ТРАДИЦІЙНІ ПРИКРАСИ УКРАЇНОК

Різноманітні прикраси для сучасної жінки є невід’ємною частиною її гардеробу. Адже саме вони роблять кращу половину людства неповторними і чарівними. Мотиви традиційних прикрас дістались нам від предків. У ці узори вони вкладали глибокий сакральний та обереговий зміст. Ще за часів трипільської культури наші пращури носили прикраси, декорували свій одяг вишивкою, аплікаціями, розписом. Протягом багатьох століть прикраси до одягу змінювались та вдосконалювались народними майстрами. Наприкінці 19 та початку 20 століть серед українських селян остаточно сформувались найбільш поширені традиційні прикраси: шийні та нагрудні вироби (намисто, салба, дукач, пацьорки, дукати, згарда, гердани, силянки та інші), також вушні прикраси. Нагрудні прикраси, що виконували ритуальні та захисні функції, вберігали людину від зурочення та всілякого лиха, носили на тілі. А ось те, що вдягали поверх одягу, слугувало колоритним доповненням до традиційного українського костюму.

Нагрудні прикраси у вбранні українських жінок займали особливе місце. Знімні коштовності, різні за формою, кольором та матеріалом, гармонійно пов’язувались між собою та надавали неповторної вишуканості традиційному українському одягу. Поєднання різних прикрас було зумовлене місцевими традиціями. Так, на Поліссі носили коралове та бурштинове намисто; на Поділлі 5–10 разків коралів доповнювали разком «баламутів» (намисто з перламутрової мушлі), ланцюжком з монетами та дрібним скляним намистом; Наддніпрянщина віддавала перевагу коралям, дукачу з бантом або скляному намисту з монетами, шию прикрашали бісерними «лучками»; на Західній Україні традиційні коралі доповнювали «писаними» пацьорками, бісерними «силянками», на Гуцульщині особливе значення приділяли латунному (мосяжному) намисту – згарді, шелесту.

Намисто було поширене по всій території України і мало дуже багато різновидів. Найбільшу цінність являло собою намисто з дорогих природних матеріалів: коралів, бурштину, перлів, гранатів; а також скла, смальти. Лідером у цьому списку було намисто з коралів, його називали: добре намисто, справжнє намисто, щирі коралі, мудре намисто. Коралі на ті часи були недешевою прикрасою, селяни з малим достатком не завжди могли купити таке намисто.

Матеріалом для виготовлення такого намиста слугували скелети коралових поліпів, переважно червоного кольору. Видобували їх у теплих водах Середземноморського регіону, завозили в Україну переважно з Венеції.  Коралові намиста вирізнялося за розміром, якістю, обробкою та кольором. Більш дешевим вважалось так зване необроблене «колюче» намисто – воно складалось з нарізаних у формі трубочок маленьких циліндриків. Високо цінувались червоні коралі, оброблені у вигляді овалів чи барилець, особливо з великими намистинами у центрі. Часто найбільшу центральну намистину на кожній низці обковували сріблом. Кількість разків такого намиста часто сягала 25, така розкіш свідчила про заможність жінки. Часто до намиста додавали хрести, золоті монети, срібні бусини (рифи, пугвиці).

Традиції носіння намиста. Під час посту або жалоби червоне намисто не вдягали, його заміняли більш дешевим, скляним, з неяскравим кольором. Після 40 років жінки здебільшого не вдягали намисто, проте це не було забороною. Багато хто носив намисто і в похилому віці, але переважно темного кольору і в незначній кількості. Поганою прикметою було розірвати намисто, це віщувало нещастя. Люди вірили, що того, хто носить коралове намисто, ніякі чари не беруть. Бурштинове намисто теж було дуже поширене на території нашої країни. Видобували камені на Волині, у деяких місцях Середнього Придніпров’я, на Прикарпатті. Низка бурштину інколи сягала рівня нижче середини грудей, носили найчастіше в поєднанні з коралами. Власниці такого намиста вірили, що бурштин приносить гарне здоров’я та покращує колір обличчя. Писані пацьорки вважались на той час одними з найдорожчих. Дуте намисто із різнобарвного муранського скла привозили з Венеції. Воно складалось переважно з одного разка. Круглі намистини розписувалися вручну кольоровими емалями та інкрустувалися золотом.

Також виготовляли більш доступні пацьорки з дешевого різнокольорового скла. Часто на одну нитку нанизували намистини різних кольорів, що придавало виробу яскравості та неповторності.

Баламути – так у побуті спрощено називали перламутр. За народним повір’ям, ця прикраса втілювала дівочу цноту, її носили, «абись чоловіки не баламутили жінок». На теренах України таке намисто вважалось диковиною, тому коштувало досить дорого. Салба – нашийна прикраса, яку носили переважно на Буковині. Основою слугувала тканина, на яку кріпились монети, переважно срібні. Кількість нашитих монет часто перевищувала дванадцять рядів. Подібні прикраси також є складовою частиною національних костюмів тюркських народностей.

Дукач (личман) – основою такої прикраси були австрійські дукати або російські карбованці. Монету підвішували до прикрашеного камінням металевого банту. Також замість монет використовували металеві образки із зображенням Богородиці та святих, які часто виготовляли в майстернях при монастирях. Дукач завжди вдягали поверх намиста на найвиднішому місці. Жінки дуже пишались такою прикрасою, її наявність свідчила про майновий статус господині. Дукачі передавались із покоління в покоління, разом з іншими прикрасами часто становили придане майбутньої нареченої.

За допомогою спеціально приробленого вушка монети нанизували на кольорову вовняну нитку, часто в поєднанні з коралами або бісером, інколи зі срібними хрестиками. Використовували також срібні або золоті монети царського карбування.

Згарда – традиційна гуцульська прикраса культового значення. Її основу складають мідні литі хрестики, у проміжках між ними розташовуються трубочки або спіральки з латуні або міді. Нанизували на ремінець, шнурок або дротик, від одного до трьох разків. У цій прикрасі гармонійно поєднується язичництво та християнство – хрестики з металу та різні релігійні орнаменти. Велика кількість хрестиків на згарді свідчила про заможність родини.

Шелест – цю прикрасу виготовляли та носили на Гуцульщині. Металеве намисто складається з дрібних круглих бубонців, цю дзвінку прикрасу ще називають «сороківці».

Широку популярність мали бісерні прикраси. Бісероплетіння в Україні має дуже давню історію. На території нашої країни бісер був відомий ще за часів Київської Русі. Вперше бісер стали виготовляти на території Стародавнього Єгипту. Штучні перлини з непрозорого скла називали «бусра» (у множині «бусер»). У Європу бісер надходив з Візантії, пізніше з Венеції. Час найбільшої популярності цієї оздоби на теренах України припадає на кінець 18 та початок 19 століття. На той час основним постачальником бісеру була Чехія. Прикраси з бісеру набули поширення на значній частині західних областей України та в деяких місцевостях півночі та центру. Вироби з литих кольорових намистин чудово доповнювали вбрання українських селянок. Такі прикраси завжди виглядали витончено та ніжно. Всі вони різняться за формою та кольором, також технікою виконання. Нанизували бісер без голки, лише ниткою, для цього її кінчик змащували воском, щоб була твердіша. Найпоширенішими були шийні та нагрудні прикраси з бісеру - це ґердани та кризи. Кожному з них були притаманні певний орнамент, колорит та місцеві назви. Дуже часто одна й та сама прикраса в різних селах називалась по-різному. Прикраси у вигляді вузької стрічки або заокругленого мереживного комірця випліталися з кольорового бісеру на волосяній або шовковій основі. Шийні прикраси з бісеру називалися «ґердани», «герданки», «крайки», «ланки», «драбинки», «рядки», «пупчики» тощо.

Від техніки нанизування (силяння) бісеру походять назви прикрас до одягу – «силянки», «сильованки», «силенки». Переплетіння ниток з бісером між собою – «плетенки», «плетінки».

Кризи являють собою круглі коміри з бісеру, що вкривали плечі і груди панянки. Ширина їх сягала 20 см і більше. Одягали переважно на свята відразу по кілька комірів різної довжини і ширини.

Українські селянки також дуже полюбляли різноманітні сережки, як один з найдавніших видів традиційних жіночих прикрас. На той час вушка дівчаткам проколювали у досить ранньому віці, часто починаючи з двох років. Для цього використовували тонкі гострі сережки, які залишалися до заживання ранки. Діти носили переважно мідні сережки, дівчата та поважні молодиці здебільшого срібні, позолочені чи золоті, все залежало від майнового статусу родини. З цією прикрасою пов’язано досить багато різних народних повір’їв: люди вірили, що носіння сережок допомагало знімати головний біль; у першу шлюбну ніч наречена мала обов’язково знімати серги; під час трауру чи посту жінки вдягали скромні серги у формі кільця; загубити сережки вважалося дурним знаком, це віщувало нещастя. На той час асортимент сережок був досить різноманітний: бовтуни, жолудки, реп’яшечки з незабудкою, змійки, книшики, тіявочки, уточки, метелики, ягідки, маківки та інші. До сережок часто кріпили привіски – бовти, теліпони. На Гуцульщині поширеними були сережки грушоподібної форми.

Та все ж найбільш популярними були так звані «місяці» і «напівмісяці», «дуті», «бублики». За формою були схожі на загнутий місяць, підвішений за ріжки. Вони були плескаті та «дуті», перші оздоблювались легким гравіруванням, часто у вигляді гілочки з квіткою з обрамленням у вигляді дрібних крапок. Такі сережки носили переважно молодиці та літні жінки.

Підготувала Людмила РОДІНА.