У центрі міста працює центр вакцинації

 

У приміщенні колишнього відділу освіти нещодавно розпочав роботу пункт вакцинації. Тут працює колектив вже досвідчених фахівців-медиків, які набули досвіду у цьому напрямку медичної роботи. Як розповіла лікар Олена Миколаївна Мисько, на даний час вакцинація значно пожвавилася. Люди розуміють, що з настанням осені, холоду є вищі ризики занедужати, адже Україною швидко поширюється коронавірусний штам «Дельта».

Центр вакцинації працює у будні дні з 9 до 16 год. Субота та неділя – вихідні. Заходьте і вакцинуйтеся. На даний час у пункті вакцинації наявні вакцини: «CoronaVac», «AstraZeneca», «Comirnaty» (Pfizer).

Вакцинацію називають єдиним шансом зупинити пандемію. Але коли в інших країнах кількість щеплених людей вимірюється мільйонами, багато укранців досі ввагається, чи робити щеплення.

Питання, яке часто ставлять у соцмережах - чи може вакцина змінювати ДНК? Як відповідають фахівці, вакцина не змінює ДНК. Не впливає ні на ваших нащадків, ні на вас. Ви не перетворитеся ні у термінатора, ні в жодну іншу істоту. Єдине, що робить вакцина різними способами - вона вчить вашу імунну систему ефективно відповідати на коронавірус. Отож, думайте!

Люба Клімчук.

 

 

 

 

Популяризував у світі бандуру

Тризуб, жовто-блакитний прапор, українська мова, вишиванка, бандура, калина очолюють перелік символів, з якими сучасні українці асоціюють Україну. Одним з найхарактерніших духовних символів української культури, що завжди славилася своїм культурним багатством, була і є бандура.

Бандура і кобзарське мистецтво стали своєрідним знаряддям боротьби з тоталітарною системою, з несправедливістю та русифікацією на різних етапах відстоювання незалежності українським народом, у тому числі і за межами України. Попри репресії, арешти, розстріли, голод, війни, концтабори та вимушену еміграцію, традиції бандурного мистецтва були збережені та стали популярними у багатьох країнах світу.

Внесок української діаспори у збереження бандурних традицій та українське мистецтво загалом був настільки потужним, що сьогодні капели бандуристів існують та активно концертують у США, Канаді, Аргентині, Європі та далекій Австралії, традиції кобзарства мають своїх поціновувачів у Японії, Китаї, державах арабського світу та ін. Сьогодні розповідь про нашого славетного земляка, який популяризував бандуру в світі.

Кілька років тому у Львові пройшло відкриття й освячення меморіальної дошки великого популяризатора кобзарського мистецтва у світі Миколи Досінчука-Чорного. Пам’ятна дошка була встановлена на будинку № 36 на Площі Ринок, де в 1937-1938 рр. жив талановитий митець. Про цю подію мені розповіла однокурсниця, донька якої дуже захопилася грою на бандурі й освоїла відповідний музичний фах. У 2018 році відзначили сторіччя з дня народження Миколи Досінчука-Чорного. І як зауважила моя однокурсниця, ця талановита людина народилася на Поліссі.

Напередодні Дня Незалежності України хочеться згадати про нашого земляка, який вніс великий вклад у збереження і розвиток культурної спадщини України.

Микола Володимирович Досінчук-Чорний народився 20 квітня 1918 року у Кураші. Він був сином православного священника – отця Володимира Досінчука і Пелагії (у дівоцтві Король). Отець Володимир служив в Кураші, Чайчинцях і Старому Чарторійську.

Як наймолодший син, по сімейній традиції, Микола Досінчук-Чорний в Кременці вивчав богослів’я, але через участь в українському державницькому русі, більше часу прожив у Львові та Яворові. В 1944 р. – був змушений покинути свою батьківщину, опинившись в Німеччині, а потім в США. В 1953 році Микола Досінчук-Чорний одружився зі Стефанією Дерев’янко, подружжя виростило четверо дітей.

Митець був відомий у світі як пристрасний ентузіаст бандури. Він вважав бандуру другим національним символом після тризуба. Місією Миколи Досінчука-Чорного стало пропагування української бандури. Він вірив, що бандура, як унікальний інструмент українського народу, може відіграти важливу роль у встановленні української ідентичності й відокремленості, особливо в ті часи, коли у світі Україну ще явно асоціювали як частину не тільки УРСР, але й частиною Росії. Він був співзасновником та адміністратором Школи кобзарського мистецтва у Нью-Йорку, засновником та головним редактором двомовного журналу «Бандура», організатором незліченних бандурних семінарів, концертів, культурно-просвітницьких програм у Північній та Південній Америці, а також був літописцем бандуристів в Україні та по всьому світу.

Свої надзвичайні організаторські здібності, Микола Досінчук-Чорний проявив у підтримці української православної семінарії в Канаді. Він був активним членом різних культурних та політичних організацій і великим патріотом. Школа Кобзарського Мистецтва в Нью-Йорку була заснована в 1973 році в домі Миколи Досінчука-Чорного. В 1984 році митець організував великий концерт з участю понад 130 бандуристів з Америки, Канади та Європи, які відбулися в залах Бродвею і Філадельфії.

В 1986-87 роках Микола Досінчук-Чорний зібрав кошти від підприємців і людей доброї волі, щоби вислати до південної Америки, до українських громад в Аргентині й Бразилії понад 200 бандур, а також інструкторів, щоби там найкраще прийнялося кобзарське мистецтво, і граючи на бандурі завчили українські пісні, а в піснях історію свого українського народу.

Найбільш активні випускники Школи кобзарського мистецтва за сприяння Українського Вільного Університету (Мюнхен) в 1982 році створили Товариство Українських Бандуристів (ТУБ), завданням якого стало об’єднання бандуристів світу, координація роботи ансамблів, проведення кобзарських курсів, видання нот для бандури, планування концертів, запис платівок і касет тощо.

Видаючи журнал «Бандура» протягом 20 літ, Микола Досінчук-Чорний проробив колосальну роботу у цій галузі української культури, зробивши великий вклад у її скарбницю.

Микола Досінчук-Чорний відійшов у вічність 3 липня 1999 року, в місті Нью-Йорк. Похований на українському цвинтарі в м. Баунд Брук.

Люба КЛІМЧУК.

 

 

Що єднає і що розділяє українців

після тридцяти років Незалежності

30-та річниця Незалежності України становить собою унікальну можливість перезапустити дискурс про те, чого на сьогодні досягла Україна і в якому напрямку вона рухається. Це опитування відображає, якою її бачать самі українці у всьому різноманітті їхнього походження та їхніх поглядів.

Ми звернулися до наших земляків з проханням розповісти, яким вони побачили це тридцятиліття, з чим у них асоціюється Незалежність, що таке в їхньому розумінні патріотизм?

 

Василь Конончук, громадський активіст, один з найактивніших борців за Незалежність України на теренах Дубровиччини:

Якщо чесно, я не відчуваю святкового настрою та справжню Незалежність. На фоні зовнішньої агресії та внутрішнього ворога (колаборантів, які розхитують стабільність на мирній території України). Та найбільше турбує те, що наш виборець, та ще й під час війни, голосує за популістів-коміків, які зеленого поняття не мають в управлінні державою. А це п’ять змарнованих років. Повірили олігархічним каналам та російській пропаганді.

А ще пригадайте. За ці роки, куди орієнтованих президентів обирає наш виборець – промосковський, проукраїнський – промосковський, проукраїнський. Або по-іншому – то Москва, то Європа. А зараз взагалі - «какая разница». То це так будують державу? Немає ще в наших громадян свого стержня, послідовності у своїх поглядах, патріотизму та відповідальності. Я вже мовчу про прихильників московської церкви.

Коли ще сьогодні надто багато українців готові голосувати за відритих колаборантів (промосковську партію), коли лише 54% українців хочуть в НАТО, а чому не 100%. А решта, що не проти війни? Отож «нам спокій тільки сниться».

І все ж так буде не завжди. 30 років для людини – немало, а для історії – надто мало. Не все так швидко діється, як нам би хотілося. Головне – не втрачати віру в подальшу боротьбу, бути послідовним в своїх поглядах, відповідальним. Навчитись, нарешті, відрізняти правду від брехні. І буде у нас держава!

Вважаю, що і я поклав маленьку цеглинку у фундамент нашої Незалежності. Слава Україні! Героям слава!

 

Андрій Кулик, керівник ПСП «Промінь», заслужений працівник сільського господарства України, депутат міської ради, фракція «Батьківщина»:

Тридцять років у житті людини – напевно, перший рубіж дорослості. Для держави ж – це надто невеликий період. Тим більше, наша Україна так довго визначалася з векторністю своєї політики. Приємно, що все ж зрештою обрали ми європейський шлях. Стали врешті тою державою, на яку в світі зважають і з якою рахуються. З великою надією очікую результатів візиту нашого Президента до США. Хочеться вірити, що він покладе початок новим можливостям для України.

Звісно, болить душа від того, що багато часу було згаяно безповоротно. За гарними гаслами марнувалися великі перспективи для вітчизняної економіки. Шкода, що  політиканство замінило справжню турботу про нашу державність, тому в багатьох напрямках ми безнадійно відстаємо від світу. З великою пересторогою спостерігаю за відтоком робочих рук та мізків з України. Багато надій покладав на боротьбу з корупцією. Хотілося вірити, що кожен новий очільник держави збере українських олігархів за столом перемовин і запропонує дієву детінізацію бізнесу, коли всі грошові активи, сховані в офшорах, повернуться і запрацюють на Україну. На жаль, поки що цього не сталося…

Сьогодні, оглядаючись на ці останні тридцять років, хочу наголосити, що Незалежність – це в першу чергу люди. Звичайні наші сільські трударі, вчителі, будівельники, медики, поліцейські, військові та митники – всі ті, хто сумлінною працею щодня утверджує Україну. Я так вихований своїми наставниками Іваном Мефодійовичем Охтенем, Володимиром Костянтиновичем Гульком та Володимиром Антоновичем Плютинським, для яких справді найвищою цінністю була людина праці. Таким принципом завжди сам керувався і такого ставлення до людей вимагав у підлеглих. Бо саме стараннями звичайних трудівників, хліборобів, шахтарів та воїнів утверджувалася й відстоюється зараз наша Незалежність. Всі ми, хто щодень поспішає на робоче місце, справно платить податки, зі зброєю захищає наш суверенітет – це справжні патріоти України. Хто ділом, а не на словах любить й розбудовує Батьківщину. Хотів би сьогодні добрим словом згадати і всіх тих, хто вклав максимум енергії, хисту та наснаги в розвиток нашої Дубровиччини, але надто рано пішов із життя. Це Анатолій Павлович Придюк, Микола Григорович Новик, Микола Адамович Голяка, Олександр Михайлович Цвар, Адам Іванович Голяка, Олександр Леонідович Дячук тощо. Всі ці люди внесли також свою лепту в розвиток нашого краю, а отже й України.

Користуючись нагодою, хотів би привітати сьогодні своїх земляків з цим визначним і величним святом – Днем незалежності України. Бажаю кожному жити довго і щасливо в квітучій країні без зовнішніх конфліктів і під мирним небом, з чудовим настроєм і з великим ентузіазмом, з безмірною любов’ю в серці та вічною любов’ю до Батьківщини.

 

Валентина БАНЬКОВСЬКА, громадська активістка:

РАДІЮ З ТОГО, ЩО БАГАТО РОБИТЬСЯ ДЛЯ ПРИПИНЕННЯ РУСИФІКАЦІЇ через телебачення, радіомовлення.Особисто в моїй родині не дивимось російські фільми, не слухаєм кацапських пісень. За  останній час ми більш повернулись до цивілізованого світу. Коли 20 років тому їздила до Польщі, то всі вважали, що ми з Росії сталінської.

З безвізом маємо вільне пересування Європою. Радію, що по всій Україні, по всіх містечках і населених пунктах відбулось очищення від пам’ятників людям, які винні в смертях мільйонів українців. Сприймаю СРСР як будинок для божевільних, яких там утримували примусово, позбавивши усіх прав. Радію, що нагнали багатьох агентів Кремля – Янека, Пшонку, Азірова. Пишаюсь відновленням нашої ТИСЯЧОЛІТНЬОЇ Православної церкви України.

Як важко втрачати Героїв. Але, на жаль, шлях до ВОЛІ ЛЕЖИТЬ ЧЕРЕЗ СМЕРТІ ГЕРОЇВ. Ми чітко бачимо різницю між нами і запоребриком. Як по-тихому заривають «іхтамнетов» і як, стоячи на колінах, зустрічають і проводжають наших захисників. Шкода тільки, що залишаються вдови, молодші нашої Незалежності...

За останні роки ми перестали святкувати 23-тє лютого – день російського окупанта і святкуємо на Покрову свій ДЕНЬ ЗАХИСНИКА. Мені до сліз подобається наше теперішнє військове вітання «Слава Україні!» замість колишнього лаєподібного «Здравіє желаєм!»…

Вдячна за відновлення нашої історії та історічної пом’яті, за піднесення нашої культури (вишиванкою захоплюється весь світ).

Якби не Майдан, чи святкували б ми 30 річницю Незалежності нашої Батьківщини?! Чи задаємося ми цим запитанням?! Звичайно проблем багато, але вірю, що побудуєм ту Україну, за яку боролись до нас, ту, за яку бореться наше покоління.Ту Україну, про яку я мрію… Якою будуть пишатись наступні покоління. Згадала з Майдану один випадок. Проходячи повз нас, якась мадам невдоволено кинула:«Как здесь все воняєт, как воняєт рєзіной...». Їй хлопчина відповів: «Так пахне свобода. І  вам цього ніколи не зрозуміти...». Вдячна долі, що мені вдалося відчути той ні з чим незрівняний смак та аромат волі. ЗА ВІЛЬНЕ ЖИТТЯ я дякую Богу. Хай я живу не в дуже заможній, але ВІЛЬНІЙ державі.

30 років Незалежності – то слова вдячності за збережену Україну, незважаючи на велике бажання путлера та його оточення окупувати по можливості всю її. Але таким планам не судилось здійсниться...

 

Наталія Ярмошевич, музикант та поет, переможниця численних творчих конкурсів та фестивалів:

Дати стислу відповідь, мабуть, не вийде... Надто багато думок, роздумів, протирічь, почуттів... Одне можу сказати ствердно – я горджуся тим, що я українка! І моя батьківщина – то Україна! Країна співочої душі та щедрого серця, країна роботящих та добрих людей, країна патріотів та справжніх героїв! Слава Україні!

 

Олександр Задорожний, керівник Дубровицької «Свободи»:

Розглядаю 30 років відновлення державності України, як 30 років втрачених можливостей. Більшість громадян України, хоч і підтримали незалежність України на референдумі 1991 року, проте обирали Президентами України спочатку комуніста Кравчука (до речі удостоєний звання Герой України!), а потім комуніста Кучму. Аналогічний вибір українців був і до Верховної Ради України кількох скликань, де більшість становили комуністи та екс-комуністи, які перейменувалися під соціалістичні та демократичні бренди. Ізраїльтяни, після створення держави Ізраїль, чомусь обирали керувати державою тих, хто воював за державу євреїв, а не вчорашніх працівників Британської окупаційної адміністрації!

Які державницькі процеси могли відбутись під керівництвом червоної партноменклатури? Ядерну зброю здали, Чорноморський флот Російської Федерації залишили у Криму (чим започаткували процеси окупації), розпочали дерибан державних підприємств під назвою ваучеризація, викормили перших олігархів... Втрачені можливості були і за часів президентства Ющенка, Януковича, Порошенка. Український народ повстає проти диктатури, виборюючи право бути вільним народом, а «лідери нації» нівелюють народну енергію, закріпачують українців на своїй землі, через систему олігархату.

Хоча, які виборці двуликі (більшість) – таке й керівництво в державі і на місцях: на публіку «переживають» за розвиток держави, а насправді приймають рішення для власного збагачення, так і наші земляки - плачуть, на колінах вшановують загиблих у неоголошеній російсько-українській війні, а в машині поряд із жовто-блакитним прапорцем слухають російську музику, пишуть у соцмережах російською мовою, святкують радянські празнікі, йдуть до філії РПЦ в Україні...

Доки українці не почнуть брати відповідальність на себе за стан справ у державі, доти триватимуть процеси, що розкладають державу з середини. 100 років тому, українці втомилися від війни, перемогла позиція – «какая разніца» яка Україна – червона чи жовто-блакитна, аби їсти було що. Внаслідок такої недержавницької позиції і відбулись репресії, голодомори, колективізація... І якщо минулого вже не зміниш, то майбутнє можна сформувати. Необхідно навчитись визнавати і виправляти власні помилки і політичні теж! Кожен громадянин України – це цеглинка в державній фортеці, і якщо ця цеглинка не гнила, то й фортечний мур буде міцний!

 

Спілкувалася Людмила РОДІНА.

 

 

многії літа вам, Берегине

поліського фольклору

Мандрувати сторінками чиєїсь життєвої книги завше цікаво. Буває йдеш на зустріч, не знаючи людину, а виходиш натхненна, збагачена її мудрістю, зігріта душевністю та гостинністю. Ось такі емоції лишились після знайомства із залузькою хранителькою  народного фольклору Котяш Парасковією Данилівною.

Бабі Парочці, як її лагідно називають по-вуличному, є  що повідати. Бо ж на довгій ниві життя всього було вдосталь. Та попри підступи примхливої долі, вже 80 рік торує вона свій шлях з піснею та усмішкою на устах. Що-що, а веселість душі, щирість, доброзичливість, привітність жінка не згубила. Надбавши до своїх чеснот за прожиті десятиліття ще й мудрості та житейського досвіду. У тому випала нагода пересвідчитись, завітавши у гості до Параски Данилівни. Спілкувались ми впродовж кількох годин.  Переносилися спогадами туди, де минуло дитинство, гуляли подумки стежками молодості та зрілості…Свою історію моя співрозмовниця мережила співом. Адже всім серцем любила та й досі любить гарну пісню.

 

Батьки вчили жити по совісті

Кожній епосі дається своє випробування. Випало пережити чимало й поколінню Параски Данилівни. За малолітства  пізнати реалії війни. З’явилась на світ вона якраз в буремний 1940-ий, коли палала у вогні й умивалась слізьми земля. У пам’яті старенької виринає спогад одного передріздвяного вечора, як біля їхньої невеликої сільської хатини впав снаряд. Посипалась штукатурка зі стелі, вирвало двері. Але, на щастя, Бог вберіг всіх домашніх.

«Народилась я в добрій сім’ї. Не у вельми багатій, але хазяйській. Не було в нашому роду ні п’яниць, ні жуликів. Мала  дві сестри і чотири брати. Одному, правда, не судилось довге життя, помер у п’ять років. Батьки вчили жити нас по совісті. Були вони простими трударями в колгоспі. Батько довго робив їздовим на конях. Привозив людям дрова з лісу, горав городи, помагав, як в кого хазяїна не було. Ніхто про нього з старших людей нічого поганого не скаже. Мали хазяйство, бувало й по дві корови тримали», – починає свою оповідь Параска Данилівна.

Хіба ж тодішнє дитинство можна назвати безтурботним? Жадне воно було на прості дитячі забави. Адже змалку доводилось важко працювати, допомагати по господарству. Не цурались діти будь-якої роботи. Свої дитячі літа Параска Данилівна провела серед лугів. День у день збивала росу з поліських трав, випасаючи худобу. Окрім своїх корів, доручали їй й сусідських. Називали їх «займанками».

«Череди були невеликі – хто 12 корів пас, хто 15. Виганяли в шість ранку і до вечора. Так кожнісінького дня. І в дощ, і в негоду. Клейонок не було, напнешся рядюжкою, в якій кілька картоплин на обід несеш, і чекаєш поки перестане. Та й у суху погоду ноги постійно були мокрі. На лузі ж вода, а ми взуті в одних постолах. З товаришками наскубемо сіна із стожків, скрутимо його і палимо. Так гріли в осінню пору померзлі руки й ноги. Випасали  корови аж до самої зими, поки сніг не випаде. А на свято Дмитра хазяї «займанок» несли пастуху миску пшона, сало, як хто мав. Дмитровщиною це звалось. Платили за все літо сто рублів чи пуд жита (16 кілограм). Отаке було дитинство».

 

Не знали руки спокою

Натруджені руки бабусі Параски ніколи не знали спокою. Поліщуків й колись життя змушувало шукати кращої долі вдалині від дому та сім’ї. Перший раз на заробітки вона поїхала на Дніпропетровщину сапати кукурудзу й соняшник. Не було їй і 18 років. Затим побачили, наскільки наші жінки працьовиті ще не в одній області. Трудилась моя співрозмовниця від рання до смерку в колгоспах на Кіровоградщині, Полтавщині, Миколаївщині. Полола  баклажани, патисони й пастернак в Криму.

«Багато де побувала я на «сезонах». Їхали із весни і допоки закінчувались польові роботи. Десь заробляли геть мало: побудеш майже шість місяців, а додому привозиш 6 центнер зерна і якихось 30 рублів. А десь й гарно розраховували. Але було трудно. Всі роки тяжко трудилась. На роботі ніколи не увільнула, ніде не згуляла. Помагала тим, хто відставав. Бо й молоденькі приїжджали заробляти копійку, й старші».

За роки заробітчанства особливо врізався в пам’ять жінки момент, який ледь не коштував життя. Працювала тоді в Бєлгороді на буряках. Клала ніж біля навантажувальної машини – і механізм транспорту затягнув у свої лещата.

«Ті «звьоздочки», що мотались, мали бути закриті щитком. А він відпав і тракторист його не почепив. Схватило спершу за одяг. Я рвала-рвала, але з технікою марно змагатись. Далі за рожки хустки потягнуло, а потім й за коси. Йшла молодиця, кинула грудкою в кабіну до тракториста і той заглушив транспорт. Але встигло побити голову, порвати шкіру й кістки. На тому місці й досі волосся немає. Але добре, що Бог залишив живою. Повезли одразу мене без свідомості в місцеву районну лікарню. Цілий місяць там лежала. А яке ж тоді було лікування?  Нічим не мазали, тільки бинт у фурацелін мочили і прикладали. Рани мені не загоїли. Доліковувалась уже в нашій лікарні на Білій. Був тоді хороший лікар з Гуцульщини Степан Степанович. Пробував застосовувати одне, інше, щоб голова заживала. Так мені й допоміг. Після травми не могла ні на сонці бути, ні по твердому ходити. Без свідомості падала й забувати дуже стала. А коли машина поряд їхала, то такий страх нападав. Було мені тоді 46 років. Лікар Порцина порадив  судитися з тим колгоспом. Ні на перше, ні на друге засідання звідти ніхто не приїхав. Прислали тільки лист: «Судіть без нас. Колгосп вину несе». То призначили мені по 55 рублів з копійками компенсації. Платили, поки не вийшла на пенсію. Я думала, що вже не зможу робить після того. Але, дякувати Богу, трохи відійшла.  Потім ще й на «сезонах» побувала в Харкові й за Рівним. Їздила, доки колгоспи не розпались».

Така вже невтомна натура у Параски Данилівни. Встигла вона натрудити руки й спину на роботі на смолі і в ланці. Як давали гектар льону на душу, то світу за ним не бачили, згадує співрозмовниця. І рвала, і косила зілля, що після льону залишалось, і грузила, і розкладала сіно. Де тільки та сила бралась у тендітній, невеличкій ростом жінці? Та й зараз бабуся Параска не пасе задніх. Хоча й немає вже колишнього здоров’я та жвавості руху, досі дбає про господарство, минулого року навіть корову тримала, порає город, доглядає за квітами.

 

Вишита доля жіноча

Розпитую далі, як склалась  жіноча доля Параски Данилівни. І та з гіркотою каже, що всякого бувало. Як на рушникові, вишита доля була світлими й похмурими моментами, щастям і прикрощами.  Вийшла заміж у 27 років. Майбутній чоловік теж залузький, мешкав неподалік. Був найменшим у сім’ї. Тож пішла туди у невістки. Та життя поряд із свекрухою видалось геть несолодким. Старалась догоджати, віддавала кожну зароблену копійчину. Але все одно гарного відношення не діждалась. Щастя у приймах не було. Не раз лила сльози, не втямивши, чим же заслужила образи й докори. Дійшло до того, що свекруха й чоловікова сестра подали в суд на поділ майна. Тоді взялось подружжя будувати власне гніздечко. Звели будинок своїм трудом, «із своїх десяти пальців», згадує пані Параска. І самі захазяйнували.

З чоловіком прожили в парі майже до золотого весілля. П’ять років тому він відійшов у засвіти. Бог подарував поважній залужанці трьох дітей. Має й п’ятьох онуків і двох правнуків. Вони – найбільша радість жінки, найдорожчий подарунок у житті.

 

Так звучить Полісся

Втім як би не вирувало житейське море, ніколи на долю не нарікала. Ніякі перипетії не могли вгасити веселу вдачу баби Параски та любов до пісні. Скільки себе пам’ятає, завше співала. І в полі, і вдома. З піснею й жилось та працювалось легше. Завжди була душею компанії і, як сама жартує, «першим закапьорщиком». Її голос знали й цінували, адже має пісні чи не на всі випадки життя. І зараз, коли душа просить, співає.

«З дитинства була охоча до цього. І мене ніхто не вчив. От раз почую від когось пісню, і одразу переймала і слова, і мотив. Колись жодна подія не обходилась без неї. Співали всім гуртом у полі, в ланці, збирались на вечорниці. Жили важче, але веселіше».

Без зайвих прикрас скажу, що пані Параска – берегиня поліського фольклору. Знає чимало народних текстів та мотивів, хоча й ніколи на сцені не виступала. Спілкування з нею буде справжнім скарбом для тих, хто цікавиться рідним краєм. Саме тому послухати розповіді про звичаї та обряди, записати пісні до її домівки у червні навідувались рівненські етнографи. Цікавились, що ж колись співали, як жито жали, як по ягоди йшли, як весілля гуляли… Про все повідала їм шанована залужанка і гідно представила пісенне багатство свого села.

Й мені пощастило почути, як розливається голос Параски Данилівни. Народний, до щему проникливий. Так насправді  звучить Полісся.

 

Рукотворні скарби

радують очі

Вже не чути в сільських оселях монотонний гул коловороток, лежать закинуті без діла веретена, замовкли верстати. А раніше ткали в кожному домі. І в батьківській маленькій хатині  Параски Данилівни стояв ткацький агрегат. Саме там від мами пізнавала вона перші уроки цього непростого ремесла. А коли  вийшла заміж, сама взялась за виготовлення рушників, наміток, подушок, скатертин, сорочок... Скільки того всього рукотворного зараз лежить у її шафах. Тендітна бабуся показує стоси краси, через яку молодою не доспала не одну ніч. Бувало впорається з домашніми справами і до двох годин мережить барвистими кольорами тоненьке полотно. Якби довелось з-поміж розмаїття, що розстелилось перед очима, вибрати найгарнішу роботу – це було б неймовірно важко. Кожна по-своєму особлива, кожна випромінює тепло і любов, які вкладала в них авторка.

 

Головне – здоров’я і мир

Насамкінець запитую у своєї поважної співрозмовниці, яких хотілося б їй змін в Україні.

«Колись звичайного пшона  не було де купить. Їздили за мукою, манкою, пшоном, то в Барановичі, то в Трускавець, то в Лунінець. Ледь тягнула за спиною ті мішки, що важили інколи більше, ніж я. Був за велике щастя навіть хліб. Бо не мали з чого його пекти. А зараз всього маємо вдосталь. Головне, щоб тільки здоров’я було і мир в нашій країні. Хай скоріше закінчиться війна».

Після спілкування із Параскою Данилівною  вкотре переконалася, що життя – складна річ, але саме нам вирішувати, у які фарби ми його розмальовуємо. Вдячна їй за щиру розмову. Всіх благ  та міцного здоров’я шановній залужанці.

 

Леся КОНДРАТИК.

 

 

На творчість надихнула донечка

На районних фестивалях та виставках неодноразово бачила чудові роботи Марії Жакун із Залужжя. Майстриня працює у різних творчих техніках, виготовляє прикраси для діток та інтер’єру. Користуючись нагодою, розпитала у талановитої землячки про її життя та творчість.

Марія Жакун народилася у Залужжі, у дружній багатодітній сім’ї. Батьки виховували троє дочок та сина. Моя співрозмовниця закінчила школу і вступила до Рівненського державного гуманітарного університету. Дівчина обрала фах педагога-дошкільника з додатковим напрямком «початкова освіта». Коли Марія була на третьому курсі, страшне лихо увірвалося в її сім’ю. Молода жінка згадує про це з сумом:

– Лихо у нашу родину прийшло неочікувано. Страшна смерть забрала мого наймолодшого братика, йому було всього 17 років. Він їхав з другом на мотоциклі й врізався у дерево. Це трапилося на початку Залужжя, у червні 2014 року. У мене якраз закінчилась практика у Залузькому дошкільному закладі «Сонечко». Пригадую, вночі з п’ятниці на суботу сиділа і дописувала курсову роботу, яку мала їхати захищати через два дні. Але суботній ранок перевернув все моє життя. Дізнавшись страшну звістку про смерть мого найулюбленішого братика, у мене просто опустилися руки. Згадую той страшний момент, і серце розривається від болю, котяться сльози. Дуже важко пережити таку втрату, я думаю, хто втрачав близьких та ще й в такому молодому віці, мене зрозуміють. Після похорон я замкнулася в собі. Та й на захист курсової і практики я не поїхала, було не до того. Не змогла. Тому покинула навчання.

Ось такий трагічний випадок вплинув на долю дівчини-студентки. Але життя триває. Марія дочекалася повернення коханого Віталія з АТО. Хлопець пройшов чимало гарячих точок, отож завжди з хвилюванням чекала Марія вісточок від дорогої людини. Після повернення Віталія додому молоді люди одружилися. Війна залишається у спогадах назавжди, неодноразово молода дружина співпереживала разом з чоловіком спомини про жахіття війни. Зараз ветеран АТО їздить на заробітки до Полтави. Молоде подружжя, як і всі українці, щиро бажає Україні миру.

Марія рік пропрацювала у сільському магазині. А потім дізналася, що завагітніла. Ця чудова новина дозволила майбутній мамі знову дихнути на повні груди. Марія додає:

– Я ніби знову «ожила». З того часу почалася моя «квітуча» стихія. Спочатку я захопилася виготовленням виробів зі стрічок, потім до душі припав бісер. Пам’ятаю, як лежала в лікарні на збереженні, то вишивала ікони та й плела з бісеру. 7 березня 2018 р. Господь послав нам нашу прекрасну донечку Іванку. Ця подія зарядила мене енергетикою, позитивом, неймовірним щастям. З’явилося багато нових ідей та натхнення. Впевнена, що у кожної жінки з появою первістка виростають крила, бо у душі народжується велика любов до маляти й до світу. Саме народження малого янголятка надихнуло мене на таку творчість. Наступним етапом творчості стало виготовлення прикрас з фоамірану. Я почала виготовляти з цього матеріалу прикраси для дівчаток: пов’язочки, бантики, гумочки, обручі. Багато таких прикрас подарувала діткам рідних та друзів, чимало й продала. Наразі освоюю нову техніку з ізолону, софтіну (виготовляю квітковий декор). Дуже приємно виготовляти квіти, які чудово прикрашають інтер’єр, постійно радують своїм цвітінням. Зокрема, я роблю орхідеї, лілії, троянди, ляльку-світильника. В задумах ще дуже багато ідей, але на все це треба час. Здебільшого мені вдається творити вночі, коли донечка засинає. Можу до п’ятої ранку виготовляти свою красу. Час летить непомітно і душа радіє від результату. Тому на ваше запитання «Що мене надихнуло на творчість, з чого все починалося?», я відповім однозначно: народження донечки. Раніше такого хисту у мене і близько не було. Дякую Богові за свою красуньку-Іванку, яка дає мені сили жити та працювати з натхненням. Донечку назвала в честь свого братика, який на небі. Тепер наш Іван став нашим ангелом.

Як розповідає Марія, вона любить експериментувати у творчості з кольорами, адже кожен відтінок особливий. Однак все-таки майстриня надає перевагу світлим відтінкам (білий, жовтий, аквамарин, шампань, ліловий). Ескізи виробів Марія малює у своїй творчій уяві, щоразу серце підказує, яким має бути кінцевий результат.

Окрім цього, молода мама захопилася ще й продажем в інтернеті. У «Фейсбук» та у «Вайбері» вона створила групу «Взуття та одяг за доступними цінами». Ця справа також вимагає самовіддачі. Наприклад, аби доводити покупцям, що товаром торгує реальна людина, Марія проводить прямі ефіри, рекламуючи товар. Як зазначає співрозмовниця, вона має багато хороших клієнтів, але є й такі, хто замовляє товар, але не забирає його з пошти. Тоді Марія оплачує доставлення незабраної покупки в обидві сторони.

Як зазначає моя творча співрозмовниця, на відпочинок у неї практично немає часу, а зрештою творчість називає Марія відпочинком для душі. А ще, за словами майстрині, їй приємно спостерігати, що трирічна донечка вже й собі береться за творчість. Красуня вчиться володіти ножицями, вивчає основні засоби творчості. Росте у мами гідна зміна!

Люба КЛІМЧУК.

 

 

Про нашу історію, з Україною в серці

Про долю України напередодні Дня Незалежності ми розмовляємо з нашою землячкою Лесею Миколаївною Алексієвець, дослідницею української і всесвітньої історії, історичної біографістики, зовнішньої політики України та міжнародних відносин, вченою-істориком, педагогом, громадсько-освітнім діячем. Доктором історичних наук, професором, Заслуженим діячем науки і техніки України.

 

Чим історія України унікальна і, можливо, чим схожа на інші держави?

У переддень 24 серпня насамперед вітаю вас, дубровичан, українців й увесь світ з Днем Незалежності України. З огляду її історії у ХХІ ст. – це 30-літній ювілей, з огляду вселенської – урочини давньої цивілізації, трансформованої у новітню Українську державу. Природно, що інтерес із відзнакою певних дат до історії посилюється, адже шукаємо «повернення додому» – опертя у минулому, вибудовуючи сучасні траєкторії далеко неоднозначного сьогодення України, з чітким спрямуванням у майбутнє. Одразу зауважу, що це така усталена концепція. Як на мене, ми «уже вдома», і завжди тут були. Ще про це зауважу, у контексті історії України. Так ось, до 24 серпня 2021 р. багато думок, інтерпретацій, метафор, історичних розвідок і джерельних матеріалів з’являються у науково-освітньому й інформаційному просторі, виринатимуть знову й знову щодо різних питань історії, інструментів дослідження, методологічного забезпечення цієї важливої науки. Назагал, яка заторкує кожного. Адже історія – мов перепустка у сьогодення. Наскільки вдається знати, що рівно осягнути й осмислено прийняти, настільки є певні розуміння й відповідність реаліям. І це щодо як історії країни, беручи до уваги різні рівні дослідження й вивчення, так людини. Бо глобально, кожним подихом вдихаємо цю історичну нескінченність і видихом – повертаємося у момент.

З прийдешніми можливостями відкриття джерел, новітнього інструментарію, потокового мислення, світоглядних концептів та феноменів, чимало питань учені переглядають й висловлюють бачення, моделюють вчення. Це одна площина. Інша ж, також вагома, акцентовано останні роки в Україні – те, що історичне знання є певним дієвим засобом ствердження й утвердження України. Бо ж бачимо спроби й реальні наслідки маніпулювання суспільною свідомістю й боротьбу у політиці на загальнодержавному й місцевому рівнях. До слова, це спостерігаємо у різних частинах світу, на різних континентах… та, звісно, «болить» більше тут, те, що відбувається на українській землі. Коли є потреба відстоювати власну державу, власну історію. Через те, що історичне минуле, мова, обраний шлях використовуються іншими країнами як інструмент інформаційної війни та прямої агресії проти України.

Чимало дискусій тривають у мережах, академічній спільноті, на міжнародній арені, за застіллями щодо історії України, буття держави сьогодні. Коли кожен згадує свої 30 років уже ХХІ ст., намагається співвіднести їх з реаліями країни, її історією.

І, як каже знову ж таки й українська, і всесвітня історія, не є це новим. Хоч планетарний час, справді, знаковий.

Тож, відповідаючи на Ваше питання, так, історія України є унікальною, і – так, вона є єдиною з іншими у всесвітньо-історичному процесі. Як і кожна людина – унікальна, й, усі ми єдині у вселенському контексті. Тобто, тут головне фокус уваги. Адже, на чому його зосереджуємо, у те вливаємо енергію. Нам є чим пишатися і є те, що варто прийняти. Щоб іти далі, відчуваючи себе зціленими й цільними. Історія наша, направду, у цьому ключі, – велике багатство. Благо, що маємо. Що часом з цим робимо, інше…

До прикладу, так, скільки ж нам років?

Ось-ось побачить світ, й вочевидь, набуде палкого обговорення нова книга Ярослава Грицака «Подолати минуле: Глобальна історія України». Загалом, відзначу, що чимало цікавих книг – і міжнародної тематики, і регіоналістики, і краєзнавства… до Свята Незалежності України готуються цьогоріч. Як і науково-освітніх, мистецько-просвітницьких проєктів. Так от, сама назва теж є певною відповіддю на Ваше питання. Щоправда, щодо мене, радше сказала би – не подолати, а прийняти минуле.

І маленька цитата для зацікавлених читачів щодо тези, яку винесла в питання. «Хоча між Руссю та Україною існує певна тяглість, постання України з неминучістю було руйнуванням Русі. Мовою метафор перетворення Русі на Україну можна порівняти з перетворенням гусениці на метелика. Між гусеницею і метеликом, безумовно, є зв’язок. Але цей зв’язок стає неважливим із переходом зі стану «повзати» у стан «літати». Відчуваєте, у якій площині веде мову автор, безгранично до тієї, у яку намагаються ввести окремі політики.

Тобто, як на мене, повторюсь, варто осмислено цілком прийняти нашу величну древню історію, вдячно щодо усіх, хто дав нам можливість продовжувати, сьогодні нести в собі її частинку.

Чи змінюється, власне, наголос на вивченні тих чи інших періодів історії України?

Сучасна історична наука пропонує різні світоглядні, дискурсивні моделі. І, колись уже казала, знаходиться на етапі переходу. Як і людство загалом. Тож, чи маємо переглядати, володіючи новими інструментами і розуміннями, відкриттями у різних науках нашу історію, новоакцентно? Як на мене, це логічно. У плані глибшого знання. Бодай трохи наближаючись до істинного. Адже і давня, й середньовічна, нова, новітня історія – багато у чому, скажімо, наприклад, у термінології, та й концептуально, витвір історичної науки різних періодів. У які сьогодення може вносити, й робить це, – нові смисли. Це потребує роз’яснення. Чимало раніше усталеного нині не таке уже й усталене. До слова, час появи Софійського Собору.

Сьогодні спостерігаємо нановідкриття у різних науках, одні очевидні, ми їх застосовуємо. Інші відкривають широчезний простір до роздумів. Історичне знання також відчутне. Щось залишається таємницею, чогось можна торкнутися.

Ось, нещодавно Оксана Слободзян передала Нобельське Євангеліє дубровичанам. Наскільки людина готова осягнути, настільки вбере. Ми ж розуміємо, що прочитати й зрозуміти Всеслово можуть лише знавці, а їх, відверто, не так багато. Та відчути велич рідної землі – доступно практично усім.

Зараз бачимо вагомі трансформації у плані змістовому, наближенні до людей. Є багато різноголосся й суголосся. Є і та площина, про яку говорила. Тобто, увага до давнього періоду, трактування середньовіччя й наголос на історії ХХ ст., коли Україна проголошувала незалежність. Багато сторінок історії, героїв її повертаються, й відкриваються завдяки 1991 р., свободі пошуку й слова, віднайденим джерелам.

Тож, усі періоди вагомі, на те вона й історія, що має тяглість і продовження у сьогоденні.

Які завдання ставите передусім перед майбутніми фахівцями-істориками?

Мовою сучасних освітніх програм, компетентностей – чимало. Та, головне, люблячи життя і поважаючи кожен його вияв, правдиво, крок за кроком, вивчати, досліджувати, осмислювати й доносити до людей історичне знання. Щоби можна було сьогодні, а бачимо, як означила буття пандемія, цілісно осягати й адекватно відповідати, зцілюючи, зміцнюючи себе і навколишній світ.

За такої гарної нагоди, запрошуємо усіх охочих долучитися до мережевих дописів 24 серпня 2021 р., які залишаться у скарбниці української історії. Тож, проєкт історичного факультету ТНПУ «Людина-Історія». Варто розповісти – чи у форматі допису, чи відео до 2-3 хв у Facebook про ту людину, життя котрої для вас є історією Української держави. «Виставити» ці матеріали 24 серпня під тегами: «Людина-Історія,#історичний_ТНПУ_2021, #30_Незалежності.

Усі матеріали будуть зібрані на окремій сторінці, яка залишатиметься «живою», тобто, активною, дописи з’являтимуться і надалі. А про вашого Героя і вас довідається увесь світ. Наші люди й Україна цього варті.

Тож, ще раз відчути себе наново, натхненно, світло у День 24 серпня й надалі. Щасти кожному, щасти – Україні!

Як каже мій тато, Почесний громадянин міста Дубровиця Микола Алексієвець: «Дубровице, ми тебе любимо». І щасливі, що це взаємно.

Слава нашій рідній землі, її людям!

Слава Україні! Героям Слава!

Розмовляла Люба КЛІМЧУК.

 

На світлині: Леся Алексієвець зі студенткою Іриною Польовою. «Дорога серцю викладачка», – так підписала фото здібна дівчина.

 

 

«Спасівські дарунки» – так називалася виставка-продаж, що діяла 19 серпня в парковій зоні Дубровиці.

Тут всі охочі могли придбати мед нового врожаю від знаного в нашому краї бджоляра та гумориста,

директора Лютинської школи Михайла Несторовича Гриневича.

Господь щедро наділив цього чоловіка талантами.