многії літа вам, Берегине

поліського фольклору

Мандрувати сторінками чиєїсь життєвої книги завше цікаво. Буває йдеш на зустріч, не знаючи людину, а виходиш натхненна, збагачена її мудрістю, зігріта душевністю та гостинністю. Ось такі емоції лишились після знайомства із залузькою хранителькою  народного фольклору Котяш Парасковією Данилівною.

Бабі Парочці, як її лагідно називають по-вуличному, є  що повідати. Бо ж на довгій ниві життя всього було вдосталь. Та попри підступи примхливої долі, вже 80 рік торує вона свій шлях з піснею та усмішкою на устах. Що-що, а веселість душі, щирість, доброзичливість, привітність жінка не згубила. Надбавши до своїх чеснот за прожиті десятиліття ще й мудрості та житейського досвіду. У тому випала нагода пересвідчитись, завітавши у гості до Параски Данилівни. Спілкувались ми впродовж кількох годин.  Переносилися спогадами туди, де минуло дитинство, гуляли подумки стежками молодості та зрілості…Свою історію моя співрозмовниця мережила співом. Адже всім серцем любила та й досі любить гарну пісню.

 

Батьки вчили жити по совісті

Кожній епосі дається своє випробування. Випало пережити чимало й поколінню Параски Данилівни. За малолітства  пізнати реалії війни. З’явилась на світ вона якраз в буремний 1940-ий, коли палала у вогні й умивалась слізьми земля. У пам’яті старенької виринає спогад одного передріздвяного вечора, як біля їхньої невеликої сільської хатини впав снаряд. Посипалась штукатурка зі стелі, вирвало двері. Але, на щастя, Бог вберіг всіх домашніх.

«Народилась я в добрій сім’ї. Не у вельми багатій, але хазяйській. Не було в нашому роду ні п’яниць, ні жуликів. Мала  дві сестри і чотири брати. Одному, правда, не судилось довге життя, помер у п’ять років. Батьки вчили жити нас по совісті. Були вони простими трударями в колгоспі. Батько довго робив їздовим на конях. Привозив людям дрова з лісу, горав городи, помагав, як в кого хазяїна не було. Ніхто про нього з старших людей нічого поганого не скаже. Мали хазяйство, бувало й по дві корови тримали», – починає свою оповідь Параска Данилівна.

Хіба ж тодішнє дитинство можна назвати безтурботним? Жадне воно було на прості дитячі забави. Адже змалку доводилось важко працювати, допомагати по господарству. Не цурались діти будь-якої роботи. Свої дитячі літа Параска Данилівна провела серед лугів. День у день збивала росу з поліських трав, випасаючи худобу. Окрім своїх корів, доручали їй й сусідських. Називали їх «займанками».

«Череди були невеликі – хто 12 корів пас, хто 15. Виганяли в шість ранку і до вечора. Так кожнісінького дня. І в дощ, і в негоду. Клейонок не було, напнешся рядюжкою, в якій кілька картоплин на обід несеш, і чекаєш поки перестане. Та й у суху погоду ноги постійно були мокрі. На лузі ж вода, а ми взуті в одних постолах. З товаришками наскубемо сіна із стожків, скрутимо його і палимо. Так гріли в осінню пору померзлі руки й ноги. Випасали  корови аж до самої зими, поки сніг не випаде. А на свято Дмитра хазяї «займанок» несли пастуху миску пшона, сало, як хто мав. Дмитровщиною це звалось. Платили за все літо сто рублів чи пуд жита (16 кілограм). Отаке було дитинство».

 

Не знали руки спокою

Натруджені руки бабусі Параски ніколи не знали спокою. Поліщуків й колись життя змушувало шукати кращої долі вдалині від дому та сім’ї. Перший раз на заробітки вона поїхала на Дніпропетровщину сапати кукурудзу й соняшник. Не було їй і 18 років. Затим побачили, наскільки наші жінки працьовиті ще не в одній області. Трудилась моя співрозмовниця від рання до смерку в колгоспах на Кіровоградщині, Полтавщині, Миколаївщині. Полола  баклажани, патисони й пастернак в Криму.

«Багато де побувала я на «сезонах». Їхали із весни і допоки закінчувались польові роботи. Десь заробляли геть мало: побудеш майже шість місяців, а додому привозиш 6 центнер зерна і якихось 30 рублів. А десь й гарно розраховували. Але було трудно. Всі роки тяжко трудилась. На роботі ніколи не увільнула, ніде не згуляла. Помагала тим, хто відставав. Бо й молоденькі приїжджали заробляти копійку, й старші».

За роки заробітчанства особливо врізався в пам’ять жінки момент, який ледь не коштував життя. Працювала тоді в Бєлгороді на буряках. Клала ніж біля навантажувальної машини – і механізм транспорту затягнув у свої лещата.

«Ті «звьоздочки», що мотались, мали бути закриті щитком. А він відпав і тракторист його не почепив. Схватило спершу за одяг. Я рвала-рвала, але з технікою марно змагатись. Далі за рожки хустки потягнуло, а потім й за коси. Йшла молодиця, кинула грудкою в кабіну до тракториста і той заглушив транспорт. Але встигло побити голову, порвати шкіру й кістки. На тому місці й досі волосся немає. Але добре, що Бог залишив живою. Повезли одразу мене без свідомості в місцеву районну лікарню. Цілий місяць там лежала. А яке ж тоді було лікування?  Нічим не мазали, тільки бинт у фурацелін мочили і прикладали. Рани мені не загоїли. Доліковувалась уже в нашій лікарні на Білій. Був тоді хороший лікар з Гуцульщини Степан Степанович. Пробував застосовувати одне, інше, щоб голова заживала. Так мені й допоміг. Після травми не могла ні на сонці бути, ні по твердому ходити. Без свідомості падала й забувати дуже стала. А коли машина поряд їхала, то такий страх нападав. Було мені тоді 46 років. Лікар Порцина порадив  судитися з тим колгоспом. Ні на перше, ні на друге засідання звідти ніхто не приїхав. Прислали тільки лист: «Судіть без нас. Колгосп вину несе». То призначили мені по 55 рублів з копійками компенсації. Платили, поки не вийшла на пенсію. Я думала, що вже не зможу робить після того. Але, дякувати Богу, трохи відійшла.  Потім ще й на «сезонах» побувала в Харкові й за Рівним. Їздила, доки колгоспи не розпались».

Така вже невтомна натура у Параски Данилівни. Встигла вона натрудити руки й спину на роботі на смолі і в ланці. Як давали гектар льону на душу, то світу за ним не бачили, згадує співрозмовниця. І рвала, і косила зілля, що після льону залишалось, і грузила, і розкладала сіно. Де тільки та сила бралась у тендітній, невеличкій ростом жінці? Та й зараз бабуся Параска не пасе задніх. Хоча й немає вже колишнього здоров’я та жвавості руху, досі дбає про господарство, минулого року навіть корову тримала, порає город, доглядає за квітами.

 

Вишита доля жіноча

Розпитую далі, як склалась  жіноча доля Параски Данилівни. І та з гіркотою каже, що всякого бувало. Як на рушникові, вишита доля була світлими й похмурими моментами, щастям і прикрощами.  Вийшла заміж у 27 років. Майбутній чоловік теж залузький, мешкав неподалік. Був найменшим у сім’ї. Тож пішла туди у невістки. Та життя поряд із свекрухою видалось геть несолодким. Старалась догоджати, віддавала кожну зароблену копійчину. Але все одно гарного відношення не діждалась. Щастя у приймах не було. Не раз лила сльози, не втямивши, чим же заслужила образи й докори. Дійшло до того, що свекруха й чоловікова сестра подали в суд на поділ майна. Тоді взялось подружжя будувати власне гніздечко. Звели будинок своїм трудом, «із своїх десяти пальців», згадує пані Параска. І самі захазяйнували.

З чоловіком прожили в парі майже до золотого весілля. П’ять років тому він відійшов у засвіти. Бог подарував поважній залужанці трьох дітей. Має й п’ятьох онуків і двох правнуків. Вони – найбільша радість жінки, найдорожчий подарунок у житті.

 

Так звучить Полісся

Втім як би не вирувало житейське море, ніколи на долю не нарікала. Ніякі перипетії не могли вгасити веселу вдачу баби Параски та любов до пісні. Скільки себе пам’ятає, завше співала. І в полі, і вдома. З піснею й жилось та працювалось легше. Завжди була душею компанії і, як сама жартує, «першим закапьорщиком». Її голос знали й цінували, адже має пісні чи не на всі випадки життя. І зараз, коли душа просить, співає.

«З дитинства була охоча до цього. І мене ніхто не вчив. От раз почую від когось пісню, і одразу переймала і слова, і мотив. Колись жодна подія не обходилась без неї. Співали всім гуртом у полі, в ланці, збирались на вечорниці. Жили важче, але веселіше».

Без зайвих прикрас скажу, що пані Параска – берегиня поліського фольклору. Знає чимало народних текстів та мотивів, хоча й ніколи на сцені не виступала. Спілкування з нею буде справжнім скарбом для тих, хто цікавиться рідним краєм. Саме тому послухати розповіді про звичаї та обряди, записати пісні до її домівки у червні навідувались рівненські етнографи. Цікавились, що ж колись співали, як жито жали, як по ягоди йшли, як весілля гуляли… Про все повідала їм шанована залужанка і гідно представила пісенне багатство свого села.

Й мені пощастило почути, як розливається голос Параски Данилівни. Народний, до щему проникливий. Так насправді  звучить Полісся.

 

Рукотворні скарби

радують очі

Вже не чути в сільських оселях монотонний гул коловороток, лежать закинуті без діла веретена, замовкли верстати. А раніше ткали в кожному домі. І в батьківській маленькій хатині  Параски Данилівни стояв ткацький агрегат. Саме там від мами пізнавала вона перші уроки цього непростого ремесла. А коли  вийшла заміж, сама взялась за виготовлення рушників, наміток, подушок, скатертин, сорочок... Скільки того всього рукотворного зараз лежить у її шафах. Тендітна бабуся показує стоси краси, через яку молодою не доспала не одну ніч. Бувало впорається з домашніми справами і до двох годин мережить барвистими кольорами тоненьке полотно. Якби довелось з-поміж розмаїття, що розстелилось перед очима, вибрати найгарнішу роботу – це було б неймовірно важко. Кожна по-своєму особлива, кожна випромінює тепло і любов, які вкладала в них авторка.

 

Головне – здоров’я і мир

Насамкінець запитую у своєї поважної співрозмовниці, яких хотілося б їй змін в Україні.

«Колись звичайного пшона  не було де купить. Їздили за мукою, манкою, пшоном, то в Барановичі, то в Трускавець, то в Лунінець. Ледь тягнула за спиною ті мішки, що важили інколи більше, ніж я. Був за велике щастя навіть хліб. Бо не мали з чого його пекти. А зараз всього маємо вдосталь. Головне, щоб тільки здоров’я було і мир в нашій країні. Хай скоріше закінчиться війна».

Після спілкування із Параскою Данилівною  вкотре переконалася, що життя – складна річ, але саме нам вирішувати, у які фарби ми його розмальовуємо. Вдячна їй за щиру розмову. Всіх благ  та міцного здоров’я шановній залужанці.

 

Леся КОНДРАТИК.