пʼятниця, 29 квітня 2016 р.

АБИ СЛУЖИТИ БОГОВІ, ЛЮДЯМ ТА УКРАЇНІ
(Передвиборчі обіцянки збуваються)
Так напевно потрібно назвати подію, що відбулася 21 квітня 2016 року в невеличкому селі Узлісся. Дякуємо громаді, що запросила нас на таку подію, як закладання першого каменю.














Перед виборами будівництво каплички в Узліссі завжди було передвиборчою обіцянкою, але минали вибори і минали обіцянки. Хочеться перш за все висловити слова подяки депутату обласної ради, Лобчуку Миколі Івановичу, який одним із перших відгукнувся і підтримав ідею будівництва каплички,  пообіцявши всіляко сприяти і по можливості допомагати. Цього дня він знайшов час і можливість бути присутнім на цій події. Жителі села подякували і очільнику Дубровицької райдержадміністрації Киркевичу Сергію Васильовичу, який через тісний робочий графік не зміг бути присутнім, хоч і мав велике бажання. Та все ж пообіцяв свою допомогу і всіляку підтримку. Слова великої вдячності жителі висловили депутату Верховної Ради України Яніцькому Василю Петровичу, депутату обласної ради та директору Висоцького лісгоспу Суховичу Віталію Миколайовичу, які теж зголосилися допомагати в будівництві. Варто сказати про те, що громада села багато років мріяла і сподівалася на будівництво каплички, а при широкій підтримці таких людей можна вже говорити про будівництво церкви, наголосили жителі села. Дуже приємно, що ми дійсно обрали тих людей, які не словом, а ділом допомагають своїм виборцям.
Відправляли службу і освячення закладання першого каменю майбутнього храму благочинний, а також священики із Бережок і Залужжя. Благочинний під час цієї події звернувся до громади зі словами підтримки і розумінням того, що «у такий складний час для держави, коли все дорожчає, ви будуєте Божий храм, в якому відбуватимуться найважливіші події в житті кожної людини. Ця обитель слугуватиме не тільки окрасою села, а стане місцем для спілкування з Богом».
Отець Василій, настоятель храму села Бережки, оголосив громаді, що храм названий на честь мучениць Віри, Надії, Любові і матері їх Софії. Що його спорудження сприятиме процвітанню і розбудові села. Святий отець висловив надію, що з будівництвом каплички межі села також будуть розростатися. Це зараз вона немов би на околиці Узлісся, але священик висловив побажання, аби з роками храм став окрасою центру для села.
Священик  церкви села Залужжя також привітав громаду села з такою визначною подією. Побажав, щоб службу в храмі відвідувало стільки ж людей, скільки було присутніх на закладанні першого каменю. Щоб від малого до великого в храмі шукали спасіння і порятунок для душі.
В спільній молитві священики просили Бога сприяти і давати сили й наснаги будівельникам, всім, хто так чи інакше сприяє чи буде допомагати в будівництві.
В своїй промові Лобчук Микола Іванович привітав людей і подякував, що мав можливість долучитися до такої святої справи. Адже як людина віруюча в Бога не міг залишатись осторонь. «Всі ви мене пам’ятаєте по поїздках до Почаївської лаври, адже я завжди вважав, що духовність – найцінніше надбання для людей», - підкреслив Микола Іванович. Депутат зазначив, що вже надавав фінансову допомогу і пообіцяв надалі по можливості також сприяти в побудові каплички.
Висловлюємо сподівання, що зовсім незабаром храм буде збудовано, а громада та всі бажаючі матимуть змогу відвідати перше богослужіння в своєму селі. Всіх, хто також бажає прислужитися Господу та ближньому, хто має таку можливість, може допомогти в такій без перебільшення історичній для Узлісся події, як спорудження Божого храму.
Всіх жителів села хотілося б привітати з наступаючим світлим Христовим Воскресінням та побажати миру і світлого неба над нашою державою
 Олександр Баньковський, с Бережки.


Людинська ЗОШ знову з перемогою

Вже багато років Людинська ЗОШ славиться своїми спортсменами в різних видах спорту. Учні школи є учасниками і переможцями районних та обласних змагань. І, мабуть, не було в районі таких змагань, турнірів, в яких наші спортсмени не взяли б участь, і не побоюсь сказати, отримали призові місця.
Команди як хлопців, так і дівчат беруть участь у турнірах з футболу та футзалу. Такі турніри проходять і на базі нашої школи. 21 квітня 2016 року відбувся щорічний традиційний турнір на кубок «Пролісок». Цього року він був присвячений пам’яті воїна АТО Юрія Сокола. На турнір були запрошені батьки воїна. Позмагатися прибули команди Дубровицького НВК «Ліцей-школа», Берестівського НВК, Висоцької ЗОШ та господарі змагань – Людинська ЗОШ. Змагання проходили по коловій системі. Боротьба, насправді, була запеклою. Учасники команд були хорошими, достойними гравцями. Але як у кожних змаганнях завжди є переможці. Отож у нелегкій боротьбі перемогу здобула команда господарів турніру, другими стали школярі із Дубровицького НВК «Ліцей-школа», третє місце посіли учні Берестівського НВК. Протягом гри було визначено кращих гравців, а саме: Мисько Павло (Людинська ЗОШ) – кращий бомбардир, Клюйко Богдан (Висоцька ЗОШ) – кращий захисник, Лисак Володимир (Берестівський НВК) – найтехнічніший гравець.
І ось настав час отримувати нагороди. Із сльозами на очах всі спостерігали, як батьки Юрія Сокола вітали переможців, вручали кубки. Можливо, сам Юрій з небес спостерігав і вболівав за нашу команду, що додало сили нашим спортсменам вибороти перше місце.
Хочеться згадати ще одного випускника нашої школи – Мелашенка Олега, який не забуває про свою рідну школу і  надав спонсорську допомогу на проведення турніру «Пролісок-2016». Організатори щиро вдячні йому за це. До зустрічі у нових турнірах.
Павло Мисько, міністр «Спорту і туризму»
учнівського самоврядування Людинської ЗОШ.







Знову там, де найбільш
потрібний Україні

Михайлу Васильовичу Лавору у квітні цього року виповнилося 55. День народження він зустрічав в Донецькій області, в зоні АТО. Вже майже рік виконує там наш земляк свій громадянський обов’язок. Маючи технічну освіту, життєвий досвід і багато навиків, Михайло Васильович долучається до багатьох нагальних справ на військовій службі. А чекають вдома у Дубровиці на захисника дружина та донька. Дружина Галина Мусіївна поділилася з нами своїми думками і переживаннями.

– Мій чоловік завжди з особливим хвилюванням дивився новини зі Сходу. Казав, що молодим, безвусим і недосвідченим хлопчакам там не місце. Воювати повинні ті, хто має у цьому навики і життєвий досвід. Отож закономірно, що не спостерігає осторонь Михайло Васильович військову дійсність в Україні. Своїм життєвим досвідом ділиться він зараз з бойовими молодшими побратимами. Нам з донькою багато про службу чоловік не розповідає. Але ми гордимося своїм чоловіком і татом, бо він там, де мають бути справжні чоловіки, захисники. З нетерпінням чекаємо його додому та просимо у Бога і для нашої рідної людини, і для всіх захисників благодаті і здоров ’ я. Звичайно, багато доводиться переживати там, на фронті. Скільки ми б не слухали про війну і не переглядали кадри з фронтових подій, до кінця не осягнемо тої дійсності. Попри все,  й у складних ситуаціях бувають приємні моменти. Цікавий позитивний випадок стався з чоловіком під час служби на Сході. Там через 40 років зустрівся він з двоюрідною сестрою, яку востаннє бачив п’ятнадцятирічним юнаком. Ледь впізнали один одного, але серце Михайла Васильовича отримало стільки позитивних емоцій. Ось така війна, найчастіше вона розлучає, але іноді й зводить.
Переконані, що про своє життя і долю Михайло Васильович міг би розповісти багато. Наприклад, про те, як 25–річним юнаком, не з розповідей чи фільмів, дізнався про реалілії Чорнобильської трагедії. Місяць працював дозиметристом у зоні відчуження. Як там було? Як у фільмі, кадри якого вимагали відточених дій і виконання наказів – діяти швидко і правильно, бо ціна помилок – твоє життя. То була інша війна: невидима і незнана. Світ довкола дихав смертю, безжалісно рахував кількість тих, хто надихався радіацією. Як багато хлопців-ліквідаторів швидко відійшли у вічність, проживши зовсім мало після Чорнобильської трагедії. Про це часто згадує Михайло Васильович, бо Чорнобильська трагедія для нього не просто дата, а частина життя.


Час дедалі більше віддаляє нас від тієї вікопомної події, коли ядерне пекло Чорнобиля розділило життя на «до» і «після». Стираються в пам’яті окремі деталі й епізоди втихомирення ядерного монстра, відходять у вічність здебільшого забуті державою і владою чорнобильці-ліквідатори, котрі врятували Землю від техногенної катастрофи.

    Біль і тривоги Чорнобиля на собі відчував протягом 30 днів і ночей і Михайло Васильвич Лавор. Сьогодні він знову там, де найбільше може прислужитися Україні, не думаючи про нагороди, відзнаки, пільги, ризикуючи власним здоров’ям і життям, гідно виконує свій громадянський обов’язок.
Футбольне майбутнє України
Чи не кожен хлопчик, дивлячись футбол, уявляє себе на місці прославлених спортсменів та мріє грати у вищому ешелоні. Втім дібратися до цієї вершини вдається одиницям. Адже стежина до футбольної кар’єри зазвичай терниста. Це підтверджують біографії легендарних футболістів, котрі, всупереч поразкам, травмам та життєвим перепонам, все-таки досягли успіху. Потрапити на «спортивний олімп», незважаючи ні на що, прагнуть і наші земляки, які, попри свій юний вік, уже зробили значні кроки на шляху до цього. Так, мало хто знає, що дубровичанин Раслан Мамелі (на фото справа) наразі грає в юнацькій команді при ФК «Дніпро», а Микола Кухаревич (на фото зліва)  із Удрицька – при ФК «Волинь».





«Насправді ці хлопці можуть бути прикладом для багатьох, –  наголосив наставник юнаків в районній ДЮСШ Роман Стрибулевич. – Раслан займався в мене два з половиною роки, за цей час не пропустив жодного тренування. Та ще й регулярно приходив самостійно практикуватись. Микола такий же наполегливий. Аби доїхати до міста, йому доводилось щоразу добиратись поїздом із села. Взагалі хлопці зі стержнем та силою волі, без котрих в спорті ніяк. Тому й зрозуміло, чому їх помітили та забрали до професійних клубів».
До слова, пан Роман розповів нам, що пошуком молодих талантів займаються так звані селекціонери. Вони мандрують всією Україною, відвідуючи змагання різних рівнів. Якщо представники клубу помічають здібну та перспективну дитину, вони домовляються з тренером або з батьками про проходження співбесіди та комплексного тестування. В разі позитивного результату, юнака запрошують на навчання. Майже при кожному великому футбольному клубі функціонує своя школа або академія. Тут кваліфіковані тренери протягом кількох  років шліфують майстерність юнаків. Заклад бере на себе витрати за харчування, проживання та екіпірування. А через певний час, навіть якщо юний талант і не стане зіркою, його завжди можна вигідно здати в оренду або навіть продати в якийсь інший клуб.
Аби добитись подібного успіху, на думку Романа Стрибулевича, окрім хисту, треба мати ще й характер та бажання трудитись. «Дитина повинна любити футбол, побільше тренуватися і працювати над собою. Тільки так можна досягти цілі», – впевнений тренер.
Він також зазначив, що в нас є достатньо талановитої молоді, яку треба возити й показувати. Втім часто на заваді стає фінансове питання. Відтак хотілося б, щоб спорт в районі став пріоритетною справою, яку підтримували б спонсори та влада. Пан Роман знову ж нагадав про відсутність нормальної бази: «ДЮСШ орендує зали, які часто не є стандартними, тому й не відповідають вимогам проведення змагань. Через це діти потім губляться та дезорієнтуються на професійних, великих полях». 
Окрім тренера, нам вдалось поспілкуватися із самими хлопцями та поцікавитись їхніми думками щодо гри у титулованих клубах.
«У ФК «Волинь» я вже 2,5 року. Враження надзвичайно хороші. На щастя, добре вписався в колектив та здобув багато хороших друзів, які підтримують мене та заряджають позитивом. Звісно, навантаження там досить велике, адже ми беремо участь у Чемпіонаті України, тому і підготовка повинна бути відповідною. Тренування маємо різні, деколи загартовуємо фізичну форму, але в більшості відпрацьовуємо технічні дії з м’ячем. Буває і теорія та розбір зіграних ігор, де тренер вказує на наші помилки. За період перебування в клубі я навчився професійно ставитися до своєї справи, окріпнув у плані характеру та в спілкуванні з людьми. За цей час було багато яскравих моментів. До них однозначно можу віднести кожен мій гол у ворота суперника, а в деяких матчах мені доводилось забивати їх кілька», – розповів Микола Кухаревич.
Хлопець висловив вдячність районній ДЮСШ, де отримав перші ази футболу, а особливо подякував Роману Івановичу, який, за словами юнака, і відправив його у світ професійного спорту. Микола зауважив, що було б добре, якби не лише в Дубровиці, але й по селах працювало побільше секцій, котрі мали б на меті зацікавлювати та залучати дітей і молодь до спорту. Наостанок він зізнався, що прагне стати сильним футболістом. «А зараз мені залишається наполегливо та невпинно працювати і, думаю, результат таки буде», –підсумував хлопець.
Лише позитивні емоції і в Раслана Мамелі: «Граю за юнацьку команду ФК «Дніпро» уже 5 місяців. Тут добра база та умови. Також в нас хороший тренер, з яким швидко знайшли спільну мову. Він і вислухає, і пояснить все доступно. Маємо посиленні тренування, що проходять два рази в день». Майбутні плани у юнака досить амбітні, він мріє потрапити до іспанської футбольної команди «Реал Мадрид».
Андрій Шевченко почав грати в основному складі «Динамо», коли йому ледве виповнилось 18. Ще раніше дебютував у «Шахтарі»  Сергій Ребров. У сімнадцятирічному віці почали свою футбольну кар’єру  Андрій Ярмоленко та Євген Коноплянка. Миколі Кухаревичу зараз 15, Раслану Мамелі – 14. Тож, можливо, і ми незабаром будемо спостерігати за професійним злетом наших земляків. Принаймні, щиро цього їм бажаємо.
Леся КОНДРАТИК.


«МИ ВСІ ТУТ «ЧОРНОБИЛЬЦІ»…
Коли Світлана Алексієвич в 1997 році видала свою чергову книгу «Чорнобильська молитва», письменницю оголосили в колишньому Союзі персоною нон-грата. Хоча нобелівська лауреатка в своєму творі не давала жодних оцінок – просто записувала розповіді очевидців Чорнобильської аварії, її ліквідаторів. Настільки моторошно звучали оповіді цих звичайних українців та білорусів, що сповна скуштували не лише гіркого чорнобильського полину, а й цинізму тодішньої владної верхівки. З часу аварії минуло три десятки літ, однак проблеми Чорнобиля досі не втратили актуальності, а розповіді тих, хто того чорного літа 1986-го вступив у двобій з «мирним атомом», мало кого залишають байдужим.
Нещодавно мені довелося побувати на засіданні «круглого столу», зініційованого міським головою Богданом Микульським та головою громадської організації «Союз. Чорнобиль. Україна» Олександром Матвієвичем для обговорення насущних питань ліквідаторів аварії на ЧАЕС. До речі, такий захід відбувся тут за тридцять років аж… вперше. До честі міської ради, кожному з ліквідаторів знайшлися цього разу не тільки теплі слова, а й пам’ятні подарунки – як наголосив пан Микульський: «Не від себе особисто, від усієї вдячної громади міста». Вшанували хвилиною мовчання тих, кого вже нема серед нас.














«На жаль, тридцяті роковини по аварії принесли мало втіхи для ліквідаторів – людей, котрі врятували не лише Україну, а й всю Європу. Чомусь наша держава мало цінує тих, хто в фатальну мить жертвує заради неї здоров’ям та життям. Вражає та кількість задавнених проблем, з якими звертаються ліквідатори до міської влади. Складається враження, що на багато років про цих людей напросто забули», – сказав на початку зустрічі Богдан Микульський.
«Ми не вимагаємо до себе особливого ставлення чи надзвичайної уваги. Але частенько на наші слова про те, що брав участь в ліквідації аварії на ЧАЕС, чуємо цинічне: «Ми всі тут – «чорнобильці». Сьогодні в цій залі зібралося не надто багато моїх побратимів, хоча кількість ліквідаторів в районі – досить велика. Напевно, люди просто зневірилися в усьому. Великим «сюрпризом» під тридцятирічні роковини стало особисто для мене президентське вето на законі, що повертав «чорнобильцям» частину пільг. Гірко це для нас, бо побували на такій війні, де кожен отримав ушкодження – вони невидимі, але даються взнаки й через роки. Тож, напевно, на елементарну людяність ліквідатори заслуговують куди більше, ніж раз на рік – 26 квітня», – висловився Олександр Матвієвич.
Хочу навести читачам фрагменти розповідей наших земляків-ліквідаторів.
«Аварія сталася 26 квітня, а Горбачов лише 28-го спромігся зібрати пленум, щоб вирішити, як діяти далі. Захід вже бив на сполох, а ми проводили першотравневу демонстрацію, ловили рибу й варили на природі юшку. Другого травня я вже був у «зоні». Вивозили худобу в радгоспі «Прип’ятський». Совісні військові наказували слідкувати за дозами накопичення, а були й такі, що жалієшся на недугу – тільки рукою махне. Великі зірки, що прилітали сюди з короткотерміновими візитами, сторонилися, боялися, що «підхоплять» від нас радіації. Цікавилися, як часто міняємо распіратори та спецодяг. Ми лише знизували плечима. Костюми хімзахисту, які видали, були гірше душогубки. Спека стояла на вулиці неймовірна, дощові хмари не допускали, боялися, що ізотопи захоплять ще більше територій й в такому костюмі працювати було нестерпно». (Згадували й таке).
«Викликали нас до військкомату чоловік сорок, більш спритні «знайшли» потрібні аргументи, щоб уникнути мобілізації в «зону». А нас, 15-ро молодих та безпечних, повезли автобусом. Спекотно, на душі неспокій, але усвідомлення небезпеки не було. Привезли на Житомирщину в пересилочний табір. Переодяглися в спецівки й в «зону». Будували табір-зимівник для наступних бригад. Пригадую, з ніг валяєшся, а тягаєш мішки з цементом. Молодий був, гарячий, думалося, що це все тимчасово. Хлопці, що біля реактора працювали, пригадую, все злитки свинцю приносили – казали на вудку добре». (Анатолій Мунько).
«Нас, працівників міліції, ще «простіше» відправляли. Зібрав начальник особовий склад, сказав, що в Чорнобиль поїдуть молоді, хай обтешуться. Всього з райвідділу побувало там 10 чоловік, на жаль, шестеро з них вже нині покійні. Моторошні порожні Прип’ятські вулиці й досі інколи зринають у снах. Спочатку хоч покинуті свійські тварини інколи пробігали, а згодом мисливці відстріляли всю живність. Ми інспектували, щоб ніхто не сховався від евакуації. Зайдеш на покинуте подвір’я, постукаєш палицею по дверях: «Егей, дядьку, ви є?». Хоча видно, що давно нема тут нікого, трава неприм’ята. Єдиною профілактикою від радіації був алкоголь. Принаймні така думка в «зоні» пропагувалася. Але лінія партії на «тверезість» суперечила цьому. Тож інколи такі подвірні обходи ставали нам в нагоді. Запримітиш на подвір’ї «міточку», якою завбачливі господарі позначали  закопаний від міліції самогон, легенько штрикнеш палицею в це місце й наштовхнешся на бутиль. Ото й тягнеш в табір, щоб й хлопців «підлікувати». А взагалі тоді жартували, що до Овруча вже спиртного поблизу «зони»  не лишилося». (Василь Олексійовець).
«Частенько хизуються, мовляв, був в Чорнобилі, а потім проколюють на звичайнісінькій дрібниці: як там називали «дозу»? Радіація – кажуть. Насправді ж поміж собою ми говорили: нахватався «шитіків» чи «радіків». Щоправда, видали нам дозиметри-ручки одноразові. Відпрацюєш зміну й дивишся – а на дозиметрі все по нулям. Радієш, що пронесло, Бог відвернув. Вже потім знайомі дозиметристи підказали, що ці апаратики не були активовані…». (Віктор Малафей).
«Дружина мала ось-ось народжувати, я «афганець», аж тут повістка на Чорнобиль. За добу зібрався й в дорогу. Бо спробував був відмовитися, так хотілося дочекатися вдома народження первістка – аж воєнком: «Під трибунал захотів?». Поїхав. У Прип’ять в’їжджаєш, дев’ятиповерхівка, а у вікні – величезна лялька, немов дитина покинута. Й морозом по шкірі сипнуло, хоч за плечима – війна». (Іван Грицюк).
«У 1982 повернувся з Афганістану. А через чотири роки новий «екстрім» намалювався – Чорнобиль. Я накази не звик обговорювати, раз треба, то треба. Привезли на місце вночі. Запитуємо, де можна розміститися. «Заходьте до будь-якої хати». Зайшли в дім – чистота після Пасхи, накрохмалені вишивані подушки на ліжку, білосніжна білизна. Як були з дороги так й ввалилися на постіль, ноги вже не тримали від утоми». (Михайло Вабіщевич).
«Приїхав після відрядження на «фірму», начальник запитує, де роба, що тобі видавали? Як де – вдома. Її утилізувати треба, кажу. Нічого не знаю, відповідає. Попрати – й на склад».
«Потрапив кілька років тому до лікарні з інфарктом. Думав групу виробити – то з Чорнобилем не пов’язали, якби до 1991 року, кажуть лікарі… А те, що ліквідатор, вже ніхто не враховує…». (Іван Гречко).
«Лежав у «Чорнобильській» лікарні – таку кипу паперів треба зібрати, щоб підтвердити, що захворювання пов’язане з аварією, не з моїм здоров’ям впоратися з таким завданням»… (Василь Тимошок).
«До 2000-го ми ще мали якісь поблажки та увагу від держави. Пригадую, приїхав на курорт до Дніпродзержинська. Сформували з нас, ліквідаторів, окрему зміну в їдальні. Харчували за годину до інших. Кухарі перешіптувалися: «Це – «світлячки». (Олександр Матвієвич).
Розповіді ліквідаторів – це ніби своєрідне продовження «Чорнобильської молитви». Минають роки, змінюються уряди й цілі держави, але ті, хто порушують чорнобильські питання, досі непочуті й знову неугодні.

Людмила РОДІНА.
Задля нас усіх, України і цілої планети























26 квітня у нашому районі пройшли заходи, приурочені 30-й річниці аварії на Чорнобильській АЕС. Керівники району та ліквідатори поклали квіти до знака загиблим унаслідок ліквідації аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Нагадаємо, що в Дубровиці він розташований поблизу відділку МНС.
У районному будинку культури пройшла зустріч чорнобильців-ліквідаторів з головою райдержадміністрації Сергієм Киркевичем та головою районної ради Миколою Кухарцем. Говорили про сьогодення наших земляків, які стали на захист рідної землі від чорнобильського лиха. Очільники району пообіцяли ліквідаторам всебічну підтримку у вирішенні їх злободенних проблем. Працівники культури району підготували змістовну програму з метою вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Поспілкуватися з ліквідаторами, висловити їм свою повагу та вдячність цього дня приїхав депутат Верховної ради України Василь Яніцький. Звертаючись до присутніх у залі, він зауважив, що, на жаль, Президент України наклав вето на ухвалений Верховною Радою України закон, що відновлює чорнобильцям низку пільг, та повернув його до парламенту зі своїми пропозиціями.
Нагадаємо, 17 березня 2016 р. Рада ухвалила закон «Про внесення змін до закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (щодо соціального захисту постраждалих осіб)».
Цим законом планувалося відновити категорії зон радіоактивного забруднення та уточнити періоди і час проживання громадян у зонах гарантованого добровільного відселення. Тим, хто проживає там, планували повернути право першочергового безоплатного надання санаторно-курортних путівок або одержання компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування.
Йшлося й про те, що неповнолітнім дітям і/або дружині померлого ліквідатора аварії 1-ї категорії, незалежно від наявності причинного зв’язку смерті з Чорнобильською катастрофою, надаватимуться пільги, якими користувався померлий, а також одноразова компенсація за втрату годувальника, а надалі – щомісячна компенсація. Народний депутат висловив сподівання, шо у цьому році цей закон все ж вступить у дію, і буде віднайдено задля його реалізації у державі потрібних півтора мільярда гривень.
Василь Яніцький підтримав наших ліквідаторів цього дня і матеріально.
На спільному фото на згадку поряд з народним депутат і керівниками району – серйозні чоловіки, за плечима яких нелегкий пройдений життєвий шлях, боротьба з недугами, які породив Чорнобиль. 30 років тому зовсім молодими людьми вони пройшли крізь пекло Чорнобиля (за силою вибуху це склало 300 Хіросим) задля нас усіх, України і цілої планети.

Любов КЛІМЧУК.