пʼятницю, 23 січня 2015 р.

ГОЛОВНЕ ХАЙ БУДЕ В НАС МИР!

Ось і канув в минуле ще один календарний рік. Що нам принесе рік 2015-ий? Дуже хотілося б знати напевне.
Як на мене, найголовніше, щоб цей рік став мирним, чого прагнуть прості люди – весь народ України, як українці, так й росіяни. На днях отримала листа від колеги із Комишина, що на Волгоградщині. Пише дослівно наступне: «У нашому готелі «Опава» живуть біженці з України, їм все місто допомагає, багато з них влаштувалися на роботу, діти пішли до школи, люди дуже вдячні комишанам. Годують їх безкоштовно, житло оплачує адміністрація міста. Люди ж приїхали з-під бомбардувань роздягнуті, в їх розповідях – біль та жах. Всі ми хочемо добра Україні».  Що ж це вселяє надію…
А що наша Дубровиччина? Вона теж не стоїть осторонь. Воїни нашого району гідно захищають землю своїх предків від незванних гостей…
А місто? Гарнішає на очах. Приватні садиби одна добротніша іншої ростуть, як гриби після дощу. Добре, що згадали врешті про костел – архітектурну пам’ятку ХVII в., єврейське кладовище: адже пам’ять – це святе, а тому варто б встановити пам’ятну дошку на будинку лікаря Малиновського, що по вул. Миру, котрий в свій час лікував всю округу, часто й безкоштовно.
Тож нехай Новий 2015 рік буде для всіх нас добрим, щасливим, а головне – мирним.
Емілія АФАНАСЬЄВА, м. Дубровиця.


Турніри пам’яті односельців

18 січня 2014 року в с. Колки відбувся турнір з міні-футболу пам’яті Сергія Таборовця. У турнірі взяли участь 10 команд: Колки-1, Колки-2, Колківська ЗОШ, Порубка, «Найк» Дубровиця, Залужжя, Білятичі, Селець, Орв’яниця, Миляч. Команди за жеребом розділили на 2 групи (А і Б) по 5 команд.

До ½ фіналу пройшли по дві сильніші команди з групи. З групи А вийшли команди - Колки-1, Порубка, з групи Б – Селець, Колки-2. Результати  ½ фіналу: Колки-2 – Колки-1 – 1:3; Порубка – Селець – 0:0 п.п. 2:1.
Фінал. За 3 місце. Селець – Колки-2 – 3:0; за 1 місце Колки – Порубка – 2:0. 1 місце – Колки-1; 2 місце – Порубка; 3 місце – Селець; 4 місце – Колки-2.
Кращі гравці: кращий ветеран – Петро Камінский (Білятичі); кращий юнак – Валентин Сидоришин (Селець); кращий захисник – Олександр Костючок (Селець); кращий бомбардир – Руслан Покидько (Порубка); кращий воротар – Олег Мазур (Колки); кращий гравець – Олександр Корінь (Колки).
* * *
14 січня в селі Осова відбувся щорічний турнір з волейболу пам’яті односельця Мечкала Віктора Юрійовича, котрий за життя всіляко сприяв розвитку спорту на селі та був активним учасником сільського спортивного клубу «Сокіл». В змаганнях взяли участь 4 команди, з яких кращою стала команда «Римовичі». Кращими гравцями турніру визнано Ляшка Сергія з команди «Усеї», Ляшка Віталія з команди «Антони», та Турчика Олександра з «Римович».
вчителі
Сергій Олексієвець, Колківського НВК
та Сергій Столяр, Осівського НВК.

Районний турнір з волейболу
16 січня у Заслуцькому НВК пройшов традиційний районний турнір з волейболу серед учнів 7-9 класів. Позмагатися приїхали команди Залузького, Удрицького, Миляцького навчально-виховних комплексів та Дубровицький НВК ліцей-школа І-ІІ ст. Із вітальним словом до учасників звернувся директор С.М. Рожко, спонсор  змагань директор Висоцького ДЛГ В.М. Сухович, сільський голова П.П. Яцута та директор спортивної школи С.М. Стасько. Перше місце у запеклій боротьбі виборола команда Удрицького НВК, ІІ – Заслуцького НВК, ІІІ – Миляцького НВК.

Галина БРУЯКА, педагог-організатор.
ПРО  ГЕРОЇВ  СПРАВЖНІХ  ТА  ВДАВАНИХ
«Багато разів повторена брехня стає схожою на правду!», - любив говорити великий авантюрист Адольф Гітлер. Схоже, за його принципом діють і доморощені політики в нашій Дубровиці. Підійшовши різдвяними вихідними за свіжою пресою, була здивована статтею в «Поліському репортері». Перше, що спало на гадку, коли проглянула її, було: і гріха не бояться. За своєю наївністю досі вірила, що часи наклепів, доносів, анонімок залишилися в минулому. Це тільки Путін продовжує робити гучні фейкові заяви. Від газети, яка репрезентує себе як незалежна і правдива, очікувала хоча б якоїсь достовірності, адже так і має бути, коли видавець та автор несуть відповідальність за друковане слово.

Але чого очікувати було від анонімки «Очищення «від нечисті» бруду і сміття»? Підписана вона геть як в сталінський період – «стурбована громадськість». Це ж тоді під шумок «стурбованої громадськості» було знищено всіх, здатних до опору. Тож стало цікаво, кого тепер громадськість «розіпне» на жертовному капищі? Йшлося в статті-анонімці про події двадцять сьомого листопада, коли на майдані Злагоди з ініціативи молодих хлопців відбулася акція щодо очищення влади і т.д.
Висловлю свою думку з цього приводу і я, оскільки була в числі тих тридцяти дубривичан, що зійшлися послухати молодих і ранніх. Дехто з виступаючих на всі лади їх розхвалював, говорив, що за такими майбутнє.  Але особисто я так і не зрозуміла, в чому ж їхні такі видатні заслуги, чи то вони повернулися зі східного фронту, чи, можливо, відстоювали незалежність України під час кривавих майданівських подій? А говорити – не мішки ворочати. І якщо наше майбутнє пов’язано з такими молодиками, то в України перспективи невеселі.
Бо й з поставленим перед ними завданням справилися хлопці «на трієчку». Якщо врахувати, що навіть учень молодших класів на кінець навчального року читає більше 120 слів незнайомого тексту за хвилину. Та хлопці і в цей норматив, мабуть, не вклалися. Що стосується змісту їх спітча, то одразу склалося враження: його писала не одна людина, а той, хто виступає з ним, зовсім ніякого відношення до написаного немає. Як на мене, оратори ж взагалі наскільки безалаберно підійшли до своєї «ролі», що вдавалися навіть до «суфлера». Мабуть, якби молоді люди просто перед виступом свій текст хоча б декілька раз прочитали, то могли бодай трохи орієнтуватися в написаному. Тим паче сторінок було кілька, тож коли якась добігала кінця, промовець ніяк не міг знайти продовження думки, порпався в папірцях, намагаючись зрозуміти, що ж то йому говорити далі. М’яко кажучи, збоку це мало не зовсім гарний вигляд. На наступне порада для молодих політиків - найкраще аудиторія сприймає інформацію, висловлену своїми словами, й зовсім не гарно підглядати при цьому в «шпаргалку». Коли сам не знаєш, про що говориш, як тобі повірять інші?!
Тому так й не второпаю, за що ж так дякували інші виступаючі цим юнакам. Можливо, дійсно повернулися з зони АТО й там заслужили на слова подяки, боронячи українські рубежі? Чи, може, були майданівськими активістами? Проте я як свідок Генпрокуратури України у справі про масові вбивства на київському майдані, особисто знаючи чи не всіх рівненських активістів руху опору, цих молодиків побачила вперше. Не бачила я їх жодного разу й серед тих, кому ми маємо дякувати за героїзм на Сході України. Адже теж знайома з усіма цими чоловіками, оскільки є членом координаційної ради при голові районної ради, що займається допомогою Українській армії. У чому ж тоді заслуга цих юнаків?
Напрошується єдине пояснення – стартує чергова передвиборна кампанія. І нові майданівські збори – лише спланована піар-акція.  «Схвильована громадськість» у своєму опусі, «обпльовує» багатьох й часто повторює, що пройшла Революція Гідності, а в районі мало що змінилося.  Панове, тут ви помиляєтеся. Змінилися самі люди, тож вже навчилися відмітати зерно від полови. Для початку й анонімам можна було б ознайомитися з тлумаченням слова «гідність». За словником це слово зовсім не означає виваляти когось у лайні, щоб задовольнити власні амбіції. Принижуючи іншого, ви собі честі не робите. Це навпаки свідчить про комплекси людини, її невпевненість в собі та ментальну ущербність, не дуже високу мораль і порядність.
Оскільки в статті зачепили мої честь та гідність, бо я є членом люстраційного комітету, про який так негативно й негарно відгукнулися ті, хто не наважується назватися по імені. Роботу в ньому (тобто в комітеті) сприймаю, як неабиякий обов’язок та велику відповідальність. Прочитавши цей, як на мою думку, не досить оковирний газетний пасквіль, вкотре проревізувала своє минуле, переглянула сімейний фотоархів, переговорила зі знайомими – звичайно, я не без гріха, як кожна жива людина, але підло й криючись ніколи не діяла. І зараз хочу попросити пробачення у сотень матерів, що чекають своїх дітей зі Сходу, за свої особисті можливі недопрацювання, й за ті слова, що прозвучали тоді в листопаді на дубровицькому майдані. Це вашими синами ми маємо пишатися, це вашому материнському їх вихованню маємо дякувати.
 Пішла в люстраційний комітет не за якимись політичними чи фінансовими дивідендами, а тому, що не звикла перекладати відповідальність на інших й можу відстояти свою позицію принципово, а не на догоду комусь. Та якщо досі вагалася, чи варто було це робити, то зараз переконана, якщо в люстраційні органи потраплять «схвильовані громадськісти», то дивись й до трійок сталінських недалеко. А цього я допустити ніяк не можу. Такий вже маю характер, що до всього в моїй Україні мені є діло. І у авторів цієї газетної анонімки маю право запитати, яку вони мету переслідують, вчергове прославляючи псевдогероїв?
Валентина БАНЬКОВСЬКА, м. Дубровиця.
Своєю активною позицією Валентина вирізнялася завжди. Тож у 2009 році була учасником всеукраїнської акції, яку проводили донеччани, -  «Об’єднаймо Україну». Тоді Український Схід не мислив себе самостійним.
Київський Майдан (лютий 2014). У Рівненській Самообороні Майдану Валентина Баньковська  була єдиною жінкою. Фотооб’єктив зловив  їх усміхненими. Зараз на зборах  активістів Майдану, що збираються час від часу в Клевані, цим людям є що згадати й чим поділитися. Адже зима 2014-го зріднила їх, напевно, назавжди. Сім’я Баньковських була на майдані майже в повному складі - мати, батько і син.
Під час студентської практики (а вчилася Валентина Тихонівна в Горлівці) їй випало супроводжувати круїзний катер ансамблю «Счастливое детсво», що підспівував самій Софії Ротару. Запам’яталося, що учасниками ансамблю були виключно синки та донечки владних «шишок», аж до міністерських діток. Там вперше Валентина побачила екзотичні фрукти та вишукані десерти, якими ласували ці «зірочки». Для дівчини з поліської глибинки тоді видалося раєм те суденце. Але вже тоді зрозуміла, яка прірва розділяє тодішню владу із простим народом. Ситий, як мовиться, голодному не товариш.
На грудях у зовсім юної Валентини – жовто-блакитний прапорець, що неабияк вплинув на світогляд дівчини, можна сказати – став дороговказом на майбутні роки. Тридцять років тому, коли працювала на міжрайбазі кухаркою, вона познайомилася з теперішнім  колегою по люстраційному комітету Василем Конончуком, який займався налаштуванням холодильного обладнання на її харчоблоці. Вже тоді Василь Володимирович носив на грудях такий націоналістичний значок, за який можна було й «загриміти». Він тоді вперше почав з Валентиною розмови про самостійну Україну та національну гідність. Великими зусиллями випросила юна дубровичанка такий значок у патріота й собі. Згодом це призвело до курйозного випадку. Їхала дівчина забирати додому молодшого братика, що гостював в Кіровограді. Та й потрапила на очі міліцейському нарядові  на київському вокзалі. Не так вона, як той жовто-блакитний прапорець. Зупинили юнку й поставили умову: або викине значок у смітник, або потяг їде далі без неї. Валя так й не сіла тоді в той поїзд…

Основні статки, що стали життєвим фундаментом для сім’ї Баньковських, мають польське походження. Шість років поспіль родина по 2-3 місяці щорічно проводила на сільгоспроботах у тамтешніх фермерів. Про це свідчать численні мельдунки, які на доказ своїх слів надала в редакцію пані Валентина.
* Життя – як свіча
Слова на спомин
Андрія Олександровича ЯНКОВСЬКОГО
Написати про цю людину хотіла давно.
Довго обмірковувала, як донести до вас, шановні читачі, свої думки про таку неординарну
і шановану особистість, як Андрій Янковський –  наш земляк, який першим у районі взявся
за організацію такої необхідної справи надання ритуальних послуг і віддав роботі в
цій сфері багато років життя. Пишеться важко,
бо незвично говорити про Андрія Олександровича у минулому часі. Мені завжди здавалося,
що людина, яка не боїться померлих,
не боїться всього, що зв’язане зі смертю,
житиме довго-довго…

Є люди, з втратою яких змиритися дуже важко, бо хоч відходять вони у царство Боже, але залишають по собі незгладимий слід – своєю діяльністю на землі і своїми помислами. Чимало речей і обставин довкола ще довго-довго нагадують про ці постаті.
Андрія Олександровича вважала своїм другом – особливим, життєво-мудрим, безпосереднім, без фальші. З цією людиною ми говорили про  філософські матерії – життя і смерть, втрати і переживання, вічність і мить. Зустрічалися ненадовго, розмовляли здебільшого на вулиці, бо Андрій Олександрович завжди поспішав. Поспішав жити, працювати, допомагати людям. Він виконував роботу, яку тисячі з нас не погодяться робити за жодні гроші.
Мені здавалося, що його життя було переплетене з вічністю, бо смерть – це перехід у вічність, а він бачив її чи не щоденно. Досі перед очима ці короткотривалі зустрічі, які щоразу щось перевертали у душі, змушували замислитися над життям.
Ми говорили і про життя, і смерть навесні, коли цвіли довкола яблуні, і ця тема надзвичайно не впліталася у дійсність, бо помирати, коли все довкола оживає, так несправедливо і неприродно. Ми говорили про смерть майже в тридцятиградусні тріскучі морози, коли могилу для покійника викопати було дуже непросто. Земля промерзала на кілька метрів. Але треба ж було робити цю необхідну справу. Саме такого морозного дня когось провели в останню путь і не стало людини у цім світі. Догоріла зірка чийогось життя… І знову ж таки організацією похорон займався Андрій Янковський.
Мій співрозмовник говорив про свою роботу з повагою, без зайвих коментарів, але в його словах завжди знаходила життєву мудрість.
Зі слів Андрія Олександровича завжди переконувалася, що перед смертю - всі рівні. Він шанобливо розповідав про те, як відійшла у світ самотня старенька, за домовиною якої йшло лише кілька чоловік, або про те, як велика родина прощалася з батьком чи братом. Кожному Бог записав у книзі життя свою долю, і кожна людина, зі слів Андрія Олександровича, заслуговувала у цьому світі на достойне поховання.
У його очах важко було вловити відтінки душевних переживань, бо така психологічно важка робота залишала сліди на серці, але не давала права піддаватися зовнішнім емоціям. Однак не забуду момент: у Дубровиці сталася страшна ДТП, в якій загинули молоді люди. Андрій Олександрович з неприхованим болем і розпачем розповів, як ніс до авто бездиханне, але ще тепле тіло молодої дівчини. Руки тремтіли, плакала душа. Вона померла, але сама смерть не хотіла забирати юнку. «Якби п’яний водій вчасно викликав швидку, ця дитина, мабуть, вижила б», - з розпачем ділився думкою мій співрозмовник. Тоді зрозуміла, які шрами залишає у його душі кожен випадок, кожне поховання, кожна доля, перервана у цьому світі.
Якось у дев’ятиповерхівці знайшли тіло людини, яке пролежало там довгий проміжок часу. Термін дався взнаки. Далеко не кожна людина могла підійти до покійного навіть на відстань кількох метрів. Саме Андрій Янковський, як завжди, зробив все, аби гідно поховати небіжчика.
Він максимально полегшував клопоти родичам покійних, беручи на себе левову частку в організації поховання. Завжди вважав, що рідні мають побути поруч з тими, хто залишив цей світ. Менше відволікатися на організаційні питання похорон. А провести людину в останню путь – називав справою Божою. 
Пригадую, ховали у Дубровиці немісцевого жителя, людей зібралося  обмаль. Навіть хоругви нікому нести було. Йде процесія поволі. На одному з перехресть, нудьгуючи розмовляють молодики, очевидно думали, як і де чарчину пригубити. Звернувся Андрій Олександрович до чоловіків: «Хлопці, ходіть добру справу зробите. Проведемо людину гідно. Бог вам віддячить». І чоловіки не відмовилися, слухняно взяли хоругви до рук… Він знаходив потрібні слова, іноді намагався достукатися словами з притиском, бо не завжди міг запросто приймати людську байдужість і нерозуміння.
Андрія Янковського в останню путь проводжало багато дубровичан і жителів району. Домовину несли через все місто на руках. Віддати шану цій людині прийшли наші земляки різного віку, різних професій. Знаю, що кожен з них мав би що сказати про Андрія Олександровича, про справу, яку він робив, про його допомогу у важкі хвилини життя.
На кладовищі отець Федір (Деркач) сказав про покійного глибокі і мудрі слова: «Кажуть, незамінних людей нема. Це не так, вони є. Таку людину ми сьогодні проводимо в останню путь. Андрій Янковський був так потрібен нашим землякам у найскрутніші моменти. Він організовував поховання, дбав про міські кладовища, знав, як правильно зрізати будь-яке дерево. Я з особливою шаною ставився до Андрія Олександровича і завжди цінував його труд».
Міський голова Адам Кузьмич згодом у розмові зі мною зазначив: «Напишіть про людину, яка була так потрібна для громади Дубровиччини.  Андрій Олександрович часто приходив до мого кабінету з переживаннями і вболіваннями про справу, яку робив. Небайдужість до кожного питання, яке він вирішував, була його головною рисою характеру».
Напередодні Провідної неділі у наших розмовах завжди зачіпалася тема прибирання міських кладовищ. Андрій Олександрович наголошував, що християни повинні дбати не лише про могили рідних, а й про поховання тих, за чиї спочилі душі, окрім церкви, нема кому молитися.
Здається зовсім недавно писала про те, як він відкрив у місті новий цвинтар, поховавши там немісцеву циганку. Сплинув час, і багато   наших земляків знайшли вже тут вічний спокій. Андрій Янковський робив усе, аби облаштувати нове кладовище достойно. «Дбати ж про порядок на могилах рідних, - наголошував мій співрозмовник, - справа честі кожного християнина».
Для мене він був другом, філософом, психологом, людиною і просто християнином. Він ніс у цьому житті хрест, покладений на нього Богом, і ніколи не називав його тяжким. Дедалі частіше пригадую наші розмови і розумію, що говорячи про смерть, я вчилася у цієї людини любити життя.
Знаю, що Андрій Олександрович продовжував працювати після складної операції на серці. Вважав, що повинен прислужитися людям, не зважаючи на складну недугу. День чи ніч, зима чи літо, мороз чи спека він просто сумлінно виконував свою роботу, заради живих і мертвих. Багато нюансів цієї непростої справи залишалося поза людським оком, бо не кожен таке може бачити, не то що робити. Але догорів сам, як свічка, полум’я якої давало крихти світла людям у часи темряви і болю. А я так і не встигла сказати Йому сказати йому «спасибі» за уроки життя. Наше широке і змістовне інтерв’ю ми довгий час відкладали на потім. Шкода, що вже ніколи не запитаю у цієї людини те, про що варто було б написати.
Однак, так хочеться сказати про Андрія Олександровича більше, ніж знаю…

Розповідає донька Людмила:
Мій тато народився  у багатодітній сім’ї перед самісінькою війною – 10 червня 1941 року. Голова родини - батько Олександр, простий колгоспник, разом з дружиною Надією виховував семеро дітей. Отож не дивно, що у цій простій, дружній і щирій сім’ї навчили дітей працювати і шанувати чужий труд. Змалечку мій тато  був небайдужим до чужого горя. Завжди поспішав на допомогу людям. Дитинство, попри важкий час, промайнуло у нього швидко і цікаво, бо охоче з рідними і друзями збирав хлопчиком гриби у лісі, чорниці і журавлину. А які щуки, бувало, приносив додому. А от у школі тато вчився неохоче, був юним трудягою – з сьомого класу вже працював у колгоспі на землі, за батька, то в майстерні, то біля техніки. А потім було три роки служби у морфлоті.
Любов до мами, у нього, мабуть, була з першого погляду. Скромна, добра вчителька Євгенія відразу припала молодому Андрію до душі. Отож до своєї Жені після знайомства хлопців не підпускав. Через Горинь добирався до коханої дівчини на побачення, бо вона, на той час, працювала в Узліссі.
Створили сім’ю, тато був і хорошим чоловіком, і господарем.  Найбільшим щастям для подружжя стало народження діток – сестри Тетяни  і мене.
Тато любив різну роботу, обожнював працювати з технікою. Першим записом у трудовій книжці став запис – «Шофер. Міська школа №1». Потім трудився завгоспом. У цей час пройшло в навчальному закладі багато господарських змін, як, наприклад, замість грубок встановили систему опалення. Згодом Віталій Сергійович Розуменко запропонував батькові стати заступником з господарської частини у міській школі №2. Тут також вкладав у роботу свою душу і вміння. Потім тато працював з Василем Павловичем Попенком. Дружньо робили все, аби учням було у школі затишно і комфортно. А ще – цінували колеги один одного.  Скільки українських пісень переспівали з Василем Павловичем і Богданом Йосиповичем Гогоцом.
Але життя - це не лише світлі спомини. У його долі, як і долі кожного, мов на вишитому рушникові, вистачало не тільки червоних кольорів. Коли раптово загинув перший онук Андрійко, татові здавалося, що земля рухнула під ногами. Тяжко, як і вся родина, пережив цю трагедію. Але саме після цієї сумної події він почав надавати  землякам ритуальні послуги. Зрозумів і відчув, що у такі важкі хвилини людям так потрібні підтримка і порада.
 Тато був непосидючим, навіть у неділю знаходив для себе діло – чи то у лісі, чи в гаражі… Він любив пожартувати, був добрим і турботливим до рідних. Дуже любив онуків, дружину називав «Ангелом». Мені шкода, що ми, діти і онуки, рідко говорили татові про свою любов, хоча цінували, поважали, любили його, бо він був для нас взірцем у всьому.
Тато жив роботою і заради неї не рахувався ні з часом, ні з здоров’ям, ні з обставинами. Як шкода, що ми тата не вберегли. Дорогого, рідного і найкращого тата і дідуся.
Любов КЛІМЧУК, з глибокою шаною до світлої пам’яті Андрія Янковського.



На перехресті поблизу пошти з’явилася нова палатка, де збирають кошти на потреби армії. Молоді чоловіки у військових одностроях, охоче пристають до розмови з пресою. Кажуть, що є членами Асоціації учасників бойових дій та учасників АТО. Воюють в сумнозвісній сімдесят другій бригаді. Родом з Білої Церкви. Нині - на ротації. Але відпустку не марнують - збирають кошти на потреби армії. Розказують, чим займається Асоціація й діляться враженнями про «Східну» війну. Кажуть, що нормальній людині на війні важко. Не лише вижити. А й згодом адаптуватися назад у суспільство, влитися в мирне життя. Бо й вдома ще сниться: ти присів навколішки, а здерев’янілі берці врізалися в тіло тупим болем. Або треба відстрілюватися, а нічим. Помічали, у сні, чомусь, дуже часто бачиш екстремальну ситуацію? Мабуть, людський мозок так влаштований, що поволі призвичаює тебе до неї, щоб насправді був готовим до найтяжчих випробувань.
Хлопці розказують, що їм таких випало немало. Слухаю слова двадцятишестилітнього військового й пригадую телевізійні кадри. Війна… На жаль, поки що й далі мусимо жити під її тягарем, виряджатимемо знову чоловіків й з острахом набиратимемо їх телефонний номер, аби ж на тому боці обізвався рідний голос.
До палатки підходять земляки, хтось кидає до скриньки гроші, хто просто слухає розповіді. Зрештою, благодійництво – права добровільна. Хлопці кажуть, якщо це торкається людини безпосередньо, вона стає більш проникливою. Дехто ж вважає, що ця ситуація їх зовсім не обходить, тож проходять байдуже. Й це не тільки війни стосується.
Чоловіки одразу демонструють речі, виробництво яких налагодила для потреб фронту Асоціація – гарні черевики з ортопедичною підошвою та носком, спальні мішки. Кажуть, можуть посприяти з придбанням бронежилетів поліпшеного захисту 5+. Це коли захисна пластина ширша, пояснюють мені. Опікується Асоціація також правовим та психологічним супроводом учасників АТО та членів їх сімей.
Людмила РОДІНА.


ГУМАНІТАРНИЙ ВАНТАЖ – У ЗОНУ АТО

вчергове відправила Дубровиччина через сарненських волонтерів. У багажі – найнеобхідніші для солдатів на даний момент речі. Для обігріву та хоча б невеликих побутових зручностей – буржуйки. Всього відправили для потреб фронту дев’ять таких обігрівальних агрегатів. Як годиться, й різдвяний гостинець – аж чотири піддони продуктів. Ще вісім ящиків сала чекає на відправлення.

На знімку: працівник складу Руслан Савицький, водій Анатолій Вінтюк вантажать  гуманітарну допомогу.

А хто, якщо не я?

Хвилююча мить була перед зустріччю колишнього учня школи, а нині воїна АТО Миколи Леонідовича Таборовця. Хвилювання зникло після того, як сором’язливий, спокійний на вдачу Микола впевнено переступив поріг закладу і подарував всім присутнім свою веселу посмішку. Під звуки Державного Гімну його зустріли директор, учні та працівники школи, запросивши в актову залу на щиру розмову, яка розчулила слухачів до сліз. С.М. Рожко привітав Миколу, вручивши йому в подарунок годинник, а учні передали малюнки і листи для наших солдат. Микола розповів, що після двох місяців навчання у с. Яворів Львівської області він зараз проходить службу в зоні АТО біля села Кримське Луганської області. Присутні переглянули фото та відеоматеріали із зони воєнних дій, задавали гостю запитання. Станіслав Миколайович запитав: «Які твої плани на майбутнє? Чи повернешся у зону АТО?». Після короткої паузи Микола відповів: «А хто, якщо не я?» - за що отримав у винагороду аплодисменти залу.
Галина БРУЯКА, педагог-організатор.


ІЗ ФРОНТУ ЗАВІТАВ ЗЕМЛЯК ДО ШКОЛИ

В Україні йде війна. Щодня наші воїни борються за мир та спокій у державі. Вони постійно жертвують своїм життям заради мирного майбутнього нашого народу. Багато сміливців та щирих патріотів полягло в цих боях, та свічка пам’яті про них буде горіти в серцях українців вічно…              
Ще декілька місяців тому були мобілізовані декілька наших односельчан. Одним із них є Юрій Сокол, який завітав до нашої школи 13 січня на зустріч з учнями. На цій бесіді були присутні учні 10-11 класів, тому запитання були прямими та серйозними. Проте атмосфера була дружньою та спокійною, хоча в повітрі ніби зависли якісь напруження і тривога з приводу того, що ми почули, адже телебачення, як ми дізналися, відкриває нам не всю правду. Юрій розповідав, як і де він жив, чим харчувався і в що одягався, а ще про стосунки з своїми побратимами та старшокомандуючими. Нас заспокоїло хоча б те, що Юра був забезпечений всією амуніцією, чого не скажеш про інших наших солдат-односельчан.
У кінці зустрічі ми вручили нашому гостю кошти, зібрані під час благодійної ярмарки для воїнів АТО.
Ми всі дуже вдячні за зустріч і хочеться вірити, що війна скоріше закінчиться і наші захисники повернуться  до своїх сімей та матерів.
Мирослава БЕЛЕЛЯ,
президент учнівського самоврядування Людинської ЗОШ І-ІІІ ст.


за фактом незаконного видобутку
бурштину-сирцю зареєстровано 7 випадків

Бурштин - один з найбільш шанованих людством каменів, відомий ще з незапам’ятних часів. Мода на нього до цих пір не проходить, що нині породжує проблему, пов’язану з незаконним видобутком бурштину. Саме через самовільне використання надр «матінки-землі» «мисливцями за сонячним камінням» змінюється  рельєф, що у свою чергу призводить до пошкодження ґрунтового та рослинного шару землі.
– Протягом поточного року Дубровицьким РВ УМВС за фактом незаконного видобування бурштину-сирцю зареєстровано 7 випадків, які внесені до єдиного реєстру досудових розслідувань,- повідомив начальник Дубровицького райвідділу підполковник міліції Сергій Родзін.
На обслуговуваній території співробітниками Дубровицького РВ УМВС постійно проводяться відповідні рейди з профілактики, запобігання та виявлення осіб, які займаються незаконним видобуванням бурштину, котрі знову дали результат.
Так, 13 січня надійшло повідомлення від співробітників Дубровицького РВ УМВС про те, що цього дня під час відпрацювання Дубровицького району ними в урочищі «Пандус», поблизу села Кривиця, було виявлено мотопомпу заводського виробництва з обладнанням, пристосованим для видобутку бурштину, та осіб, які за її допомогою займалися незаконним видобутком буршиту-сирцю. На місці було затримано трьох старателів, які за допомогою мотопомпи та іншого обладнання здійснювали незаконний видобуток бурштину-сирцю. У даних осіб при поверхневому огляді було виявлено «сонячне каміння».
– Чоловіків, які здійснювали незаконний видобуток бурштину-сирцю, було запрошено до Дубровицького райвідділу міліції для дачі відповідних пояснень. Наразі відкрите кримінальне провадження за даним фактом відповідно до ч. 2 ст. 240 (порушення правил охорони або використання надр) Кримінального кодексу України, - додав Сергій Родзін.
Нагадуємо, що відповідно до ч. 2 ст. 240 КК України порушення встановлених правил використання надр, якщо  це створило небезпеку для життя, здоров’я людей чи довкілля, а також незаконне видобування корисних копалин    загальнодержавного значення, - караються штрафом до семисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням  волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.
Сподіваємось, що завдяки регулярності таких відпрацювань зменшаться, а можливо, і припиняться незаконні посягання на природні надра нашої землі.
Дубровицький РВ УМВС України в Рівненській області застерігає жителів та гостей району про те, що незаконний видобуток бурштину карається за законом, а відпрацювання території району щодо виявлення та документування таких фактів триває.

Катерина СЕМЕНЮК, Дубровицький РВ УМВС України в Рівненській області.

Державна прикордонна служба України інформує:

Стаття 240. Кримінального Кодексу України «Порушення правил охорони або використання надр» (заборона видобутку мінералу органічного походження «бурштин» без відповідних дозволів).
1. Порушення встановлених правил охорони надр, якщо це створило небезпеку для життя, здоров’я людей чи довкілля - карається штрафом від трьохсот до шестисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.
2. Порушення встановлених правил використання надр, якщо це створило небезпеку для життя, здоров’я людей чи довкілля, а також незаконне видобування корисних копалин загальнодержавного значення - караються штрафом від чотирьохсот до семисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.
3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені на територіях чи об’єктах природно-заповідного фонду або вчинені повторно - караються обмеженням волі на строк від двох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією незаконно добутого і знарядь видобування.
4. Діяння, передбачені частинами першою, другою або третьою цієї статті, якщо вони вчинені шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом або спричинили загибель людей, їх масове захворювання або інші тяжкі наслідки - караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з конфіскацією незаконно добутого і знарядь видобування.
Відділ прикордонної

служби «Дубровиця».
Запобігання пожеж спільна мета

З настанням лютих морозів основними причинами виникнення пожеж у оселях людей є порушення правил влаштування та експлуатації пічного опалення та електропобутових приладів. В переважній більшості винуватці лиха – самі люди. Їхня необережність у поводженні з вогнем в побуті, нехтування елементарними правилами пожежної безпеки і призводить до непередбачуваних наслідків. Особливого занепокоєння викликають люди, які зловживають алкогольними напоями, соціально незахищені верстви населення та багатодітні родини. Переважно, така категорія людей нехтує правилами пожежної безпеки та особливо не цікавиться станом власних обігрівальних приладів чи засобів опалення. Для профілактики пожеж та загибелі людей на них рятувальники спільно з представниками різних відомств навчають людей правилами пожежної безпеки.

Так, 16 січня 2015 року співробітники Дубровицького РС спільно з представниками ЗМІ, службою дітей та молоді провели подвірні обходи серед соціально-незахищених громадян та багатодітних сімей в м.Дубровиця. Всього рятувальники відвідали понад 20 осель, в яких проживає більше 25 осіб. Рятувальники провели інструктажі з правил безпеки життєдіяльності та нагадали людям правила безпеки при експлуатації електроприладів та під час користування звичним для села пічним опаленням. Співробітники Служби «101» роз’яснили людям основні правила пожежної безпеки в побуті в зимовий період, яких необхідно дотриматись, щоб не допустити виникнення займання в будинках, провели бесіди на протипожежну тематику щодо необхідності бути пильними при використанні відкритого вогню та газового обладнання. Також фахівці ДСНС поспілкувалися з дітьми та роз’яснили їм небезпеку необережного поводження з вогнем.«Зменшення кількості пожеж можливе лише за умови свідомого й відповідального ставлення людей до безпеки власного життя. Тому масово-роз’яснювальні заходи щодо дотримання населенням правил пожежної безпеки будуть проводитись рятувальниками і надалі», – запевнив начальник Дубровицького РС Ігор Гайдиш.
ЗА ВТРУЧАННЯ ПРОКУРАТУРИ РАЙОНУ

Про стан законності та правопорядку в районі за 2014 рік
та вжиті заходи прокурорського реагування з метою забезпечення
конституційних прав і свобод громадян та інтересів держави.

Упродовж 2014 року внаслідок вжитих прокуратурою району управлінських, організаційних та координаційних заходів загалом криміногенна ситуація в районі не погіршилася.
На належному рівні забезпечено використання у кримінальному процесі інститутів процесуального керівництва прокурорами досудовим розслідуванням. Не допущено незаконного притягнення громадян до кримінальної відповідальності та порушення їх конституційних прав при провадженні досудового розслідування.
Упродовж 2014 року в районі зареєстровано 778 кримінальних правопорушень, у тому числі 71 тяжких, 2 кримінальні правопорушення особливо тяжкі.
З початку року в слідчих СВ Дубровицького РВ УМВС України в області перебувало 778 кримінальних проваджень, з них закінчено 639, що складає 82% від загальної кількості. Позитивно слід оцінити використання прокуратурою району інституту укладення угод, що значно спрощує кримінальний процес. Так, з угодами про примирення та визнання винуватості скеровано 79 обвинувальних актів, що складає 47% від загальної кількості обвинувальних актів, направлених до суду протягом поточного року (168), та є найвищим показником в області.
У ході нагляду за додержанням законодавства ОВС, в 2014 році Дубровицькому РВ УМВС України в Рівненській області внесено 8 подань, притягнуто до дисциплінарної відповідальності 11 осіб, розпочато 1 кримінальне провадження, виявлено 3 укритих від обліку кримінальних провадження.
Однак, незважаючи на збільшення кількості кримінальних проваджень, скерованих до суду, стан досудового слідства потребує покращання.
Характеризуючи структуру злочинності за минулий рік, слід відзначити, що в стані алкогольного сп’яніння вчинено 33 злочини, тому ситуація вимагає негайного вжиття додаткових заходів до упередження вчинення таких кримінальних правопорушень, в тому числі реагування і з боку органів місцевого самоврядування, на що будуть спрямовані зусилля   правоохоронних органів в 2015 році. Потребує більш  виваженого підходу з боку органів місцевого самоврядування встановлення робочого часу закладів громадського харчування, які здійснюють торгівлю алкоголем.
Зменшилася кількість злочинів, вчинених неповнолітніми – 3 проти 9 у 2013 році.
Викликає занепокоєння збільшення дорожньо-транспортних пригод з потерпілими – 18, в яких загинуло 2 особи, проти 5 таких ДТП, в яких загинула одна особа за  2013 рік. На виправлення такої ситуації розроблено ряд заходів, в тому числі із залученням працівників державтоінспекції обласного рівня.   
Ефективна діяльність правоохоронних органів не можлива без взаємодії з органами влади і місцевого самоврядування, адже ними розробляються регіональні програми профілактики та протидії злочинності; затверджуються відповідні кошториси; створюються органи, які займаються запобіганнями правопорушенням, тому  співпраця з органами місцевого самоврядування буде пріоритетною в роботі з профілактики  злочинності.
Упродовж 2014 року прокуратурою району при здійсненні правозахисної діяльності проведено 98 перевірок; на виявлені порушення вимог законів внесено 112 подань, за результатами розгляду яких відшкодовано 3900 тис. грн. За допущення порушень та прорахунків у роботі до відповідальності притягнуто 73 посадові особи органів державної влади та місцевого самоврядування, в тому числі 38 посадових осіб контролюючих органів.
  За результатами проведеної роботи до суду направлено 3 кримінальні провадження у сфері захисту конституційних прав і свобод громадян, у сфері економічних відносин та у сфері охорони навколишнього природного середовища.
Також судами Рівненської області розглянуто та задоволено 53 позови прокурора на загальну суму 3 млн.735 тис. грн., в тому числі до бюджету – 423 тис. грн.; набрали законної сили рішення на суму 3 млн.720 тис. грн.
Прокуратура району брала участь у розгляді судами  першої інстанції у 143 кримінальних провадженнях, з них з постановленням вироку – 45, а також з постановленням вироку на підставі угод – 80.
Судом виправдувальні вироки не постановлялися, з реабілітуючих підстав справи не закривалися.
Упродовж  2014 року працівники прокуратури району вирішили 145 звернень: з питань нагляду за додержанням і застосуванням законів – 30; 20 – про конституційні права і свободи; 1 – з питань охорони довкілля; з питань досудового розслідування вирішено 60 звернень.

Тому, 14.01.2015 з урахуванням стану злочинності в регіоні при прокурору району за участю заступника прокурора Рівненської області А.Боровика проведено оперативну нараду, за результатами якої розроблено низку організаційно-практичних заходів, спрямованих на активізацію прокурорського нагляду, усунення недоліків, підвищення ефективності координаційної діяльності правоохоронних органів району у боротьбі зі злочинністю.
Три Голодомори, що їх зазнала Україна
під час панування комуністичного режиму, – це найжорстокіші заплановані злочини в історії людства. Ніякі війни та нищення народів не зрівняються з масштабністю виморювання українського населення, що жило в країні з найродючішими ґрунтами, на землі своїх предків, які одними з перших освоїли рільництво і зуміли завдяки праці на землі домогтися достатку. Таку страшну сторінку в нашій історії ми не маємо права забути. Сучасна молодь дуже приблизно розуміє, чим були Голодомори для українського народу. На жаль. На пряме запитання говорять щось стандартно-абстрактне. Відійшли покоління, які могли коротко і яскраво пояснити трагедію з емоціями очевидців. Є книги, фільми, статті. Але, живого спогаду вони ніколи не замінять. 
Вже другий рік поспіль виконавчий комітет Дубровицької міської ради в рамках вшанування жертв голодоморів в Україні проводить серед міської учнівської молоді конкурс кращих робіт на дану тематику. Переможцями конкурсу в цьому році стали учні Дубровицької ЗОШ №1: Бензюк Олеся, Шишова Анастасія, Павловець Станіслав, керівник групи Лясковець Віталій Іванович.
Винагородою за перемогу стала поїздка-екскурсія до Національного музею «Меморіалу пам’яті жертв голодоморів в Україні» у м. Києві за сприянням міського голови Адама Кузьмича.
Керівник групи Лясковець Віталій: На загальношкільній лінійці учні 11 класу почули про даний конкурс і захотіли взяти в ньому участь, бо головний приз – поїздка до Києва. Тому діти швидко зорієнтувалися: визначили умови участі, критерії відбору робіт і розпочали роботу. Зі свого боку, я допомагав їм у підборі відеоматеріалу, тексту наукової роботи. Отже, робота була виконана і здана до виконавчого комітету Дубровицької міської ради. І ми всі, звісно, з нетерпінням стали чекати результатів конкурсу. На початку грудня до мене зайшла заступник з виховної роботи Вікторія Казимирівна й каже: «Віталію Івановичу,  ваші діти виграли конкурс, я вас вітаю!». То я спочатку навіть не повірив, думав, що це жарт, але коли вже я уточнив інформацію, то дуже зрадів, бо й справді хотілося до Києва, на Майдан, в Музей, на Софіївську площу й т.д. А найцікавіше – це була реакція 11-класників, коли вони почули цю новину. Радості не було меж. Ми одразу вирішили прийти на прийом до міського голови Адама Кузьмича, де в присутності секретаря ради Андрусенка Віталія узгодили план і графік подорожі, суму коштів на дорогу, тощо. Після цього, я домовився з Наталією Позняк – нашою землячкою, яка мешкає біля Києва, щоб нам посприяла в екскурсії музеями та іншими історичними місцями Києва. І вона без вагань погодилася. Ми приїхали до Наталії додому, де нас радо зустріла вся їхня дружна родина: чоловік Олександр Хоменко, двійко веселих дівчаток – Яринка та Олеся. На нашу пропозицію бути гідом пристав пан Олександр, і ось ми вже мчимося на шаленій швидкості у вагоні метро. Вийшовши на станції Арсенальній, ми попрямували в напрямку музею. Оскільки це була субота 20 грудня, то черг не було, і ми приєдналися до групи школярів однієї з київських шкіл, попрямували в сам музей, де нам провели екскурсію і ми всі були вражені від побаченого. Треба сказати, що сам музей – це витвір мистецтва, бо вже при вході тебе зустрічають два пам’ятники – це нахилені ангели, далі, через 10 метрів, вилита з бронзи худенька дівчинка, а біля неї 12 жорен, що є дуже символічно. Якщо придивитися до архітектури самого музею, то одразу помітно, що верх його має форму колоса, і це, напевно, головна ідея скульптора, бо колосок – це хліб, це життя. Всередині приміщення все облаштовано для зручного перегляду відвідувачами фотографій. Коли при вході повернути ліворуч, то можна зайти в білий зал, де з численних фотографій дивляться змарнілі та виснажені від голоду й холоду люди:діти і дорослі. І, дійсно, на душі стає дуже сумно і важко від побаченого. Окрім цього, на стінах залу закріплені монітори телевізорів, де можна одразу переглянути віде, створені на основі зібраних архівних матеріалів. Але мене найбільше вразив комп’ютер з сенсорним екраном, де були вміщені всі матеріали музею, відеофільми про Голодомор. І, як сказав нам екскурсовод, можна зайти в Інтернет і в режимі он-лайн подати нові матеріали про жертви лихоліття, оскільки є ще люди, які пам’ятають загиблих. Кожного року центральна база даних поповнюється новими іменами, прізвищами, з яких потім формуються електронні каталоги, друкуються книжки про кожну область України з перерахуванням в алфавітному порядку прізвищ, імен замордованих голодом чоловіків, жінок, дітей. Після залу, ми зайшли в головне приміщення меморіалу, де були розташовані стенди з величезними фотографіями на стінах, біля них кріпилися скляні, прозорі монітори і, як пояснила нам гід, на стелі з 6-ти боків закріплені 6 проекторів, які через комп’ютер подають зображення на ці скляні екрани для перегляду глядачами. Коли ми зайшли, то звернули увагу, що в центрі цього виставкового залу розміщена ніби міні-капличка, коли підійшли поближче, то побачили, що ця побудова дійсно має щось схоже. Зверху у центрі, висів величезний кований оберіг, який, за віруваннями українців, оберігав їх від зла. У центрі з дерева вирізьблений хрест, на який ставлять лампадки, а довкола нього з чотирьох боків, виготовлені також із дерева підставки для свічок. Нам під час розповіді запропонували вшанувати загиблих, молитвою та свічкою. Біля підсвічників з мармуру витесані фігури автора Ігоря Гречаника, одна називається «Молитва за Україну», друга – скульптура жінки з білого гіпсу - «З болем у серці», після цього екскурсовод детально розповіла про причини та наслідки Голодомору в Україні. Всі розповіді побудовані на спогадах очевидців, а також людей, що приймали голодуючих зі Східної України. Саме важче було дивитися на спотворені тіла чоловіків, жінок, дітей, які були змучені постійним пошуком шматка їжі, хліба. Біля стендів з зображеннями людей представлені автентичні речі: коромисла, кочерги, глечики, кошики, рушники, машинки для пряжі, одяг, вози, все чим користувалися люди у 1920-40-х роках. Ці речі збиралися по всій Україні і наразі зберігаються в музеї-меморіалі.

Бензюк Олеся: Напередодні дня Святого Миколая ми отримали неймовірний подарунок – зайнявши 1-ше місце у конкурсі, який проводила Дубровицька міська рада, нам випала чудова можливість відвідати столицю України, місто Київ.
Подорож до Києва була незабутньою. Ми отримали багато позитивних емоцій та незабутніх вражень. Загальна атмосфера та архітектура Києва вражають. Гуляючи вулицями цього казкового міста, неможливо не закохатися в нього.
Ми відвідали Національний музей «Меморіал пам’яті жертв Голодомору в Україні», де мали змогу глибше осмислити пережиту українцями трагедію 1932-1933 рр.
Я надзвичайно задоволена поїздкою, оскільки вперше побувала в омріяній столиці України та отримала змогу дізнатися набагато більше про історію нашої держави, по-друге, завдяки чудовому гіду – Олександру Хоменку, який провів нам цікаву екскурсію містом, ми за один день відвідали всі місця столиці, які дійсно варті уваги. Тож тепер я знаю напевне – якщо мріяти, то мрії справді здійснюються!

Шишова Анастасія: Я побачила жах, який сподіваюсь не побачити ніколи більше в своєму житті. Дізналася багато нової інформації про людей, заморених сталінським режимом. Від тих жахіть голоду при одній лише згадці досі йдуть мурашки по тілу. Я вважаю, що нам, нащадкам, не потрібно ніколи забувати нашу історію.

 Підготували учні ЗОШ №1.
Подарункова презентація історично-патріотичних книг
16 січня перед старшокласниками Удрицького, Перебродського та Велюнського НВК начальник відділу молоді та спорту Олександр Задорожний та громадський активіст Микола Ляхович, з метою підвищення національно-патріотичної свідомості, презентували  історично-патріотичні книги: «Холодний Яр» Юрія Горліс-Горського – про період перших визвольних змагань 1919-1922 років, коли уряд УНР був на еміграції, центральна та східна Україна окупована більшовиками, а в селах Черкащини та Кіровоградщини селяни зі зброєю в руках оберігають свої домівки від червоних загарбників, ведучи героїчну боротьбу під жовто-блакитним прапором Української Народної Республіки та Холодноярським чорним прапором з тризубом, на котрому було написано «Воля України або смерть». «Армія без держави» Тараса Бульби-Боровця – про період других визвольних змагань 1939-1955 років, коли Тарас Боровець створив для боротьби з радянськими, а згодом і з німецькиими окупантами загони УПА-Поліська Січ. «Трагедія Волині» Володимира Сергійчука – це збірка архівних матеріалів, про непросту сторінку у відносинах українців та поляків, котрі колонізували землі Західної України після розподілу України з більшовиками у 1921 році. З цієї книги читач пізнає хронологію кривавих подій, котрі відбувались і в нашому районі, прочитає про польських підпільників Дубровицького району, яких чекісти використовували у своїх цілях, хто і коли напав на яке село, скільки людей загинуло в результаті відповідної акції. «Що дала Україна світу» Володимира Сергійчука – про видатних українців, котрі досягли значних успіхів планетарного масштабу у різних сферах діяльності (науці, медицині, мистецтві…). «Лайдацька Гора» Володимира Мозоля – збірка архівних матеріалів та спогадів очевидців про повстанську криївку, котру знищили червоні окупанти в 1944 році. «Мазепа» Юрка Журавля, та кілька книг політв’язня Левка Лук’яненка. В проміжках між розповідями про книги у моєму виконанні звучали авторські виконував патріотичні пісні. Завдяки послідовній діяльності активістів, вже в більшій частині одинадцятирічок району є згадані твори, решта шкіл - на черзі!
Олександр ЗАДОРОЖНИЙ.


У єдину молитву за Ураїну
об’єдналися представники різних конфесій в день Соборності
Молитвами та духовними піснеспівами на центральному майдані міста у четвер прославили Українську Соборність настоятелі дубровицьких церков святі отці Федір та Данило, пресвітер Степан Курач. А дубровичани – представних різних конфесій - злилися разом з церковними хорами в спільному «Вірую». Бо людина без віри – мов примара. А ми віримо, що наша Україна буде єдиною та неподільною, як й дубровичани цього четвергового дня у спільному проханні до Бога процвітання у нашій державі, районі, місті, кожній родині.
«Хочу вас просити та дякую кожному тут присутньому, - звернувся до людей голова районної ради Сергій Киркевич. – Просити й надалі зберегти ту єдність, яка панує в Дубровиці. А подякувати за той спільний патріотичний порив, з яким кинулися ми всі допомагати нашому війську. Це завдяки вам наша Українська армія має зараз усе необхідне й може протистояти агресії. Спасибі всім  церквам, що відгукнулися сьогодні на пропозицію прославити в молитвах нашу державу та її соборність».
Подякував за спільну молитву землякам та привітав усіх присутніх зі святом й міський голова Адам Кузьмич.


четвер, 15 січня 2015 р.

Учительська  доля,  дарована  Богом

Чомусь хочеться слово «Вчитель» писати з великої літери… Може, тому що щаслива доля кожної людини великою мірою залежить від того, чи був у її житті справжній Учитель.
Cправжній Учитель? Як описати його? Якою мірою можна оцінити підбадьорюючий погляд учителя? Його гордість за успішний виступ учня на олімпіаді? Засмучений вираз обличчя, з яким він ставить погану оцінку в учнівський щоденник? Довіру, коли трішки підвищує бал за старанно вивчений урок? Непомітну сльозинку, яку змахує зі щоки, читаючи чийсь твір? Задушевну пісню біля вогнища під час туристичного походу? Розуміння беззаперечної істини, що діти, як правило, віддзеркалюють любов, а не випромінюють її?! І безглуздо чекати глибоких почуттів від учнів тим учителям, які самі не люблять своїх вихованців…
На нашому життєвому шляху зустрічаються вчителі, з якими ми не спілкувалися у класах, які не ставили оцінок до наших щоденників. З ними просто життя зводить, у певний час, на певних життєвих перехрестях, з людьми – мудрими, щирими і добрими. Погодьтеся, вчительський характер і штрихи до вчительського портрету помітні завжди – у мові, жестах, вмінні порадити і вислухати. Саме такою людиною я бачу Василя Захаровича Яремчука - ветерана педагогічної праці, голову районної організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів, шановану у нашому районі особистість.

Хліб батьківський…

Про життя, долю і родину розповідає мій співрозмовник, вдумливо і мудро:
– Народився я у селі Молодаво Дубенського району. З’явився на світ у родині селян-середняків. Любов до землі і до праці на землі були визначальними рисами характеру у нашій родині. На той час проживало у нашому краї багато чехів. Село будо під Польщею. Працювали батьки важко, але самовіддано, з любов’ю. Як гарні господарники нажили всього необхідного: і земля, і весь господарський реманент, і млин, і навіть півгектара хмелю. Лише дивом сім’я уникла виселення під час розкуркулення.
Виростав поруч з двома братами. Передусім виховали у нас, дітей, батьки любов до праці та церкви. Кілька років я прислужував у місцевому храмі. Свічка, Біблія – обов’язкові атрибути мого дитинства.
Закінчив один клас польської школи. Наука в ній була дуже строга, достойна. Вивчали польську і українську. Обов’язковим предметом був Закон Божий. Особлива увага приділялася дисципліні. За Польщі  талановиті діти мали можливість розкривати свої знання. Мій старший брат їздив аж до Варшави на конкурс з технічного моделювання. Поляки дуже шанували здібних учнів. Пригадую, у селі керував староста – солтис. Його обирали всією громадою, і він був дуже шанованою людиною.
У 1939 році прийшла радянська влада. Всіх учнів «пересадили» на клас нижче. Почали вивчати російську мову. Відмінили і заборонили Закон Божий. Взагалі церква стала забороненою темою. З попівської хати зробили у селі дитсадок. У цей час тюрми в Україні були забиті політв’язнями. Радянська влада намагалася знищити інтелігенцію як клас. У дядька знайшли примірник «Кобзаря», через це і потрапив до в’язниці. Історію перекручували, як могли.
У цей час занепало сільське господарство. У заможних селян почали відбирати все нажите для колгоспу. Забирали все – від землі до батога. Моя родина збідніла в одну мить. Біднякам не було що втрачати, а середняки залишилися ні з чим. Пограбовані і матеріально, і морально.
У сорокових роках колгоспи поступово почали працювати. Але почалася війна. Життя знову змінилося, бо певний час були у селі німці.
Мої дядьки були активістами УПА. Родина завжди дотримувалася націоналістичних поглядів. У юності я також був зв’язковим. Носив повідомлення і їжу до лісу. У 1941 році за націоналістичні погляди розстріляли мого дядька. Вважаю, що націоналіст – це передусім людина, яка любить свою Батьківщину.
Після закінчення школи я вступив до Дубнівського педучилища. Професія вчителя на той час було дуже шанованою і модною у селі.  Вчився там успішно, отримував 120 карбованців стипендії, як на тоді, чималі гроші. За навчання ми, студенти, платили зі своєї ж таки стипендії. Вчилися охоче, адже від успішності залежала і стипендія. Пригадую, як заготовляли ми, студенти, самотужки дрова. Аби обігріти педучилище, їхали за 40 км до лісу взимку на відкритій машині.
Але то були прекрасні юнацькі часи. Я завжди брав участь у культмасових заходах, грав у оркестрі. Наука припала до душі, хоча серед предметів було багато заполітизованих, як-от марксизм-ленінізм, училище давало гарні знання. І от омріяний випускний…
Сталося так, що граючи у оркестрі на святі для заочників, поконфліктували випускники з цими ж заочниками. Бійка, потім з’ясовування обставин. Диплом, саме через цей інцидент, отримав я з друзями не так, як всі, дещо пізніше. А от на роботу за направленням довелося їхати вчасно.

І хліб шкільний…
Від автора:
Висоцький район у п’ятдесятих роках потребував вчителів-спеціалістів. Наприкінці серпня на станцію Удрицьк приїхали два юнаки – випускники Дубнівського педучилища. Зійшовши з потяга, зрозуміли, що потрапили у незнайомий для них край – гарний, але дуже бідний.
З валізами в руках пішки добиралися до Висоцька. Жінки копали картоплю, вже пахло осінню, а довкола було так скромно і бідно. Однак, люди зустрічали їх щиро і віталися з посмішкою на вустах. Дісталися Висоцька. Райво вже було зачинене, отож заночували у незнайомої привітної жінки, яка і повечеряти дала, і щирим словом підтримала. А вранці на них чекав начальник відділу освіти, який повідомив, що одному з приятелів доведеться їхати до Іванчиць Зарічненського району, іншому – до Зелені. Обом з Висоцька – світ неблизький.
Зеленська школа стала першим записом у трудовій книжці Василя Захарчука. З головою колгоспу добирався молодий вчитель до цього села підводою, дивився обабіч, і не полишала думка – втекти, бо там, на рідній Дубенщині, життя було значно заможнішим. От навіть голова колгоспу приїхав забирати його у постолах, що дуже здивувало хлопця. Недарма ж сприйняв його спочатку за їздового і запитав: «А де голова?».
Їхали вночі. Здавалося, тій дорозі до місця призначення не було ні кінця, ні краю. На хуторі Берви біля Сварицевич була стоянка для підвод. Там перекусили. Поспілкувалися. А до Зелені - ще 10 км. Дорога  молодого вчителя дуже втомила. По приїзду, голова гостинно запросив  його до своєї хати, в якій навіть не було підлоги дерев’яної. В хаті - блохи. Знову пожалкував Василь про долю, яка занесла у цей бідний поліський край. Однак прийняли у родині голови учителя дуже гостинно, дали повечеряти. Поліський харч був смачним і своєрідним. Злякався надокучливих бліх і попросився спати на сіно.
На другий день знайшли молодому вчителю квартиру. Саме у Зелені  познайомився Василь Захарович з дружиною, яка вже рік там працювала. Проста, але горда Галина припала йому до душі. Вона навчала дітей математики, а родом була з Полтавщини. Василь Захарович дітям давав знання з історії, конституції, потім викладав і інші предмети. У Зеленській школі на той час було більш як сто дітей. У класах в середньому – по 18 учнів. Поринув з головою у роботу, водночас закохався, а через півроку одружився. Незабаром у молодого подружжя народився син Віктор. До 1957 року сім’я жила у Зелені. Вкладав у Василь Яремчук у педагогічну працю серце, нерви, душу. Завжди пишався своїми учнями і колегами.
Пригадує Василь Захарович, як на плечах носив фарбу для ремонту школи з Дубровиці. Два бідони фарби з рахівником доставили самотужки, почепивши бідони на палку. Директор школи отримував 675 карбованців. Це був непоганий заробіток, як для села, бо у колгоспах селяни не отримували грошей взагалі. Вчитель мав бути взірцем у всьому: у поведінці, у роботі, зовнішньому вигляді. Купувати одяг ходили аж до Пінська. З великою повагою ставилися до вчителів мешканці села. Діти дуже хотіли вчитися, їх бажання до науки було великим і нестримним. Бідність не заважала здобувати знання.
Люди у Зелені були дуже хороші, щирі, дружні, ввічливі. Але ніколи Василя Захаровича не залишала мрія повернутися на батьківщину. Після Зелені запропонували директорувати в Озерську. Там попрацював  лише місяць, відмовився, бо далеко було добиратися.
Згодом перевели у Сварицевичі. Народ у селі також добрий, трудолюбивий, поважний. Велика школа, де навчалося 350 дітей, були паралельні класи. Роботи вистачало, а всі проблеми вирішували у навчальному закладі спільно з педагогічним, учнівським колективами та батьками. Школа жила у ногу з часом. Завжди допомагали місцевому господарству. Ловили щурів у лісі, на полі, збирали жолуді. Вісім років директорував Василь Захарович Яремчук у Сварицевичах. Тут народився син Валерій, тут директор провів у самостійне життя багатьох випускників і залишив частку свого серця. На знімку: поруч з дружиною у Сварицевичах, 1963 р.
Згодом за трудові здобутки і, зважаючи на досвід, запропонували Василю Захаровичу очолити Селецький навчальний заклад. Переїхав з родиною до цього села. Кидалася у вічі його цивілізація, бо до райцентру було рукою подати. Люди тут жили заможніше. Тільки от школа старенька не вміщала всіх учнів. Аж 755 школярів здобували на той час у Сельці науку, було у школі по три класи-комплекти. У 1965 році вирішили на сході села будувати школу. Разом з головою колгоспу Петром Баришевським, людиною мудрою і відповідальною, взялися до цієї справи. Цей процес тривав з 1968 по 1971-ий. Колгосп фінансував це будівництво.  Саме господарство звело таку необхідну для Сельця сучасну, на той час, світлу, простору і затишну споруду. В роки будівництва директор не мав  ні відпустки, ні вихідного. Але це стало справою його життя – ще однією його «дитиною» і перемогою. Селецький навчальний заклад завжди вважався справжнім храмом науки. У школі був духовий оркестр, гуртки, проводили тут і олімпіади, і семінари.
По 1986 рік директорував тут Василь Яремчук. 23 роки життя віддав директор учням Сельця і Ясенця. Саме життя, а не просто роботи, бо ніколи педагог не ділив свої проблеми на робочі і особисті, жив школою, колективом, дитячими мріями і сподіваннями, запалював разом з вчителями вогонь у дитячих душах і, як пташок, проводжав їх з рідного гнізда у світ.
Щороку робили фото на згадку з випускниками і вчителями. Поруч були колеги – мудрі і чудові люди, кожен з них заслуговує на окрему розповідь. На знімку: педколектив Селецької ЗОШ, 1968 р.
Василь Захарович ділиться думкою:
– Саме батьки закладають риси характеру у дітях. А спільно зі школою їх можна удосконалювати і розвивати. Лише таким чином виховувати людину-особистість. Самотужки школа цього не зробить. Лише коли батьки зрозуміють вчительську роботу і підтримають педагогічні починання – зійде зерно освіти, буде результат. Ніколи не потрібно батькам обговорювати вчителів при дітях, бо діти, як губки. Не слід потім чекати від цього позитиву. При бажанні батько і вчитель завжди знайдуть спільну мову. Перевиховувати дітей важко, їх треба вчасно виховувати.
Я завжди був дуже вимогливий до колективу. Зізнаюся, що у мене були, є і залишаються улюблені учні. Іноді я їх картав і навіть брав за вухо, але у той же час любив. Пригадуємо ці випадки на зустрічах.
Навчальний процес залежить від кадрів. Горджуся людьми, з якими працював.
Дуже жалкую про те, що певний час, не мав змоги ходити до церкви. Вірив лише у душі, на жаль. Але жив завжди з Богом у серці.
Від автора. є така притча: коли людина з’являється на світ, Бог торкається її своєю рукою. Кому вкаже на руки, то буде людина великим майстром, кому на серце – стане той великодушною та милосердною людиною, кому вкаже на голову, бути тій людині глибокомислячою та знаною на весь світ. А є такі люди, яким Бог кладе руку на голову, серце та руки. Ці люди – Вчителі. Поспілкуйтеся з ними. Ви зрозумієте, що їх мудрості вистачає не лише для тих, хто за шкільною партою, а й для тих, хто вже так давно був учнем.
Любов КЛІМЧУК.