Тетяна Сокіл: «Поети

лікують словом»

Все проростає з любові – до ближнього, до слова, до рідного краю, до життя. Всі ці відтінки любові гармонійно вималювались в душевну палітру Тетяни Сокіл. Наша землячка – волонтерка, поетеса, викладачка кафедри театральної режисури в РДГУ. Нині мешкає в Рівному, втім про свій поліський куточок не забуває. І підтвердженням цього стала нещодавня акція добра у Висоцьку. За сприяння пані Тетяни височани отримали масштабний  подарунок – 17 тонн гуманітарної допомоги. Засоби гігієни, іграшки, одяг, взуття – тепер тішать малозабезпечені родини, які особливо цього потребували. Отож про добро та творчість у нашій розмові з Тетяною Сокіл.

 

Пані Тетяно, завдяки кому вдалося втілити добру справу для односельців?

22 липня із Чернівців до Висоцька прибула вантажівка від Благодійного фонду «Я майбутнє України», який очолює Марта Левченко. Мали можливість отримати допомогу не лише височани, а й малозабезпечені сім’ї із сусідніх сіл. Вже вдруге Марта підтримує родини нашого району. Подібна гуманітарна місія була проведена у 2019-му в Дубровиці.

Благодійний фонд також опікується одинокими матерями, багатодітними сім’ями, дітками з інвалідністю. Марта Левченко – засновниця міжнародного центру підтримки для матері та дитини «Місто Добра», що знаходиться у Чернівцях. У 2020 році  отримала визнання «Жінка України» у номінації «соціальний внесок».

Марту Левченко називають людиною з великої букви. Знаю, що ви – студентські подруги, які змогли пронести дружбу крізь роки. І досі черпаєте внутрішній ресурс, надихаєтесь від взаємного спілкування.

Марта – це земний Янгол Добра. Іноді мені здається, що вона послана з неба, аби діти були щасливі поряд з мамою. Там, де вона, розквітають квіти у душі, лунає радісний дитячий сміх, з’являється надія на завтрашній день у скривджених жінок. Завжди, коли їде селами до підопічних дітей, везе з собою їжу для їх домашніх тварин. Дорогою зустрічає й безпритульних виснажених собачок й котів: декому дає прихисток у Місті Добра чи прилаштовує. Часом запитую у неї жартома і всерйоз: «Хто ти?». А вона усміхається мені і каже: «Я лише роблю те, що приносить моїй душі задоволення!». Ми навчались в РДГУ, жили в одній кімнаті 4 роки. Минуло вже 15 років після випуску, а ми досі часто згадуємо яскраві, творчі студентські роки. Багато з курсу нині відомі на Рівненщині митці.

Дружба – це коли спілкуєшся у мовчанні. Так буває, що друзі мовчать і все розуміють. У Марти  майже кожну хвилину дзвонить телефон. От ми так і їдемо до її підопічних діток – у супроводі телефонних дзвінків. А коли викроюється трьохвилинна тиша, я читаю їй свою поезію. Марта дуже любить саме цей вірш про ожини:

На долоні моїй – переливом  чорняві ожини.

Понесу їх додому, як приносить усе село.

Із кущем ожиновим я із малечку завше дружила,

Тож у руки мої не впивалось ніколи жало.

Дивувались усі: це ж без жодних подряпин

Назбирала за ранок тих ягід аж відро майже вщерть.

І сміялась я: це мені від ожини подяка,

Бо коли зустрічаюсь, то завжди привітаюсь з кущем.

І ніколи й листочка не скубну просто так, із нічев’я.

Не зламаю ні гілочки, щоб добратись до стиглих ягід.

А в природі також, як між люду, цінується чемність –

Отаку таємницю, ще маленькій, відкрив мені дід.

«Поспішайте робити добро, бо життя надто коротке» – написали у «Фейсбуці». Який сенс вкладаєте у цю фразу і зрештою у поняття добро?

Люди добра – вони бачать світ поглядом сонячним, теплотою душевною. Енергетично такі люди відчуваються відразу. «На кораблях і колісницях ми прагнемо до доброго життя. Але те, чого прагнеш, з тобою: воно, друже, – всередині тебе. Якщо ти задоволений долею, будеш спокійний. Не той щасливий, хто бажає кращого. А той, хто задоволений тим, чим володіє» – слова філософа Григорія Сковороди ще раз є твердженням, що наше щастя у нас самих. Добра людина може зробити й інших людей поряд собою щасливими, натхненними. Мені розповідають, що мій тато Григорій Сокіл був також надзвичайно доброю людиною. Гадаю, ця риса мені передалась генетично, як і талант до написання віршів.

За можливості волонтерите та долучаєтесь до благодійних подій. Наприклад, бачила, що брали участь у благодійному забігу з чотирилапими друзями…

Так, допомагаю безпритульним  собачкам та котикам. Залучаю до добрих справ й своє студентство. Знайомі усміхаються, коли бачать, що я іду, а мене до роботи проводжає песик, чекає під дверима, допоки вистачить снаги. А іду додому, вуличні котики біжать назустріч, чують здаля темпоритм моїх кроків і радісно поспішають за смаколиками. Студенти в такі моменти кажуть, що я схожа на Білосніжку, а я усміхаюсь.

Всі  ми родом з дитинства. Там формують наші цінності, пріоритети, там отримуємо перші уроки поваги і доброти. Яким було Ваше дитинство  у мальовничому поліському селі?

Я завжди повертаюсь уявою до порогу мого дитинства, до хати моєї бабусі і дідуся, там мені було затишно на душі. І коли я беру ручку до рук, бачу подвір’я, луг, де ми сіно гребли для корів і коней на зиму, річку Горинь, де купались, греблю Чорновирську, по якій ходили до клубу і зустрічали світанок випускного вечора. Моя поезія завжди народжується у рідному селі, навіть, якщо я пишу її у місті. От хіба можна краще написати про дитинство:

Дві груші й вишня в нашому саду…

І ще було дерев багато інших.

Бабуся рвала свиням лободу,

А я зривала соковиті вишні.

І виглядала дідуся з хліва,

Який виводив Бейжу рудувату,

Я так раділа, що оті слова,

Щоб описать, не можу відшукати.

На Бейжі умостившись без сідла,

Трималася я за розкішну гриву.

Вона красива, як в казках, була,

А я була і горда, і щаслива.

Було давно те, наче уві сні,

По колу їхала-летіла, як на крилах.

Й понині сниться часто так мені

Моєї Бейжі та розкішна грива. 

Цей вірш про конячку мого дитинства. Мій дідусь дуже любить коней. Зараз йому 83 роки. В дитинстві до 5-літнього віку я ходила з ним годувати тварин в колгосп (він був найкращим конюхом і їздовим, а бабуся – ланковою). Завжди, коли бачу коней, згадую свою Бейжу.

Як склалося життя після того, як випурхнули з батьківського гнізда?

Після школи стала студенткою акторського відділення РДГУ. Була співробітником в дирекції Інституту мистецтв університету. І ось уже 10 років, як працюю на кафедрі театральної режисури. По життю у мене були надзвичайно мудрі та сильні духом наставники. Мені щастило спілкуватись з величними людьми, що збагачували мою духовну скарбницю і всіляко підтримували в навчанні, професії та творчих починаннях.  

А як прийшло розуміння, що хочете служити мистецтву Мельпомени? І де  все-таки вдалось прислужитись театральній справі?

З висоти пройденого життєвого шляху розумію, що  ця професія багато в чому допомогла мені. Про це говорить навіть те, що ми спілкуємось сьогодні. Мистецтво театру – робота з людською душею.  Я свого часу, навчаючись в аспірантурі у відділі театрознавтства ІМФЕ ім. М.Рильського НАН України, багато писала рецензій  на місцеві театральні постановки, маю монографії про відомих митців нашого краю. Веду творчі вечори та тематичні концертні заходи на університетській сцені, в драмтеатрі та на сцені камерної та органної зали. Співпрацюю з головою рівненського обласного відділення Національної всеукраїнської музичної спілки.

Чому навчаєте натхненних сміливців, що обирають акторський/режисерський  фах? Ця професія підвладна таланту, мрійникам чи великим працелюбам?

«Любити мистецтво в собі, а не себе в мистецтві», – цієї істини акторського/режисерського існування в професії навчав ще Костянтин Станіславський. Талант – це 1 відсоток натхнення, а 99 відсотків  складає робота над собою. Так мене навчали мої педагоги, я це і своїм студентам наголошую. Викладаю сценічну мову, фахові предмети на кафедрі театральної режисури. У співдружності з колегами ми випустили надзвичайно творчих  і самобутніх  випускників, які зараз працюють в різних театрах України.

Театральних любителів стає все менше у епоху кіно та соцмереж. За що Ви любите театр?

Театр – це школа життя, це мистецтво, що дає відповіді на життєві запитання. Театр – це збільшуюче скло суспільства, пороків людської душі. І натхненні сміливці творитимуть це мистецтво вічно, лікуючи душі людські.

Шлях у поезію починається з любові до слова. І все ж, він  у кожного – свій. Якою була Ваша дорога до творчості?

В одному з перших віршів  я написала: «Бере початок річка з джерельця. Велике дерево з малого пагінця. А рідна українська мова бере початок з батькового слова». Я прокидаюсь і знаю, з рядків якого поета я розпочну свій день. Не знаю із чим це пов’язано, але більше люблю чоловічу поезію.

Багатьом відкрили стежку у поетичний світ мамина пісня, бабусина казка. А для Вас провідником виходить стала татова творчість.

Про батька я можу розповідати багато, вийшла у 2014 році монографія про життєвий та творчий шлях поета та науковця «Григорій Сокіл: нерозгадана таїна життя». Але й мамі я присвячую вірші:

Як швидко дитинство минуло...

Та бачиться й досі вві сні,

Як плаття рожеве вдягнула

З усмішкою мама мені.

В тій посмішці грала веселка,

Духмяно буяла весна,

І сонячна молодість неньки

В моє повноліття зросла.

Життя не концерт в пантомімі,

Життя не запросить на біс!

Ми тчемо словами гіркими

Сивини із маминих кіс.

І лиш, як додому вертаєм

З пораненим тяжко крилом,

Натруджені руки прощають,

Зціляючи словом й теплом.

І знову я лину в дитинство,

І бачиться, ніби вві сні,

Те платтячко з ніжного ситцю,

Що мама вдягає мені.

Переплетіння творчих доль батька і доньки вийшло у вашій спільній збірці. А скільки загалом світ побачив Ваших робіт?

У 2017 році з’явилась збірка віршів «Мереживо». Також у моєму творчому доробку три монографії, зараз готую ще одну до видання. До кожної з книг звертаюсь в той чи інший час, але до батькової монографії найчастіше. Книга – це доля людська, душа творця живе на сторінках. От батько написав: «Вродився в буйний вихор свята. Так спрагло душу окриляв. Людині треба небагато:  щоб хтось про неї пам’ятав!».

Чого щораз прагнете, схилившись над чистим аркушем паперу? Що знову й знову змушує зазнавати мук творчості?

Поезія для мене – це можливість розділити свої радощі, захоплення. Через віршовані рядки хочеться зробити світ душевнішим та сонячнішим і полікувати чиюсь душу. Бо ж поети лікують словом.

Творчість дає людині свободу чи робить її своїм бранцем?

Творчість – це  безумовно свобода. Але поет – рупор нації, він відповідальний перед своїм словом. Митці – люди з особливо тонким відчуттям світу, у слові поета – широти неба. Ви пригадуєте поезію Івана Драча «Крила», як дядькові в селі Бог подарував крила, а він не розумів їх призначення в житті і щоночі обрубував на собі? А крила знову виростали! Берегти своє творче натхнення потрібно, і надихатись хорошими справами та високими помислами у спілкуванні з людьми. Тоді й творчість буде крилатою!

Які ще грані має поетеса та викладачка Тетяна Сокіл? Чим ще живете, надихаєтесь, що любите і від чого отримуєте задоволення?

Люблю слухати тишу людської душі. Чим більше мені віку додається, тим дужче мене цікавить, що болить душі людській, і я хочу допомогти.  Надихаюсь співом птахів зранку, люблю дивитись, як легко літає птах у небесній голубіні, люблю відкласти у скарбничку пам’яті високе поетичне слово майстрів слова. Є передача – інтерв’ю про Михайла Ткача «Молодію серцем я». Так-от я її часто переглядаю, надихаюсь. Люблю театр, гарні книги, люблю гарне вокальне виконання, музику. Мама моя – музикант. Я народилась у серпні 1984-го, коли мама завершувала навчання. Грала на баяні академконцерт на музично-педагогічному факультеті, а я слухала ці мелодії в животику. Навіть, виступаючи на сцені, поезію мені легше виконувати у супроводі музики. Люблю співати. Я дуже щаслива людина, адже мене оточують добрі люди, щирі друзі, талановиті студенти, наді мною безмежно блакитне небо, а в душі поезія!

Який він – Ваш ідеальний день?

Мій ідеальний день – якщо я зробила для світу хоча б одну добру справу, подарувала добре слово. Іноді поспішаю, а дорогою зустрічаю голодне кошеня, погодую, і сама, наче ситою стаєш.

Творчі люди – тонкі натури з особливим відчуттям прекрасного.  У чому вбачаєте красу? В чому зокрема – краса жінки?

Краса жінки – у її продовженні в дітях. Хоч я й не маю власних дітей, але у мене 7 похресників, за них я відповідальна перед Богом. А кожного року у мене зростають мої творчі діти – мої студенти, за них я відповідальна перед мистецтвом!

З чим не можете змиритись?

Не змирюсь із людською жорстокістю до тварин та коли б’ють маленьку дитину. Не хочу, щоб міліла духовна, наукова скарбниця у душах молодих. Бо реалії сучасності диктують свої пріорітети і від цього іноді стає сумно.

Напевно, кожен в якийсь момент замислюється, чому прийшов у цей світ. А у чому Ви бачите зміст свого життя?

Нести у життя добро, красу людської душі, писати книги і поезію, збагачувати театральне мистецтво України обдарованими юними душами. Через мої очі, душу і думки хочу, аби наш світ був кращим – отаке моє призначення у світі.

За що вдячні Богові?

Вдячна Богові за те, що подарував можливість бачити у людях краще, за талант, за друзів і родину, за те, що я зростала у такому мальовничому селі і маю можливість до нього повернутись! Наостанок знову ж хочеться процитувати вірш свого тата, який є своєрідним девізом по життю.

Будь!

Доки юні серце й мисль – учись!

Як в спраглу днину до води –

Отак у мудрість знань іди!

Будь сонця променем ясним.

Стань тепловієм серед зим.

В житті шукай стежки круті.

Дай руку тим, хто збивсь з путі.

Зроби із буднів свято з свят.

Для вихованців будь, мов брат.

Торуй в незвідане дороги.

Шануй чужі жалі-тривоги.

У скрутну мить отак візьми

Прикрий людську біду грудьми.

І не питай: а хтось так зміг?

Дріб’язок викинь за поріг.

Долай і чвари, й підлоту.

Будь завжди в Правди на посту.

За це найвища міра буде:

Оце Людина – скажуть люди!

Спілкувалась Леся КОНДРАТИК.