Українка

Федора Дем’янець:

душа, доля, історія, таланти

 

У кожному селі є люди, що уособлюють історію краю та й України. Їх варто слухати й чути, у них варто розпитувати й вчитися. Федорі Іванівні Дем’янець із Крупового 15 серпня виповниться 96 років.

Здоров’я та Божої ласки зичимо цій шанованій Людині. Про цю мудру, красиву, талановиту людину, берегиню родинного вогнища сьогодні й розкажемо вам, шановні читачі.

 

У Крупове – на гостини

У гості до Федори Іванівни їдемо разом із керівником Селецького центру культури, туризму та спорту Оксаною Довжик та знаною й талановитою Ніною Михайлівною Рабчевською, керівником колективу «Берегиня» і завідувачкою Крупівським музеєм ткацтва. Біля хати Федори Іванівни нас люб’язно зустрічають її шановані дочки – Ніна та Галина. Вони відразу розповідають про свою найкращу у світі маму, для якої щодня просять у Бога здоров’я. Разом йдемо до чистенької й чепурної хати. Домашня сільська атмосфера полонить затишком і красою: жоржини усміхаються на городі, виноград вруниться у дворі, кіт солодко спить на сонці. Все тут виплекане у любові.

«Мама у нас непосидюща. Про все вона і дотепер дбає, все хоче і робить сама, – додають доньки господині. – Цьогоріч полуницю всю в городі виполола, доглядає самотужки картоплю і квіти, які дуже любить. Мати – справжня господиня, порядок у хаті підтримує, нас завжди навчала хазяйновитості. В 90 років мати вилазила на хату, щоб комина почистити».

 

Кожен куточок хати –

затишний і привітний

Переступаємо поріг гостинного дому, відразу хочеться зняти взуття, чисто довкола і гарно в простій селянській хаті. Образи на стінах, портрети й фотокартки в рамках, ткані доріжки, вишиванки, великі подушки, білесенькі покривала – все це частина великого духовного багатства шанованої сільської трудівниці. Ця хата – не просто дім, в якому жила велика сім’я, а тепер мешкає лише господиня. Це окремий всесвіт, зітканий з любові й добра. Кожна проста річ у цьому домі – зовсім непроста й дорога серцю Федори Іванівни, бо за всім стоять спомини й та своя історія.

Он з портрета дивиться красень військовий, то син, який відійшов у вічність. А там весілля – дорогих людей, що припало на вісімдесяті. Іконам молилася і молиться. Ці доріжки ткала ночами, килимки плела і плете з любов’ю для себе, рідних і просто знайомих. Ще й цієї зими майже двісті кольорових килимків сплела Федора Іванівна, більшість з них роздала, а деякі – в хаті милують очі. Доля українська в цій оселі, доля зі своїми радощами й печалями, як вишитий рушник.

 

Завжди на зв’язку

Господиня хати – щира, привітна, худенька, невисока, красива, усміхнена. Федора Іванівна рада нас бачити. З першого погляду ловлю себе на думці, як багато мудрості, щирості, духовної краси у людей такого поважного покоління. Це видно неозброєним оком.

Знайомлячись, обіймаю Федору Іванівну за тендітні плечі. Я розумію, скільки випробувань, турбот, клопотів лягло на ці плечі. Життя – як ріка, воно тече стрімко, залишаючи у серці спомини, переживання, зустрічі, прощання, світло, тіні.

Майже в 95 Бог дарував шанованій господині світлу пам’ять і ясний розум. Вона газети любить почитати. Федора Іванівна пам’ятає дні народження дітей, онуків, правнуків, прпаправнуків, всіх вітає з іменинами, готує подаруночки. Бабуся користується простеньким мобільним телефоном. Отож, для рідних берегиня їх сімейного вогнища завжди на зв’язку.

 

Важко працювала і вчилася

Сідаю навпроти, щоб послухати чудовий бабусин поліський діалект і черпнути її життєвої мудрості. Слухала б співрозмовницю – не переслухала б.

– Народіласа я в Крупов’ї, жилі батьки недалєко от хати Володимира Мозоля. Я самоучка во всьом, послє войни навчиласа шиті, вязаті, ткать. Батьки малі веліке хозяйство. Деветеро детей, двоє вмерло в дєтстві, а семеро нас осталоса. Я з 1925… Жилі батьки з хазяйства, платілі з його податок і штрафувку, держалі чотири корови, пару биков, телят, коняку, гусі. Не зароблялі тоді ніде на роботах. Шо заробіш в хазяйстві, те й малі. Помню держалі по семеро свіней, овечки на продаж, десеть гектар землі було у батька, разом з сенокосом. Як перший раз совєти пришлі, то хотілі вивезті батька, сказалі, шо куркуль. А як було детей корміть? Раненько вставалі й допозна робілі. Рано навчилася жать. Помню, жну, а спіна боліт-боліт. Йшлі в полє раненько, як маті хазяйство поправіт і поснідаєм. Батько навчив снопи в’язать. Я й заре, за шо возьмуса, все і вмію робіть. Но я і вчиласа, в 14 год вже кончила польску школу, сім класов, руску й українську вівчила сама, польську – у школі.

Помню, як нагорі построїли нову дерев’яну школу, бо раньше вона була у єврейской хаті. Вчіліса у дві зміни. Моліліса у школі по-польські зранку і як уроки кончаліса. Польську мову я не забула. Знаю польські вірші й гімн добре. (Бабуся співає нам «Єще польська не згнієла»).

 

Молодість, обпалена війною

– Як прішла война до нас, то мені було восемнадцать. Молодость важка. Треба було пережить все у войну. Научіласа я і косіть, і горать, і молотіть, всю роботу хазяйську мусіла робіті. Ми вдвох робілі з старшою сестрою. Молотілі цепамі. Тоді треба було ставку отдаті. Ми возілі конєм на ставку зерно. Здавалі, а нам квітанцию віпісувалі. Така моя молодость була.

Як розповідає бабуся, під час війни у подвір’я Котів (дівоче призвіще Федори Іванівни) впала бомба. Від неї постраждав батько і троє сестер. Федори у той час не було вдома. Одна з її сестричок так і померла від отриманих ран у сільському госпіталі, інша сестра залишилися інвалідом на все життя. Велика сім’я Котів залишилася без даху над головою, добре, що всіх рідних забрала до себе старша заміжня дочка.

 

Житом втекла від репресій

Через брата Івана, який був в УПА, після війни батьків Федори, молодших братів та сестер вивезли до Сибіру. Дивом врятувалася від репресій моя співрозмовниця. Кадебісти забрали її з сінокосу й везли на допит, але дорогою до Дубровиці Федора зуміла втекти. Попросилася по нужді, вскочила в колгоспне жито і насмілилася бігти й бігти. Добралася до тітки в Острівці, там і переховувалася деякий час. На хуторі було дуже голодно і «блохи мало не з’їли мене», – каже співрозмовниця.

Трагічна доля брата Івана досі бентежить серце Федори Іванівни. Він рік був у лісі з повстанцями, потім захворів і переховувався вдома. Івану вирили ямку у хліві під жолобом. На ніч батьки забирали сина у хату відігрітися. «Доброзичливці» донесли дільничному, що сім’я переховує повстанця. Івану пропонували здатися. Однак, хлопець знав, що постраждає від цього вся родина. Однак, у перестрілці з кадебістами брат загинув разом з юнаком із Берестя.

Згадує Федора Іванівна, як сільську молодь забирали на роботу до Німеччини. Така доля могла спіткати і юну Федору. Якось німецький офіцер зайшов до їх хати й побачив на столі лист з Німеччини. Це писав сусід-однофамілець Ганни, якого вивезли вже на роботу у Германію. Німець вирішив, що один із членів сім’ї вже працює у Німеччині, то й більш з хати нікого не забрали.

 

У парі з Федором – 67 років

А потім було заміжжя. Красуню Федору із багатодітної сім’ї посватав хлопець Федір, у якого повмирали брати й сестри. Мати дуже опікувала єдиного сина і це трохи насторожувало дівчину-красуню. У важкі часи було не до особливої романтики, поєднали свої долі молоді люди, які ще навіть мали далекі родинні зв’язки. Федорі та Федору судилося прожити у парі довгих 67 років і подарувати життя сімом чудовим дітям. У нелегкий час прийшли у світ їх сини та доньки, але це не заважило їм стати чудовими людьми.

– «Дітя народіла, а глєдіть його не було кому, в хаті пусто, дров нема. Окремо ми перебраліса жить. Колодязь далєко, шоб води наносіть. Правда, малі ми дві корові, одну мені батько в придане дав. Вони були наші годовальніци, – згадує Федора Іванівна.

Чоловіка забрали у Дубровицю організовувати кооперативну торгівлю. «Грамотнєйшого за мого чоловіка не було, Федор польску школу закончив», – наголошує моя співрозмовниця з гордістю. Дійсно, хоч Федір Сидорович Дем’янець інститутів не закінчував, але був дуже здібним. Він кілька разів їздив до Львова на різні курси, і з простого обліковця він став головним бухгалтером у сфері торгівлі. Федір Сидорович стояв у джерела кооперативної торгівлі Дубровиччини.

 

Дітей благословляла любов’ю

А Федора Іванівна працювала у колгоспній ланці. Декретних відпусток не було, діти вдома залишалися практично самі. Як згадують дочки, мама наварювала їм на день чугун підбитих борошном чорниць (страва схожа на кисіль), чай робила із присмаженої на вогні хлібної скоринки. Яка то смакота була у дитинстві. А щоранку у їх хаті пахло млинцями. Мати вставала раніше від усіх і напікала багато млинців, щоб діти поснідали, у школу з собою взяли та й чоловікові на роботу млинців завертала.

Хата була невелика, проте місця вистачало всім. Приходили взимку зі школи, знімали чоботи, гріли ноги, бо замість шкарпеток були онучі, а то й газетами ноги обгортали. Діти грілися, обідали й вчилися залюбки. Книжки спочатку носили у хустці, а потім мати пошила дітям полотняні торби. Федора Іванівна завжди наказувала синам і донькам ретельно вчити уроки. Мамині прохання не пройшли дарма, всі брати й сестри отримали освіту після школи – бухгалтерську, інженерну, медичну, кондитерську, педагогічну… Всі стали вченими й добрими людьми.

Додам, що Федора Іванівна самотужки навчилася гарно шити, бо хотіла, щоб доньки й сини мали гідне вбрання, в’язати також багатодітну маму ніхто не вчив. А щодо шиття, то багато жінок навіть із сусідніх сіл замовляли у моєї співрозмовниці сукні.

Жила турботою про дітей, щоб у них все було, як у людей… Жоден шматочок тканини не пропадав у майстрині, все знаходило своє застосування. І тепер це правило незмінне.

Я цікавлюся, а чим лікували у той час дітей, адже недуг не бракувало. «Як кашляли діти, то дві буханки свіжепеченого хліба по боках покладу, щоб пропотіли», – розказує Федора Іванівна. А скільки вона зілля сушила, щоб дітей лікувати… Виростила з чоловіком синів та доньок розумними та добрими, всім у шалашах батьки весілля поробили, всіх на самостійне життя благословили.

 

Декреву роду – нема переводу

Діти подарували батькам 14 онуків, є тепер у Федори Іванівни двадцять правнуків, троє праправнуків.

«Я корєнне дерево, дочкі й сини – гілки, а внукі – гілочки, правнукі – лісточкі, праправнукі – цвєточкі, а ягод вже я не дождуса». Так поетично каже про свою велику родину моя мудра співрозмовниця.

Доки могла нагору піднятися, то ходила Федора Іванівна у церкву. Тепер молиться бабуся вдома, дотримується всіх постів. Постить також вона щоп’ятниці та щосереди. Кожного року, ще з часів війни бабуся робить подарунки для місцевого храму, ще з війни започаткувала Федора Іванівна таку традицію.

У неділю, як дочки йдуть до церкви, то чекає їх мати у рідній хаті зі смачним обідом. Пахне в оселі борщем чи смачним кулешем, кашею і салатом… Радіють діти, що є до кого йти, сісти разом за стіл і погомоніти. Як хліб святиться на столі, так материнська любов зігріває їх серця.

Душа Федори Іванівни Дем’янець – простої української жінки, багата на духовність, спогади, любов, як Україна моя багата. Як Україна моя, доля цієї жінки, непроста, багатогранна, з сонцем і дощами. Оксана Довжик і Ніна Рабчевська додають, що такі жінки, як Федора Іванівна – гордість села та України.

Що просить у Бога Федора Іванівна? Дітей, онуків, правнуків, праправнуків щасливими моя співрозмовниця бачити хоче. І Україну, землю своїх батьків, хоче ця мудра людина бачити щасливою! Дай Боже!

Щастя її родині і щастя Україні!

Люба КЛІМЧУК.