьку, заре по сраци влєплю! Не спиш – вставай воду носі!

– Нє!

– А «нє» – то лєжи тіхенько!

«… а як не бреше…» Петрусів голос доєднався до того єдиного, якого так боїться Манька. Він наче й її, бо ж у ній живе. От тільки промовляти починає тоді, коли жінка сотні думок передумала й рішення прийняла. А він такий: «Манє, а чи ж добре ти сказала? Чи добре зробіла?»… І все – нема спокою в душі. Але й нема звички переінакшити.

– Бреше! – у півголоса мовила хатній тиші й заходилася одягатися.

За день Марія обійшла село двічі. Оминала лише Ковалишин куток.

Казав Микола, що живуть поліщуки погано, і таки правда, не кривив душею, не прибіднявся. Хатинки малесенькі, часом здається − наполовину в землю вгрузли. Всього три бачила гарних, ще й залізом критих. Одна певно священникова, бо біля самої церкви примостилася. І церква величезна, мурована, бані золотом сяють. Якась така святкова, що аж зайва серед суцільної сірості, нетутешня. Ступила Марія на поріг, а до середини не зайшла. Так ніби побоялася забруднити білі стіни: одяг пошарпаний, нечистий і на душі якось так…

– Прости, Господи… – перехрестилася й пішла геть.

Пішла до баби Параски. Може, й на цю ніч прихистить. Баби не було.

Натомість невістка так недобре глянула на Марію, що проситися на ніч язик не повернувся.

– Позичте заступа.

– А навушо тоби заступ? Шо поночи копатімеш?

– Землянку. Жити десь треба…

– Вертайса туди, одкуль пришла. Заступа юй дай. Ага. А потомеки свіщи вітра в полі.

…Чого ж тут такі всі злі та недобрі? От у нас! У нас…Сусідка сусідку за глек пшона вбила … Але то голод… Вони не знають, що таке голод… Аби їм таке?! Вертайся каже…

Марія стояла на вигоні й сумнівалася, йти до річки у верболіз – місцина дуже схожа на ту, що вдома біля ставу,– чи податися в ліс. Там листя можна нагребти, лапок з ялин, сосен наламати – тепліше буде спати. Постояла хвилю –і побрела на берег.

Доки ламала очерет, Дмитрик бавився кремінцями. Щось белькотів по-своєму. Підкидав камінці догори, плескав у долоні й сміявся. Нашвидкуруч, доки не геть споночіло, намостила під гіллям щось схоже на велике гніздо. Зверху накидала рештки сухих стебел.

– А дивися, сину, яка у нас хатка. Ходи, погамцяємо і спатоньки ляжемо.

У шматині лежала скибка хліба і грудочка сиру.

– Хіб! – малий потягнувся до їжі.

Марія перехопила руку, витерла подолом від піску і вклала у малі пальченята житню шкоринку.

– Не пропадемо, синочку, не пропадемо… Та й не такі вже всі тут і погані. У ту нічку обігріли, а в цю, погожу, й тут переночуємо. А завтра матінка твоя землянку викопає, очеретом накриє. Он його скільки довкола. А на хліб заробить. Аби тільки голод сюди не дійшов. Не доведи, Господи. Дурне з розпачу дурний язик меле.

– Мамо! Мамо! Наша старчанка землянку на Корнійовщині копає!

– Ковбаню* вона там викопає, а не землянку. А тебе яки ліхи до реки носів? Га?

– Яйца качини в очереті шукав.

– Знайшов?

– Нєе, – Петрусь понуро опустив голову.

– Взнаю, шо келє старчанки крутіса – срака сіня буде!

Петрусь почухав наморщене чоло й подумав – добре, що не обмовився, як вчора назирці за Марією ходив. Бо вже б відхватив, а рука в матері ой яка важка.

– Ти тичок пуд пасолю* нарубав?

– То ши ж города не зоралі.

– А як зораєца, то вони в борознах сами вродяца, чи шо?

– Мамо, я з Петіком пойду, поможу принесті. А сорочку потомеки долаплю.

Завше готова захистити меншого брата, Домна швидко перекусила нитку, встромила голку в подушечку, що висіла на віконній рамі, і всі троє вийшли у двір.

До лісу пішли городами. Мовчали. Хлопець чув, як ранком, опалуючи насіння, сестри стиха говорили про Марію. Яка вона гарна. Що добре було б роздивитися дитину – на кого схожа. І більше розпитати, звідки прийшла і як докаже, що їхня невістка. Але заперечити матері могли тільки батько й Микола. Але їх нема. Одного вже й на світі білому, а другого…

– Дівіса, – Петрусь тицьнув пальцем у напрямку ріки.

Марії снилося, як вона маленька ходить по току. Ноженята важко просуваються по теплій пшениці. Зернята лоскочуть, а часом і колють босі ступні. Поряд мати. Нахиляється, набирає пригоршню і звисока повільно висипає.

– Дзвенить. Чуєш, Марійко, як дзвенить? Як золото пшеничка!

Вона й собі набирає повні жменьки й підкидає вгору. Зерно сиплеться на голову, легенько б’є по носі, відстрибує. Марія сміється. Знову занурює рученята у пшеничне море, підносить до обличчя – а вони червоні. І на току не зерно, а Микола лежить. На грудях рана. Кров повільно зжирає білизну сорочки.

Мабуть, вже й не вдесяте проживає цей сон. Наперед знає, що буде далі. А задихається і кричить як уперше. От і сьогодні берегове птаство підняло в небо натужне жіноче «Ні-і-і-і!…».

Сильніше притисла Дмитрика.

– Тшшш, синочку, тшшш… Налякала тебе матінка. Тшшш, моя дитинонько…

Коли блиснули перші промені – Марія вже зняла дерню на схилі, де зібралася рити землянку. Вкопається в глиб берега, а тут, при вході, перекриє гілляччям. Добре буде. Час до літа йде. До тепла. «Правда ж, Боженьку, не покинеш нас. Довів сюди, то й тут посприяєш. Чи ж я не молилася, чи до церкви не ходила? Не сповідалася, не причащалася? Чи ж дитя моє не хрещене, чи сама? Твої діти, Господи. Поможи. Не багато прошу – дай сили… Сили дай…».

Подумки гомоніла, а сама вигрібала пісок, зачерпуючи сухою коренякою. Спочатку земля легка була, але чим глибше вкопувалася, тим важче ставало. Піт щипав очі. Вже двічі бігала до річки пити. Все хапалася: скоріше, скоріше… Ще й у село треба сходити, їсти випросити. «Ні-ні, копай! Сину ще є що дати, а ти потерпиш… потерпиш…».

Схаменулася, коли побачила, як вода просочується з дна й поволі вкриває пальці, підступає до кісточок. А здавалося – до горла. Ще трохи – й захлинеться Марія. «А диви, Господи, як гарно ти придумав. Сама й могилу для себе викопала. Не треба людям чужим клопотатися. Лише землю в яму зсунути…».

– То вона?

– Ага.

– Добре маті каже, ковбаню вона там викопає, – Домна приставила долоню до брів і вдивлялася у далину. – Чуєш, а мо’ старчанци розказать за тиї окопи в лісі, шо щи з Миколайкової войни осталіса. Ну, тиї, шо ми в їх граліса. В Ляшишиному рожку.

– Точно! – Петрусь ляснув себе по чолі. – Побежу, скажу.

– Зайді додоми – бульби їм возьми, поки маті на полі. Бежи на Федорушине, а там через двур старої Хомихи – так скорий буде. І вертайса – сама ж тички не додублю.

– Я хутенько!

Втішно стало хлопцю на серці: от і сестра вірить Марії. Тієї ж миті боляче різонула думка: але тоді виходить – Микола загинув…

Петрусь чогось дуже його чекав. У кожному подорожньому видивлявся рідного. Почувши кроки за вікном, загадував: хай то брат іде! Він його погано пам’ятає. Але здається, що впізнав би по голосу. Не дуже гучному, але такому густому, що відразу наповнював усю хату, вартувало Миколі лише обізватися. Бачить брата високим-високим. А його чоботи мало не до грудей Петрусеві дістають!

Ще трохи й він запитає в Марії, а якого ж зросту був її Микола, і який голос мав? Спішив почути відповідь і не знав чого ж хоче більше – таки відчути верх на матір’ю, бо йому здається, що старчанка каже правду, чи краще, щоб та збрехала, тоді була б надія побачити брата живим.

– Стуй!

Малий від несподіванки спіткнувся і впав. У відчинених дверях, тримаючись за одвірок, стояла Хомиха.

– Ти чий? – баба, примруживши очі, вдивлялася у хлопця.

– Маньки Коваліхи. Петьо я – буркнув, обтріпуючи коліна.

– Чуєш, дітя, зачерпи мені води в колодезі, алє? Зовсюм стара й недужа. Оно порога не перелізу. А помогті нема кому.

Вода, вихлюпуючись через надщерблений край старого цебра, обпікала холодом ноги. Але Петрусеві було байдуже. Він поспішав. Дуже.

– Бабохо, заренько приведу тоби помошніцу, – гепнув посудину на лаву й миттю вилетів у двір.

Хомишина хата старезна, але все ж краща від землянки. І бабі буде кому допомогти, і старчанка житиме серед людей, а не вовків у лісі. Не дарма вчитель у школі каже, що він розумний. Он як швидко змикитив.

Додому не побіг, а напряму до річки. Здалося, що Марія стоїть на тому ж місці, коли видивлялися її з гори разом із Домною. Чим ближче підходив, тим далі тікали слова, які надумав сказати. Підійшовши впритул, довго не міг видобути ані звуку. Жінка теж мовчала. Стояла мало не по коліна у воді й дивилася кудись за річку. Замурзаний Дмитрик, притулившись до материної спини, спав.

– Тютко, – нарешті видавив із себе. – Чуйте… Теє… Я вам хату найшов... Я гето... Я – Кольови брат… Хомиха. Вона стара. Вона сама живе. Чуйте, тютко! Тютко!

 

Ковбаня* – яма, наповнена водою

Пасоля* – квасоля

Олена ЛОТОЦЬКА, Крупове-Львів.

 

(Далі буде).

 

 * 4 лютого – Всесвітній день боротьби проти раку

Лілія Хомич: «Рак – не вирок.

Вирок – байдужість і бездіяльність!»

Щодня приблизно 450 українців дізнаються, що у них рак. При чому статистика має тенденцію до зростання… Хвороба не обирає ані стать, ані вік, вона не зважає на те успішна людина чи ні, заможна вона чи бідна, який у неї колір очей і яка професія. Їй байдуже на статус і можливості. Онкологія безжальна. Але вона – не вирок. В цьому переконана колківчанка Лілія Хомич, яка сама три роки тому вступила у двобій за життя з підступним ворогом – раком молочної залози. І пройшовши цей страшний шлях, має що сказати. Тож напередодні дня боротьби проти онко ми попросили пані Лілію розповісти свою історію. І, можливо, хтось з неї винесе власні цінні уроки.

 

Те, що вже сталося, не має над тобою більше влади

«Згадую той день, коли мені сказали, що у мене рак… Не знаю,  чи була я готова до цієї звістки. Попри те, що далеко загнана в найдальший, заплетений павутиною куток свідомості, підозра в мені, звичайно, жила. Але, думаю, вона, в принципі, така самісінька  живе у всіх здорових людей, здатних думати і боятися, бо ми всі однаково підвладні страху. Аварії, нещасні випадки, згвалтування, смерть близьких – всі вони рядочком чигають на нас з тих далеких куточків. І ні – ми ніколи не готові до того, що одного разу хтось із них вискочить на нас в реальності.

Навіть вже коли приїхала в клініку на обстеження – була впевнена, що у мене «якась там фігня», яку варто пролікувати, щоб не раптом щось страшне. Бо настільки страшне зі мною трапитися ж точно не може. Ага, особливо після історій з народженням моїх дітей у здоровій родині. Мене не насторожили ні співчутливий погляд спеціаліста з мамографії, ні те, що мамолог покликав іншого мамолога, аби  показати, що він бачить на УЗД, ні його слова: «Совсем же маладая дєвчьонка». Ну як не насторожило? Щось там уже дзвонило в гемінгуеївський дзвін, сильно дзвонило, але далеко. Зі мною ж таке трапитися не може?!

Більше того, з кабінету я вийшла з заключенням,  в якому ще під знаком питання, але вже стояло Ca (рак), та я ж його не читала. Видно дзвін дзвонив надто голосно, щоб хотіти його слухати. Я рахувала вартість подальших обстежень, телефонувала рідним, писала у «Фейсбук». Грошей з собою була лише половина потрібної суми. Усе так склалося тоді, як книжка пише. Мене прийняли першою, я приїхала рано, тому часу вистачило на всі обстеження… Не минуло й години, як зібралася необхідна сума і значно більше (не перестану дякувати усім за це – до порятунку одного життя кожен, хто мені допомагав, точно причетний).

Я пішла на біопсію. Страшно не було. Треба було бачити і знати мамологів, які працюють у «Верумі» (приватна клініка, де лікувалась пані Лілія – авт.). Повірте, я як ніколи, вже тоді почувалася в повній безпеці.  Така впевненість і спокій відходили від них. Вони розмовляли зі мною як з хорошою давньою знайомою, і головне відчуття – їм не було байдуже. Після того, як взяли аналіз на гістологію, я запитала – чи у мене доброякісна пухлина? Лікар сказав, дивлячись в очі – «Ні». Доброякісні пухлини так себе не ведуть. Крапка. Я згодом дізналася, що рак вже роки поряд, але той день був першим для мене з цим усвідомленням.

Далі – дзвінок до чоловіка (тоді я була сама в клініці, мені ж такій сильній не треба була підтримка, ви ж пам’ятаєте, що зі мною такого бути не може...). Він взяв трубку, а мене заціпило. Я хотіла щось сказати і не могла. Так ще в снах буває, хочеш кричати, а не можеш, тільки рота відкриваєш і хапаєш воду. Повно води. Задихаєшся. Він кричить: «Ліля, що там?!. Що тобі сказали?!». А я бульки пускаю і нарешті починаю плакати. Напевно, ті сльози ллялися і йому в трубку. Я не знаю, кому з нас було гірше – мені, яка вже все знала, чи йому, який ще не хотів знати... Нарешті я це сказала: «Юра, у мене рак». І між нами залягла мовчанка – довжиною в 17 прожитих разом років...

Думаю, ті коридори витримали немало сліз. І люди поряд воліли їх не бачити, стримуючі свої. І я їх добре розумію. Я завжди цікавлюся людьми поряд, їх емоціями, реакціями, запам’ятовую обличчя, у що вони одягнені, але в той день я їх не бачила. Нікого. Не пригадую нікого. Вперше я прожила виключно свій день, наодинці з собою і раком. Він не був найстрашнішим. Тривожним був, але не страшним. Те, що вже сталося, не має над тобою більше влади. Потім була маршрутка, де вже я писала новини про себе на «Фейсбук», не відповідала на дзвінки, ще трохи плакала, але більше злилася. На всіх злилася, крім себе. Зазвичай я злюсь на себе найперше, але тоді мені було себе шкода. Я лютувала. На всіх, хто міг мене образити до цього дня. І на Бога найперше. Без нього ж зі мною Такого точно Не Трапилося б. То вже потім я ще довго буду йому за це особливо дякувати, але тоді я мала з ним посваритися, наштовхати йому в плечі, накричати в душу, наревіти в його вуха. І Він знав, що маю право. Я в нього далеко не перша, з тих, хто просив цю чашу не пити, та хіба б Він міг хоч щось змінити, якщо ця чаша виключно моя? Своя у кожного».

 

Хвороби і нелюбов відступлять

перед вірою

«Я сама вірила в деякі міфи, які приспали мою пильність,  і вважаю, що варто їх розвінчувати, щоб уникнути багатьох проблем. І, можливо, для когось корисно буде про це знати.

Перший з міфів – злоякісна пухлина не болить. Болить. Вона мені боліла. Я вже не могла нормально через це спати, тим більше, що улюблений правий бочок. Так що не втішайте себе цим, і не чекайте, як тільки відчули якийсь дискомфорт. Мене до дій спонукав наступний етап – запалений під рукою лімфатичний вузел. Він болів ще більше, і я зрозуміла, що біда, напевно, ближче і неминучіше, ніж гадалося...

Другий міф – мами, які годують грудьми, убезпечені від злоякісних новоутворень. На жаль, ні. Це ні в якому разі не є сигналом для штучного вигодовування, але стимулом для ретельних і обов’язкових візитів до лікарів для профілактичних оглядів – точно є. Я годувала Тимофія грудьми три (!) роки. Схоже на те, що в ті часи і захворіла, бо пухлина досягає розміру в 1 сантиметр упродовж 2-3 років. Моя сягнула 2 на 3 см (після другого блоку хімії зменшилася наполовину).

Третій міф, про який я нічого не чула і часу думати не мала, бо вже стояла перед фактом – болюча процедура біопсії. Бачу, на це часто жаліються і бояться в різних групах дівчата. Шукайте хороших лікарів. Довіряйте професіоналам. Я не відчула нічого такого, що гірше проколу пальця. Хоча все в той день зі мною відбувалося,  як в тумані. Як у драматичному фільмі про якусь іншу красиву жінку, який обов’язково закінчиться щасливо. Ні в тому фільмі, ні дотепер я не бачу в цьому ніякого трагізму. Це життя. Воно таке. Десь осипає блискітками і райдужним сяйвом, десь б’є під дих.

Ще один важливий нюанс: КТ і спеціаліст, який його розшифровуватиме. Довіряйте тільки кращим, і не завадить перепровірити, якщо є сумніви. Цікавтеся,  чи діагноз ваш чи ваших близьких не підходить для клінічних досліджень. Це щасливий квиток в наших реаліях отримати безкоштовне лікування (частково, але найдороговартіснішу частину покриває) під наглядом команди найкращих лікарів в комфортних для вас умовах. Ще один міф, який нам нав’язують, що це щось страшне чи дуже ненадійне. Поцікавтеся, зараз є море інформації доступної про кожне з них, і як це відбувається у, скажімо так, більш прогресивних країнах, ніж наша. І це щастя, що Україна зрештою теж надає таку можливість. Це реальний шанс на повне одужання і щасливе майбутнє. Не піддавайтеся стереотипам. Інакше ви його втратите.

І останній міф, безвідносний до діагнозів – не майте ілюзій, що з вами не може таке трапитися. В список «Таке» входять не тільки тисячі нещасть, а і одне саме справжнє Щастя, в яких би здавалося умовах ви не знаходилися зараз. Гроші і статуси не вбережуть вас від хвороб і нелюбові – вони речі не постійні. Хвороби і нелюбов відступлять перед вірою і усім, що має в собі любов. Любов Вічна. Помирають не лише від раку. Я більше скажу, деякі так і не починають жити».

 

З якими реаліями

стикаються онкохворі?

   «Гроші. Вартість лікування. Через страх і безгрошів’я люди бояться навіть звертатися первинно до лікарів. Підозрюють хворобу, але не йдуть за допомогою, бо не в змозі оплатити лікування.

Лікарі, які не хочуть вдосконалюватися, переходити до якісних перевірених міжнародних протоколів лікування. Не хочуть вчитися, об’єднуватися. Я б назвала це якоюсь корпоративною ревністю. Не сприймають абсолютно законне бажання пацієнта почути «другу думку» щодо схеми його лікування. І люди бояться розгнівати лікаря, часто розпочинають лікуватися неправильно. Втрачають дорогоцінний час і значно погіршують свої шанси на одужання.

Недостатність держзамовлення на дороговартісні препарати, необхідні для лікування онкохворих, без них шансів на одужання фактично може не бути.

Божевільні черги в медзакладах, онкодиспансерах і в Інституті Раку, обмаль дійсно хороших фахівців, до яких звісно хочуть всі потрапити.

Стереотипи, забобони. Ніякі травички, бабусі, замовляння, молитва без лікарів, якесь міфічне правильне харчування, заборона цукру і море інших заборон – не допоможуть.

Небажання шукати інформацію про власний діагноз. Між тим її достатньо цілком, щоб дізнатися, як діяти і до кого звертатися. Тож знову стає на заваді страх. Страх перешкоджає дії і забирає час. Рак – не вирок. Вирок – байдужість до чужої біди. Вирок –  бездіяльність, не бажання брати відповідальність за власне життя. Вивчайте свій діагноз, шукайте людей, які пройшли цей шлях, цікавтесь тим, що вам призначають, чи відповідає ця схема міжнародним протоколам, не бійтеся суперечити лікарям, якщо це не так. Обов’язково консультуйтеся з  іншими  спеціалістами. Найважливіший етап в лікуванні раку – діагностика і тактика лікування, від неї залежить якість подальшого життя і його тривалості, на жаль. Тож сліпо довірятися, уникаючи самому вивчення всього, що стосується вашого лікування, непоправна помилка. Допомагати, підтримувати будуть люди, якщо ви відкриті до них, але найперше маєте допомогти собі самі.

Головна порада тим, хто дізнався про діагноз щойно – нехай ваш страх стане вам стимулом для руху, не дозволить замкнутися в собі і чекати смерті. Перетворіть його в союзника щонайменше. Для цього природою і дано нам боятися, щоб упередити і захищатися. Ми живемо в такий час, коли вже не соромно хворіти на будь-яке захворювання. Це аж ніяк не ознака маргінальності. Не розплата за гріхи і т.д. Все це і є оті страшні стереотипии. Якщо до страху додається ще й сором. Абсолютно пустий сором. Він відбирає час і сили. Ціна цьому –  життя».

 

Людей об’єднує біда

«Оскільки я  лікувалася в Києві, а туди в пошуках порятунку їдуть люди з усієї країни, отримала можливість спілкуватися з людьми Сходу і Заходу, різних традицій і політичних міркувань. І зрозуміла, що мала аж надто багато упереджень щодо цього. Так, ми дещо різні, цьому є свої першопричини, але й однакові в любові до України, однакові в бажанні зберегти і захистити її цілісність. Та найперша для людини цінність – життя в любові, взаємопідтримці, значущості. Біда спільна об’єднує, вчить співпереживати, розуміти один одного, вчить бути менш категоричними, більш людяними. Слава Богу всі, з ким разом лікувалися, живі-здорові, підтримуємо зв’язок, слідкуємо один за одним в соцмережах, телефонуємо».

 

Підтримка – безцінна на цьому шляху

«Чим далі, тим менше залишається сімей, яких рак не торкнувся. Коли сам то пережив, знаєш і ще більше вмотивований допомогти іншим.  Я природньо вдячна всім, хто підтримував – друзям, однокласникам, млинівчанам і дубровичанам, українцям за кордоном. Зараз до мене періодично звертаються жінки, які «потрапляють» в діагноз, допомагаю інформативно і психологічно усім, що в моїх силах, знайомим і ні. Так, як допомагали і допомагають мені, вважаю це найкраще, чим можна віддячити.

Не кажіть онкохворим: «Тримайся». Говоріть: «Я поруч, я боюся за тебе, ти мені потрібний, ми це подолаємо разом». І не просто кажіть, а і будьте поруч! Підтримка – безцінна на цьому шляху. Моральна і фінансова».

 

Щастя в простих речах

«В мене не було роздумів, «чому все так»  і «чого саме я». Я думала, «що з цим робити». І це перший крок. Насправді нічого надзвичайного, перед кожною людиною стоять якісь свої виклики. Треба залишатися при цьому вірним своїй совісті, чинити так, як хочеш, щоб чинили з тобою. Маєш можливість – допомагай іншим. Не будь байдужим.

Не має сенсу й гадати, що було б, якби все склалося якось інакше. Є сенс тільки в тому, що відбувається з тобою тут і зараз.  Цінуймо ту мить, коли живемо Вже. Тішмося тим, що маємо. Бо насправді маємо значно більше, ніж собі думаємо.

Щастя в простих речах. Як було, так і залишилося. Життя продовжується. Хіба що помічаєш його в яскравіших фарбах. Радієш, що живеш, можеш бачити, чути, відчувати його на дотик. Відчуваєш себе потрібною і любимою, значимою для значимих для мене».

 

Якщо квіти не поливати, вони зів’януть, якщо дерева і кущі не стригти, вони втратять свою форму та привабливість, усіляке зілля, коли його не прополювати, розростається. Так і з нашим організмом: якщо про нього не піклуватися, він починає виходити з ладу. Ніби великий сад, він потребує догляду, уваги і любові. А ми – садівники, що маємо дбайливо все обійти, за всім подивитись і нічого не пропустити. Відтак пані Ліля закликає здорових жінок не нехтувати плановими візитами не лише до гінеколога, а й неодмінно до мамолога: «Проходити УЗД і мамографію. Профілактичні медогляди – щопівроку чи хоча б раз в рік. Для профілактики та відстеження новоутворень. Після народження дітей,  на грудному вигодовуванні і коли лактація погана – теж обов’язково до мамолога! Часто саме в цей період біда і зароджується, є однією з  частих причин».

Тож будьмо добрим садівником у своєму саду, дбаймо про себе, своє здоров’я, адже це найбільше щастя – бути здоровим.

 

ТАКА ЗВИЧНА Й ОСОБЛИВА СТРІТЕНСЬКА СВІЧКА

Оксана Приходько із Сельця за освітою вчитель початкових класів та географ. А отже підспудно вже схильна до креативності. Адже цього вимагає сам педагогічний фах, бажання зробити уроки більш цікавими. Тож перші спроби хенд мейду пані Оксана освоювала разом зі своїми учнями. Зараз жінка перебуває у декретній відпустці. А це не просто новий досвід, а й зовсім інший стиль життя. Тим паче довелося з одруженням змінити звичну атмосферу Рівного на більш скромний побут Сельця.

 

Однак переїзд, декретна відпустка, доньчині кісоньки-бантики і  робота чоловіка дозволили пані Оксані відкрити в собі нові здібності.

«Мене зацікавила духовна церковна атрибутика, адже я дружина священника. А розпочалося все з того, що побачила випадково в Інтернеті фото оздоблення церковних свічок. Мені захотілося тоді творити свою красу. І так рівно рік тому з’явилися мої перші свічечки з власним декором на свято Стрітення Господнього. Вимог особливих до цієї свічки немає ніяких. Але звичайно, оскільки це духовна атрибутика, то тут у моїй роботі важлива простота і функціональність. Бо ж ми освячуємо свічку не для того, щоб вона стояла для краси у нас в хаті чи у шафі. Справжні християни освячують стрітенську свічку для щоденного використання під час щоденної молитви. Коли освячується стрітенська свічка, священник читає особливу молитву, тоді і свічка стає видимим знаком невидимої Божої ласки.

Стрітенська свічка віддавна має велику пошану у людей. Адже вона наповнена великою духовною силою та Божою благодаттю. Її використовують у багатьох важливих подіях людського життя. Ця свічка має силу допомагати при стихійних лихах, особливо при грозах. Від цього і дістала назву «громовиця». Коли душу огорне неспокій, зіткнетеся з життєвими труднощами – запаліть перед іконою стрітенську свічку і зверніться в молитві до Бога. Ця свічка приносить заспокоєння і душевний мир. Вона має силу проганяти злих духів, тому її використовують при освяченні житла, робочих та службових приміщень, при інших потребах. З цією свічкою проводжають в далеку дорогу рідних і близьких, нею зустрічають батьки молодих при одруженні, нею і проводжають людину в останню дорогу її життя», – розповідає жінка.

Таку свічку, каже пані Оксана, завжди намагалися зберігати упродовж року, тому й до храму несли на посвяту не одну, а декілька свічок. «При оздобленні стараюсь в кожну свічечку вкласти частинку душі, хочеться, щоб кожна свічка була по-своєму особлива, інколи при виборі декору радимось з отцем Ігорем. Багато ще, звичайно, є й інших задумів... Але це все стосується церковного декору. З Божою допомогою, я думаю, все вдасться. А у нашій сім’ї стрітенська свічечка в особливій пошані!» – акцентує співрозмовниця. До речі, виготовлені власноруч свічки, пані Оксана реалізує через мережу Інтернет. Я й собі минулого року придбала таку красу, принагідно ще й попросила мені таку свічку освятити. Користуюся залюбки у час роздумів та торжества.

Людмила РОДІНА.

 

 

ЩО НАСПРАВДІ ПРИХОВУЄ ДЕНЬ БАБАКА: ІСТОРІЯ ТА ЗВИЧАЇ

День бабака, який святкують 1 або 2 лютого, знайомий нам з американських фільмів та уже традицій XX століття, коли українські бабаки-віщуни пророкують погоду на прийдешню весну. Проте цей день приховує у собі давніші та глибші традиції, ніж просто віщування погоди за допомогою тварини. Детальніше про давні корені Дня бабака розповіла в мережі Інтернет езотерикиня Олена Кузьмич.

Історія  має кельтські корені

За Днем бабака приховується давнє кельтське свято Імболк, яке успішно трансформувалося та інтегрувалося у різні культури. Назва свята Імболк означає «в молоці», і пов’язане з тим, що у тварин, наприклад, овець, починає прибувати молоко. Також вчені припускають, що назва свята походить від давньоірландського слова «folcaim», яке в перекладі означає «я мию», що вказує на очищення, про яке теж йтиметься у цьому матеріалі.

 Для первісних народів дуже важливими були зміна циклів природи, коли осінь змінювала зима, а зиму – весна. Кожний перехід пір року потрібно було підкріплювати певними ритуальними дійствами, аби допомогти природі оновитися. Пізніше це успішно було запозичено християнством, аби показати у щорічному відродженні природи воскресіння Ісуса Христа. Для кельтів, які у певний час розселилися на території від Великої Британії й до західних теренів сучасної України, Імболк був важливою точкою у році. Це свято відродження природи після зимового сну та близького закінчення зими. У прадавні часи Імболк супроводжувався вогняними ритуалами та веселощами.

Вогонь був і є уособленням сил Сонця, запалюючи багаття та свічки, ми начебто допомагаємо світлу збільшуватися з езотеричної точки зору. Також цього дня існувала традиція виготовляти хрести-обереги. Символ хреста, як відомо, існував задовго до появи християнства, а перетин двох відрізків символізував Сонце і його життєдайну силу. Ці хрести виготовлялися з дерева, наприклад, горобини, адже нині триває кельтський місяць горобини. Її деревина нібито захищала від пожеж. Такі хрести вішалися над дверима або вікнами на весь рік, а потім спалювалися і замінялися новими на наступний Імболк.  Велику увагу цього дня приділяли очищенню, адже з погляду символів, це підготовлює природу та людей до нового та оживлює приховані сили. Цього дня виготовлялися і специфічні ляльки з вівса або будь-якої іншої злакової культури, яка була пов’язана з відродженням природи та духом зерна. Зрозуміло, що ми достеменно не знаємо, які обряди та звичаї існували у цей день, а більше спираємося на сучасну неоязичницьку реконструкцію і трактування, але за схожістю звичаїв народів Європи навіть попри величезну відстань поміж ними, можемо говорити про те, що подібні ритуали та атрибути таки існували. 

 

На зрізі християнства та язичництва

Для кельтів центральне місце у святкуванні Імболку посідала богиня Бригіта. Пізніше вона була витіснена християнською традицією. Згідно з християнською міфологією, свята Бригіта була повитухою Діви Марії. Тому церква, аби витіснити язичницьку традицію святкування Імблолку влаштувала свято на честь святої Бригіти, яке дивовижним чином збіглося з Імболком. Збіг? Не думаю... Язичницьке свято Імболк частково збереглося у сучасному світі. 2 лютого за новим стилем і 15 лютого за старим стилем християнська церква святкує Стрітення. Навіть в Україні цього дня у церквах подекуди освячуються спеціальні свічки, які називаються громничими, і які нібито мають захистити оселі від ударів грому. Вони благословляються у церкві та відносяться додому.  Свято Стрітення присвячене очищенню Діви Марії після пологів і народження Ісуса Христа, адже раніше, та і зараз, з погляду церкви, жінка протягом 40 днів після народження дитини вважається нечистою через природні процеси та не може відвідувати церкву.

Саме Стрітення і знаменує очищення Діви Марії та її відвідини храму. Давні прикмети вказують на те, що погода на Стрітення знаменує погоду протягом наступних шести тижнів. Приміром, якщо день сонячний, то залишок зими буде холодним, а якщо йде дощ або сніг, то наступні шість тижнів погода буде безвітряною і теплою. У Сполучених Штатах Америки у цей день є своя ритуалістика, яку і назвали Днем бабака. Цікаво, що ця традиція – не унікальна. Ще древні римляни так ворожили. А в Європі подекуди зберігся своєрідний день їжака, коли погоду аналізували саме за поведінкою цієї тварини. У США тим часом намагаються розбудити від сплячки бабака, який нібито може віщувати погоду. Цей обряд чудово зображений в однойменному фільмі 1993 року. Ось так в одному дні химерним чином переплелися християнство і язичництво, древні та сучасні особливості. Нині Імболк святкують неоязичники – віккани. А також Імболк і досі святкують, наприклад, у деяких графствах Ірландії.

Підготувала Людмила РОДІНА.

 

 

Україна – це ВИ

 

Сьогодні Україна тримається не лише на захисниках на фронті, а й на тих, хто воює з ковідом. Про один такий підрозділ Дубровицької лікарні розкажемо сьогодні.

 

Це інфекційне (ковідне відділення), яке розташоване у неврологічному корпусі. Тут трудиться колектив високопрофесійних, відповідальних медичних працівників. Як триває тут робочий день? Станом на 1 лютого у відділенні лікувалося 50 хворих на ковід. Це пацієнти з різним станом важкості перебігу хвороби. Але, як кажуть фахівці, теперішній ковід, на щастя, вражає організм менше, як «Дельта». Проте і зараз є пацієнти, які затягнули із лікуванням вдома, тому вони більш «складні».

Як працюють у відділенні? За день – фахові огляди досвідчених лікарів, до кожного пацієнта – особистий уважний підхід, щоденний моніторинг перебігу хвороби, лікарські призначення. У медсестер і молодших медичних сестер відпочинку у цьому відділенні практично нема. Часом, протягом дня, дівчата не мають часу випити навіть чаю. У них – десятки кілометрів, находжених по палатах, сотні крапельниць, взяття аналізів, багато іншої роботи. Велика допомога є з боку молодшого медперсоналу: тиск і сатурацію вимірюють, по ліки в аптеку біжать, аналізи несуть, прибирають. Всі працюють з величезною самовіддачею. Робота організована у відділенні якнайкраще. Побутові умови у відділенні – хороші. Кухарі нашої лікарні з найпростіших продуктів готують смачні обіди. Подяка всім людям, хто здав для лікарні картоплю, хто долучається до допомоги продуктами для хворих.

Про кожного лікаря, медсестру чи молодшу медичну сестру інфекційного (ковідного) відділення нашої лікарні можна писати окремий матеріал. Ці люди заслуговують на велику пошану та подяку. Я пересвідчилася на власні очі, що таке  медикам відпрацювати практично добу на ногах, думати, приймати рішення, виконувати призначення лікаря. Працювати руками, головою, серцем – одночасно. Це все – про фахівців з інфекційного відділення. Це люди з великої букви.

Лікарі: надзвичайно людяна та високопрофесійна Оксана Пінчук  (очолює відділення), про цю людину я чула тільки позитивні слова і від хворих, і від персоналу відділення. Тут працюють також шановані лікарі – Олександра Правник, Тетяна Земляна, Таміла Малюк, Вікторія Буткевич, Наталія Андрусенко, Катерина Андрієвська.

Старша медсестра відділення – Ольга Мазур (досвідчений, високоорганізований, відповідальний медпрацівник). Медсестри відділення: це красиві, чуйні професіонали своєї справи – Тетяна Сичик, Анна Нагорняк, Марина Рожко, Наталія Нестерчук, Марія Черевко, Ірина Фурсович, Валентина Стельмах, Наталія Клюйко, Людмила Степаненко, Наталія Яригіна, Галина Боковець, Олена Доматюк. Молодші медичні сестри: дуже привітні, працьовиті – Ірина Гордієва, Світлана Гордієва, Галина Тверда, Оксана Чудік, Тетяна Буткевич, Любов Мисько, Марія Томко, Наталія Конончук, Марія Черпак, Ольга Булачок, Оксана Мерзун, Тетяна Бернацька.

Перебуваючи на лікуванні, не раз бачила, що таке втома медичного персоналу, який цілодобово поспішає до хворих. Маски, захисні халати. Ходити в цьому спорядженні цілими днями – дуже нелегко. А коли непросто ходити, а працювати? Медики не скаржаться на втому. Минулого року фахівці відділення боролися зі складною «Дельтою», тепер нова хвиля ковіду.

Хворі поступають і поступають… І як би складно їм не було, допомога медиків – це вогонь добра і порятунку. Уклін фахівцям Дубровицької лікарні, яку очолюють Руслан Бовгиря та Наталія Мединська. Від імені багатьох хворих дякуємо за функціонування ковідного відділення, за гарну організацію роботи, за професіоналізм. Будьте дужі, наші рятівники. Хай вас хранить Господь.

Люба КЛІМЧУК.