середу, 1 грудня 2021 р.

 


І «ЦУКЕРОК», Й «ДИВО САДУ» ТЕПЕР ВИСТАЧИТЬ НА ВСІХ

Наприкінці минулого року на шпальтах «Дубровицького вісника» був опублікований мій матеріал «За «цукерками» – на… грядку», а дещо раніше була публікація «Диво саду» на вашій дачі». Сподіваючись, що вони будуть цікавими для читачів газети, я розповідав про деякі перспективні сорти помідорів з високими смаковими якостями, які вирощую на своїй дачі. Одним з таких був «Диво саду», який вирощую вже декілька років і жодного разу не підвів. Отож приємно ним задоволений, адже є від чого: плоди дуже красиві, круглі, червоні, вагою іноді й до кілограма, стійкі до фітофтори, а врожайність – до 20 кілограмів з куща. Особливо вражають їхні смакові якості: вони заслуговують найвищої оцінки. Помідори цього сорту ідеальні для салатів, а смак томатного соку з них просто неперевершений! Без перебільшення, цей сорт – справжнє диво!

Але справжньою окрасою грядок і рекордсменом за вагою, красою і, особливо, за своїми смаковими якостями, як і сорт «Диво саду», став середньостиглий, з насиченим червоно-оранжевим кольором і красивою формою плодів, томат «Цукерки Вірджинії». Цей сорт, який прийшов до нас з однойменного штату США, добре прижився і на українській землі. Рослини і плоди не хворіють, а врожайність – до 30 кілограмів з куща. Але найголовніше – ці томати теж дуже солодкі, не розтріскуються, довго зберігаються на кущах і, навіть, будучи зірваними, тривалий час не втрачають своїх смакових якостей. Напевно, саме тому їх і назвали цукерками. Адже, спробувавши цей помідор, інакше й не скажеш. Саме про цей сорт я розповів у другому матеріалі.

Оскільки я зібрав чималу кількість насіння цих сортів, тож запропонував безкоштовно поділитися ним з городниками, читачами «Дубровицького вісника».

 

Та, чесно кажучи, я аж ніяк не сподівався на такий великий потік листів. І в результаті не всі бажаючі змогли отримати насіння помідорів цих сортів. І хоча жоден адресат не залишився поза увагою (їм надіслав насіння іншого сорту), та все ж кожен прагнув придбати саме якийсь із цих двох сортів. До речі, я навіть отримав декілька листів від вдячних городників, які були задоволені як «Дивом саду», так і «Цукерками Вірджинії» уже на власній грядці.

Отож, враховуючи наявну ситуацію, цьогоріч я зібрав значно більшу кількість насіння помідорів саме цих сортів і з задоволенням поділюся ними з кожним бажаючим: надішлю потроху зерняток усім, хто вкладе у лист підписаний конверт із марками та надішле мені за адресою: А.І. Сенчуку, вул. М. Небаби, 100, кв. 27, м. Чернігів-5, 14005, і буду щиро радий, якщо й на вашому городі чи дачній ділянці влітку з’являться чи то «Цукерки Вірджинії», чи «Диво саду» і порадують своїм незвичайним смаком вас і, особливо, ваших дітей. І тоді за цукерками можна буде ходити не тільки до магазину, але й на грядку.

До речі, за цей час свою колекцію помідорів поповнив новинками і я, а цього року випробував їх на власній дачній ділянці.

Не можу не розповісти про один, з поки що рідкісних на Україні, і моїх найулюбленіших томатів – середньостиглий високоврожайний сорт «Церква». Йому більше 100 років, і прийшов він до нас з Америки. За легендою, цей сорт вирощували кілька поколінь ченців в одному з храмів. Плодоносить «Церква» до самих заморозків, а зірвані в жовтні бурі помідори лежать на підвіконні до грудня. Це один з небагатьох сортів, який може похвалитися плодами – справжніми важкоатлетами: найменший важить не менше півкілограма. І таких томатів за сезон на одному кущі зав’язується до 30 штук.

Щороку тішать своєю екзотично-казковою «розмальовкою» такі цікаві сорти, як «Зірка Техасу», «Королівська краса», «Загадка природи» та «Пір’їна Жар-птиці», які створюють на грядці красу і настрій. Ці помідори дійсно ніби з казки й до того ж великі, красиві і високоврожайні, а щодо своїх смакових якостей – то просто неперевершені! А «змагаються» з ними у красі високорослі, середньостиглі 100-грамові помідори «Кавунчик» та «Медово-мармуровий» з неймовірно красивим жовто-червоно-оранжевим забарвленням. Плодоносять же вони до самої осені, стійкі до захворювань. Та й врожайність висока і стабільна. Отож, раджу саджати їх обов’язково.

Своїм оригінальним кольором та високими смаковими якостями також вражають помідори сортів «Зеро», «Біла королева» та «Білий восковий». Перший – ранньостиглий низькорослий сорт, плоди круглі, великі, червонооранжеві, з високим вмістом цукру, а два інших – середньоранні, цінність яких: невибагливість до вирощування, стійкість до перепадів температури, стабільна врожайність, рекомендуються для дієтичного харчування. Плоди ж також дуже солодкі, практично білого кольору, м’ясисті, вагою до 400 грамів. До речі, білі помідори мають велике дієтичне значення, показані при алергії, хворобах органів травлення, а також маленьким дітям.

 І коли вже мова зайшла про лікувальні властивості помідорів, то тут неперевершеним буде сорт «Здорове життя», який по праву займає чільне місце на моїй помідорній грядці. Це – ранній високорослий і надзвичайно продуктивний сорт, плоди вагою до 30-40 грамів, червоні, високої якості і неповторного смаку, багатогронові з 10-15 помідорів у кожному гроні. Це найсолодший з усіх чері-помідорів з найвищим вмістом вітамінів. І, як стверджують фахівці, цей сорт має підвищений вміст лікопину, який є протипухлинним засобом і називають його протираковим помідором.

Словом, сортів помідорів є дуже багато, як кажуть, на всі смаки і вподобання. Та дійсно неперевершеними, як на мене, все ж є сорти «Диво саду» і «Цукерки Вірджинії». Тож повторюсь: якщо комусь із читачів «Дубровицького вісника» не вистачило насіння одного з цих двох сортів чи, можливо, хтось щойно дізнався про них і хоче й собі придбати, я із задоволенням поділюсь. Що для цього потрібно – читайте вище. Але не зволікайте, а то раптом знову не вистачить…

Анатолій СЕНЧУК.

 

 




«У пісні – душа

нашого народу»

На одній із вулиць села Велюнь розмістилась невеличка хатина Субота Миколи Олексійовича. На його обійсті побувало чимало гостей. Приїжджали збирачі фольклору з Рівного, Львова, Польщі… І з усіма сивочолий хранитель народної творчості радо ділився піснею. Досі вона живе у його душі. Може завдяки цьому й не скорився Микола Олексійович літам та двом інфарктам. У свої 85 років ще браво виглядає. Не розгубив він за прожиті десятиріччя скромності та щирості. У тому випала нагода й нам пересвідчитись, завітавши на гостину до поважного велюнця та послухавши історію про його довгу й подекуди тернисту життєву стежку.

Зростав довгожитель у багатодітній сім’ї. Батькам потом й мозолями діставався шматок хліба. Важка праця замолоду зірвала здоров’я тата, й у 45 років звела його в могилу. Мати лишилась сама з сімома дітьми на руках. Ще будучи малим хлоп’ям, Миколі Олексійовичу довелось йти заробляти копійку. З семи років пас корови. Кожного дня, з ранньої весни до морозів, гнав займанок через болота до лісу. Ті постійно мокрі ноги у постолах й донині йому згадуються. Нормального взуття не було де добути. От і мусив наплітати собі щовесни до ста пар лозових «личаків».

«Особливо трудно жилося, коли розпочалася війна, –перегортає у пам’яті чергову сторінку герой нашої розповіді – Вночі навідувались партизани, а в день – гітлерівці. Якось забрали німці з десяток молодих чоловіків. Матері на наступний день понесли їм їсти, а ті вже Богу душу віддали. Розстріляли парубків ні за що.  Село бомбили з дев’ятої ранку, і до самого заходу сонця. Снаряди  долітали до людських осель. Нашу корову вбило, і хату развалило. Зостались без годувальниці і даху над головою. Мусили в чужих жити по сусідству. Аж після війни відбудували свій дім. Страшні були часи. А ще страшніше, що історія повторюється, і знову гримлять вибухи та свистять кулі. Немає нічого ціннішого за мир. Хай він скоріше запанує в нашій країні».

Отак війна і щоденна робота украли дитячі роки  у Миколи Олексійовича. Не мала тодішня дітвора розкоші безтурботного  дитинства. До 14 років випасав худобу, а потім одразу пішов в колгосп працювати. Чи скоріше рабувати від зорі до зорі фактично задарма. У повоєнний період живих грошей там і не бачили. Гнули спину за трудодні. П’ять копійок і 200 грам зерна отримували лише в кінці року. Як виживали, одному Всевишньому відомо.

Після служби в армії на Півночі знову повернувся в село. Звив сімейне гніздечко з дівчиною, що жила майже по сусідству. Разом хазяйнували, дбали для сім’ї, тримали завше чимале господарство. Разом й в колгоспі тяжко трудились від рання до смерку. Має Микола Олексійович 35 років колгоспного стажу. Був і їздовим на конях, і на тракторі працював, і колгоспну худобу випасав. Ніколи не сидів без діла. Завжди для натруджених мозолястих рук знаходив заняття. Раніше майстрував гарні доладні кошики та граблі. Та й зараз у свої солідні літа рубає дрова та може зладнати добротний реманент. У селі треба все вміти.

Здається, в кілька речень вмістилось все життя. А скільки за цими сухими фактами біографії було свят та буднів, прикрощів та приводів для щастя, зрештою скільки було музики та пісень…

Крізь роки проніс Микола Олексійович творчу віддушину. Ще хлоп’ям почув, як заїжджий музика з Білорусії вміло вигравав на гармошці. І так ці переливи запали йому в душу,  що зародилось палке бажання й собі освоїти народний інструмент. Йому в селі завжди була відведена особлива роль. Гармонь ставала найпершою помічницею для співів і танців. З нею закохувались, одружувались, сумували, веселились, ходили фронтовими дорогами, зустрічали з далеких шляхів дорогих серцю людей і гостей. Де лунала гармошка – там вирувало свято! Відомо, що наприкінці літа 1941-го для підняття бойового духу червоноармійців було відправлено 12 тисяч гармошок, а восени того ж року – вже близько 60 тисяч інструментів! Така була директива наркомату оборони.

На свою першу гармошку малий Микола заробив власним трудом. Люди віддячили за попас корів, і на ті копійки батьки  купили йому сякий-такий інструмент. Старенький, потертий, зі своєю історією. Та це не заважало хлопцю із азартом відкривати для себе світ музики. Нікому було його навчити, тому сам брав інструмент у руки і старанно перебирав пальцями. «Йду, бувало, на пасовище і гармошку з собою несу, – з усмішкою пригадує гармоніст. – Корови пасуться, а я тренуюсь. Не було в мене блокнота для пісень. Вловлював мелодії на слух. Що почую, те міг заграти й заспівати».

Згодом хист Миколи Олексійовича неабияк прислужився людям. Один за одним його кликали  зіграти на весіллях. І не тільки у Велюні, а й в сусідніх селах і районах. Скільки разів його гармошка додавала темпу танцям, змушувала пари жвавіше кружляти в польці чи краков’яку, не може й приблизно порахувати. Але скрізь сільського музику шанували. Своїми запальними мелодіями він допомагав струдженим людям хоча б на трохи забутись про турботи, повеселитись й натанцюватись досхочу. 

«Колись  весілля гуляли три дні. Хай не так пишно, як зараз,  але душевно. Люди після війни гуртувались, були один за одним. Разом плакали, раділи, працювали,  співали... Йшли в поле з піснею, з нею рвали льон, з нею і вертались. З часом наш колгосп приєднали до Миляч. То миляцький голова все говорив  своїм: «Подивіться на велюнців, їдуть в ланку і співають. Аж здалеку чути». А які були гарні колишні пісні, скільки в них сенсу і емоцій. З сучасними геть не порівняти. У пісні – душа нашого народу. Приємно, що є люди, які стараються зберегти цю душу, мандруючи Україною і записуючи  фольклор».

Бог обдарував нашого героя, окрім таланту гармоніста,  ще й чудовим голосом.  До армії співав у сільському хорі. На ентузіазмі хлопці й дівчата збирались у хатині, бо клубу не мали в селі, й розучували народні  композиції. Раз на тиждень навідувався до них знаний баяніст Петро Степанюк. З приємністю згадує сивочолий співрозмовець, як їздили виступати в район і зайняли там друге місце. Чимало років Микола Олексійович прославляв Господа й у церковному хорі. Загалом знає дуже багато пісень, здається, його пам’ять зберігає репертуар на всі випадки життя. Тож недаремно привертає увагу етнографів.

Та головним надбанням Миколи Олексійовича є 8 дітей, 19 онуків та 22 правнуки. Доньки та сини розлетілись по світу. Дехто продовжує його справу. Музичний талант перейняв син Олексій, який мешкає зараз в Заслуччі. Він грає на баяні та виступає з новоствореним колективом місцевого сільського клубу. Онук Сашко продовжує дідове захоплення і грає вже на теперішніх сучасних весіллях. Гордиться дідусь й онукою, яка в Білорусії закінчила музучилище і вчить дітей гри на баяні. Ще одна онучка Людмила плекає культурне життя у Велюні, працюючи у місцевому клубі.

Одним зі складників рецепту свого довголіття чоловік називає саме добрих дітей, а ще каже – важливо не запускати себе і морально не падати духом.

...Дивлюсь відео, записане  етнографічною експедицією, на якому лине народна пісня з вуст  Миколи Олексійовича. І здається, що нема тих років, що вони зостались десь там, між сторінками паспорта. Мелодія ллється рікою і наповнює серце сивочолого дідуся молодечим завзяттям та енергією.

Народні  пісні та звичаї – це те, що єднає і живить дерево людського роду. Без народної творчості може загубитися сучасна культура будь-якої нації, бо коли пересихають багаті народні джерела, черствіють серця й душі людей. живе пісня – живе душа.

Леся КУЗЬМИЧ.

 

 





«ІТИ ПО ЖИТТЮ З ДОБРОМ»

Слава молодіжної льонарської ланки Марії Ютовець із КСП «Промінь» колись гриміла на всю Дубровиччину. Молода, вродлива, усміхнена, невтомна ланкова, здається, народилася двожильною. Всюди встигала, дарма, що двоє малолітніх доньок на руках, і чоловік від світанку до вечора – також на роботі. Сама тепер дивується, де й ті сили тоді бралися. Але на той час вона встигала всюди, і її наснаги вистачало для усіх. «Тридцять сім жінок налічувала моя рільнича ланка. Я наймолодша з-поміж них. Чужа по суті в Орв’яниці, бо народилася та виросла в Заслуччі, а сюди прийшла в невістки. Але на роботі я знайшла й справжніх подруг, й порадниць, й наставниць. Довгий час моя ланка й була мені ще однією родиною», – згадує своє становлення в якості ланкової Марія Іванівна.

 

ПРО ЖИТТЯ

Життя прожити – не поле перейти… А скільки тої ріллі у Марії Іванівни під ногами стоптано. Не кажіть вже про пережите… «Я завжди старалася тримати себе міцно в кулаці. Що на серці чи на душі – то тільки моє. На людях – усміхнена, жартівлива, привітна. Було й таке, скрутила хвороба, кішки на душі шкребуть, а пожаліти себе не можу. Не привчена до такого. До роботи, до самопожертви – так. А от жалості до себе немає. Попросити – то для мене гірше всього. За когось – горло перегризу. Собі ж якщо треба – десь язик до гортані прилипає. Так привчена – всі свої проблеми вирішувати самотужки, ні на кого не покладаючись. І ще завжди дотримуюся принципу, що все іде на краще. Якщо певна ситуація в житті трапилася, отже, так і повинно було бути. Я мала це пройти, це пережити. Тому в кожному випробуванні теж потрібно віднаходити позитив. Ну, трапилося щось прикре – це ще один життєвий урок, який маєш засвоїти і винести й з цього щось позитивне», – розмірковує тепер героїня нашої розповіді. А й дійсно має достойне життєве кредо – все що нас не вбиває, робить нас тільки сильнішими!

 

ПРО ДОЛЮ та ПОКЛИКАННЯ

Марія Іванівна каже, що ніколи особливо не задумувалася над тим, як складеться доля. Знала, що багато чого в ній залежатиме особисто від неї. Після школи працювала заслуцька юнка Марійка Корінь в сільгоспхімії, там познайомилася з вродливим орв’яницьким парубком Іваном Ютовцем, який там шоферував. Між молодими людьми виникли почуття, побралися. «Хіба колись хтось зважав на статки наречених? Я й припустити не могла, щоб запитати на той час в Івана, а що мають твої батьки, чи буде у нас окреме житло, скільки зарплати приноситимеш? Ми обранця відчували серцем, і заміж виходили за тих, хто припав до душі. А вже в останню чергу йшлося про матеріальне. Всього наживали своїми руками. Й роботи не шукали якоїсь особливої. Просто знали, що маєш трудитися, аби заробити свій шматок хліба». Марійка не планувала працювати в сільському господарстві. Після одруження влаштувалася в Сварицевичі на цегельний завод. З нуля його починали. Важкі то були заробітки, з мозолями приходила кожна копійка. А потім знайшлася в молодого подружжя донечка Галочка, згодом ще одна – Ніночка. Якось в сусідки гуляли синове весілля. Марія там теж допомагала столи накривати. Так заведено тоді було – домашнє частування, а якщо добрий сусід – то перший помічник. От і зговорилися між ділом з тодішнім бригадиром рільничників, який одразу помітив неабиякі організаторські здібності молодої жінки, чи не хотіла б стати ланковою? Без довгих роздумів, одразу пристала на ту пропозицію. І з головою поринула в нову роботу. Чоловік ще й досі жартує: думав, що одружився на простій дівчині, аж виявилося на знатній льонарці.

Адже відтоді все життя закрутилося в надзвичайному вирі. «У нас керівник особливий. Андрій Кулик – сам великий аграрний романтик і нас умів запалити такою ж жагою до роботи. Він на місці не сидів ніколи, все експериментував, за день, бувало, де тільки не зустрінеш його: у тракторі, у комбайні, на луках, у полі. Всі тоді так жили в колгоспі – головним вважався спільний результат. І у мене були такі дні, коли за роботою нічого не бачила – бо могла прийти додому  вночі, коли вже всі сплять, а піти на роботу, коли ще сплять, – особливо, коли здавали льон…».

Траплялися й справжні курйози. Ще й досі Марія Іванівна заходиться сміхом, коли пригадує один з них. Якось задумали дівчата підвищити урожайність льонотрести оригінальним способом – вкрасти трохи снопів з лану сусіднього бережницького колгоспу. Підговорили хлопців-шоферів, щоб, як споночіє, були напоготові.  Ну й вночі «пішли на діло». Працювали з таким завзяттям, з таким піднесенням, з комсомольським вогником. Не одну машину накидали снопів й перевезли на середину свого лану. Добряче впрівши за роботою, з відчуттям великої перемоги поїхали досипати ті кілька годин, що ще могли втяти з тої ночі.

Аж яке було ранком розчарування, що так ударно трудилися потемки, виявляється, марно. В тій гарячці, щоб не бути зненацька захопленими на крадіжці, переплутали межі, й просто перевезли з однієї своєї ділянки льон на іншу. Отак афера й провалилася…

Бували й інші кумедні робочі моменти, від згадки про які у Марії Іванівни й досі в очах спалахують пустотливі іскорки. «Важка у нас була праця. Але я хотіла б знову повернутися в той час. Бо ми тоді були іншими… А може це просто ностальгія за молодістю?».

 

ПРО ДОСВІД

У кожного в житті є моменти, коли важко, але доводиться це проходити і рухатися далі. Не тримати в душі зла. Бо воно спалює людину. Марія Іванівна – людина світла, в її душі немає сутінків ненависті чи злоби. «По життю іти треба з добром, – каже вона. – Так прожили мої батьки, так заповідаю жити своїм донькам та онукам я».

Траплялися моменти, коли її не сприймали як відповідального працівника, через те, що жінка. Був у житті цієї мудрої людини такий період, коли працювала заправником в машинно-тракторній бригаді. Мало хто вірив, чи не зможе тут впоратися… Це виявлялося не в якихось критичних розмовах, а в певному скептичному ставленні. Втім, і тут Марія Іванівна довела, що їй можна довірити будь-яку ділянку. «Згодом вже керівник господарства довіряв мені й запчастини замовляти. Ми з ним завжди знаходити спільну мову. Багато хороших рис, як поводити себе з іншими, перейняла від Андрія Євтуховича. Він завжди сприймався як людина слова. А справжньою й щирою подругою стала наша голова профспілкового комітету Лідія Миколаївна Скибан. Це людина, з якою я можу обговорити будь-яку життєву ситуацію, знаю, дасть слушну пораду, по-сестринськи насварить, якщо треба». 

Зараз, перебуваючи вже на заслуженому відпочинку, Марія Іванівна теж не сидить без діла. Вони з чоловіком займаються заготівлею молока від населення.

ПОРАДИ та ПОБАЖАННЯ МОЛОДИМ ЛЮДЯМ

Ми спілкувалися якраз в День працівників сільського господарства. Марія Іванівна вже його не святкує, хоча професію хлібороба вважає найсвятішою на землі. «Це раніше було наше професійне свято найшановнішою датою. Для колгоспників організовувалися найпишніші концерти та проливалася злива подарунків. Я й сама як передовик виробництва побувала тоді в туристичних подорожах в Болгарії. Їздила на виставку досягнень народного господарства до столиці. Тепер все відійшло в минуле. Ніби й не було такого зовсім. Колишні наші лани, де буяли синім цвітом льони, розділені на окремі латочки. Інколи болить душа від того, що життя прожили у важкій праці, а чи й згадає хто про це. Але стараюся знаходити втіху в нових яскравих життєвих моментах. Розумію, що вороття назад вже не буде. Та й чи працював би так тепер хто, як ми колись? Молоді обирають інший життєвий шлях. Все менше людей знаходять покликання в роботі біля землі. Але, вірю, із часом, з роками, багато знайдуть віддушину в простій селянській праці, а там і досвід  поступово набудеться. Знання повинні бути у людини обов’язково, однак головне – вона має сама хотіти чогось навчитися. Якщо люди захочуть навчитися, то навчаться. Бо й є задля чого. Розумієте, коли бачиш, як сходить хліб, то це як переживаєш нове народження…».

Людмила РОДІНА.

 

 



Підсумовуємо здобутки.

Чекаємо нових перемог

Пройшли учнівські олімпіади з навчальних предметів, особливостями яких у зв’язку із адміністративно-територіальною реформою, карантинними заходами за рішенням департаменту освіти і науки Рівненської обласної державної адміністрації було розділення І етапу олімпіад на шкільний та міжшкільний тури. Відтак за завданнями Рівненського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти учні виконували завдання у закладах освіти, а на рівні територіальної громади працювало журі з кожного предмета, яке оцінювало роботи переможців шкільного туру олімпіад.

Про результати міжшкільного туру учнівських олімпіад розмовляємо з Тетяною Федорівною Таборовець, інспектором з методичної роботи відділу освіти, культури, туризму та спорту Дубровицької міської ради.

 

Тетяно Федорівно, як активно учні закуладів освіти громади взяли участь в олімпіадах цього рівня? До змагань з яких предметів наші юні земляки проявили найбільший інтерес?

У ІІ (міжшкільному) турі І етапу Всеукраїнських учнівських олімпіад із 17-ти навчальних предметів взяли участь 548 учнів (144 – міських, 404 – сільських закладів освіти) 6-11 класів із 23-х закладів загальної середньої освіти Дубровицької громади.

Найчисельнішими були міжшкільні олімпіади з математики (62 учасники), української мови і літератури (63 учасників), історії (51), біології (50), хімії (47), географії (42), фізики (49 учнів). Стабільним залишається інтерес школярів до олімпіад з іноземних мов, зросла в порівнянні з попередніми роками кількість учасників олімпіад з інформаційних технологій, трудового навчання, астрономії. Усього учасниками районного туру олімпіад завойовано 305 призових місць (55,7 % від складу учасників): І-х – 64, ІІ-х – 100, ІІІ-х – 141. Із них учнями закладів освіти міста здобуто 97 призових місць (31,8 %), учнями сільських шкіл – 208 призових місць (68,2 %). Закладами І-ІІІ ступенів завойовано 263 (86,2 %), закладами І-ІІ ступенів – 42 призових місця (13,8 %), що значно більше попередніх учнівських олімпіад (36 призових місць, 9 %).

Представники яких закладів освіти цьогоріч стали найуспішнішими в олімпіадах цього рівня?

Найкращі результати  показали учнівські команди Дубровицького навчально-виховного комплексу «Ліцей-школа» (53 призових місця, причому 38 з них – перші), Дубровицьких загальноосвітніх шкіл  № 2 (27 призових місць) та № 1 (17), Селецького імені О.Ващишина (41), Колківського та Берестівського (по 20 призових місць), Залузького (19), Сварицевицького опорного (29 призових місць), Орв’яницького (17), Велюнського імені О.Ярмоліча ЗЗСО (10 призових місць), Бережківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів (14 призових місць). Успішними були виступи учнівських команд закладів І-ІІ ступенів: Заслуцького навчально-виховного комплексу (9 призових місць), Зеленської філії Сварицевицького опорного закладу (6 призових місць), Крупівської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів (5 призових місць).

Значно зросли у порівнянні з попередніми олімпіадами якісні результати участі в олімпіадах школярів Великоозерянського навчально-виховного комплексу, Кривицької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів.

Здобули призові місця у 16-ти із сімнадцяти олімпіад учні Дубровицького навчально-виховного комплексу «Ліцей-школа», у 15-ти олімпіадах – учні Селецького закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів імені О.Ващишина, у 13-ти – Дубровицької школи № 2, в 11–ти – Колківського та Сварицевицького закладів освіти, у 10–ти олімпіадах – Дубровицької загальноосвітньої школи № 1 та Берестівського закладу загальної середньої освіти, у 9-ти олімпіадах – учні Залузького та Орв’яницького закладів загальної середньої освіти.

Розкажіть про найуспішніших учасників, які гідно представили свої заклади у кількох олімпіадах.

57 учасників міжшкільного туру І етапу олімпіад здобули по кілька призових місць. З Дубровицького навчально-виховного комплексу «Ліцей-школа»: по 2 призових місця – Коркош Ніка (з української мови, літератури та з математики), Ютовець Вікторія (з біології та математики), Король Олександра (з біології та обслуговуючої праці), Семенчук Юлія (з англійської мови та історії), Кушнір Олександр (з інформатики та фізики), Бабан Валентин (з біології, хімії), Давидчук Анастасія (з географії, екології), Черпак Іван - 3 призових місця (з історії, астрономії, фізики).

Із Селецького закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів імені О.Ващишина по кілька призових місць здобули: Мухін Іван (з математики та хімії), Радчук Вікторія (з географії та історії), Адамчук Артур (3 призових місця –  з фізики, математики, інформаційних технологій), Островець Владислав (7 призових місць – з біології, інформаційних технологій, історії, математики, англійської мови, російської мови та літератури, фізики), Єрмійчук Анна (5 призових місць – з української мови та літератури, географії, англійської мови, російської мови та літератури, інформаційних технологій), Чудік Тетяна (2 призових місця – з біології, екології), Ютовець Ольга (3 призових місця – з географії, обслуговуючої праці, основ правознавства), Ващишина Леся (2 призових місця – з інформатики, математики), Хомич Софія (4 призових місця – з астрономії, інформаційних технологій, російської мови та літератури, фізики).

Заслуцький навчально-виховний комплекс «Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад» гідно представили: Бруяка Анатолій (3 призових місця –  з математики, хімії, фізики), Таборовець Віталій (3 призових місця з біології, історії, фізики).

Вишневська Марія  із Зеленської філії Сварицевицького опорного закладу здобула 2 призових місця (з української мови, літератури та хімії).

Гарні знання з кількох предметів продемонстрували  учні Берестівського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів: Красько Аліна (3 призових місця – з математики, біології, української мови та літератури), Чирон Ольга (з біології та німецької мови), Кохан Надія (з історії, української мови та літератури), Клюйко Богдан ( з географії, математики).

Перемоги Залузькому опорному закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів принесли: по 2 призових місця – Гайдиш Ангеліна (з української мови, літератури та історії), Котяш Юлія (з історії, російської мови та літератури), Котяш Ангеліна (5 призових місць - з біології, англійської мови, історії, російської мови та літератури, хімії).

Велюнський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів імені О.Ярмоліча гідно представили Шугалевич Вікторія (3 призових місця – з біології, фізики, української мови та літератури), Охмак Анастасія (4 призових місця – з української мови та літератури, географії, біології, історії).

Дубровицька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 1 пишається такими здобутками: Волошина Ілона (3 призових місця – з біології, історії, хімії), Семенюк Владислав (3 призових місця – з біології, інформатики, хімії), Богельська Вікторія (2 призових місця – з математики та основ правознавства), Книгиницька Мар’яна (3 призових місця – з української мови та літератури, англійської мови, біології).

Дубровицьку загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів № 2 гідно представили її талановиті учні: по 2 призових місця – Чернюк Богдан (з географії та інформатики), Колдун Владислав (з фізики, української мови та літератури), Воробйов Віктор (з інформатики та інформаційних технологій), Грезенталь Валентин (3 призових місця – з біології, інформатики, фізики). Герасимчук Ірина (4 призових місця з англійської мови, історії, основ правознавства, екології).

 Гарні здобутки у Сварицевицького опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів: по 3 призових місця – Сергійчук Ліза (з англійської мови, математики, історії), Гольц Вікторія (з української мови та літератури, англійської мови, історії), по 2 призових місця – Крупко Оксана (з фізики та хімії), Воронко Ольга (з географії, основ правознавства), Чудінович Артем (з інформатики та математики), Крупко Іван (з фізики та технічної праці), Чудінович Світлана  з біології, хімії).

Учениця Крупівської загальноосвітньої шкли І-ІІ ступенів Лясковець Ірина здобула 2 призових місця (з історії та німецької мови).

У Колківський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів призові місця принесли: по 2 – Олещук Ольга (з англійської мови та з української мови і літератури), Мороз Тетяна (з історії, основ правознавства), Котяй Марія (з російської мови та літератури, астрономії), Котяй Софія (3 призових місця – з англійської мови, російської мови та літератури, історії), Яцута Марія (3 призових місця  – з німецької мови, екології, основ правознавства).

Дем’янець Марія здобула 3 призових місця (з української мови та літератури, історії, основ правознавства) для Лютинського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів.

Бережківську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів на олімпіадах гідно представили: по 2 призових місця – Костючок Наталія (з географії та англійської мови), Тушич Анастасія (з географії, англійської мови), Олексієвець Валерія (з української мови та літератури, географії).

Красько Вікторія здобула 3 призових місця (з української мови та літератури, математики, обслуговуючої праці) для Орв’яницького закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів, Шапор Юлія 3 призових місця (з географії, математики, німецької мови) – для Мочулищенського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів.

Чим буде насичений грудень для здобувачів освіти нашої громади?

67 учнів-переможців міжшкільних олімпіад стануть учасниками ІІ (районного) етапу Всеукраїнських учнівських олімпіад з навчальних предметів, які відбудуться у грудні 2021 року.

Попереду – територіальний етап Міжнародних конкурсів знавців української мови імені Петра Яцика та мовно-літературного конкурсу імені Тараса Шевченка, конкурс-захист науково-дослідних робіт учнів-слухачів Малої академії наук. А ще – напружена праця і керівників закладів освіти щодо створення умов для розвитку обдарованих учнів, і педагогів, і їх вихованців з поглиблення знань та в пошуковій роботі, у творчих проєктах. Тож нехай успіх супроводжує усіх, хто формує інтелектуальну еліту Дубровицької громади.

Розмовляла Люба Клімчук.

На світлинах – учасники олімпіад з Дубровицької ЗОШ №1 (на стор. 1).

Працює предметне журі на олімпіаді з української мови та літератури.

 

 

 


ГОЛОВА ДЕРЖЛІСАГЕНТСТВА ЮРІЙ БОЛОХОВЕЦЬ ПРО УКРУПНЕННЯ ЛІСГОСПІВ У РАМКАХ РЕФОРМУВАННЯ ГАЛУЗІ

 

Тезисно про головне:

1. ДЕРЖЛІСАГЕНТСТВО ВИСТУПАЄ ЗА НЕДОПУЩЕННЯ ПРИВАТИЗАЦІЇ У ЛІСОВОМУ СЕКТОРІ.

Підкріплюємо слова реальними діями. Наша команда ініціювала внесення лісгоспів до переліку об’єктів, що не підлягають приватизації, згідно з урядовим законопроєктом № 4020 «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» (додаток № 5). Крім цього, Лісовий кодекс України у частині 2 статті 16 трактує, що ліси на землях державної та комунальної власності, спеціалізовані лісогосподарські підприємства не є об’єктами державно-приватного партнерства згідно із Законом України «Про державно-приватне партнерство», зокрема об’єктами концесії згідно із Законом України «Про концесію».

2. ГОЛОВНА МЕТА РЕФОРМИ – ЦЕ РОЗВИТОК ЛІСОРЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ, ПІДВИЩЕННЯ ЕКОЛОГІЧНИХ СТАНДАРТІВ ТА ОТРИМАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ВИГОДИ У ВИГЛЯДІ СТАЛОГО ЗРОСТАННЯ.

Очевидно, що сьогодні стан ведення лісового господарства потребує адаптації до сучасних запитів із боку суспільства.

Реформування передбачає оновлення нормативно-правової бази, збільшення фінансування, узгодженості дій органів державної та місцевої влади, чіткого розподілу повноважень, формування фінансово стійких та конкурентоспроможних державних лісогосподарських підприємств. Крім того, ми активно працюємо над діджиталізацією галузі і переводимо послуги в онлайн.

Але найскладнішим питанням є оптимізація лісгоспів.

Ефективність підприємства, яке веде господарство на площі 10-15 тисяч гектар, недостатньо висока. Тому сьогодні здійснюється системна трансформація сфери лісогосподарювання для забезпечення нової якості ведення лісового господарства на всіх рівнях.

3. УКРУПНЕННЯ ЛІСГОСПІВ: НАШ ОФІС – ЦЕ ЛІС, А НЕ АДМІНБУДІВЛІ.

За яким принципом відбувається оптимізація лісгоспів?

Першочергове завдання лісівників – збереження існуючих і створення нових високопродуктивних насаджень.

Ключовими аспектами в об’єднанні лісгоспів були далеко не тільки економічні показники. При прийнятті рішення враховано більше десяти параметрів діяльності лісогосподарських підприємств, серед яких соціальні, адміністративні, виробничі, безпекові, рекреаційні, інвестиційні умови. Особливу увагу ми звертали на доцільність розташування адміністративно-управлінського корпусу майбутнього об’єднаного підприємства, зважаючи на: географічне розташування, економічну розвиненість  району, територіальне сполучення та інші фактори, зокрема можливості швидкого реагування на виникнення лісової пожежі.

Крім показників діяльності підприємств, були враховані також потенційні загрози їхньої господарській діяльності в майбутньому, для прикладу зменшення розрахункової лісосіки за рахунок заповідання земель лісогосподарського призначення. З метою врахування особливостей та специфіки кожного регіону територіальні органи Держлісагентства опрацювали та надали можливі шляхи оптимізації діючих лісогосподарських підприємств для покращення у майбутньому організації й управління виробничо-господарською діяльністю та поліпшення фінансового стану підприємств.

Що стосується принципів об’єднання підприємств, то рішення приймалося індивідуально по кожному підприємству, враховуючи специфіку кожного регіону, на основі комплексу показників діяльності лісогосподарських підприємств.

Зазначимо, що в середньому адміністративні витрати на одну «контору» становлять близько 7 млн. грн./рік (127 підприємств, які будуть об’єднані* 7 млн./рік = це додатково 890 млн. грн. на розвиток).

4. СПЕЦІАЛІСТИ І ДАЛІ ПРАЦЮВАТИМУТЬ У ГАЛУЗІ.

Філософією Держлісагентства у процесі реформування є зміна акцентів із «фінансування контори» на «фінансування лісу», тобто створення точок зростання економічної активності на основі об’єднаних лісогосподарських підприємств, які стануть драйверами розвитку цих територій.

У процесі припинення діяльності перебувають 127 державних лісогосподарських підприємств, з яких внаслідок реорганізації буде звільнено близько 950 працівників і працівниць. Це лише 2% від загальної чисельності по галузі.

Зараз у лісовій галузі фактично працює 42 000+ тисяч людей. При цьому ми маємо 3235 вакансій!

Деякі професії банально втратили свою актуальність через науково-технічний прогрес. Наприклад, виробничий процес, при якому на нижній склад доставляються деревні хлисти з подальшим розкряжуванням на сортименти бензопилами, є економічно недоцільним та операційно нелогічним. Лише за рахунок цих операцій по ДП «Дубровицький лісгосп» собівартість продукції можна зменшити на 10 млн. 231 тис. грн.

Сучасний лісівник – людина з профільною освітою. Він працює в лісі, а не в конторі, немов у палаці. У руках лісівника – смартфон, у кожному лісництві є інтернет.

5. ПОДАТКИ ЗАЛИШАЮТЬСЯ ГРОМАДАМ.

Деякі територіальні громади висловлюють стурбованість із приводу можливої втрати податкових надходжень до місцевих бюджетів від державних лісогосподарських підприємств через їхню реорганізацію.

Будьте впевнені: податки залишаються громадам!

Місцеві податки та збори, які платять державні лісогосподарські підприємства сьогодні, і після реформування будуть сплачуватися до бюджетів тих самих громад, сільських та селищних рад, оскільки головні структурні підрозділи (лісництва) не ліквідуються та не об’єднуються.

Тобто рентна плата за спеціальне використання лісових ресурсів та податок за лісові землі відповідно до діючого законодавства і далі буде перераховуватися до місцевого  бюджету за місцезнаходженням лісової ділянки.

Податок на доходи фізичних осіб (ПДФО), нарахований працівникам структурних підрозділів (лісництв, нижніх складів тощо), перераховуватиметься до місцевого бюджету за місцезнаходженням такого підрозділу.

Підприємствами галузі за 10 місяців 2021 року сплачено 5,5 млрд. грн., що на 2 мільярди грн. більше аналогічного періоду.

За 10 місяців 2021 року державні лісогосподарські підприємства Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства сплатили податків і внесків у розмірі 660,5 млн. грн. зокрема:

– до Зведеного бюджету – 522,8 млн. грн. (на 144,6% більше минулого року),

– Єдиного соціального внеску – 137,7 млн. грн. (на 158,8% більше відповідного періоду минулого року).

Пресслужба Рівненського ОУЛМГ.

 

 






















21 листопада українці повсюдно згадують і вшановують тих, хто у двох революціях виборював нам право на незалежність і демократію, відстоював наші свободу та суверенітет у зоні бойових дій.

 

Напередодні у Дубровиці також відбувся меморіальний захід. Вшанування подвигу учасників Помаранчевої та Революції Гідності, покладання квітів та запалення лампадок пройшло біля пам’ятного знаку «Героям Небесної Сотні» (сквер Небесної Сотні).

Учасник тих вікопомних подій міський голова Богдан Микульський акцентував актуальність процесу перетворення України й подякував дубровичанам за активну позицію. Адже вже у грудні 2013 року в місті відбулися перші віче, де засудили ганебні намагання тодішньої влади створити поліцейську державу в Україні.  Тоді відстоювати національні свободу та гідність на столичний Майдан поїхали й наші земляки. Богдан Михайлович вручив подяку за незламність духу та високий патріотизм активній учасниці Революції Гідності Валентині Баньковській. Пам’ять Героїв Небесної Сотні та всіх, хто віддав життя за незалежність та територіальну цілісність нашої Батьківщини, вшанували хвилиною мовчання. Проникливою видалася тематична композиція, яку підготували працівники культури.

Ми повинні назавжди запам’ятати: Революція Гідності стала трансформаційним, героїчним і драматичним феноменом для України. Український народ довів свою відданість свободі, свою гідність, заплативши однак за такі цінності найвищу ціну – життям 107 учасників акції протесту, Героїв України, яких ми тепер називаємо небесною Сотнею. 

 



Сьогодні у світі святкують День Подяки

 

Кожен четвертий четвер листопада в США відзначають День подяки (Thanksgiving Day) – найважливіший для американців день після Різдва та Великодня. Це свято з’явилося завдяки першим англійським переселенцям – протестантам, що не визнавали англіканську церкву, спробували прижитися в Голландії, але в кінці-кінців плюнули на все те діло й ризикнули переселитися до Нового Світу.

21 листопада 1620 року 102 людини й дві собаки, а також 25 членів екіпажу на галеоні «Мейфлауер» причалили до берегів Америки. На жаль, їхнім попередникам-колонізаторам не пощастило – у 1607 році, в перший же рік поселення в Америці, від холодів та браку їжі загинули 440 з 500 поселенців Джеймстауну (Массачусетс).

Зими тоді були сурові, полювати і вирощувати овочі бідолахи не вміли (де вони виросли? Навіть я подужаю виростити бурячок на борщ), то за перший рік теж мало не віддали Богу душі. Так як гуцулів, лемків та бойків ще в Америці не було, то над колоністами змилосердились місцеві індіанці і навчили тримати сапу в руках. На наступний рік пілігрими зібрали добрий урожай.

У зв’язку з цим у тодішнього (і першого) губернатора колоністів Вільяма Бредфорда народилася ідея віддати хвалу Богу за чудесний порятунок: для цього в листопаді 1621 року новоспечені американці влаштували бенкет, на який запросили в тому числі і близько 100 індіанців племені, яке врятувало їх від голоду. Це і був перший в історії День подяки.

Однак, зо 150 з гаком років свято було неофіційним: його відзначали від випадку до випадку. Національним же День подяки став у 1789 році. Справа в тому, що саме в XVIII столітті з’явилася така держава, як США, а, як відомо, будь-яка молода держава потребує своїх власних звичаїв і традицій. Тому першим національним святом було вирішено зробити День подяки і відзначати його щорічно 26 листопада: відповідний указ підписав перший американський президент Джордж Вашингтон. В 1941 році Конгрес США прийняв документ, який закріпив за торжеством четвертий листопадовий четвер.

Традиції. Святковий обід – це чи не найголовніший атрибут свята. Він збирає навколо себе цілі сім’ї та вважається символом добробуту й процвітання кожної родини.

Головною стравою є, звичайно, індичка. Традиційно її потрібного готувати власноруч, усією родиною. Цікаво, що ця «пташка» є основою святкового столу не просто так. За легендою, це була єдина дичина, яку могли вполювати перші поселенці. Спеціально до Дня Подяки по усій країні вирощують близько 50 тисяч індичок, щоб кожна родина мала можливість прикрасити цією стравою свій стіл. Зазвичай, її фарширують яблуками чи гарбузом, запікають в духовці та подають з овочевим гарніром – зеленим горошком, кукурудзою, картоплею. Вважають, що всі ці овочі були на святковому столі першого Дня Подяки. До того ж, готують спеціальну підливу до індички.

Окрім індички, на столі обов’язково має бути солодка картопля, журавлиновий або журавлиново-апельсиновий соус та гарбузовий пиріг.

До речі, перед тим як приступити до трапези, всі члени сім’ї, як правило, дякують Богові і один одному за все хороше, що сталося з ними за останній рік.

Ще однією традицією Дня подяки є «помилування» індички. Ця церемонія проводиться на галявині біля Білого дому напередодні торжества. На ній, як правило, крім президента Сполучених Штатів присутні дві індички: головна винуватиця торжества – «національна індичка» і її дублер – «віце-індичка» (на випадок якщо з першим птахом щось трапиться і він з переляку «склеїть ласти»). В ході церемонії американський лідер за традицією зачитує указ про помилування головної індички країни (її заступницю, як правило, теж залишають в живих), а потім щасливицю відправляють в зоопарк, де та й живе до тих пір, поки не помре природною смертю.

До речі, «національну індичку» і «віце-індичку» вибирають звичайні американці. Для цього Білий дім щороку проводить спеціальне голосування, в ході якого бажаючим пропонується вибрати кращу птицю з 30 пернатих кандидатів. Така собі «Міс Індичка США».

Крім цього напередодні Дня подяки прийнято робити добрі справи. Зокрема, дуже популярна серед благодійників роздача безкоштовних обідів та одягу для бідних та бездомних: таким чином нужденним бодай на цей день прагнуть подарувати відчуття свята. 

Також традиційними в цей святковий листопадовий день є костюмовані паради.

Таким чином, США святкує 400 і один рік з часу прибуття пілігримів до Нового світу.

Веселих прийдешніх свят, любі друзі!

Ольга Руда.