Хай Україна пахне хлібом!

Сімейна справа, довжиною у 29 років

Ніна Клюйко та Іван Петрович вже багато років продають у Дубровиці смачний хліб.

Хороші, щирі, привітні – так відгукуються про матір та сина всі, хто купує у них хлібобулочні вироби. Є чимало людей у громаді, яким смакує саме продукція від цих продавців.

«Баварський» півторакілограмовий, на житній заквасці, (вартість – 35 грн.) – це найбільш популярна продукція у цьому торговому наметі.

У кожного покупця – свої уподобання. Дякувати Богу, маємо можливість вибирати хліб до душі і зараз!

Цей торговий намет розташований на невеличкому ринку, що поряд з магазином «Комора», неподалік пошти, магазинчика «Ковбаси».

Я пригадую перші дні війни: люди були розгублені, чимало підприємців тимчасово не працювали через форс-мажорні обставини. А пані Ніна та Іванко щодня були на своєму «бойовому» посту. Щодня радували і продовжують радувати людей смачною, духм’яною випічкою. Адже хліб – стратегічний продукт на всі часи! Хліб – всьому голова, як кажуть у народі. І в час війни – без хліба ніяк.

Спасибі цим чудовим людям – за працю, за турботу про мешканців громади, за тривалі робочі дні, які починають з шостої-сьомої години.

Дуже прості, щирі, людяні. Звикли заробляти на життя нелегкою працею. І в мороз, і у спеку – на робочому місці. Праця – без вихідних, до 18.00-19.00.

Зараз продають хліб з Рокитного, Костополя, Рівного. А у мирні часи постачальників було значно більше.

29 років займається цією благородною справою Ніна Клюйко, чимало літ торгує хлібом її син Іван. Дякуємо вам, земляки – за ваш патріотизм у цей непростий час.

 

«Трофей» став осередком волонтерства

 

Магазин «Трофей», що у Дубровиці, знають всі жителі громади. З перших днів війни цей заклад став одним з активних осередків волонтерства у нашому місті. Як розповідають власники та працівники магазину, в перший день війни вони були шоковані дійсністю, власне фактом початку війни. А вже з другого дня почали діяти. Перша потреба була – допомогти прикордонникам, яких перекинули у наш край. А потім підтримки стали потребувати воїни ЗСУ. Звичайно, без допомоги земляків не обійшлися: одяг, ліки, засоби гігієни, все необхідне збирали усім миром. Власники «Трофею» розповідають:

– На наш заклик відгукнулося багато жителів громади. Всіх не перелічити. Разом вдалося за три дні зібрати для прикордонників необхідні речі. До нас йшли люди й пропонували свою допомогу. Особливо ми були вражені небайдужістю нашого старшого покоління. З великим хвилюванням ці люди запитували про необхідність допомоги, ця небайдужість була просто неймовірною. Приєдналися молодь, студентство. Дуже підтримали нас і сарненські дівчата, за що ми їм щиро вдячні. Спасибі всім жителям наших сіл, які також активно включилися в організацію допомоги армії. Плели у нас і сітки. Велику підтримку ми надали теробороні й продовжуємо це робити. Зараз, по потребі, кожен, хто служить народу України, може до нас прийти й вибрати найнеобхідніші речі. Щиро дякуємо за співпрацю щодо збору медикаментів керівнику аптеки Наталії Сібіковській, багато нам допомагав у медичних питаннях лікар В’ячеслав Котяш.

Ми намагалися по максимуму забезпечити потреби всіх, хто охороняє наш спокій. Наскільки це вдалося, судити захисникам. Продовжуємо працювати. Не можемо назвати всіх людей, хто долучається до нашої роботи. Кожна людина, яка працює на Перемогу – великий Патріот своєї країни. Дякуємо всім. І після перемоги розкажемо про все більш детально.

 

 

кредо – турбота

Волонтерський штаб «Руєвіту», який очолює Світлана Правник, працює з перших днів війни. У Світлани Леонідівни є величезний досвід волонтерської роботи. Захисникам наша землячка, завдяки сприянню небайдужих, допомагає з перших днів війни. Багато разів депутат міської ради Світлана Правник бувала на Сході, починаючи з 2014 року. Зараз її робота зосереджена на Дубровиччині. Найрізноманітніші напрямки цієї діяльності важливі для тих, хто захищає Україну. А разом з тим, волонтери піклуються і про майбутнє України: харчування і одяг для діток, засоби гігієни – один із актуальних акцентів в роботі штабу.

«Є потреби – заходьте до нас, – каже Світлана Леонідівна. – Ми намагаємося максимально допомогти й переселенцям, й захисникам. А дарувати тепло сердець діткам – просто великий позитив».

Дубровичанин Володимир Єлісєєвич минулого тижня привіз у Дубровицю якісний одяг для всіх категорій населення. Багато охочих змогли підібрати для себе потрібні речі. Як каже Володимир, зараз практично кожна родина має потребу в допомозі: «Приємно, що земляки змогли взяти необхідні речі високої якості для дітей та дорослих. У виборі та кількості речей нікого не обмежували. Планую і надалі займатися такою потрібною справою. Хочу максимально допомогти переселенцям, бо вони того потребують найбільше».

 

Нескореному ХАРКОВУ від древньої ДУБРОВИЦІ!

 

Саме під таким меседжем був організований збір продуктів харчування для жителів героїчного Харкова, повідомляє міська рада. Свою активність проявив майже кожен мешканець нашої громади. І знову – це був приклад нашої єдності! Спільними зусиллями змогли відправити вантажівку 10 тонн. Це в основному продукти харчування (домашні консерви, макарони, крупи, олія, овочі та ін.), декілька ящиків дитячої гігієни та харчування. Небайдужі дубровичани відгукнулися і на потребу у дитячій колясці! Наші волонтери повідомили про те, що все доставлено за призначенням та подякували за підтримку.

 

 

 

 

 

Україна у війні. Але життя триває. Так приємно, що є в ньому прекрасні промінчики щастя. Народження нової сім’ї – це велика радість. Дубровичанка Наталія Райлян щиро привітала брата Степана Поліщука та його обраницю Марію Подік з одруженням:

– Мої хороші, найрідніші, дорогі! Попри усі негаразди, у вашому серці є місце для найсвітлішого почуття. У найскладніший період для нашої держави вас об’єднала доля, ваші почуття зміцнішали.

Можливо, не про таке весілля ви мріяли, але сьогоднішній день для вас став знаменним!

Ваші очі світяться щастям! Дорогий, любий мій брате, для нас ти – Герой, я пишаюся твоєю хоробрістю і мужністю, ти наш тил. Я тебе дуже ціную, тому від щирого серця бажаю вам неймовірної, сильної, нескінченної й безмежної любові! Нехай ваша сім’я буде міцною і дружньою!

Вірю, що незабаром ми зможемо жити в мирі, злагоді на своїй землі та у своїй країні. Кохання переможе війну!

Перемога за нами!

Приєднуємося до цих чудових слів. Миру та любові – гарній парі!

 

 

 

Молимося!  Віримо!  Працюємо!

 

34-ий день війни… 34-ий день наша багатостраждальна земля стогне від ворожих мін та снарядів… У цей складний час, починаючи з другого дня війни, продовжуємо й далі допомагати нашим захисникам України разом зі своїми дівчатами-колегами Ольгою Денищич та Іриною Костючок, а також з нашими помічниками – Тетяною Андрієвською, Катериною Бірук та багатьма іншими небайдужими людьми, які дзвонять, пишуть, аби долучитися до допомоги. Дякуємо настоятелю нашого храму і матушці, які допомагають молитвою за нашу країну та наших Воїнів, які допомогли фінансово і які допомагають постійно харчуванням та усім прихожанам нашої церкви «Всіх Святих». Вдячні нашому пресвітеру Дому Молитви за його щиру допомогу та усім його парафіянам. Дякуємо Олені Олексійовець, яка зорганізувала харчування для наших Солдат. Хочу висловити щиру ВДЯЧНІСТЬ милосердній дівчині Лілії Mомонт за те, що відгукнулася на моє прохання, яке я отримала від тих, хто до мене звернувся. Завезли допомогу біженцям з дітками, які перебувають у святому місці (з певних причин не вказуємо їхнє перебування). Ліля все швиденько і чітко зорганізувала. Також окремо дякуємо Альоні Вороніній за постійну допомогу для наших Воїнів.

Вдячні кожній мамі й бабусі, які принесли на наш пункт приймання дитячий одяг для маленьких переселенців. Вдячні кожній дитинці, яка поділилася своїми іграшками, аби інша малеча бавилася ними. Наші земляки гуртом простягнули свою руку допомоги для наших Солдат і продовжують це робити, за що їм усім величезна ПОДЯКА!

Вдячні кожній людині, яка допомагає фінансово, і тим, хто у нас, і тим, хто за кордоном. Наскільки приємно чути голос або ж повідомлення, де тобі пропонують свою допомогу на благо нашої держави. За ці 34 дні наші односельці допомогли багатьом постам, (починаючи від їжі і закінчуючи одягом, засобами гігієни і т.д.), де своїм патріотизмом надихнули наших Воїнів та додали їм ще більших сил і впевненості. А вони своєю чергою забезпечують наш надійний тил! У ці дні Україна єдина, як ніколи. Весь український народ встав на захист нашої незалежності та гідного майбутнього для сучасних та майбутніх поколінь. ЗСУ б'ється зі зброєю в руках. Тероборона боронить свої села та міста. А інші мешканці сіл та міст докладають всіх зусиль для забезпечення захисників усім необхідним. Ворог нас усіх не зупиняє, не ламає віри у перемогу країни. Україна переможе. Обов'язково! Настане той день. Будемо працювати, щоб відновити школи, лікарні, садочки, міста і села. А тому не зупиняємось! Молімося! Віримо! Працюємо далі, наближаючи довгоочікуваний мир в нашій рідній Україні! Бо разом ми – незламна та непереможна сила! Лише разом і лише до нашої Перемоги! Слава нашому Господу! Слава Україні!

Мирослава МОРОЗ, керівник Колківського центру культури, туризму та спорту.

 

Ірина Ракович: «Люди навколо мене – фантастичні»

 

Ірина Ракович з Сельця – талановитий столичний фотограф. Про неї ми вже розповідали нашим читачам. До 24 лютого її будні були наповнені творчістю, зйомками та навчанням учнів азам фотомистецтва. Тепер же вона пече хліб та ліпить вареники  для захисників, збирає кошти, дістає бронежилети, одяг й ліки, шукає в Європі тканину для розвантажувальних жилетів і домовляється з тими, хто їх пошиє…

Попросила Ірину поділитись тим, як в її життя увірвалась війна і стала поштовхом до волонтерства. Втім дівчина одразу зауважує, що не бачить ніякого героїзму в тому, що робить. Та саме завдяки тисячам таких же волонтерів, як вона, наша перемога стає ближчою. Нині вклад кожного цінний та важливий. Кожен зараз герой на своєму фронті.

 

«Коли все почалось, ми з сестрою і чоловіком були в Києві. Нас розбудив дзвінок мого друга о 5:30, який сказав: «Іра, прокидайся, на Київ падають ракети», – згадує дівчина. – До останнього ми не збирались покидати столицю, наш дім там. Ближче до півночі 24 числа до нас вже ізольованим частково містом прийшли двоє друзів чоловіка, один з них – резервіст, його викликали терміново у військову частину і потрібно було їхати спочатку на Дубровиччину. Так вночі все і вирішилось в одну мить. Пам‘ятаю, що тоді я плакала вперше і востаннє за цей місяць, схопили декілька речей і вирушили в найдовшу по відчуттях дорогу. У повітрі висів різкий запах пороху, лунали далекі вибухи і повна темрява. Шість годин, замість звичних трьох з половиною, в суцільній тиші і думках «тільки б не прилетіло десь поруч, а якщо прилетить, то тільки б не бачити смертей рідних». По цей день – це для мене найбільший страх у цій війні, якщо він ще залишився.

Далі все трохи сповільнилось, але я вирішила відправити маму і сестру до Європи. Це окрема героїчна історія двох дівчат, я ними дуже пишаюсь. Коли залишились вдома вчотирьох: я, мій чоловік з татом і наш пес, вдалось вперше спокійно видихнути. Я чітко усвідомлювала всю ситуацію, і як тільки зайві переживання зникли, змогла побудувати план своїх дій. Чоловік пішов до оборони, тато щодня у лікарні, я лишалась вдома сама – звідси і бажання зайняти свій день максимально. У соцмережах я опублікувала, що готую каву для військових, а пізніше – вечерю для хлопців на блок-пост, і одна з моїх підписниць запропонувала допомогти фінансово, щоб я мала змогу купувати регулярно продукти. Звідти ідея прийшла залишити реквізити публічно та заявити, що я готова взяти на себе якусь логістику, закупівлю кави, чаю, солодощів, цигарок, загалом всього, що потребують хлопці з ЗСУ – бо я банально занаходжусь поруч і можу це все без проблем передавати. У мене класна аудиторія, вони довіряють мені, пишуть сотні слів підтримки, кажуть, що я протягую ниточки для їх єднання і головне: вони готові підключатись фінансово. А далі вже справа за мною і моїм чоловіком, який між нічними і денними чергуваннями виділяє час, аби все забрати з пошти, провести закупи, розвезти по пунктах тощо. Я не бачу у всьому цьому великого героїзму, вважаю, що це наш громадянський обов‘язок. Родичі, які бачили мене у селі, всі до одного запитували: «А ти чому не виїхала? Ми думали ти давно у Європі». А я розумію, що не змогла б покинути чоловіка нізащо у світі, у мене немає дітей, я абсолютно здорова людина, яка здатна допомагати, для чого мені цей виїзд? Мій дім тут і мене не випхаєш силоміць.

Насьогодні ми зібрали понад 200 тисяч гривень. Усі по-різному долучаються до цієї ініціативи, але я стараюсь пояснювати і наголошувати, що кожні 50 гривень – важливі! Хоча мої друзі з-за кордону перераховували і 30 000 одним платежем. Це я до чого, люди навколо мене – фантастичні. І це я про кожного небайдужого українця зараз. Просто вдумайтесь, ми починали з закупівлі декількох блоків цигарок, пачок кави та печива, а зараз дістаємо бронежилети та розвантажувачі!

Якщо спочатку хлопці з ЗСУ (не буду називати конкретних сіл та місць розташування) соромились брати у нас будь-що, казали: «ми не маємо права користуватись своїм становищем», то зараз ми налагодили контакт і можемо навіть посилки від їх родичів на своє ім‘я отримати і привезти. Мій день проходить уже місяць в телефоні або комп’ютері, я з них не висовуюсь, зате встигаю знайти тканину у Європі, домовитись, аби її передали на кордоні, знайти швейне виробництво, бажано поближче до нас, вмовити в найкоротші терміни пошити якісні розвантажувачі чи аптечні підсумки, подивитись, як тестують пластини 5.45 для броні, перевірити наявність кевларових чохлів чи армійських жгутів, за потреби – знайти їх у Європі і постаратись, щоб доставили їх разом з інсуліном, який попросили знайти мене також люди через соцмережі. Зараз ми чекаємо 51 розвантажувальний жилет, понад 60 турнікетів, 40 аптечних підсумок. Діставали ми і бронежилети, і одяг, і взуття, і тактичні рюкзаки, і ліки, яких уже немає в Україні, й телефон для управління дроном передавали особисто полку «Азов», і рації купували хлопцям. Все це дуже часозатратно і непросто, бо частково ми допомагаємо передовій, але я взагалі не відчуваю виснаження, навпаки, це змушує мене не забувати, що життя триває.

Стараюсь із донатів, які продовжують надходити,  частину надсилати до фондів, або якщо бачу запит від когось, хто втратив домівку, чи потребує лікування – одразу скидаю якусь невелику частину без роздумів. Мене надихає той факт, що люди, які долучаються, абсолютно розділяють мій вибір. Ми не офіційна волонтерська організація чи щось подібне, але ні в кого не виникає жодних сумнівів у тому, що ми робимо. Вчора, наприклад, я вирішила оплатити 20 порцій кави та 10 тістечок у столичній кав’ярні, мене така ідея просто розчулила – військові, медики, пожежні, які відвідують той заклад, отримують все це безкоштовно, бо хтось «підвісив» за італійською традицією цю їжу та напої для них. І отримала багато слів підтримки від тієї ж аудиторії щодо такої справи. До речі, багато бажаючих серед моїх знайомих з інших областей відправляли вже готові посилки з їжею, цигарками, кавою. Тому ми постійно на пошті, й це ще один доказ того, які люди неймовірні. Якось поки писала, вперше змогла осягнути все зроблене за цей час. Я пишаюсь своїм оточенням, дякуючи їм, ми це змогли і зможемо ще.

Аби побороти «синдром вцілілого», коли дії не такі інтенсивні, я стараюсь займати себе ще чимось, печу хліб і гарячий віддаю військовим, сьогодні приготувала яблучний пиріг, днями раніше були вареники. Це така дрібниця, але особисто мені стає спокійніше, коли я методично щось виконую. Здається, описати це все було найтяжчим з усього, що ми робили за останній місяць (посміхається – авт.).

Не знаю, як можна впасти духом у такій країні, серед таких неймовірних людей, які готові віддавати останнє і обіцяти, що по можливості долучаться ще! Людей, які поспішають шукати роботу навіть за кордоном, аби надсилати сюди кошти для ЗСУ, людей, які перекваліфіковують виробництва, годують цілі підрозділи і все це часто під звуки сирени, а то і вибухів. Це не може не мотивувати. Хоча, повторюсь, я не бачу в цьому героїзму, вважаю це обов‘язком.

Дуже вірю в наші ЗСУ, захоплююсь цими хлопцями і дівчатами, любуюсь підтримкою всього світу і падінням економіки ворога. І кожен день прокидаюсь з думкою: «що ж ми на один день ближче до перемоги, треба зробити щось корисне, почну з прибирання кімнати, а там, дасть Бог, завершу новою амуніцією».

Сторінку підготувала Леся КУЗЬМИЧ.

 

 

 

 

 

 

Солодка  підтримка  для  захисників

Вдома у Юлії Дворак часто пахне випічкою та різними смаколиками, адже кондитерство – одна з її стихій. Так було у мирний час, так відбувається й зараз. Щоправда тепер її кулінарні таланти оцінюють наші захисники. Щоб їх підтримати та передати частинку домашнього тепла, пані Юлія вирішила потішити вояків печивом, тортами та тістечками. Свої солодощі кондитерка готує з великою любов’ю та вірою в нашу перемогу. Але водночас душу переповнює неймовірна тривога, бо зараз борються за Україну  її найрідніші.

 

«Нашу сім’ю війна зачепила ще в 2014 році, коли мій брат пішов захищати країну на Схід, – розповідає пані Юлія. – Надзвичайно складно згадувати ті дні –  біль материнського серця,  постійні пошуки амуніції, мільйон відкритих дверей з проханням допомогти вдягнути солдата (тоді набагато складніша була ситуація із забезпеченням військових). Але ми впорались, а головне дочекались з АТО нашого захисника. Сьогодні серце знову стискається. Але стискається вдвічі сильніше, адже на варті нашого спокою мій чоловік і брат, який й тепер не зміг залишитись осторонь і знову вирушив на передову. А ще багато знайомих, друзів, односельчан, зовсім юних синів моїх колег».

24 лютого для моєї співрозмовниці мало бути особливим, адже після тривалого ковіду вона нарешті планувала повернутися на улюблену роботу в Селецьку школу, бо ж дуже скучила за учнями та колегами, а особливо за своїм 5-Б. Але не судилося. В нашу країну вдерлась війна і поділила наше життя на «до» та «після».

«Цей ранок закарбується в нашій пам’яті назавжди. В перші дні, напевно як і у всіх, у мене була паніка, розгубленість, страх, біль, сльози і безсонні ночі. Я просто не могла повірити у те, що коїться в нашій державі. Але згодом зрозуміла, що мусимо триматись, брати себе в руки, підлаштовуватись до нової реальності і старатись бути корисними. Тим паче я вчитель, і пам’ятаю про нашу відповідальність перед дітьми, яких ми навчаємо. Наш настрій передається вихованцям, тому мусимо бути сильними!

Мені здається, що жоден українець не лишився осторонь цієї біди. Зараз всі намагаються хоч якось стати в нагоді. Тож і я вирішила зробити те, що у моїх силах. Крім фінансової допомоги, маючи маленькі кулінарні здібності, разом з сином – моїм помічником – задумали приготувати щось солоденьке. Він дуже болісно сприйняв той факт, що тато йде на захист нашої держави, але допомагаючи мені, почав відволікатись і ми побороли цей страх».

Сімейна кулінарна команда вже наготувала чимало смакоти для військових – імбирного та сирного печива,  кексів, сирних пирогів, тістечок, різних за смаком тортів, шоколадних та ванільних кейк-попсів (вони особливо припали хлопцям до душі, бо їх просили найбільше)… Щоразу стараються спекти те, що здолає не один десяток кілометрів в дорозі і чимдовше збереже свіжість. Адже пані Юлія своїми ласощами пригощає не лише захисників нашого краю, а й передає їх на Рівне. Там волонтери в свою чергу доставляють солодощі бійцям. Зупинятись кулінарка не збирається. Бо  впевнена, що сьогодні, як ніколи, треба ділитись душевним теплом і підтримувати тих, хто ризикує власним життям заради нашого світлого, щасливого, вільного майбутнього. І хоч це непроста кількагодинна праця біля розпеченої плити, втім і приємна водночас, бо втома минає швидко, натомість лишається відчуття того, що робиш потрібну справу – хоча б на трохи піднімаєш настрій цим відважним хлопцям й чоловікам.

«Коли людина готує випічку для інших, вона через неї виражає свої почуття. Коли не вистачає слів, турбота та власноруч приготована їжа може передати те, що намагаємося сказати. Це про мене. Це особлива випічка для особливих людей. І всі ті почуття, які не маю змоги висловити словами, передаю смаком моїх десертів», – додає пані Юлія.

У цей непростий час вона закликає всіх до молитви, бо це важливо: «Дякуймо Богу щодня, щохвилини, щосекунди за ночі, які стали ранками, за людей, які в біді стали рідними, за молитви, які почуті. Молімося за наших воїнів, захисників, волонтерів, лікарів та всіх небайдужих. Користуючись нагодою, хочу подякувати своїм батькам, кумам, друзям, колегам за моральну підтримку  і навіть зовсім незнайомим людям, які відгукнулися. Наприклад, було важко знайти розвантажувальний жилет для чоловіка, котрий треба був терміново. Розмістила оголошення у соцмережі і відгукнулась жінка з Осови, пані Ніна, яка просто віддала цей жилет (він належав її чоловіку, учаснику АТО, танкісту). Безмежно вдячна їй за це.Я вірю в перемогу! Я вірю в ЗСУ! Ми не знаємо, що буде завтра. Хай воно просто буде. І хай в ньому будуть всі ті, хто нам дорогий. Все буде Україна!».

А хіба ж може бути інакше, коли в нас такі неймовірні люди?

 

Коли я повернуся

 

Коли повернуся, я щомісяця митиму вікна – повільно тертиму кожне скло, до останньої порошинки, бо вони мої, і я з любов’ю за ними доглядатиму. Коли повернуся, я не митиму вікна, бо абсолютно неважливо, наскільки вони чисті – це прекрасно, що вони просто є.

Коли я повернуся, я нарешті викину весь мотлох з балкона – щоб стояти й дивитися на мирний український Київ. Коли я повернуся, я нічого не викидатиму з балкона, бо ніколи не знаєш, коли знадобляться пляшки для коктейлю молотова, а коробки – для гуманітарки.

Коли я повернуся, я прочитаю усі непрочитані книжки, бо як же це було боляче – лишати цілу книжкову полицю, напхану непрочитаними книжками. Коли я повернуся, я купуватиму все нові книжки, значно швидше, ніж встигатиму читати. Бо коли у тебе вдома непрочитані книжки, тебе тягне повернутися понад усе.

Коли я повернуся, я не нагрібатиму дитині вагони іграшок, бо як виявилося, гратися можна й одним ведмедиком, одним потяганим слоном та випадковою пачкою пазлів, купленою у місцевому АТБ. Всі інші ігри можна вигадати. Коли я повернуся, я нагрібатиму дитині усі-усі іграшки, і нове Лего, і кінетичний пісок, і дорогу ляльку. Бо дитинство має бути якнайщасливішим. І хай засипає піском хоч усе по вінця, вдома можна.

Коли я повернуся, я не витрачатиму надто багато грошей, бо невідомо, що буде з економікою, заробітками і курсом валют. Коли я повернуся, я заб’ю холодильник і шафи запасами круп, консервів, борошна – бо така тепер наша спільна травма.

Коли я повернуся, я візьму у нашому «Сільпо» на районі каву у знайомих продавчинь, і улюблений пончик з карамельною начинкою. Коли я повернуся, я не купуватиму каву деінде так часто, як раніше, бо навчилася робити не гіршу в домашніх умовах.

Коли я повернуся, я ляжу у своє ліжко і буду довго-довго спати. Коли я повернуся, я ще довго не зможу спати міцно, бо наша спальня тепер асоціюється з вибухами за вікном, а кожен другий сон буде про війну.

Коли я повернуся, я не лінуватимуся їздити на вихідних по Україні - показувати дитині наш Львів, наш Дніпро, наш Херсон, наш Харків, наш український Крим. Коли я повернуся, я довго не виїжджатиму з Києва, бо страшенно скучила.

Коли я повернуся, я приготую свій звичний сендвіч з моцарелою та помідором, вдягну домашню розтягнуту чорну футболку, вкладатиму доньку з двадцятьма її звірятами, як завжди. Коли я повернуся, більше ніколи нічого не буде «як завжди».

 

Тетяна Гонченко.

 

Долі, обпалені війною: історії наших землячок

Наталка Позняк-Хоменко:

«Я знаю, що ми переможемо»

Ми знали, що війна неминуча. Жили своїм життям, але готували різні варіанти «на випадок». За тиждень до війни ми з чоловіком Сашком зробили запас води, наповнивши пляшок 50-ят і заховавши їх у хліві, докупили круп і «мівіни». Продумали, куди відправимо дітей, щоб мати вільні руки. Чим будемо займатися в разі чого.

І все ж, до війни ми виявилися не готовими. Не готовими до того, що уже за шість годин після перших бомбардувань і оголошення війни наш дім опиниться в епіцентрі протистояння, що наступного дня просто під вікном стоятиме танк (наш, рідний), а за 100 метрів від дому, на мосту димітиме чорним димом «росгвардія» і шляхи, якими збиралися відвозити дітей до діда на Полісся, виявляться відрізаними (та й саме Полісся за 30 км від кордону з Білоруссю виявиться не настільки безпечним місцем, як видавалося на початку). Я вже не кажу, що ми виявилися неготовими до всіх тих жахів, з якими зіткнулися жителі Гостомеля, Ірпеня, Бучі, Іванкова та інших міст, які в одну мить так само опинилися під окупацією.

Я взагалі не знаю, як можна бути готовими до війни, не маючи такого практичного досвіду. Зараз дивлюся, що в перші дні психіка вперто чіплялася за думку, що все це нереально, все це тимчасово, що нам вдасться пересидіти, перечекати день-два-тиждень – і все стане, як раніше. Коли вирушала із села, відпустивши кота і собак надвір (де, власне, вони і жили) і лишивши їм на тиждень харчів, була свято переконана, що за тиждень я повернуся. Коли їхала з дітьми до Тернополя, так само була впевнена, що я лишу там дітей – і повернуся.

Коли зрозуміла, що це не так – у мене була істерика. Тиждень мене накривав «комплекс того, хто вижив». Хотілося назад, там, де небезпека, де новий досвід, де я лишила тих, кого не мала лишати, де я мала рятувати тих, хто благав про порятунок. А потім мені сказали, що повертатися немає куди, бо нашої вулиці вже немає. І там ідуть бої, тому цивільних туди не пускають.

Місяць війни. Я вчуся терпіти і чекати. Я намагаюся тримати інформаційний фронт. Намагаюся, чим можу, допомагати воїнам і тим, хто опинився в такій же ситуації, як я. І я вірю, що рано чи пізно повернуся і до свого дому (чи того, що від нього лишилося – дарма, відбудуємо), і до свого городу (бо ж картопля в льоху лишилася на розсаду).

Я знаю, що ми переможемо. Бо та ракова пухлина, якою є сучасна РФ на тілі світової цивілізації, має бути знищена. І тоді по-новому складатиметься історія і Білорусі та Грузії з Абхазією та Південною Осетією, і Молдови із Придністров’ям, і десятків асимільованих «федеративних республік», які колись мали унікальну мову і культуру, а тепер отримають шанс їх знову згадати і відродити. Бо сила – не в імперських замашках, а саме в унікальності і можливості бути самим собою.

А поки що діти намагаються забути звуки обстрілів, здригаючись від чергового сигналу повітряної тривоги. У них теж свої Інтернет-баталії за наш, український світ із тими, хто іще так і не зрозумів, що до того, що відбувається, кожен причетний. Найменша вчора намалювала чергового російського «ваньку» і підписала словами пісні, яку часто наспівує останнім часом: «Сплять в могилі москалі».

Я знаю, що їм випаде жити в Україні, якій дивуватиметься весь світ. Він і зараз уже шокований, бо міф про непереможну «другу армію світу», яка за три дні готувалася влаштувати парад на Хрещатику, виявився мильною бульбашкою.

Правда, він досі не наважується закрити небо над Україною, щоб убезпечити дітей Маріуполя, Чернігова чи Харкова, навіть через місяць після того, як ці міста у своїй більшості були перетворені на руїни. І хоч якось відреагувати на примусове вивезення жителів обложених міст (в тому числі – і дітей) на територію агресора. Як і в 1930-х роках, Європа боїться і наївно сподівається, що її це не торкнеться. Хоча воно її вже торкнулося.

А ми вистоїмо і переможемо. У нас просто немає іншого виходу. Бо наші діти мріють про повернення додому. І малюють «правильних» окупантів.

 

 

Іванна Котяш-Елєрдашвілі:

«Нема ніде краще, ніж вдома»

Минув місяць, а для мене ніби зупинився час. Все заклякло. Душа теж. Спочатку було страшно. За всіх. Найбільше за дітей. Потім, коли в голові «вклалось», що цей жах неминучий і, певно, довгий, прийшло рішення хоч щось робити, аби зайвого не думати.

Київ. В сім’ї маленька дитина. Від’їжджали поспіхом, не віривши самі собі, і чомусь все крутилось в думках, що це лише на декілька днів. Тому з речей фактично взяли себе і дитину. Потім село на Київщині. Моє улюблене квітуче село. Спасибі Богу, що воно є. 20 днів було прихистком не тільки для моєї сім’ї, а і для наших рідних та друзів, котрих нам вдалось забрати і з Києва, і з-під Києва.

Всі ці 20 днів мене вмовляли їхати кудись далі. Заради маленького Андрія. Їхати було куди, бо чекали в Польщі, Грузії, Чехії, Італії, Німеччині. І всі ці 20 днів у мене серце розривалось від думок. Я вперше (ніби сильна та рішуча) не знала, як вчинити. Думаю, з таким нелегким вибором стикнулась нині не одна жінка. Бо ж як можна жити, коли половина твого серця їде з тобою в безпечне місце, а друга половина лишається на війні?

Та все ж зважилась. Коли пролітали над хатою крилаті ракети –ще думала. Коли на три доби комендантська година і вечорами сидиш в темряві – ще думала. Коли повітряна тривога і ти спішно кидаєш в підготовлений погріб старі теплі куртки (і це бачить та чує дитина) – я і тоді ще думала.

Останньою краплею в моїх роздумах були слова Андрійка: «Тлєба в яму!». Це, коли ми гуляли, і вулицею просто з гуркотом проїхала машина. Все. Це було все. Я не буду описувати нашу непросту дорогу, бо простих доріг тепер нема ні в кого, і з яким серцем ми лишали Україну і наших дорогих мужчин. Лишали не заради себе, а заради маленького паростка нашої великої родини, заради нашого маленького українця. Бо, як я уже казала – кожна українська душа нині безцінний скарб, який ми, дорослі, маємо зберегти. Бо це їм, нашим дітям і внукам, відбудовувати квітучу Україну після неминучої Перемоги! Зберегти дитину – можливо, в цьому і є вищий сенс жіночого буття.

Хочу просто і сердечно подякувати тим людям, які допомагали нам в цій нелегкій подорожі. Спасибі Львову. Спасибі гостинним друзям мого сина за теплу ніч, за щирі розмови. Пообіцяли один одному таку ж зустріч, тільки уже в мирному Києві. Спасибі Польщі. Місто Тарнов. Дуже дякуємо моєму великому другу пану Стефану Велоху за теплі обійми, широку душу. А ще дякуєм привітним працівникам платних польських доріг (а проїхати нам довелось майже через усю країну), бо це таки зворушливо, коли автомобіль з українськими номерами пропускають безкоштовно.

Спасибі Німеччині. Дякую моїй сестрі Вікторії і Йоргу, що гостинно приютили нас в своєму домі. Сестрі – що заздалегідь потурбувалась про нас. Йоргу – за всіляку допомогу, за його жарти і намагання розвеселити і просто за добру, чуйну німецьку душу. Так, і ще приємно здивовані добрими сусідами – іспано-німецькою сім’єю, котрі вранці принесли дитячу коляску і величезний мішок з іграшками та дитячим одягом. І відтепер у Андрійка (якого тут називають Андреас) є два чудових товариша – Браян і Джейсон. І що цікаво, коли граються, ніякого мовного бар’єру! От би і дорослі вміли так розуміти один одного!

Що буде далі? Не знаю. Чекають в Грузії, бо і там теж рідний дім. Можливо, передихнем та й поїдем. А поки що думки всі з Україною.

Що мені болить? Болить душа. Тривожусь за все і за всіх. Жалкую, що не взяла з собою вишиту сукню. Мамину. Може ж дочекається мене? А що тут? Гарно, чисто, німці усміхаються, особливо до маленького Андрійка. Наше синьооке кучеряве пташеня викликає позитивні емоції у всіх. Та інколи мені здається, що це просто ввічливі посмішки, а далі – холод, бо ми тут чужі, хоч нам і співчувають. І це, напевно, нормально. Нема ніде краще, ніж вдома.

 

 

 

Герой стане Ангелом

для сина та донечки

24 березня Дубровиччина попрощалася

з Героєм Віктором Головком.

Сотні жителів міста та громади вклонилися Захиснику України, який поліг під Києвом. Поховальна процесія рухалася до майдану Злагоди повз міську школу №2, де навчався Віктор. Десятки учнів та вчителів зустріли Героя з жовтими тюльпанами у руках, стоячи на колінах. Для випускника школи пролунав останній дзвінок.

Багато людей проводили Героя останньою земною дорогою. Дуже боляче було дивитися на рідних – маму, дружину, семирічного синочка та маленьку донечку, яку везли у візочку. Вона не пам’ятатиме цієї трагічної події, але як виросте, то дівчині обов’язково розкажуть про те, як проводжали Тата-Героя!

Майдан Злагоди у Дубровиці оплакував не одного Героя. 24 березня жителі Дубровиччини прийшли висловити свою шану та повагу пам’яті Віктора Головка.

До рідних Віктора та до всіх присутніх звернувся міський голова Богдан Микульський:

– Дорога дубровицька громадо! Дорогі земляки! Дорогі Захисники! Ми зібралися в центрі древньої Дубровиці, щоб провести в останню путь старшого лейтенанта, захисника України Віктора Головка. Ми низько вклоняємося Матері Віктора і висловлюємо подяку за те, що вона виховала сина-Героя. Глибокі співчуття родині. Ми розділяємо непоправну втрату з дружиною Катериною, діточками – Давидом і маленькою крихіткою Міланкою.

Віктор народився на Херсонщині, але своє дитинство і юність він провів разом з нами в Дубровиці, закінчив міську школу. Як згадують вчителі та друзі, Він був товариським, дружелюбним, дуже позитивним. Майже 20 років Віктор віддав службі в Національній гвардії України. За вісім років війни Він неодноразово виконував особливі завдання на Східній Україні. І коли російський агресор напав на Україну, Віктор  з перших годин став на захист нашої Батьківщини. Він захищав наш Київ, нашу столицю, Київську область. 12 березня Віктор виконував бойове завдання: рятував воїнів, які потрапили у засідку і були поранені. Однак, сталося непоправне. Віктор віддав своє життя за Україну, за наших діточок, за майбутнє України. Наша громада сьогодні у траурі. Герої не вмирають».

Представник Національної гвардії майор Олександр Брильчук: «Шановні браття та посестри! Ми зібралися сьогодні з сумної нагоди. Не можу дібрати слів, щоб висловити слова вдячності для матері Віктора, нема нічого гіршого, як ховати дітей. Низький вам уклін від Національної гвардії, від мене особисто  – за сина.

Зараз на всіх фронтах наше військо дає гідну відсіч агресору. Ми можемо з гордістю сказати: Віктор поліг не просто так. Ми відтіснимо ворога. Збережемо цілісність держави».

Дуже зворушливі слова про Віктора сказав однокласник Сергій Рожко: «Наш Вітьок – це завжди енергія, це завжди позитив. Минулоріч ми мали святкувати двадцятиріччя після закінчення школи. Вітя перший створив групу у «Вайбері», щоб організувати цю зустріч, Він перший всіх вітав з днем народження – і дівчат, і хлопців. Ми вітали його з 37-річчям, а це був останній день народження, на превеликий жаль. Пригадую, я телефонував в той день, а Віктор в той момент був на пробіжці.

Високодисциплінований, енергійний, щирий, завжди позитивний. Наш Вітя нікуди не подівся. Він просто став Янголом, який буде серед нас. Вітьок, ми ніколи Тебе не забудем. Ця путінська орда буде знищена і над всіма містами та селами замайорить наш прапор! Слава Україні».

Відспівували Віктора Головка у храмі Різдва Пресвятої Богородиці. Благочинний церков ПЦУ отець Данило, настоятелі храмів ПЦУ з нашої громади разом з вірянами щиро молилися за упокій душі Героя. Отець Данило наголосив на великій місії Захисників рідної землі і щиро поспівчував рідним Віктора.

Війна забирає найкращих. Вічна пам’ять Віктору Головку.

 

Люба КЛІМЧУК.

 

Катерина Головко, від імені всіх рідних, щиро дякує всім людям, хто допоміг в організації похорону Віктора Головка. Уклін добрим людям, які їздили забирати Героя додому, міській владі, всім військовим побратимам, жителям громади, священнослужителям, всім-всім, хто розділив з сім’єю це велике горе. Хай Господь дарує всім мир, добро, здоров’я.