Найдешевші – банани

 

Від початку поточного літнього сезону український ринок продуктів відзначився сильними ціновими коливаннями. Це сталося через різке введення карантину, а також несприятливі погодні умови для вдалого врожаю. Ціни на фрукти в період весни і першої половини літа були вкрай високі. У садах цьогоріч щедро вродила хіба що вишня. Наконсервували її вдосталь. Цікаво, що стартував продаж вишні від 150 грн. за відро, а закінчився на позначці – 100 грн. Не вродили яблука, абрикоси, смородина і малина. Лиш подекуди збирали непоганий врожаї цих фруктів і ягід.

Аналогічна ситуація спостерігалася і на ринку овочів. І зараз, наприклад, за кілограм м’ясистих томатів доводиться віддавати близько сорока гривень. Домашніх помідорів на ринку у Дубровиці продають мало, ціна за кілограм – 35 гривень. Але, як кажуть, такий помідор хоч пахне помідором. Огірки перейшли дуже швидко. На консервування домашні продавали по 25 грн. за кг. На базарі вони просто розліталися. Як розповідала мені господиня з Сельця, привезла їх лише три рази у Дубровицю, і то під замовлення. У багатьох огірки відразу пожовтіли на грядках, не встигли дозріти.

 Що ж, овочів вдосталь наїлися не всі. Їх цінова політика в два рази вища, ніж прийнято на полях країни-сусідки України – Польщі. Цибуля у Дубровиці зараз коштує на базарі 7-8 гривень за кг, морква – 12-14.  Люди розповідають, що у Рівному купити її можна сіткою значно дешевше. Картоплю продають по 8 гривень, якою буде її ціна у вересні, прогнозувати складно. Ви бачите ціни дубровицького ринку. Це овочі, вирощені у приватному господарстві.

Несприятливими були холодна весна і тепла зима, що минула без опадів.

Думаю, що чекати низьких цін восени нам не доведеться. Якщо цінники і впадуть, то вони все одно будуть вищими від тієї вартості на продукти, яка була в 2019 році.

За результатами аудиту плодоовочевих відділів супермаркетів України, які проводилися в кінці червня – початку липня  виявилося, що найбільш дешевим фруктом в Україні є банан. До речі, дуже корисний для здоров’я. А от яблука, наші рідні і такі традиційні, це тепер фрукт далеко недешевий. А ми завжди насамкінець варили на зиму яблучний джем. Тепер заскучаємо за цим видом варення. В наступному році, можливо, яблука перепросимо…

Люба КЛІМЧУК.

 

Де найбільше заготовили чорниць?

 

В області практично завершився  сезон заготівлі чорниць. Загалом  111 підприємців подали заявки в обласне управління лісового та мисливського господарства на заготівлю чорниці в об’ємі 660 тонн. Рівненське обласне управління лісового та мисливського господарства повідомляє, що найбільше  ягід заготовили на території Висоцького (Дубровицький район), Остківського та Рокитнівського (Рокитнівський район) держлісгоспів. Люди-трударі живуть на Поліссі.

 

Збір, заготівля (в тому числі купівля у населення) дикорослих плодів, ягід, лікарських рослин та іншого, або продуктів їх переробки для потреб комерційної та виробничої діяльності проводиться в порядку спеціального використання на основі лімітів, затверджених органом виконавчої влади, та дозволів (лісових квитків), виданих постійними лісокористувачами.

Для громадян, які заготовляють лікарські рослини, гриби, ягоди, горіхів тощо для власних потреб, жодних дозволів чи лісових квитків не потрібно. Оскільки відповідно до нормативних документів «збір громадянами дикорослих трав’яних рослин, квітів, грибів, ягід, горіхів та інших плодів для власного споживання у лісах державної та комунальної власності, належить до загального використання лісових ресурсів і провадиться безкоштовно в межах встановлених максимальних норм безоплатного збору лісових ресурсів».

Зараз триває заготівля ожини. Дуже дешево її приймають від населення. Спочатку заготівельники платили 15 грн. за кг, зараз дають лише 12. Отож, небагато людей погоджується таким чином заробляти собі на хліб. У спеку така праця нелегка, а оцінюється геть дешево.

Люба Клімчук.

 

Іпотека під 10 %: очікування і реальність

«Збудуй хату з лободи, а в чужу не веди», – хто не чув цих рядків з народної пісні? Для багатьох  молодих пар сьогодні вони стають гіркою правдою. Купити квартиру чи будинок, заробивши гроші найманою працею – майже нереально. Відкладати копійку  до копійки доведеться з десяток років. Тож залишається – їхати заробляти кревні за кордон або залазити в кабалу позичок. Місяць тому президент Володимир Зеленський анонсував, що цього року в Україні стартує програма доступної іпотеки – банки видаватимуть довгострокові кредити на житло під десять відсотків річних. З липня державний «ПриватБанк» повідомив, що розпочинає такі позики. Ми вирішили на власному досвіді перевірити нюанси «розрекламованої» іпотеки «Доступне житло під 10%». Виявилось не все так доступно.

Почнемо із загальних умов: в «Приваті» обіцяють давати іпотеку терміном до 20 років. Перший внесок має складати 30% від суми, на решту можна взяти позику. Але для цього треба бути клієнтом банку і отримувати там офіційну зарплату, мати чисту кредитну історію без раніше прострочених позик. Кошти можна позичити і на купівлю у старих будинках, і у новобудовах – але тільки у готових, зданих в експлуатацію.

З цим ніби все зрозуміло. Якщо ж вчитуватись далі, спливають численні нюанси. По-перше, обіцяна ставка 10 % (а точніше 9,99 %) зберігається тільки на перший рік кредитування. Надалі вона розраховується за спеціальним індексом і плюс 4% зверху. Тобто позичальнику на другий рік доведеться сплачувати на кілька відсотків більше.

По-друге, доплюсуйте до цієї суми додаткові витрати. Бо ж обов’язково потрібно страхувати кожного року своє життя і нерухомість, яку купуєш (а це 0,5% від вартості житла плюс 0,5 % від суми кредиту). Також треба віддати 1% разової комісії за угоду, сплатити за послуги нотаріуса (орієнтовно 12 тисяч) і за оцінку нерухомості (орієнтовно 3500).

І це в разі, якщо цю іпотеку вам все-таки дадуть. Адже рішення для кожного клієнта приймається індивідуально. Ми звернулися до «ПриватБанку» за детальнішою інформацією. Консультант спочатку запитав, скільки буде коштувати квартира, яку хочемо придбати, який щомісячний дохід маємо, на який термін кредиту розраховуємо і який перший внесок готові зробити. Після цього він вніс дані в систему і сказав чекати на відповідь. Через дві хвилини спеціаліст привітав – іпотеку попередньо погодив кредитний комітет. Але на загальних умовах зі старою кредитною ставкою – 15,5 % річних. Такий відсоток доведеться сплачувати, якщо купуєш житло на вторинному ринку. Якщо хочеш придбати в іпотеку житло в новобудові, то вона дещо менша – 14,9 %. При чому теж лише перший рік, далі ставка зросте.

На хороми не розраховуємо, тому квартиру обрали з бюджетніших – за 25 000 доларів (688 тисяч гривень). Дохід назвали середній – 8 000 гривень. Отож найближчі 20 років ми мали б сплачувати щомісяця більшу частину зарплатні – 4720 гривень. При чому половину вартості житла повинні віддати одразу як аванс (він вираховується для кожного клієнта теж індивідуально). Плюс кожного року з кишені виймали б 6020 гривень на страхування життя і нерухомості.

А як же анонсована ставка 10 %? Кредитиний комітет її нам не погодив. Напевно, вирішив, що з названої нами зарплати можемо платити більше. А от як на залишок у три тисячі з копійками втулимо витрати на комуналку і проживання – питання риторичне. Хіба що «грітимуть» і «кормитимуть» стіни власного житла (чи майже власного).

Чому не заслужили особливі умови розрекламованого президентом кредитування? На це консультант відповіді не знайшла. Єдине зазначила, що треба бути сумлінним позичальником і клієнтом банку (про що ми розповідали вище). Цікаво, чи взагалі  хтось був «удостоєний» такої іпотеки? Бо поки вона, як міфічна істота: про неї багато говорять, однак мало бачать.

 

 

Ви вже копаєте картоплю?

Днями пройшлася по міських аптеках. В одній з аптек зустріла знайому з кульочком ліків.

– Бачу, ти гарно поповнила запаси для здоров’я, – зауважила я.

– Це до мами їду, на ніч в село. Завтра зранечку картоплю почнемо копати. Уявляєш, вчора зателефонувала мені ввечері і з плачем розповіла, що сусідка її на тому тижні вже два дні картоплю копала. Я сказала, що ми почнемо з наступного тижня, то мати так розхвилювалася, що й тиск підскочив. Їду ситуацію виправляти.

– Моя бабуся живе на хуторі і завжди починає копати картоплю у вересні. Вона каже, що колись до свята головосіка ніхто бульбу не копав. Але, часи змінюються, – зауважує нам фармацевт…

Що ж, насправді якось і пори року змістилися, і сільськогосподарські роботи набули іншого річного ритму. Кажуть, що першими в районі до польових робіт приступають берестівчани. До речі, моя знайома також їхала саме у Берестя.

Обдзвонила своїх знайомих у різних селах. Дехто вже приступив до копання, є й такі, хто планує це робити відразу після Спаса, 20 серпня. Кажуть, зволікати немає сенсу, адже бульба вже дозріла.

Чи варто у середині серпня збирати врожай другого хліба українців?

На це питання шукала відповідь в Інтернеті. Знайшла пояснення Оксани Пузняк, заступниці директора з наукової роботи Волинської державної сільськогосподарської дослідної станції, кандидата біологічних наук.

– Більшість поліщуків і волинян садять тепер на грядках ранні і середньостиглі сорти картоплі, у яких вегетаційний період завершується в серпні. Тому й не дивно, що багато господарів ще до вересня викопують бульбу, – говорить науковиця.

Оксана Пузняк каже, що точним орієнтиром для збору врожаю є картоплиння. Якщо воно зелене, поспішати не варто. Якщо посохло, треба заглянути під кущ, чи відокремилися картоплини від коріння куща.

Після того, як викосили город, слід почекати 10 днів, доки бульба «дозріє».

– За цей час припиняться процеси росту, згрубіє шкірка. Викопана бульба має полежати зо два дні на відкритому повітрі. А тоді вже можна перебирати і складати в погріб, – зазначає Оксана Пузняк.

– Насіннєва має позеленіти, тоді вона краще зберігатиметься і не буде пароститися. Її зберігають окремо від їстівної, адже соланін отруйний.

Щоб мати гарний насіннєвий матеріал, наші дідусі й бабусі копали картоплю вручну, відповідно відразу відбирали насіннєву картоплю з найкращих кущів. Тепер більшість господарів садять і копають тракторами, вся картопля іде в один бурт. Потім, перебираючи бульбу, в насіннєву потрапляє різна, як наслідок – сорти вироджуються.

Тому радять хоча би раз у 5 років міняти посівний матеріал. Також науковиця радить не копати бульбу у спекотні дні. Найкраще збирати врожай при 15-18 градусах у суху погоду.

Між тим, астрологи радять копати коренеплоди, в тому числі і картоплю, на спадаючий місяць.

У серпні це дні з 16 по 30 числа. Мовляв, картопля гарно зберігатиметься, не гнитиме.

Оксана Пузняк зазначає, що ці календарі складені людьми з досвідом, тому бажано їх дотримуватися.

Чимало господарів спалюють скошене картоплиння, дехто навіть розсипає його по городу як добриво. Фахівці радять:

– Спалювати бадилля не варто з однієї причини: всі кропили картоплю від колорадського жука і фітофтори, причому робили це кілька разів за літо. Хімікати нікуди не поділися. Нащо дихати цим самому і змушувати інших? Тим більше, що й екологи, і рятувальники наголошують: палити картоплиння не варто.

А тепер про народні прогнози. Традиційно після 10 вересня на Поліссі починаються так звані «жидівські кучки», тобто затяжні дощі. Якщо до цього часу картоплю не викопаєте, то відповідно сезон збору врожаю доведеться відкласти. А це означає, що картопля почне пускати нові паростки. Тому тримати її в землі після 10 вересня нема сенсу. Загалом же кожен господар повинен враховувати свої сорти бульби і терміни їхнього дозрівання.

Науковці прогнозують, що цього року буде найнижчий врожай картоплі за останні 5 років. На це вплинули кліматичні умови. Не виключено, що кілограм товарної бульби коштуватиме досить дорого. Отож, якщо ваші мами наполягають копати, то може вже й варто копати?

 

Люба КЛІМЧУК.

 В останні роки на Рівненщині в сільськогосподарському виробництві істотних змін зазнала структура посівних площ. Стрімкими темпами збільшуються ділянки таких теплолюбивих культур, як соя, нут, соняшник та кукурудза.

Вже кілька років використовує екзотичну сою в сівозміні на полях ПСП «Промінь» заслужений працівник сільського господарства України Андрій Євтухович Кулик. «Соя – дуже цікава культура, нова для нас. Тому одразу відверто хочу сказати, що напрацьованої технології її вирощування, яка б давала стабільні результати, немає. Років три тому ця культура стала дуже популярною, на хвилі ейфорії ми теж нею захопилися. Але два засушливих роки показали, що не все вдається і що не все ми знаємо. Я сам особисто активно займався пошуком технології, багато читав, спілкувався з фермерами інших країн. І кожен раз я приходжу до висновку, що мало ми знаємо про цю культуру. А перспективи у неї колосальні.

Із соєю чудес не буває. З нею не можна абияк. Ця рослина формує високий протеїн, має 18-20% олії. Щоб це все взяти від неї, треба забезпечити високу віддачу енергії з грунту, потрібна і енергія сонця. Маєш забезпечити достатню вологість грунту, живлення, щоб були всі сприятливі фактори. Тоді вона сформує нормальний врожай. Але мене як агронома захоплює все нове. Тим паче наш соєвий лан цьогоріч неабияк порадував – рослини високі, потужні, гарно відцвітають, сподіваємося, що соя нас не розчарує», – розповідає Андрій Євтухович, демонструючи нам цю поки що чужинку на поліських полях.

 

Багатство серця

 

Ветеран педагогічної праці, відмінник освіти України, який нагороджений нагрудним знаком «Василь Сухомлинський», Микола Федорович Сокол живе у Людині.

У соціальній мережі «Фейсбук» шанований педагог викладає прекрасні світлини про рідне село і його людей. У фото він передає свою велику любов до батьківщини. Про рідне Полісся Микола Федорович може розповісти на кількох іноземних мовах, які вивчив досконало у Київському державному педагогічному інституті іноземних мов. Микола Федорович за роки педагогічної праці підготував багато талановитих учнів, які ставали призерами та переможцями районних олімпіад, здобували високі місця на обласних лінгвістичних змаганнях. Чимало учнів педагога стали його послідовниками і здобули професії, пов’язані з лінгвістикою. Випускники найкращими словами вдгукуються про свого наставника і досі звертаються до нього за порадами та підтримкою.

Микола Федорович сіяв не лише вічне та добре у душах унів, знаю, що він закоханий у квіти. Нещодавно вразила світлина, на якій педагог поряд з розкішними чорнобривцями, підписана словами «Моє багатство».

А й справді, головне багатство цієї шанованої Людини у тих плодах, які проросли знаннями у житті учнів та в праці на рідній землі, яка чарує і такими прекрасними чорнобривцями. Миколо Федоровичу, спасибі Вам, що ділитеся з нами красою своєї душі і красою України на світлинах.

Люба Клімчук.

 

 

Меланія Супек гордиться своїми предками

Меланія Супек, онучка нащадка графського роду Вітольда Плятера, нещодавно побувала у Дубровиці з приватним візитом. Як розповів настоятель місцевого костелу о. Валерій Дубина, гостя  відвідала костели у Сарнах та Дубровиці. Меланії цікаво було побачити зміни у містечку, яке вплетене в історію її роду.

 

Хто ж вони Плятери? Який внесок у розвиток нашого міста вони зробили?

Плятери – графський рід. Походить з роду лицарів з Вестфалії. Перші згадки про Плятерів зустрічаються в хроніках з 1160-го. В одній з них, датованій 1210 роком, йдеться про Гумберта Плятера. Зараз у світі рід Плятерів налічує близько 100 чоловік.

З кінця XVIII століття маєтком у Воробині володіли представники роду Плятерів (Броель-Плятерів).

Наприкінці XVIII століття Плятери переносять свою резиденцію з Дубровиці до колишнього фільварку у Воробині, де будують палац. Юзеф Антоній (Йозеф Антон) Вільгельм Плятер збудував у Воробині два будинки для гостей у класичному стилі, у яких зрештою мешкали самі Плятери, оскільки палац залишався недобудованим. Палац був прикрашений мармуровими колонами, барельєфами, скульптурами, мав велику бібліотеку та архів. Також Юзефом Антонієм Плятером була заснована бібліотека, яка містила 5000 томів. В архіві маєтку зберігалося дуже багато документів щодо князів Дубровицьких-Гольшанських, представників родів Вишневецьких, Мнішків, Замойських та інші родові архіви Волині та Волинського Полісся. Також у палаці була велика картинна галерея, у якій містилася картина «Скорботна Богородиця», приписувана Доменікіно. Довкола був розкішний парк зі штучними озерами та сад. У 1860 році фонд бібліотеки власник палацу подарував Варшавській публічній бібліотеці.

У 1820 році у Воробині діяла суконна мануфактура, винокурня, цегельня. У вересні 1870 року графа Ігнатія Плятера у Воробині відвідав музикант та художник Наполеон Орда, який під час відвідин зробив декілька замальовок олівцем, серед яких – «Двір Плятера» (згодом стала малюнком, сьогодні зберігається в музеї Кракова) та «Костел Іоанна Хрестителя».

У 1885 році фільварок входив до складу Домбровицької волості Рівненського повіту Російської імперії, на ньому діяли водяний млин, пивоварний і винокурний завод та католицька каплиця (домова). На початку XX століття на фільварку працювали: гуральня (річна продукція в 1910 році – 85 936 відер 40° горілки), водяний млин, бровар.

До 1917 року маєток входив до складу Російської імперії. У 1917-1920 роки нетривалий час перебував у складі Української народної республіки. Восени 1917 року дубровицькі більшовики почали громити маєтки, ділити графську землю (графи мали понад 28 тис. десятин), сільськогосподарський реманент. З цього приводу графиня звернулась до губернського комісара Тимчасового уряду з телеграмою щодо захисту її родини та майна від дій більшовиків.

У другій половині лютого 1918 року Дубровицю захопили австро-німецькі війська, і графи Плятери повернулися до свого маєтку. Влада Української держави виділила загін гайдамаків (20 осіб) з одним старшиною для охорони маєтку.

У листопаді 1918 року більшовики та кількатисячний натовп селян почали наступ на Воробин, де вступили в бій з українськими частинами, який завершився захопленням маєтку червоними. Разом з адміністрацією маєтку були вбиті співвласники Воробина Ігнацій (Гнат) (1888-1918) та Антоній (Антон) (1890-1918) Плятери. Як зазначає Леся Алексієвець, маєток було захоплено 5 грудня 1918 року.

Як пишуть історичні джерела, за спогадами очевидця подій Павла Селезіона, бій тривав три дні та завершився, коли в захисників закінчилися набої. Потім нападники кинули мертвих та уцілілих гайдамаків разом з двома графами до ями і поховали їх живцем, вони пограбували маєток і розігнали слуг. Яцек Броель-Плятер, син уцілілого графа, свідчив, що нападники підпалили будівлю, захисники палацу вистрибнули назовні, їх вбили. В одних історичних джерелах заначається, що були вбиті графи та 8 охоронців, в інших – два брати Плятери та дев’ять працівників маєтку.

Живим залишився лише наймолодший брат Вітольд, він вирішив не повертатися до спаленого маєтку та відбудовувати його, а переїхав до нового двору в Осечі Брестсько-Куявського воєводства. За іншими даними Вітольд все ж відбудував маєток, проте вже більше ніколи в ньому не жив. Меланія каже, що не всі факти з вікіпедії про її родину правдиві. Вона розповідає, що прадід деякий час ще жив у Воробино після трагічних подій.

У 1921-1939 роки фільварок входив до складу Польщі. Спочатку  до складу гміни Дубровиця Сарненського повіту Поліського воєводства Польської республіки, а потім Сарненський повіт був  приєднаний до складу Волинського воєводства.

З 1939 року – фільварок Плятерів був у складі Дубровицького району, УРСР. Під час Другої світової війни більшовицькі підпільники спільно з червоними партизанами спалили фільварок та вивели з ладу Воробинський спиртовий завод.

Наприкінці XIX століття на фільварку було 14 будинків та мешкало 232 жителі. 1921 році на фільварку налічувалося 10 будинків та 152 мешканці, з них: 73 чоловіки та 79 жінок; 84 православні та 68 римо-католиків; 103 українці та 49 поляків.

Дідусь Меланії Вітольд Плятер прожив 69 років і помер у польському місті Вроцлаві.

Як розповідає настоятель костелу, Меланія цікавилася, коли буде завершено ремонт святині. Як пояснив Валерій Дубина, потрібні великі капіталовкладення, аби повністю відремонтувати католицький храм у Дубровиці. Поступово настоятелі парафії власними силами збирають і відшукують кошти для цієї потрібної справи. Це особливо складно у теперішній післякарантинний період.

У «Фейсбук» Меланія зазначила:

«20 липня я була у Домбровиці. Дякую Валерію Дубині за гостинність. Це великий досвід приїзду на сімейні землі. Костел відновлений і красивіший. У 1848 році мій прадід Ігнатій Броель-Плятер врятував його від конфіскації. Він збудував інший храм для православних прихожан (йдеться про церкву Різдва Богородиці). Завдяки цьому костел залишився католицьким храмом».

Минулими роками неодноразово Меланія (Магдалена Супек) разом з батьком Джейсеком Людвігом Броель-Плятером відвідували Дубровицький краєзнавчий музей.

 

Довідково: Церква Різдва Пресвятої Богородиці – одна з найстаріших архітектурних пам’яток нашого міста, пам’ятка архітектури національного значення.

Церква збудована в 1865 році на кошти дубровицького графа Ігнатія Де-Броель Плятера. Парафія станом на 1892 рік налічувала 4439 вірян (2165 чоловіків та 2274 жінки), володіла 94 десятинами та 1132 сажнями землі, мала в підпорядкуванні однокласне народне училище, села Золоте, Пузня, Людинь, Рудня, Ясинець, Острівці, Мочулище, Крупове та дерев’яну Миколаївську церкву в селі Селець. У радянський період у церкві був склад солі. Були тоді плани підірвати будівлю. З Луцька вже були викликані мінери, привезено вибухівку, проте в останній момент тогочасний начальник райвідділу міліції Дмитро Башинський відмінив наказ. Після проголошення незалежності України храм був відреставрований.

Фільварок – хутір, маєток, ферма, які належать одному господарю.

Люба КЛІМЧУК.

(Використано дослідження істориків

Миколи і Лесі Алексієвців та матеріали «вікіпедії»).

 

 

 

Дій сьогодні, щоб тобою пишалися завтра!

Військові комісаріати зараз проводять набір на військову службу за контрактом у 10 гірсько-штурмову бригаду, що дислокується у місті Коломия Івано-Франківської області.

 

Ми нещодавно поспілкувалися із дубровичанином Володимиром Миколайовичем Тенюкою, що служить в цій бригаді, і поцікавилися, як нині служиться контрактнику?

«Я вже одинадцять місяців служу за контрактом у 10 гірсько-штурмовій бригаді. До того був підприємцем. Інколи у людей побутує думка, що самозайняті люди геть байдужі до долі своєї держави. Мовляв, вона їм нічого не дає, то чого собі за неї жили рвати. Не можу говорити від імені всіх, але особисто я ніколи не був осторонь сьогодення своєї Батьківщини.

Ми, чоловіки, мало говоримо гарних слів, наше завдання – доводити своє ставлення вчинками. Це стосується всього: мами, дружини, дітей. І Батьківщини, безумовно, також. Настає в житті такий момент, коли справжній чоловік повинен приймати рішення. Стати за захист в момент небезпеки, допомогти слабшому, підтримати немічного. Мене так виховували мої батьки. Я живу за таким принципом.

Пригадую, як сам ще розмірковував, чи йти служити за контрактом. Звичайно, зважитися на такий крок було зовсім непросто. Вже й вік не той, тут старенька немічна мама, знав, що дружина не буде у захваті від того, що їду далеко від дому… Звичайно були довгі безсонні ночі роздумів, чи правильно я чиню. Першим, з ким порадився з приводу свого  бажання підписати контракт, був тесть Анатолій Олексійович Шашук. Він у мене колишній військовий. Тому розмова була коротка і конструктивна. Тесть звісно схвалив моє рішення. Він, до речі, взяв на себе завдання підготувати до цього й всіх домашніх. Ми в принципі домовилися, що я особливо в дебати з ними й не вступатиму. Тож про своє рішення йти до війська вдома сказав перед самою відправкою. Тесть резюмував тоді коротко: «Так тепер має чинити кожен свідомий українець, що може тримати зброю в руках». І моя родина мене підтримала. Звісно, були сльози та нарікання, як у жінок без цього. Але дружина як донька військового змалку пройшла гарнізонне життя, і добре знає основне правило, яке завжди панувало в їхній родині: якщо чоловік вирішив, то це рішення вже не обговорюється.

Так вже у досить зрілому віці я потрапив до армії вдруге. Якщо брати мою строкову службу в глибинці Росії, і сьогоднішні Збройні Сили України, то це все одно що порівнювати «Запорожець» і «Мерседес» – призначення обох нібито одне й те саме, але це вже зовсім інший клас.

Не скажу, що було на початках війни, але нині наша армія – потужне формування, де вже створено відповідний комфорт для її особового складу. Умови проживання і матеріальне забезпечення – достойні.

Контрактники повністю забезпечуються одягом та взуттям, від спідньої білизни і до шкарпеток включно. Ось наш батальйон недавно повернувся з бойових позицій з-під Маріуполя, одразу видали нову форму. Нема у мене нарікань і на харчування. Перше, друге, кава, чай, компот на вибір – так кожного разу. Все смачно, ситно, поживно. В їдальні біля вікна роздачі – коробки з солодощами: вафлі, печиво, зефірки різні – бери, що душа забажає. Окрім того, мед чи варення в баклажках. В меню – різноманітні салати та фрукти. Хочеш добавки – будь ласка. Хоча й однієї порції цілком вистачає для здорового чоловіка, навіть якщо постійно працюєш фізично».

 Говоримо з Володимиром про війну і пов’язані з цим ризики. Все-таки професія військового –  небезпечна і напружена.

«Кілька місяців ми стояли на другій лінії. Звичайно, там вже живеш в пристосованих приміщеннях, відгомін війни дається взнаки повсюдно. Однак сучасна війна – це не те, що ми бачили в кіно про Другу світову. Вона менш контактна. Днями буває затишшя, а потім починають поливати вогнем. Ризик звісно є, великий ризик. Але й відповідні засоби безпеки передбачені. Тепер більшість залежить від самого військового, його самодисципліни. Недаремно ж кажуть в народі, що «береженого сам Бог береже». Чи страшно коли було? Не боїться тільки геть нерозумна людина. Страх, навпаки, позитивно впливає в екстремальних умовах, допомагає мобілізувати всі сили для самозбереження. Солдат на війні має мати холодний та тверезий розум, і тоді все буде добре. А тим паче зі мною надійний охоронець. (Сміється, бо виявляється весь цей час «прикомандированим» до частини є і пес Володимира – його вірна Альфа)».

Говоримо, як близько стикався з ворогом? Наскільки він сильний зброєю та духом?

«Випадало бувати на лінії зіткнення, коли рубежі супротивника зовсім близько. Мають вони в арсеналі сучасну техніку та зброю. Але це в більшості своїй люди, які повністю деморалізовані. Як то кажуть, ми знаємо, що наше діло – праве. Бо захищаємо свою землю, стоїмо щитом до рідних домівок. З того ж боку воюють переважно найманці, люди без роду-племені. Якщо щось, їхні ж командири від них відхрестяться першими, ніхто визволяти не буде. Скільки разів таке було: затримують підозрілого чоловіка, в кожного залізна відмовка – «не місцевий, заблукав». Розпочинається слідча тяганина, то хто цього горе-солдата визволятиме».

Цікавлюся, як ставляться до українських військових корінні мешканці Донеччини?

«Ставлення різне. Хто працює на державних роботах, щиро вдячні, висловлюють нам своє захоплення. Старенькі часто підходять поспілкуватися, до наших медиків за допомогою. Шкода цих людей, їм по суті й податися нікуди. Мусять доживати віку в привоєнній території. Є й такі, що прямо в обличчя звинувачують: не було б вас тут, нас не обстрілювали б. Якось хлопці застряли в якомусь ліску, щось з технікою трапилося, підійшов пастух, погомоніли трохи, дружньо нібито. За кілька хвилин полагодили бронетранспортер, від’їхали. А місце це накрило «Градами». Війна, вона не завжди відкриває, хто чим дихає».

Без патетики, по-простому говоримо про громадянський обов’язок, Українську державність, нашу Незалежність.

«Повернувся додому у відпустку, інколи знайомі дивуються: навіщо була тобі та контрактна служба? Звичайно, не було б цього, щось би робив інше, можливо, далі займався бізнесом, може, опанував би іншу яку спеціальність. Але хто тоді воював би, якщо не такі, як ми, прості і непримітні українці? І де був би агресор, якби кожен подумав – хай там хтось іде захищати нашу землю, це не для мене? Знаєте, жодного разу ще не пожалів про своє рішення, яке прийняв рік тому. Любити Батьківщину з дому звичайно простіше, я ж хочу бути корисним їй. Саме там, де зараз це найнеобхідніше».

Погодьтеся – принципова, гідна наслідування позиція. Тому щиро вітаємо цього справжнього українця з найбільшим нашим державним святом – Днем Незалежності України. Для нього це точно, не просто червоний листок в календарі. Бо в цього чоловіка наша Незалежність проходить крізь серце.

Людмила РОДІНА.

 

А всім іншим бажаючим поповнити лави Збройних Сил України, нагадуємо:

На військову службу за контрактом приймаються громадяни України віком від 18 до 50 років, які пройшли професійно-психологічний відбір і відповідають установленим вимогам проходження військової служби.

Переваги надаються громадянам, які: не мають обмежень за станом здоров’я; мають цивільну освіту за спорідненими з військовими спеціальностями; мають високий рівень фізичної підготовки.

Грошове забезпечення для гірсько-штурмових військ підвищене на 23%.

Для прикладу, базове грошове забезпечення водія становить 12500 грн, на другій лінії оборони – 19000 грн., на першій лінії оборони – 29500. Головний сержант – базове грошове забезпечення становить 14300 грн., на другій лінії оборони – 21000 грн., на першій лінії оборони - 31500.

Гарантоване стабільне грошове забезпечення та поетапне його зростання.

На території військової частини побудовані гуртожитки покращеного типу для військовослужбовців-контрактників.

Військовослужбовці та їх сім’ї забезпечуються безоплатною медичною допомогою та мають право на санаторно-курортне лікування.

Також є можливість укласти контракт на строк 6 місяців (для колишніх мобілізованих).

Ставай на захист своєї землі! Не розмірковуй – дій сьогодні, щоб тобою пишалися завтра!

 

«Намисто» святкує своє п’ятиріччя

 

Перший виступ колективу «Намисто» відбувся у 2015 році на святковому концерті з нагоди Дня Незалежності України, тоді заспівував Дмитро Самко, нині відомий на всію Україну дипломант «Голосу країни». І з першого дня ансамбль здобув свого глядача.

«Коли я навчалась у РДГУ, мені дуже запало в душу, як наші поліські пісні звучать у багатоголоссі, чим я і загорілась. А чому не спробувати і собі так?! Тож у лютому 2015-го ми зібралися із дівчатами на першу репетицію. Всі як одна з великим задоволенням та цікавістю схопилися за хорошу справу – заснувати багатоголосий вокальний колектив, адже нам всім хотілося спробувати, що з цього вийде. А сцена любить ентузіастів. Почали освоювати перші пісні, працювати над «народним» вокалом, старалися, щоб фольклорна пісня звучала ідентично, як у наших бабусь. Потім побачили, що не вистачає  нам хлопців, куди ж без них. Першим запросили Дмитра Самка. Досі пам’ятаємо його реакцію, коли ми пояснили, як і які пісні він має співати, але він швидко вловив нашу ідею, і все пішло, як по маслу. Згодом до нас приєднався Сергій Кот, коли повернувся із лав Української армії. А Віктор Галабурда, скільки він задавав нам запалу, дуже артистичний з гумором козак. Дівчата у колективі – також великі молодчини. Наша відводчиця – наш соловейко Таня Бойчук, у родині якої ціла династія співаків. Олена Чернецька – дуже відповідальна співуча українська жіночка. Валентина Стельмах – сама пунктуальність, вона ніколи нікуди не запізнюється. Лідія Корінь – це наш позитивчик, коли вона приходить на репетицію, колектив оживає. Дівчата Оксана Чернюк та Тетяна Міщур, Анастасія Чернецька вийшли заміж, народили донечок, зараз вони у декретній відпустці виховують майбутніх учасниць нашого колективу. Мирославка Потер, яка нас дуже багато навчила і ще досі вчить, але уже у телефонному режимі, тому що трошки далеченько від нас забралася. У 2019 році до нас у колектив долучилася нова учасниця Євгенія Швайко – дуже талановита дівчина.

Дякую їм, що ми разом проїхали багато творчих кілометрів. Ми не тільки разом на сцені, але, як велика родина, збираємося разом на хороші спільні дати. Ми навіть не помітили, коли ці п’ять років промайнули, нам не було коли за цим спостерігати, адже ми завжди були у русі – фестивалі, концерти, репетиції... нам дуже було і є цікаво разом. Отож п’ять років праці позаду, і наш фольклорний колектив «Намисто» вже святкує перший творчий ювілей», – розповідає історію становлення «Намиста» його засновниця Ірина Дубінець.

І ось вони зібралися такі різні, кожен зі своєю родзинкою у характері, але всі безмежно закохані в українську пісню. Особисто я дуже їх люблю і поважаю за їхню працю за невтомну вдачу, за іскристий їхній талант, чисті душі та голоси.

За ці п’ять років цей колектив дуже згуртувався, здобув ціле коло своїх шанувальників, які стали їхніми близькими друзями.  І сьогодні від імені саме цих людей хочу привітати «Намисто» з гарною датою в їхньому творчому життєписі і побажати багато нових гарних зустрічей. Радуйте нас своїми оксамитовими голосами, цікавими інтерпретаціями, невтомною жагою. Хай ваш творчий вогник зігріває якомога більше людей. Бо разом з вашими піснями до нас приходять добро, спокій та гармонія. До швидких зустрічей!

Людмила РОДІНА.

 

 

19 серпня віряни святкували Преображення Господнє, або Другий, Яблучний Спас. Тож разом з вірою та молитвами піднесли земляки до Бога й плоди своїх садів. Чого тільки не було у святкових кошиках: духмяні медові груші, наливні яблука, різнокольорові сливи, виноград різних калібрів, червонобокі персики і нектарини тощо. Усі ці земні щедроти щедро освяченою водою благословляв настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці отець Данило Ковташ, примовляючи зично теплі побажання до свята на добро та здоров’я.

 

 

Наша землячка – найкраща реформаторка

сільської медицини

 

Перемоги у престижних конкурсах

9 серпня, у Києві відбулася щорічна урочиста церемонія нагородження орденом та медаллю Святого Пантелеймона найкращих медичних працівників України.

Орденом Святого Пантелеймона, який є найвищою громадською відзнакою, за професіоналізм та милосердя нагородили п’ятьох медичних працівників. Ще троє отримали медалі.

Протягом року з більше як сотні кандидатів з цілої України було визначено 21 номінанта на орден, серед яких і обирали п’ятьох переможців у номінаціях – «Найкращий лікар», «Найкращий медичний працівник», «Новатор охорони здоров’я», «За досягнення в Міжнародному співробітництві в охороні здоров’я» та «Взірець служіння суспільству». Також було визначено дев’ятьох номінантів на медаль у номінаціях: «За турботу і ласку до хворого», «За лікарське мистецтво» та «За наукові розробки у медицині». Додамо, що обов’язковою умовою для номінантів на медаль є вік до 35 років

Разом з орденом переможці отримали і грошові сертифікати.

Зважаючи на загрозу пандемії COVID-19, Поважна Рада Ордену Святого Пантелеймона затвердила безпековий протокол проведення урочистостей 9 серпня. Тому церемонія нагородження найвищою нагородою була чітко регламентованою та під наглядом епідеміологів.

У номінації «Найкращий лікар» перемогу здобула Гнатів Ірина Леонідівна – лікарка загальної практики-сімейної медицини КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Давидівської сільської ради ОТГ Пустомитівського району Львівської області». Цікаво, що Ірина Леонідівна (дівоче прізвище Поляк) наша землячка. Вона закінчила з медаллю висоцьку школу, згодом Тернопільську медичну академію.

Я давно слідкувала за дописами лікарки у соціальних мережах. Також звертала увагу на публікації про цю людину. Вражали надзвичайно гарні відгуки про Ірину Леонідівну. І от, тільки через рік, як вже не раз знайомилася з дописами про Ірину Гнатів дізналася, що вона закінчила висоцьку школу. Цю інформацію почерпнула завдяки директорці Валентині Креденсир, яка щиро привітала випускницю свого закладу з високою нагородою.

Доля склалася так, що Ірина тепер живе і працює на Львівщині. Як зазначила Валентина Пилипівна: «Мама Ірини працювала вчителем початкових класів, тато був майстром виробничого навчання. Зараз мама Надія Іванівна допомагає їй няньчити діток – Софійку і Данила (двійнятка). Старша сестра Вікторія працює у військовій частині. Ірина Леонідівна завжди усміхнена, привітна, відповідальна. Вона лікар від Бога».

У минулому році Ірина Гнатів здобула перемогу в конкурсі «Сімейний лікар-2019 року» в Україні.

Учасниками цього конкурсу були лікарі з різних куточків України. Усі вони різного віку, з державних та приватних клінік, із селищ, сіл, містечок та великих міст. Ірина Гнатів отримала найбільшу кількість голосів – понад десять тисяч.

 

Її називають сільською

докторкою Хаус

Хто ж така ця знана і шанована тисячами людей лікарка – наша землячка? Використовуючи інформаційні джерела, склала такий портрет Ірини Гнатів.

Батьки не хотіли, щоб Ірина стала лікарем. Бачили доньку вчителькою.

– А я завжди хотіла бути в медицині. Часто хворіла, до нас приходила лікар, яка вміла знайти підхід до дітей. Вона мені подобалась. Сусідка медсестрою працювала, мені подобалось приходити до неї і спостерігати за її професійними діями, –пригадує лікарка. – Хотіла «спасти світ». Тож я поступила на медицину проти волі батьків. Сказала їм аж тоді, коли зарахували студенткою.

Ірина хотіла піти працювати саме у село, щоб підняти авторитет сільського лікаря. За її словами, вона не раз стикалася з тим, що колеги з великих міст не знають, що таке робота на селі.

– Думають, що сидить якийсь фельдшер, нічого не робить і тільки виписує довідки. Але сімейний лікар робить велику роботу. Він іде на виклик, не знаючи, що там може статися. Не має реанімації під боком. Є тільки медсестра, його руки, голова і все, - розповідала лікарка.

Згодом Ірина вийшла заміж за військового. Працювала там, куди направляли чоловіка. У 2005 році оселилися у Давидові.

– Тоді тут медицини як такої не було, – пригадує Ірина Леонідівна. У 2006 році амбулаторія була старою розваленою двоповерховою будівлею, де навіть води не було. А туалету в приміщенні – й поготів. Умови були жахливі, починаючи з входу в приміщення, кабінети.

Ірину призначили в.о. головного лікаря, яка була у декреті. Новій лікарці місцеві довірилися не одразу: «Була старша фельдшер, до якої усі ходили. А я сиділа, бо чужа, приїхала невідомо звідки, молода. Так було майже рік. Зрозуміла, що треба щось робити. Почала з ремонтів, бо мені не подобалося все. Ремонти робила за свої кошти. Хотіла, щоб було все кольорове і зовсім по-іншому. Допомагав чоловік моєї сестри, він майстер на всі руки.

Коли я скинула лікарський одяг і почала дерти стіни, прийшов наш стоматолог (колись тут ще комунальні стоматологи працювали), і каже: «Ну, якщо вже головний лікар стіни дере і ремонти робить, я теж буду».

Ірина зверталася з листами у сільську та районну ради. І їй почали допомагати.

Так амбулаторія отримала перші кардіографи, обладнання для фізкабінету, реактиви.

Їм провели воду, відремонтували фасад, зробили нормальну систему опалення.

А ще лікарка «пішла у село»: заходила у кожну хату. Брала на плече кардіограф, глюкометр і йшла. Робила кардіограму, вимірювала цукор, обстежувала, знайомилася з населенням. І так напрацювала свій паспорт дільниці.

Вона також налагодила співпрацю з священниками, директорами шкіл і садочків.

Наприклад, дає оголошення про акцію з виявлення гіпертонічної хвороби. Священники озвучують це, люди знають і приходять.

Того ж року сільський голова ініціював побудову в селі нової амбулаторії і повністю підтримав Ірину у побудові нової сімейної медицини. У 2010 році у Давидові відкрили нову амбулаторію.

На першому поверсі – кабінети сімейних лікарів, маніпуляційна, кабінет щеплень, дві палати денного стаціонару. Вони розташовані тут не випадково, адже основа пацієнтів – люди поважного віку. На другому поверсі – ще два кабінети сімейних лікарів та стоматологічний кабінет, де працюють ФОПи. Окремо – гінекологічний блок: є акушерка, акушер-гінеколог приїжджає раз на тиждень. На 3 поверсі – кабінет Ірини з дошкою для дитячих малюнків та дитячим кутком з іграшками. Його Ірина також придбала за свої кошти. Лікарка наголошує, що любить працювати саме з дітьми, бо вони щирі і завжди кажуть правду. У закладі працює 8 лікарів і 9 медсестер.

Додому лікарці далеко ходити не треба – вона живе з дітьми і чоловіком прямо тут, в амбулаторії. Від її кабінету до дверей квартири – кілька метрів. Амбулаторію свідомо будували з розрахунком місця для її житла.

– Тоді сільський голова хотів, щоб медицина була дійсно доступна. А враховуючи те, що я була без житла, не місцева, розлучилася з тодішнім чоловіком, то з радістю пішла на проживання в амбулаторії, – розповідає Ірина. Тут і живе 9-й рік: дві кімнати, кухня, ванна і коридорчик. Як каже лікарка, буває, що вона за день приймає 70 пацієнтів і навіть не має часу випити кави.

Ірина Леонідівна розповідає: «Життя лікаря в амбулаторії має і плюси, і мінуси. З одного боку, є житло і все під рукою, а з іншого – ти на роботі 24/7».

Лікарка вийшла з декрету, коли її двійнятам було лише 3,5 місяця.

– Набравши пацієнтів ще в декреті, я не могла не вийти, бо люди мені довірились і я не хотіла ту довіру втрачати, – зазначила Ірина Леонідівна.

Лікарка має тепер бухгалтера, юриста. Дуже це відчула, бо раніше і кадрову, і паперову роботу робила сама. Раніше вона мала його достатньо, але народила двійню і таки робота почала забирати час у сім’ї.

В Ірини – великі плани: покращити сервіс і зробити гарну рецепцію з координатором на вході, поставити кулер з водою і апарат з кавою. А ще – запровадити УЗД-діагностику, і зберегти для людей біохімічний аналіз крові.

Він хоча і не входить в безоплатний перелік аналізів, але допомагає визначити діагноз і призначити правильне лікування.

– Люди знають, скільки коштує біохімія у приватній лабораторії, і як важливо, особливо з серцево-судинною патологією, мати результат одразу, а не довго чекати. –підкреслює Ірина Леонідівна. – Більшість людей не можуть поїхати до Львова на приватний аналіз. Це не бідність, але всі знають, які зараз зарплати і пенсії. Людина шукає, де дешевше, і це нормально. Якщо в нас буде безкоштовно, до нас прийдуть.

Медзаклад увійшов в реформу в третій хвилі, в грудні 2018 року. І уже зараз лікар, якого вибрали понад 1000 пацієнтів, отримує зарплату від 17 до 20 тисяч гривень на місяць. Зарплата медсестри зросла з 4500-5500 грн. до 10 тисяч гривень.

Тут рух лише вперед, подаються на різні проєкти. Так у них з’явилися гематологічний аналізатор, 2 аналізатори сечі. ОТГ купила амбулаторії біохімічний аналізатор. Аналізи здають 50-55 хворих на день: біохімічний аналіз крові, швидкі тести на ВІЛ, сифіліс, гепатити, грип, ротавірус, сальмонельоз, ПСА, тести на вагітність, тропоніни.

Лікарка у своїй роботі має хорошу підримку голови та депутатського корпусу ОТГ. Вона сподівається на подальшу співпрацю з владою.

Ось такий приклад роботи амбулаторії сімейної медицини. Для жителів Дубровиччини він може видатися казковим. У нас набудували амбулаторій, але є проблеми з лікарями. Дуже багато залежить від людини, яка прийде у село і запалить іскру нового медичного обслуговування. Ірина Гнатів – це яскравий приклад, що лікарі справді бувають від Бога.

 

Лікар завжди ризикує

У квітні цього року Ірина Гнатів перехворіла на коронавірус Вона зазначила: «Намагаючись надати якісну медичну допомогу, лікарі ніколи не знають усієї історії хвороби пацієнта, бо багато людей приховує свої контакти з хворими на коронавірус». Вона відчула, як змінилося ставлення до неї через хворобу. «Навіть використовуючи сучасний протиінфекційний захист, згідно з всіма чинними нормативними документами ми не маємо гарантії, що не захворіємо. Кожен з нас чітко і якісно виконував та виконує свій професійних обов‘язок. Кожен з нас відданий медицині і пацієнтам… Ми розуміли, що небезпека близько, намагалися захищати себе, як могли. Тільки захист не завжди спрацьовує», – писала лікарка. На щастя, вона повністю одужала і продовжує рятувати людей.

Довідково: село Давидів розташоване в південно-західній частині Пустомитівського району Львівської області на віддалі 25 км до районного центру м. Пустомит, до обласного центру – 10 км.

18 грудня 2016 р. відбулися вибори голови Давидівської сільської ради об’єднаної територіальної громади.

Село Давидів стало центром громади, в яку увійшли ще 12 сіл.

 

Люба КЛІМЧУК,

використано матеріали з «Української правди».