пʼятниця, 28 липня 2017 р.

СВІТОВИЙ БАНК ДОПОМАГАЄ РЕАНІМУВАТИ МЕДИЦИНУ

Завдяки проекту Світового банку 18 новеньких «швидких» марки «Сітроен» передано районним лікарням Рівненщини. Ще минулого четверга голова облдержадміністрації Олексій Муляренко, перший заступник голови облради Олександр Корнійчук та керівник групи впровадження проекту Світового банку в області Сергій Рибачок урочисто передали головним лікарям ключі від новеньких авто.
До слова, кожен з таких транспортних засобів укомплектований надсучасним обладнанням: дефибрилятором, електрокардіографом, фузоматом, відсмоктувачем, пульсоксиметром, глюкометром та кисневою станцією. Також «швидкі» оснащені ношами на пневмопідвісці, функціональною каталкою, вакуумною шиною та приладом для підігрівання розчинів.
Як розповів головний лікар Дубровицької ЦРЛ Олександр Поліщук, машини відповідають класу «В» й використовуватимуться в основному для транспортування пацієнтів в невідкладних станах до обласної лікарні. Олександр Костянтинович особисто продемонстрував можливості цієї чудо-техніки, підкресливши: при підключенні апарату ШВЛ (штучної вентиляції легень) авто практично перетворюватиметься на реанімобіль.
Нагадаємо, автомобілі швидкої допомоги вартістю 64,5 тисячі доларів кожен були закуплені у рамках реалізації проекту Світового банку «Поліпшення охорони здоров’я на службі у людей», який триватиме до 2020 року.
Разом з тим, варто акцентувати, що придбання швидких – це далеко не єдине, що планується реалізувати в рамках цього проекту. По області передбачається також реконструкція 105 лікарських амбулаторій та ФАПів в сучасні медичні заклади, зокрема сім об’єктів – в нашому районі. Крім того, на базі обласної лікарні створять серцево-судинний центр, а понад тисяча лікарів області пройдуть підвищення кваліфікації.

Людмила РОДІНА.

УСІ МИ ЛЮДИ. ТО ДАВАЙТЕ НЕ ЗАБУВАТИ ПРО ЦЕ…
Медицина зараз переживає нелегкі часи. Та й більшості з нас зараз непросто. Але як би там не було й за сьогоднішніх поганих умов праці, вкрай недостатнього державного фінансування, низької заробітної плати медичного персоналу та всього іншого, медпрацівники повинні, як ніхто, за своєю професією ставити на перше місце хвору людину і без ніяких умов (в екстерних, нещасних випадках) надавати їй термінову, невідкладну допомогу. Маю я на увазі саме такий нещасний випадок, який трапився зі мною 5 липня ц.р., і як до цього поставилися медпрацівники (медсестри, лікар) із кабінету 7-8. Це кабінети травматола та перев’язочна. Я не називаю людей за прізвищем, просто не знаю, хто то був.
Так от, цього дня я, Михайло Іванович Богович, із своїм товаришем Миколою Івановичем Кириченком поїхали роверами до лісу за ягодами. Дорога – яма на ямі. Наїхав на камінь, впав і розбив голову. Зупинити кров не можемо, нічого підходящого під рукою не було. Та й ще кров струменіла безупинно. Відчуваю, що сили полишають мене. Тож прийняли єдине рішення. Вертаємось назад та їдемо до лікарні. Кинулися в приймальне відділення. Там й слухати не хочуть, щоб покликати лікаря. Ще й прикрикнула медпрацівниця, мовляв, не притуляйтеся до дверей, закривавите ще нам приміщення. Так, немов я це зумисно роблю. Й жодного співчуття до літньої людини. Могли б, то силоміць виштовхали, щоб не заважав. Направили нас в травматологію. Голова, обличчя, одяг – все в крові. Сидимо з товаришем на лавці під кабінетом. Виходить медсестра, бачить, в якому я стані, і каже: якщо ви не купите те, що написано (12 найменувань на 130 грн.), ми нічого робити не будемо, мовляв, в нас нема для цього медпрепаратів. Я чемно намагаюся пояснити ситуацію (що грошей немає, бо не прихопив гаманця, їдучи до лісу) та прошу щось зробити, аби зупинити кровотечу. Кров вже весь одяг забруднила, на плитку налилося. Прошу позвати лікаря. Правда, десь через хвилин 15-ть приходить лікар, вторить те ж саме: немає чим надавати вам допомогу. На щастя, мій товариш побачив знайомого лікаря Миколу Адамовича Годунка, який безвідмовно позичив необхідні 130 грн., за що йому я дуже вдячний. Лише після того, як ми знайшли потрібні кошти та купили все, що було написано, взялися мені допомагати. Як зміг помив обличчя, руки в умивальнику з кров’ю (каналізація не працювала), ні рушника, ні мила… Від втрати крові,  від того, як побачив скільки її вилилося, запаморочило в голові, впав тиск, перед очима туман, земля пливе під ногами…
Другого дня після цього випадку поїхав на перев’язку та дорікнув медсестрі за таку «допомогу». Правда, хотів і головному  лікарю поскаржитися за таке бездушне ставлення. Але на той час його не було. Тож я ображений, зболений поїхав додому.
Не подумайте, я зовсім не хочу рівняти всіх лікарів під одну лінійку. Є лікарі від Бога, але й байдужості в медицині вистачає! Хоча ж всі вони давали клятву Гіппократа, в якій на першому плані – здоров’я хворого, а потім – гроші, а не навпаки. От тепер я вірю тим людям, котрі кажуть, що не дай, Боже, опинитися в лікарні, коли в тебе немає коштів навіть на просту першу медичну допомогу. Мені, здається, людям медичної професії треба бути більш уважними, співчутливими, може, інколи і увійти в ситуацію, в якій опинилася людина. Адже всі ми люди. Сьогодні я, а завтра…
Михайло БОГОВИЧ, 80 років, дитина війни.


БІЗНЕС НА СЕЛІ: СІМЕЙНА ФЕРМА

Розвиток українського села – болюче питання, але обговорюють його зрідка, як правило, в період передвиборних кампаній. Тим часом щороку з карти України щорічно зникає тридцять сіл, а в тих, що залишились, катастрофічно зменшується кількість населення. Головна причина – в багатьох селах нема роботи, агрохолдинги-«важковаговики», що займаються великотоварним виробництвом, не потребують значної кількості робочих рук та й поліські землі їх мало приваблюють. У пошуках рецепту порятунку села варто придивитися до історії розвитку потужних країн-виробників сільгосппродукції, взяти на озброєння їхній досвід. Приміром, вже давно й активно сприяє Україні в цьому плані Канада.
Саме ця країна пропонує українцям досить привабливий проект  щодо створення дрібних фермерських господарств на основі сімейних ферм. Оскільки рільництво на Поліссі досить затратне, то саме тваринництво може стати тією панацеєю, що може врятувати село.

Що мається на увазі, коли йдеться про сімейну ферму?
Український селянин може розраховувати на лізинг 10  племінних канадських корів кожна за ціною 18 тис. грн., терміном на чотири роки під 15 відсотків річних. Також гарантується фінансування в обладнання для ферми на загальну суму 80 тис. грн. Проект передбачає й ринок збуту. Молоко від сімейних ферм заготовлятиме партнер канадської сторони – ПСП «Україна» в Здолбунівському районі. Саме це господарство й надає худобу в лізинг. При цьому закупівельна ціна молока становитиме не нижче ціни молокозаводу плюс 1 грн./л.
Інвестиції в обладнання (80 тис. грн.) повертаються протягом 4 років з 50-відсотковою знижкою – 40 тис. грн. одразу, або по 10 тис. грн. на рік.
Також проект передбачає й фінансування будівельних робіт на суму до 50 тис. грн. Тобто загалом відповідно до проекту можна отримати сумарно 310 тис.грн. інвестицій. Звичайно, частину коштів необхідно буде повернути (270 тис. грн.), але такі проплати здійснюються частинами протягом чотирьох років. Безповоротне фінансування Укрмілкінвесту складає 40 тис. грн.
Яке обладнання ви отримаєте на 80 тис.грн.?
З розрахунку на 10 корів: 10 ковриків; 5 поїлок – 1 на 2 корови; 3 освітлювальні лампи; 1 доїльний апарат; 1 вентилятор; регулятор роботи вентилятора та освітлення.
Щодо прибутковості бізнесу. Фахівці стверджують, що за рік при надої 15 л на фуражну корову сімейна ферма зароблятиме 108,4 тис.грн.

Витрати на відкриття ферми                        Всього, грн.

ВРХ (10 голів)                                                  180 000
Обладнання                                                    80 000
Будівельні роботи                                         50 000
Дисконт при співпраці з УМІ на обладнання           50 %
Всього витрати                                                               270 000
У разі придбання ВРХ у лізинг
Вартість кредиту за користування 4 роки під 15%    114 750

показник                                          1 рік        2 рік        3 рік        4 рік        5  рік

Прибуток СФ                                   108 405   108 405   108 405   108 405   108 405
Повернення в рік в т.ч.                  60000      55000      55 000     -55 000   45 000
ВРХ                                                                    45000      45 000     45000      45000
обладнання                                    10000      10 000     10 000     10 000
Вартість будівельних робіт                          50000
Відсотки за користування кредитом           27 000     27 000     20 250     20 250     20 250
Залишається у розпорядженні СФ             21405      26 405     33 155     33 155     43 155

Додаткові зручності.
Фірма-інвестор також здійснює ветеринарний супровід худоби, включаючи її осіменіння. Весь приплід фермер реалізує на власний розсуд.  Інвестори також готові допомогти із забезпеченням ферми кормами. Зрозуміло, ця послуга вже йде за окрему плату.

Якщо когось зацікавило, зверніться за докладнішою інформацією
до відділу агропромислового розвитку РДА. Тут вам допоможуть безпосередньо зв’язатися з потенційними інвесторами, організують виїзд та дослідження на місці, підкажуть, як скласти бізнес-план сімейної ферми та втілити цей проект в життя.
Телефон для довідок 2-00-81.
Людмила РОДІНА.


Відверто про наболіле,
або Що таке «Укртелеком»
сьогодні і як він працює

У попередньому номері газети за №28 від 24.07.2017 року була надрукована на сьогодні актуальна стаття під назвою «Телеком» нас послав… у Сарни. Ми поїхали, бо була потреба». І просто хочу подякувати за це Любові Володимирівні Клімчук про підняті злободенні питання. І що нас далі чекає в перспективі?

Можливо, наші читачі пам’ятають сценку із «95 кварталу», як можна зараз відремонтувати стаціонарний телефон та підключений до нього Інтернет? Принаймі такий висновок зробив і я із свого «ходіння по муках» саме з приводу цього питання.               
Як саме працює компанія «Укртелеком»? Наберіть самі номери телефонів 0-800-595-800 або 0-800-506-508, щоб лише зареєструватись про те, що у вас не працює ні стаціонарний телефон, ні підключений до нього Інтернет. Вам доведеться «чекати» черги на включення з оператором принаймі щонайменше півгодини, а то і більше. Все це під приємну музику та ввічливі слова – «вас вітає контакт-центр і чекайте черги».
Нарешті дозвонилися. Там ввічливо теж приймуть вашу заявку і на цьому кінець. А хто буде проводити ремонт і коли – невідомо. І так доводиться майже щоденно дзвонити в цю службу. Та за півтора місяці навіть після щоденних звернень в мене так і не запрацювали стаціонарний телефон та інтренет.
Зараз детальніше про обслуговування клієнтів цієї кампанії.  Зайдіть в наш районний відділ зв’язку. Вам ввічливо, а інколи із обуренням, як під настрій  керівників цієї установи попадете, скажуть: «Чого ви сюди прийшли? Нас уже немає». Принаймі, такі слова у відповідь на свою скаргу почув особисто я від  керівництва районного підрозділу «Телекому», чи як його можна назвати, в особі Антосюка Ігоря В’ячеславовича. Від мене він просто відмахнувся: «Дзвоніть у Київ, там є служба з надання телекомунікаційних послуг, нехай вони і розбираються». Так обійшлися зі мною, таке чекає й на інших.
Хочеться натомість запитати: «А Ви, шановні мої, чого тут сидите і ще отримуєте заробітну плату невідомо за що? Це - не ваша справа?». Далі – пишу вже письмову заяву про проведення  ремону. Нуль. Ігор В’ячеславович заявив, що ми ніяких заяв не приймаємо і баста. То що це за підпільна, так сказати, організація?
Інше. Звертаюсь з питанням про переоформлення номера телефону на свою внучку (вона інвалід дитинстра першої групи по ЧАЕС і проживає спільно зі мною). У відповідь теж чую: «ви не туди попали – звертаєтесь у місто Сарни». Поїхав я в місто Сарни  переоформляти телефон. Там працівниці мене зустріли із запитанням: «Що в Дубровиці не можуть знайти людину, щоб обслуговувала клієнтів на місці?». А де ж наш відділ з надання телекомунікаційних послуг в районі? Відповідь Антосюка І.В., мовляв, ніхто не хоче працювати. І при тому, що є стільки молоді в районі. яка шукає роботу. Просто – там нема керівника.    
То, можливо, наш голова райдержадміністрації Петрушко М.М. допоможе розібратися і з’ясувати: що це за телекомунікаційна служба в районі і чим вона повинна все ж таки займатися? Чи треба вона така? Чи може там керівництво варто поміняти? Як кажуть: незамінних людей не має.
Шановний Миколо Михайловичу! Ви подивіться тільки на це приміщення «Укртелекому», в що воно перетворилось. І це в центрі міста. Я не виключаю, що в недалекому майбутньому наша районна лікарня може теж перетворитись в Дубровицьке аптекоуправління. Не веду мови вже про оголошення чи не на кожному стовбі чи афіші, що продається земельна ділянка в Дубровиці під забудову. То у нас вже мораторій на продаж землі скасували виявляється. Що це таке? Пора, мабуть, наводить порядок.
Чому я так гостро пишу про вищеназвану службу. Скажу прямо – вже набридло. Я не один такий в районі, в кого не працює телефон. Але інші мовчать і регулярно щомісячно сплачують свої кревнозароблені – незрозуміло за що. Обурюються тільки на владу.  І тільки тому, що немає кому поскаржитись. А ми ж ідем в Європу.
Іван КРАСЬКО, с. Бережки.


ВІД РЕДАКЦІЇ: Коли верстався номер, зателефонував в газету автор і повідомив ще й такий факт. При його черговому зверненні в бюро технічного обслуговування обладнання за номером кол-центру, на його запитання, чи врешті збираються відновлювати телефонний зв’язок та Інтернет, оператор здивовано відповіла: «З нашого підрозділу в Дубровиці повідомили, що Ваш телефон та Інтернет вже відремонтовані ще 2 липня». Кого ж ми дуримо, панове? Виходить не тільки абонентів, а й своє керівництво. Адже телефон та Інтернет у заявника не працюють й досі ( принаймні за станом на 19 липня ц.р.).
Дякую, Дубровице, за неперевершений
день і святкову особливу втому!
Іменинний день міста (1012 років) пройшов незабутньо. У таких масштабах і серед такого розмаїття святкових дійств Дубровиця свій день народження ще не святкувала. Це природно й закономірно, що з кожним роком ця важлива подія для жителів міста й гостей стає все більш феєричною. Ми йдемо вперед! Життя триває! Бачила багато заходів, але споглядати від початку до завершення всі просто фізично не змогла. Жаль. Неможливо бути одночасно у кількох місцях, де тривають святкові дійства.  Шкодую, що не зі всіма вдалося переговорити про свято і настрій. Не зі всіма навіть вдалося й привітатися, вже по світлинах прослідковую, що багато знайомих у велелюдному потоці просто не помітила.
Головне, що долучилася до отої спільної хвилі піднесення. Як то кажуть, було чуття єдиної родини! Сьогодні хочу подякувати всім, хто зробив мій і ваш недільний день незабутнім. Знаю, що охоплю не все. Дубровичани і гості міста дуже активно висловили свої враження про День міста у соцмережах, отож мені залишається лише додати кілька штрихів до сказаного. Думки викладаю під спільним заголовком: ДЯКУЮ.

Передовсім! Учаснику АТО, працівнику нашого ліцею, депутату Дубровицької міської ради, нашому ЗАХИСНИКУ Василю Таборовцю!
Пане Василю, Ваші слова вже кілька днів, як закарбувалися в моїй голові. Можливо, не передам дослівно, бо не писала на диктофон. Ви сказали приблизно так:
«Дорогі дубровичани! Вітаю зі святом! Хочу сказати, що ми воювали не за пільги, не за нагороди, ми воювали за вас! Якщо потрібно буде, ми знов підем!».
Я горджуся, що живу поряд з такою Людиною, як Ви, поважаю Вас за позицію, за повагу до громади міста!
Ви знаєте: серед грандіозного свята, серед такої феєричної Дубровиці, 1012-літньої іменинниці, серед краси цього дійства, серед тисяч кольорів і усмішок, ваша думка так торкнулася серця, що просто бракує слів, щоб сказати більше про переживання, які викликали ваші слова!
У Вашій особі дякую всім хлопцям-землякам-солдатам, які нас захищають, захищали і продовжуюють дарувати нам затишок і спокій у спілкуванні і в людських стосунках!
Хай далі «не треба буде йти» туди, де ви були.
Поряд з такими людьми, як Ви, тут, вдома, хочеться жити і робити світ кращим!
Богові – за погоду
Вже за тиждень до свята заглядали в Інтернет, чи ж не буде злива 16-го, бо липень не раз дивував своїми погодніми сюрпризами? Основні заходи було заплановано провести на площі, на міському пляжі, у парку Шевченка. Отож саме Бог міг внести свої останні корективи у план роботи. Дякуємо Господу за сонце і блакить, за легкий вітерець і невеличкий дощик. Дощик – то нам вітання з неба, окропив Бог трішки на добро і щастя. Навіть не всі дітки ховалися під накриття та парасольки, бо скільки того дощу, а от незабутні дійства можна й пропустити. Помолилися зранечку наші земляки за долю Дубровиці і її мешканців, за наших благодійників і гостей. Переконані, що Бог молитви почув, бо він чує нас навіть тоді, коли ми зовсім зневірені.
Спортсменам – за приклад здорового способу життя
Міський пляж перебуває у відмінному стані, тут можна не лише гарно відпочити над Горинню, а й позайматися спортом. В день міста на чемпіонат з пляжного футболу з‘їхалися спортсмени району. Приємно було поспілкуватися з нашими шанованими тренерами, які часто працюють з молоддю на безкорисливих засадах або ж обрали спорт фаховою справою свого життя. Микола Голяка, Василь Подик, Сергій Рожко, Андрій Стрибулевич – імена цих людей пов’язані у Дубровиці з сучасним розвитком спорту. Наскільки це потрібна справа, описувати довго не буду, позаяк у всі часи було важливо долучати молодь саме до здорового способу життя. Багато довкола негативних спокус. Дякуємо тренерам і великим прихильникам за виховання дітей. А депутат міської ради Степан Бернацький організував шашковий турнір для юних дубровичан. Разом з Віктором Андрієвським він протягом літа дбає про безпеку відпочивальників на воді.
Богдан Микульський щиро привітав спортсменів і тренерів з Днем міста. Підняли під звуки Гімну стяг України і розпочалася боротьба за медалі, емоційна і запальна.
Батькам і діткам – за настрій у парку Шевченка
Дитячих майданчиків у Дубровиці чимало. Сучасні споруди для відпочинку діток можуть бути візитівкою нашого міста. Хочете доброго релаксу – йдіть в парк, посидіть на лавочці, подивіться, як наші дітки граються залюбки, як бджілки біля квіточок. Чи буває щастя інших кольорів?
 У парку Шевченка (колишній Ленінський) відкрили ще один дитячий майданчик. Не думала, чесно кажучи, що збереться стільки батьків і діток, з квітами і посмішками. Підходили до Богдана Микульського і Оксани Краглевич, дякували, просили ще сприяти у цій частині міста організації відпочинку діток. Добре було б до дитячого ще й спортивний майданчик. Все у планах. Як підкреслив міський голова, треба доповнити передусім ще нововстановлений додатковими елементами для ігор.
Від імені батьків щиро дякували Ірина Шугалевич, Наталія Хвалько, Наталія і Сергій Петрушки, Олександр і Оля Восинські. Діти слів подяк не складали, раділи солодощам та бавилися з аніматорами. Веселково тут було насправді.
Світлані Правник і волонтерам області
За братерське єднання, за уміння зібрати друзів, створити атмосферу свята, пригостити кулішем та іншими смаколиками, зібрати кошти для бійців на Сході.
Знаю, що Світлана Леонідівна заздалегідь запланувала все, як то кажуть, до коми. Вела перемовини з міською радою – радилися і навіть трохи розбіглися в думках щодо місця розташування намету волонтерів. Зрештою обрали найзручніше.
Однак, за приклад треба взяти інше: коли людина прагне взяти безпосередню участь у святі, то шукає і знаходить можливості, не хоче – шукає відмовки. Дякуємо цій дружній команді, яка і нас, журналістів, долучила до атмосфери волонтерського святкового настрою. Було дуже приємно чути позитивні враження від усіх про наше місто, про саме свято. Були раді познайомитися зі знаною волонтеркою, депутатом обласної ради Діаною Гордійчук та з усіма чудовими людьми, які так багато зробили для мирного неба над нашою головою.
Військовослужбовцям командування «Захід»
Скажу чесно, я не люблю військової техніки і зброї. Відразу у голові народжується страх, навіть якщо ця зброя навчальна, а техніка просто стоїть. Однак зовсім інше враження складається, як бачиш на військових машинах усміхнених діток. Це насправді неповторне видовище, бо сила і беззахисність – це симбіоз мирних днів. Дякую військовим за терпіння, толерантність, комунікабельність, усміхненість. Хлопці, ви просто вразили – настроєм, характером, людяністю. Бавили наших дітей, як власних. Зброю давали тримати, бронежилети приміряти, з бойових машин діткам на світ глянути. Вперше в День міста у програмі чільне місце зайняли заходи, представлені армійцями. Завдяки їм ми ще раз зрозуміли роль війська у нашому житті, пройнялися повагою до наших захисників.
Тренеру, чемпіону Європи Петру Радьку та його вихованцям з клубу «Берсерк»
 За видовищний спорт – панкратіон, продемонстрований на майдані Злагоди. Щоправда, дивилася на мужніх і сильних хлопчаків і хлопців недовго, якось по-материнськи болить кожен удар. Не для жінок видовище, хоча й чимало представниць прекрасної статі вболівали за учасників чемпіонату. Знову ж таки, дякуємо пану Петру за виховання дітей у дусі здоров’я і правильного способу життя.
Петру Велінцю, Роману Ковальчуку – за виступ школи козацьких єдиноборств, за демонстрацію незламного козацького духу, надможливостей наших юних патріотів.
Пане Петре, ви вже довгий час сприяєте гармонійному розвитку дітей, виховуєте їх у патріотизмі, власним досвідом показуєте силу тіла і духу. Дякуємо, що завітали до нас на День міста (на свою батьківщину). Гордимося, що репрезентуєте Україну у світі.
Всім продавцям
Торгові намети заполонили парк. У кожному можна було придбати смаколики чи подарунки до свята. Вже вкотре гарно представив свою продукцію Сарненський хлібозавод.
В’ячеславу Боковцю, вчителю історії Дубровицького НВК, який зініціював виготовлення буклетів, магнітів про історію міста, мотоболу
Створили і жартівливу, і як ви зазначили «саме правельну карту» Дубровиці. Бачила, що ці сувеніри користувалися великим попитом. Історія і водночас дух сьогодення переплелися під затишним деревом у парку (на фото Василь Гордєєв). А придбана сувенірна продукція так довго нагадуватиме про цей чудовий день.
А смаколики львів’янина пана Ігоря до вподоби містянам та гостям не перший рік. Подбав господар цього року про ошатні столи, де можна було перекусити з друзями. До речі, коли постало питання щодо безоплатного обіду військовим, то всім 22-ом солдатам надав його без вагань.
Миколі Адамчуку, творчій людині з великої букви
Вже вп’яте організував Микола Миколайович чудову зустріч з шанованими вихідцями нашого міста. Скажу про виступи на святі, які знайшли ключ до моїх емоцій. Віталій Баклан, військовий лікар, який несе службу на підводних човнах, розповів про перші дні початку АТО в Україні. Шанований історик Микола Алексієвець зазначив, що насправді історія нашого міста ще древніша, аніж ми знаємо. Отож, хтозна, скілько ж насправді, Дубровице, літ тобі? Наші ветерани-мотоболісти, колишні чемпіони України розповіли про легендарного Василя Коростеля, про переможні кроки дубровицького мотоболу і свою любов до спорту. Вшанували ювілей митця, який оспівав Полісся у кольорах і тонах, Михайла Конончука. Звісно, про нашого Майстра Федора Івановича Кренька говорили тепло і щиро-щиро. Недавно ж відзначили його 90-літній ювілей. А як  проникливо співав про Дубровицю Павло Дука, заслужений артист України. Почуття любові до рідного краю звучали у кожній ноті нашого талановитого земляка. Зачепив душу виступ бережківської «Родіноньки». Це голоси жінок з українським настроєм, тужливо-прекрасними. Які талановиті у Бережках дружини, мами, бабусі! Як завжди багато оплесків зібрав виступ танцювального колективу Федора Кренька. Професіонали цим аматорам сцени можуть хіба що позаздрити неперевершеним учасникам колективу.
Миколо Миколайовичу, дякую вам за ідею щодо таких творчих зустрічей. Вони – справжній прорив у дусі інтелігентного єднання наших краян.
Юрію Нашорі за організацію виставки видатної людини краю Михайла Конончука
Пан Юрій провів величезну роботу, домовився і зібрав картини Михайла Івановича з усього міста. Щиро привітали рідних художника – дочку Інну та сестру Галину, які були почесними гостями виставки. Слово про художника і поета сказали Богдан Микульський, Оксана Краглевич, Неля Конончук, рідні Михайла Івановича. Зі Львова наш земляк Микола Рабешко доставив виготовлені чудові буклети, де є ілюстрації картин земляка. Побачити його можна у районній бібліотеці. Наші берегині книгозбірень також долучилися до організації виставки, представили альманах про творчість Михайла Конончука.
Учасницям колективу спортивно-бального танцю «Ладушки» і тренеру Сергію Колесніченку
Вже сутеніло, а на сцену майдану Злагоди випурхнули ніжні метелики. Під чарівну музику демонстрували танцювальні па. Старшенькі вже більш досвідчено літали по сцені, а найменшенька ну вже так старалася, так споглядала на подружок, що аж серце зупинялося від кожного ніжного і неповторного дитячого руху. Краса, одне слово.
А потім вразив пан Сергій. Тренер дбайливо, як тато, забрав дівчаток зі сцени, коли я запропонувала зробити світлину, висадив маленьку танцівницю собі на плечі. Тепло і по-батьківськи! Відчутно, що ця талановита людина не лише навчає діток танцювати, а й дарує їм світло своєї душі.
Всім гостям свята
Дорогі наші гості, кожного з вас Дубровиця намагалася зустріти якнайтепліше. Думаємо, що саме зі світлими спогадами ви поїдете з нашого міста.
Дякуємо Василю Петровичу Яніцькому, який розділив з нами цей святковий вечір. Дякуємо за безпосередність, за постійну підтримку добрих починань, за слова вітання. Народному депутату було чим звітувати перед громадою славного міста. Саме завдяки його наполегливості вдалося зрушити з мертвого місця питання будівництва в Дубровиці спортивно-оздоровчого комплексу, з депутатського фонду було виділено кошти на заміну вікон в навчальних закладах міста, утеплено фасад садочка на Борку, виділено кошти на встановлення дитячого майданчика у центрі і спортивного майданчика на Борку та ін.
 Підходили до Василя Петровича люди, казали «спасибі» за підтримку у різних сферах і проектах, просили допомоги в нових починаннях. Дружнє спілкування з депутатом підняло настрій багатьом дубровичанам. До речі, святковий концер Сашка Невже та гурту «Тошонадо» відбувся завдяки нашому народному депутату.
Віктор М‘ялик особисто на свято прибути не зміг. Його надійний помічник Віктор Кузін отримав з рук міського голови подяку благодійнику від громади Дубровиці. Звичайно, у кількох реченнях цієї подяки неможливо висловити нашу шану Віктору Ничипоровичу за добрі справи у благоустрої міста і підтримку мешканців Дубровиці у скрутних ситуаціях. Але часточка душі кожного, хто відчув турботу Віктора Ничипоровича, у цій подяці є однозначно. Благодійник також не оминув увагою наші міські навчальні заклади (встановлювали вікна сучасні), дбав про відпочинок діток, (майданчик подарував біля буд.24), сприяв укладанню бруківки, надавав допомоги жителям у важкі моменти життя. Дуже гарно виступив Віктор Павлович і побажав нам всіх гараздів та храмів у наших душах. Щиро привітали дубровичан голова РДА Микола Петрушко, голова Володимирецької РДА Володимир Хоружий, заступник голови районної ради Олександр Задорожний.
Було багато гостей з сіл нашого району, з сусідніх районів, України та із-за кордону. Дубровичани щиро і тепло ділилися з гостями своїх родин затишком хлібом-сіллю. Щиро всім вдячні за теплі поздоровлення. Хай всі вони стануть нашою дубровицькою дійсністю.
Організаторам
Колектив міської ради на чолі з головою Богданом Микульським  планували і обдумували кожен захід, намагалися зробити цей день незабутнім і якнайкращим. Прорахувати все похвилинно неможливо та й велику роль в організації кожного дійства відіграє людський фактор. Однак, свято вдалося на славу. Міський голова намагався особисто бути присутнім на відкритті кожного дійства і багато спілкувався з дубровичанами. Весь колектив міської ради доклав максимум зусиль, аби атмосфера цього свята залишалася у спогадах назавжди.

От і минуло 1012-ть, ніби й немало, як для карти Європи, але геть-геть маленько, як для Всесвіту. Якщо ви були на святі, то обрали свою родзинку серед усіх заходів. Хтось казав про чудовий концерт Сашка Невже та гурту «ТОШОНАДО», хтось розповідає про військових, інші заходи для діток високо оцінюють, багато людей вражені виступами на зустрічі з іменитими земляками. Все не перелічу. Знаєте, вже тиждень найпоширенішим запитанням у Дубровиці є «Як вам День міста?», а найпоширенішою відповіддю – «Так гарно ще ніколи не було». Хай так, як у цьому році, буде більш не буде, у 2018-му хай буде ще краще. Дубровиця цього гідна, кожен з нас разом з річницею міста пише власну історію життя.
Вдячна всім, без винятку, за родинну атмосферу! Спасибі родинам з немовлятам у возиках, які більше спали солодко під музику, аніж бачили. Приємно було відчувати, що поряд такий мирний дитячий сон. Дякую нашим ветеранам праці, яким це свято було, у певній мірі кіношним, хіба ж так святкували у Союзі. Дуже цікаво було спостерігати за їх здивованими емоціями. Дякую молоді, яка вміє запалювати. Така наша міська родина – різна і така дружня. На іменини до матері, яка нас об’єднала, прийшла переважна більшість її дітей, що дуже радує.
Любов КЛІМЧУК.



















Ластівка з Полісся – стюардеса на ім’я Ірина
Берестівчанка Ірина Пінчук – бакалавр столичного лінгвістичного університету. Після навчання замість звичних професій перекладача чи вчителя англійської мови, обрала «робочий офіс» понад хмарами. Вона уже півтора року літає по всьому світу на авіалініях Об’єднаних Арабських Еміратів. За плечима 35 відвіданих країн, десятки знайомих різної національності та безліч вражень. Про свій «небесний» фах дівчина через соцмережу розповіла нам, а заодно розвіяла деякі міфи.
Що колись приєднається до «людей неба», зізнається нині Ірина, вона навіть не мріяла. Хоча думки такі були. «Любила дивитися на бортпровідниць, коли волонтерила в аеропорту «Бориспіль» під час Євро-2012, – згадує дівчина. – Мені подобалось, з якою гордістю та неймовірною жіночністю вони слідували за пілотами. Тож декілька разів відправляла резюме в українські авіалінії. Але мене так і не запросили на жодну співбесіду, чому зараз я дуже рада. В кінці 4 курсу почала шукати роботу. Повсюди надсилала свою анкету. Великою несподіванкою став дзвінок через три місяці із запрошенням пройти конкурс на цю вакансію. Все відбулось успішно. І мені пощастило потрапити в одну з найбільших та найуспішніших авіакомпаній світу – «Emirates». Наші літаки перетинають 5 континентів, літають в 73 країни і приблизно у 150 напрямках».

Доля таки усміхнулась
Для нас, «заземлених», подібна професія здається персонажем із кінофільмів, ніж реальним фахом. А ти зробила це. Які сходинки довелося подолати?
Для мене теж весь процес відбору на роботу здавався фільмом, при чому фантастичним. Перед цим начиталася, що без досвіду туди не потрапити, що дехто і з 8 разу не проходить. Тому багато не очікувала, вирішила просто випробувати долю. Та й дуже мотивувала підтримка рідних. Перша сходинка – резюме, згодом – скайп-інтерв’ю з компанією-посередником, і насамкінець поїздка в Київ на фінальну стадію, яку проводили  представники «Emirates». Цікаво, що перед нею мені прислали лист на пошту з детальними вимогами щодо зовнішнього вигляду, включаючи навіть такі дрібниці, як колір нігтів та запах парфумів. Все відбувалось в три тури – групові завдання, тест з англійської мови та психологічні випробовування. Після кожного етапу відсіювалась певна кількість людей. І до вечора з 400-от на фінальне інтерв’ю зосталось лиш 25. Далі  залишалось очікувати на дзвінок від компанії про свою успішність чи ні. Не було ніякої впевненості, що буде позитивний результат, але доля мені таки усміхнулась.
Летіти високо в небі та ще й при цьому контролювати все – справа відповідальна. Чи був якийсь попередній  інструктаж?
Так, перш ніж приступити до роботи, необхідно пройти два місяці курсів в коледжі при кампанії. Саме тут я зрозуміла, що авіація – це моє. Навчання велось англійською, а моїми одногрупниками були молоді люди з різних куточків світу. Ми вивчали будову та типи літаків, опановували правила безпеки та навички надання невідкладної допомоги, штудіювали сервіс. Та найцікавішими були перші два навчальних польоти. Ми  спостерігали за майбутніми колегами, при зльоті та посадці сиділи в кабіні пілотів, де відкривалась неймовірна панорама. Ці враження словами не передати. Вони надовго засядуть у моїй пам’яті.
Насправді не все так просто
Кажуть, що стюардес відбирають за модельними параметрами…
Це скоріше міф. Є обов’язкові вимоги щодо зросту. Треба дотягнутися до позначки 212 сантиметрів без взуття. Багато обладнання в літаку розташоване саме на цій висоті. Звичайно, слід виглядати доглянутою та охайною. Але найголовніше – манери та вміння спілкуватися. Авіакомпанії шукають комунікабельних людей, космополітів, бо доводиться співпрацювати з людьми майже всіх національностей. Потрібно вміти пристосовуватись і працювати в команді (кожного рейсу новий екіпаж і ймовірність літати з тими ж колегами дуже маленька), бути організованим та пунктуальним. А ще  – сміливим, щоб покинути все і податися в арабську країну. І звісно необхідно мати хороше здоров’я.
Взагалі професія бортпровідниці овіяна стереотипами. Чи змінилось твоє уявлення про неї після приєднання до когорти стюардес?
Люди бачать тільки зовнішню картинку нашої роботи. Як і я донедавна. Все ніби гарно, видовищно і романтично. Але за цим ховається постійне недосипання, доводиться вставати дуже рано або взагалі летіти всю ніч. І майже добу бути на ногах. Іншим сумним фактором є зміна часових поясів, деколи різниця сягає 9 годин. Тож втома – вічний супутник моєї професії. При цьому маєш постійно бути свіжою, бадьорою і в настрої. Вдягнув форму – веди себе відповідно, за всіма стандартами, усмішка невід’ємна частина котрих. щоб там не відбувалось у думках, душі чи із самопочуттям. Також багато пасажирів – багато вимог, які треба задовольнити тут і одразу. Тому насправді не все так просто.
Є ще міф, що стюардеси зазвичай самотні через свій робочий графік. Це знову ж неправда, у багатьох є сім’ї, діти, у мене самої стосунки почалися ще до роботи, і вона їм точно не заважає.
Немає у нас й ніяких забобонів. Існує лиш просте, втім дуже важливе правило – якщо прийшов вчасно, ти запізнився. В авіації завжди маєш бути на кілька хвилин раніше.
А ще, мабуть, непросто знайти спільну мову з вередливими пасажирами та панікерами…
Пропрацювавши півтора року, можу сказати, що вже, напевно, справлюсь з будь-якими труднощами та вередливими панікерами. Це приходить з досвідом. Але найстрашнішими для мене залишаються «медичні» випадки. Лікаря на борту немає, а середовище штучне, високий тиск і сухе повітря, які багато людей важко переносять. Особливо на довгих польотах. Поки, на щастя, доводилось стикатись лиш з втратою свідомості. Втім колеги розповідали і про інфаркти, і про народження дитини, і про смерть на борту. Сподіваюсь, ніколи не стану свідком таких подій.
Звичайно, є безліч курйозних моментів, пов’язаних зі звичками та культурою різних народів. Приміром, індуси всі слова повторюють по два рази. Коли хочеш допитатись про щось, вони просто незрозуміло махають головою, а ти стій і вгадуй їхні бажання.
Зовсім нелогічна для мене була ситуація, коли жінка, очевидно перший раз на літаку, пила каву і, вирішивши, що вже не хоче, жбурнула чашку в ілюмінатор, біля якого сиділа інша пасажирка. Розбиратись звісно довелось нам. Пощастило, що всі сприйняли це зі сміхом.

Мені відкритий весь світ
Зрозуміло, що є непрості моменти, як і в будь-якій професії.  А за що навпаки любиш свою роботу?
Обожнюю її за незвичність та цікавість. Мені подобаються всі можливості, які вона мені підносить, люблю подорожі, які мені дарує, вдячна за нестандартні ситуації, в котрих по-новому  відкриваю себе.  Я стала набагато сміливішою, зрозуміла, що ніколи не можна забороняти своїм цілям та мріям високо літати. А ще мені щастить спілкуватися з багатьма людьми, котрі мотивують та надихають.
Ти мешкаєш у Дубаї. Це теж непоганий плюс. Вдалось зжитись з культурою, настільки відмінною від української?
Це казкове місто. Хоча б раз у житті тут варто побувати, аби побачити на власні очі наймасштабніший хмарочос та танцюючі фонтани. Воно дороге, але доступне, тут все для людей. Туристи і іноземці дуже цінуються. Але звичайно треба усвідомлювати, що ОАЕ – мусульманська країна, треба поважати їхні традиції та культуру, бо можна ой як влетіти.
А як щодо буднів стюардеси?
«Emirates» забезпечує нас житлом. Я мешкаю в центрі і з мого вікна видно найвищу будівлю світу – Бурдж Халіфа. Моя сусідка – дівчинка з Марокко, у кожного своя спальня та ванна. Крім того, для нас є багато переваг в самому Дубаї: знижки у кафе, ресторанах та магазинах, безкоштовні спортзали, закриті пляжі та безліч інших розваг, тому у вихідні ми не сумуємо. Під час польотів кожному з членів екіпажу надається номер у готелі, зазвичай зупиняємось у провідних, а також дають певну суму на їжу. В місяць в середньому маю 8 рейсів. Не можна літати більше 120 годин, фізично не витримуєш та й система не дозволяє. В середині місяця нам скидають розклад і цей день чекаю більше ніж зарплати.
Мені відкритий весь світ і не потрібно турбуватися про візи, проживання, квитки та переліт. Ще великим плюсом є те, що робітники нашої компанії отримують знижку у 50-90% на білети інших авіаліній. Тому отримуємо можливість з легкістю подорожувати у вільні дні.
У твоїй особистій туристичній скарбничці, скільки вже відвіданих куточків світу?
Зараз в моєму списку ювілейне число – 35 країн. Завжди хочеться залишитись в кожній на трошки довше, але зазвичай час піджимає. Втім стараюсь всюди виконати «план максимум».  Ще є в мене традиція – перед  поїздкою переглядати програму «Орел і решка».
На що передусім звертаєш увагу в новій державі? Які емоції та сувеніри колекціонуєш?
Я мушу місто побачити з висоти, аби охопити все і відразу, тому шукаю найвищі точки і прямую туди. Такі відчуття неймовірні, а враження незабутні. Також люблю просто гуляти вулицями, спостерігати за людьми і насолоджуватись архітектурою. Завжди куштую національну кухню країн, впевнена, що їжа виразно передає культуру та особливості кожної. Звідусіль привожу магніт для хлопця, копійку для сестри та паперову банкноту для своєї колекції, вона у мене вже немаленька. Топ-5 країн у моєму рейтингу вподобань: Нова Зеландія, Японія, Австралія, Сінгапур, США. А от, яка навпаки не сподобалась, не можу сказати, всі залишають певні емоції – хороші чи сумні. І я рада, що побувала в кожній, це прекрасний досвід.
Що далі?
Поки насолоджуюсь кожним днем. Про далекоглядні плани не задумуюсь. Але у нашій компанії можливо побувати кар’єру – стати лідером на борту літака чи перейти на наземну роботу в офіс.  Можна вибрати щось до душі.
Дякуємо, чистого тобі неба та приємних пасажирів!

Спілкувалась Леся КОНДРАТИК.

Іуляніє!
Посилай нам свою благодать!

Вона була людиною без гордині, доброю і щирою. Чудова донька знаних батьків-меценатів Іулянія – скромна красуня з блакитним очима – увійшла в історію як праведниця з добрим характером і смиренням. Саме такою була юна донька Георгія Ольшанського, князя, який на початку 16 століття мешкав у нашому містечку. Донька його хоч і була княжого роду, та не підносилася через це над іншими, а залишалася надзвичайно скромною. Бо ж гарно засвоїла Святе Письмо, в якому написано, що справжня прикраса жінки не коштовне вбрання, а добрі вчинки. Ці слова князівна завжди пам’ятала і прикрашала своє праведне життя цнотливістю, милосердям, добротою, повсякденною молитвою. А сама була тиха та лагідна до всіх, покірна батькам своїм. Ось так, на початку 17 століття, Господь явив усім на диво нову святу, яка прожила на землі недовге, проте ангельське життя, а потім Бог судив їй стати великою помічницею та заступницею полісян на небі.
Саме нашу покровительку Іулянію вшановували 19 липня у храмах міста. Приємно, що у церквах було багато людей, квітів,  літні люди, молодь і дітки прийшли поклонитися пам’яті діви Іулянії.
Напередодні, 18 липня, ввечері, митрополит Сарненський і Поліський  Анатолій очолив святкову всеношну з нагоди дня пам’яті святої праведної діви Іуліанії у Свято-Миколаївському храмі міста. Молитовно славили заступницю Полісся разом з владикою  благочинний  протоієрей Микола Іваничко, настоятель храму протоієрей Сергій Деркач, духовенство єпархії, прихожани храму. Цього дня було освячено новий дзвін, який буде кликати людей до молитви у  древній храм. Отець Сергій розповів:
– У 1999 році під час великих морозів розкололися наші церковні дзвони. Один з них було замінено невдовзі, а от другий придбали нещодавно, і встановимо на знак святкування 145-річчя храму, яке пройде у грудні, на свято Миколи. Хочу висловити подяку Віктору М’ялику, благодійнику, який допоміг з коштами на придбання дзвону (а це 10 тисяч грн.). Зрозуміло, що коли людина сприяє розвитку духовності, то вона відповідно й сама багата у серці на добро і щиру віру. Впевнений, що таким є і благодійник Віктор Ничипорович. Дякую і всім прихожанам храму, бо ще 20 тисяч (дзвін коштує 30 тисяч грн.) – це гроші, зібрані церковною громадою. Ми раді були освятити дзвін саме в цей прекрасний літній день, коли славимо нашу заступницю. Всім нам треба вчитися у діви Іулянії щирості помислів і доброчесності. Під час ранішньої владика також звершив заупокійну літію по спочилому настоятелю храму протоієрею Федору Деркачу.
А вже 19 липня митрополит Сарненський і Поліській звершив божественну літургію у Свято-Іуліаніївському храмі нашого міста. Святкове богослужіння об’єднало віруючих УПЦ та багаточисельних парафіян з інших храмів району. Зустрічали владику квітковою стежкою, яка свідчила про велику повагу до митрополита, уклінне ставлення до його мудрості і чину. У цей день щиро привітали всіх прихожан і гостей храму з престольним святом і голова нашої райдержадміністрації Микола Петрушко та секретар міськвиконкому Оксана Краглевич. А владика Анатолій ще й попросив передати вітання зі святом всім жителям міста, тим, у кого не було можливості у святковий день прийти до храму. Митрополит сказав:
– Я щиро поважаю наших вірян, скромних, добрих і простих людей. Хай хранить Бог кожного християнина у цьому славному місті і краї. Дубровиця  щаслива вже тим, що на небі має таку заступницю, як праведна Іулянія. Радий сьогодні бачити так багато людей біля церкви на святі.
Владика Анатолій благословив продовження будівництва собору діви Іулянії, адже фундамент вже є, черга – за викладанням цегли. (Її вистачає наразі на третину собору). Почати зводити стіни храму, як наголосив митрополит Анатолій, треба найближчим часом.
Отець Ростислав, настоятель храму, щиро дякує усім прихожанам, хто долучився до організації престольного празника. Настоятель зичить благодаті своїм помічникам, всім мешканцям Дубровиці, гостям свята та їх рідним.
Як завжди святково-урочисто вшанували нашу покровительку міста і у храмі Різдва Богородиці. Настоятель храму отець Данило зазначив, що наша любов до рідного краю – це й пошана до Святої, яка є його покровителькою. Теплі слова прихожанам сказав настоятель храму не лише у церкві, а й біля пам’ятника діви Улянії Гольшанської-Дубровицької. Нагадаємо, що він був встановлений у 2005 році.
Дуже багато світлих емоцій і думок навіяв цей святковий день. Так хочеться, щоб завжди ми пам’ятали, що незалежно від того, до якого храму ходимо, маємо бути сильними і непохитними, відданими своїй вірі.
Наша покровителько, Іуляніє! Посилай нам свою благодать!   Поглянь на потреби наші і допоможи своїм заступництвом. Миру нам всім, здоров’я, любові і взаємоповаги.

Любов Клімчук.