Ірина Ракович: «Люди навколо мене – фантастичні»

 

Ірина Ракович з Сельця – талановитий столичний фотограф. Про неї ми вже розповідали нашим читачам. До 24 лютого її будні були наповнені творчістю, зйомками та навчанням учнів азам фотомистецтва. Тепер же вона пече хліб та ліпить вареники  для захисників, збирає кошти, дістає бронежилети, одяг й ліки, шукає в Європі тканину для розвантажувальних жилетів і домовляється з тими, хто їх пошиє…

Попросила Ірину поділитись тим, як в її життя увірвалась війна і стала поштовхом до волонтерства. Втім дівчина одразу зауважує, що не бачить ніякого героїзму в тому, що робить. Та саме завдяки тисячам таких же волонтерів, як вона, наша перемога стає ближчою. Нині вклад кожного цінний та важливий. Кожен зараз герой на своєму фронті.

 

«Коли все почалось, ми з сестрою і чоловіком були в Києві. Нас розбудив дзвінок мого друга о 5:30, який сказав: «Іра, прокидайся, на Київ падають ракети», – згадує дівчина. – До останнього ми не збирались покидати столицю, наш дім там. Ближче до півночі 24 числа до нас вже ізольованим частково містом прийшли двоє друзів чоловіка, один з них – резервіст, його викликали терміново у військову частину і потрібно було їхати спочатку на Дубровиччину. Так вночі все і вирішилось в одну мить. Пам‘ятаю, що тоді я плакала вперше і востаннє за цей місяць, схопили декілька речей і вирушили в найдовшу по відчуттях дорогу. У повітрі висів різкий запах пороху, лунали далекі вибухи і повна темрява. Шість годин, замість звичних трьох з половиною, в суцільній тиші і думках «тільки б не прилетіло десь поруч, а якщо прилетить, то тільки б не бачити смертей рідних». По цей день – це для мене найбільший страх у цій війні, якщо він ще залишився.

Далі все трохи сповільнилось, але я вирішила відправити маму і сестру до Європи. Це окрема героїчна історія двох дівчат, я ними дуже пишаюсь. Коли залишились вдома вчотирьох: я, мій чоловік з татом і наш пес, вдалось вперше спокійно видихнути. Я чітко усвідомлювала всю ситуацію, і як тільки зайві переживання зникли, змогла побудувати план своїх дій. Чоловік пішов до оборони, тато щодня у лікарні, я лишалась вдома сама – звідси і бажання зайняти свій день максимально. У соцмережах я опублікувала, що готую каву для військових, а пізніше – вечерю для хлопців на блок-пост, і одна з моїх підписниць запропонувала допомогти фінансово, щоб я мала змогу купувати регулярно продукти. Звідти ідея прийшла залишити реквізити публічно та заявити, що я готова взяти на себе якусь логістику, закупівлю кави, чаю, солодощів, цигарок, загалом всього, що потребують хлопці з ЗСУ – бо я банально занаходжусь поруч і можу це все без проблем передавати. У мене класна аудиторія, вони довіряють мені, пишуть сотні слів підтримки, кажуть, що я протягую ниточки для їх єднання і головне: вони готові підключатись фінансово. А далі вже справа за мною і моїм чоловіком, який між нічними і денними чергуваннями виділяє час, аби все забрати з пошти, провести закупи, розвезти по пунктах тощо. Я не бачу у всьому цьому великого героїзму, вважаю, що це наш громадянський обов‘язок. Родичі, які бачили мене у селі, всі до одного запитували: «А ти чому не виїхала? Ми думали ти давно у Європі». А я розумію, що не змогла б покинути чоловіка нізащо у світі, у мене немає дітей, я абсолютно здорова людина, яка здатна допомагати, для чого мені цей виїзд? Мій дім тут і мене не випхаєш силоміць.

Насьогодні ми зібрали понад 200 тисяч гривень. Усі по-різному долучаються до цієї ініціативи, але я стараюсь пояснювати і наголошувати, що кожні 50 гривень – важливі! Хоча мої друзі з-за кордону перераховували і 30 000 одним платежем. Це я до чого, люди навколо мене – фантастичні. І це я про кожного небайдужого українця зараз. Просто вдумайтесь, ми починали з закупівлі декількох блоків цигарок, пачок кави та печива, а зараз дістаємо бронежилети та розвантажувачі!

Якщо спочатку хлопці з ЗСУ (не буду називати конкретних сіл та місць розташування) соромились брати у нас будь-що, казали: «ми не маємо права користуватись своїм становищем», то зараз ми налагодили контакт і можемо навіть посилки від їх родичів на своє ім‘я отримати і привезти. Мій день проходить уже місяць в телефоні або комп’ютері, я з них не висовуюсь, зате встигаю знайти тканину у Європі, домовитись, аби її передали на кордоні, знайти швейне виробництво, бажано поближче до нас, вмовити в найкоротші терміни пошити якісні розвантажувачі чи аптечні підсумки, подивитись, як тестують пластини 5.45 для броні, перевірити наявність кевларових чохлів чи армійських жгутів, за потреби – знайти їх у Європі і постаратись, щоб доставили їх разом з інсуліном, який попросили знайти мене також люди через соцмережі. Зараз ми чекаємо 51 розвантажувальний жилет, понад 60 турнікетів, 40 аптечних підсумок. Діставали ми і бронежилети, і одяг, і взуття, і тактичні рюкзаки, і ліки, яких уже немає в Україні, й телефон для управління дроном передавали особисто полку «Азов», і рації купували хлопцям. Все це дуже часозатратно і непросто, бо частково ми допомагаємо передовій, але я взагалі не відчуваю виснаження, навпаки, це змушує мене не забувати, що життя триває.

Стараюсь із донатів, які продовжують надходити,  частину надсилати до фондів, або якщо бачу запит від когось, хто втратив домівку, чи потребує лікування – одразу скидаю якусь невелику частину без роздумів. Мене надихає той факт, що люди, які долучаються, абсолютно розділяють мій вибір. Ми не офіційна волонтерська організація чи щось подібне, але ні в кого не виникає жодних сумнівів у тому, що ми робимо. Вчора, наприклад, я вирішила оплатити 20 порцій кави та 10 тістечок у столичній кав’ярні, мене така ідея просто розчулила – військові, медики, пожежні, які відвідують той заклад, отримують все це безкоштовно, бо хтось «підвісив» за італійською традицією цю їжу та напої для них. І отримала багато слів підтримки від тієї ж аудиторії щодо такої справи. До речі, багато бажаючих серед моїх знайомих з інших областей відправляли вже готові посилки з їжею, цигарками, кавою. Тому ми постійно на пошті, й це ще один доказ того, які люди неймовірні. Якось поки писала, вперше змогла осягнути все зроблене за цей час. Я пишаюсь своїм оточенням, дякуючи їм, ми це змогли і зможемо ще.

Аби побороти «синдром вцілілого», коли дії не такі інтенсивні, я стараюсь займати себе ще чимось, печу хліб і гарячий віддаю військовим, сьогодні приготувала яблучний пиріг, днями раніше були вареники. Це така дрібниця, але особисто мені стає спокійніше, коли я методично щось виконую. Здається, описати це все було найтяжчим з усього, що ми робили за останній місяць (посміхається – авт.).

Не знаю, як можна впасти духом у такій країні, серед таких неймовірних людей, які готові віддавати останнє і обіцяти, що по можливості долучаться ще! Людей, які поспішають шукати роботу навіть за кордоном, аби надсилати сюди кошти для ЗСУ, людей, які перекваліфіковують виробництва, годують цілі підрозділи і все це часто під звуки сирени, а то і вибухів. Це не може не мотивувати. Хоча, повторюсь, я не бачу в цьому героїзму, вважаю це обов‘язком.

Дуже вірю в наші ЗСУ, захоплююсь цими хлопцями і дівчатами, любуюсь підтримкою всього світу і падінням економіки ворога. І кожен день прокидаюсь з думкою: «що ж ми на один день ближче до перемоги, треба зробити щось корисне, почну з прибирання кімнати, а там, дасть Бог, завершу новою амуніцією».

Сторінку підготувала Леся КУЗЬМИЧ.