«ІТИ ПО ЖИТТЮ З ДОБРОМ»

Слава молодіжної льонарської ланки Марії Ютовець із КСП «Промінь» колись гриміла на всю Дубровиччину. Молода, вродлива, усміхнена, невтомна ланкова, здається, народилася двожильною. Всюди встигала, дарма, що двоє малолітніх доньок на руках, і чоловік від світанку до вечора – також на роботі. Сама тепер дивується, де й ті сили тоді бралися. Але на той час вона встигала всюди, і її наснаги вистачало для усіх. «Тридцять сім жінок налічувала моя рільнича ланка. Я наймолодша з-поміж них. Чужа по суті в Орв’яниці, бо народилася та виросла в Заслуччі, а сюди прийшла в невістки. Але на роботі я знайшла й справжніх подруг, й порадниць, й наставниць. Довгий час моя ланка й була мені ще однією родиною», – згадує своє становлення в якості ланкової Марія Іванівна.

 

ПРО ЖИТТЯ

Життя прожити – не поле перейти… А скільки тої ріллі у Марії Іванівни під ногами стоптано. Не кажіть вже про пережите… «Я завжди старалася тримати себе міцно в кулаці. Що на серці чи на душі – то тільки моє. На людях – усміхнена, жартівлива, привітна. Було й таке, скрутила хвороба, кішки на душі шкребуть, а пожаліти себе не можу. Не привчена до такого. До роботи, до самопожертви – так. А от жалості до себе немає. Попросити – то для мене гірше всього. За когось – горло перегризу. Собі ж якщо треба – десь язик до гортані прилипає. Так привчена – всі свої проблеми вирішувати самотужки, ні на кого не покладаючись. І ще завжди дотримуюся принципу, що все іде на краще. Якщо певна ситуація в житті трапилася, отже, так і повинно було бути. Я мала це пройти, це пережити. Тому в кожному випробуванні теж потрібно віднаходити позитив. Ну, трапилося щось прикре – це ще один життєвий урок, який маєш засвоїти і винести й з цього щось позитивне», – розмірковує тепер героїня нашої розповіді. А й дійсно має достойне життєве кредо – все що нас не вбиває, робить нас тільки сильнішими!

 

ПРО ДОЛЮ та ПОКЛИКАННЯ

Марія Іванівна каже, що ніколи особливо не задумувалася над тим, як складеться доля. Знала, що багато чого в ній залежатиме особисто від неї. Після школи працювала заслуцька юнка Марійка Корінь в сільгоспхімії, там познайомилася з вродливим орв’яницьким парубком Іваном Ютовцем, який там шоферував. Між молодими людьми виникли почуття, побралися. «Хіба колись хтось зважав на статки наречених? Я й припустити не могла, щоб запитати на той час в Івана, а що мають твої батьки, чи буде у нас окреме житло, скільки зарплати приноситимеш? Ми обранця відчували серцем, і заміж виходили за тих, хто припав до душі. А вже в останню чергу йшлося про матеріальне. Всього наживали своїми руками. Й роботи не шукали якоїсь особливої. Просто знали, що маєш трудитися, аби заробити свій шматок хліба». Марійка не планувала працювати в сільському господарстві. Після одруження влаштувалася в Сварицевичі на цегельний завод. З нуля його починали. Важкі то були заробітки, з мозолями приходила кожна копійка. А потім знайшлася в молодого подружжя донечка Галочка, згодом ще одна – Ніночка. Якось в сусідки гуляли синове весілля. Марія там теж допомагала столи накривати. Так заведено тоді було – домашнє частування, а якщо добрий сусід – то перший помічник. От і зговорилися між ділом з тодішнім бригадиром рільничників, який одразу помітив неабиякі організаторські здібності молодої жінки, чи не хотіла б стати ланковою? Без довгих роздумів, одразу пристала на ту пропозицію. І з головою поринула в нову роботу. Чоловік ще й досі жартує: думав, що одружився на простій дівчині, аж виявилося на знатній льонарці.

Адже відтоді все життя закрутилося в надзвичайному вирі. «У нас керівник особливий. Андрій Кулик – сам великий аграрний романтик і нас умів запалити такою ж жагою до роботи. Він на місці не сидів ніколи, все експериментував, за день, бувало, де тільки не зустрінеш його: у тракторі, у комбайні, на луках, у полі. Всі тоді так жили в колгоспі – головним вважався спільний результат. І у мене були такі дні, коли за роботою нічого не бачила – бо могла прийти додому  вночі, коли вже всі сплять, а піти на роботу, коли ще сплять, – особливо, коли здавали льон…».

Траплялися й справжні курйози. Ще й досі Марія Іванівна заходиться сміхом, коли пригадує один з них. Якось задумали дівчата підвищити урожайність льонотрести оригінальним способом – вкрасти трохи снопів з лану сусіднього бережницького колгоспу. Підговорили хлопців-шоферів, щоб, як споночіє, були напоготові.  Ну й вночі «пішли на діло». Працювали з таким завзяттям, з таким піднесенням, з комсомольським вогником. Не одну машину накидали снопів й перевезли на середину свого лану. Добряче впрівши за роботою, з відчуттям великої перемоги поїхали досипати ті кілька годин, що ще могли втяти з тої ночі.

Аж яке було ранком розчарування, що так ударно трудилися потемки, виявляється, марно. В тій гарячці, щоб не бути зненацька захопленими на крадіжці, переплутали межі, й просто перевезли з однієї своєї ділянки льон на іншу. Отак афера й провалилася…

Бували й інші кумедні робочі моменти, від згадки про які у Марії Іванівни й досі в очах спалахують пустотливі іскорки. «Важка у нас була праця. Але я хотіла б знову повернутися в той час. Бо ми тоді були іншими… А може це просто ностальгія за молодістю?».

 

ПРО ДОСВІД

У кожного в житті є моменти, коли важко, але доводиться це проходити і рухатися далі. Не тримати в душі зла. Бо воно спалює людину. Марія Іванівна – людина світла, в її душі немає сутінків ненависті чи злоби. «По життю іти треба з добром, – каже вона. – Так прожили мої батьки, так заповідаю жити своїм донькам та онукам я».

Траплялися моменти, коли її не сприймали як відповідального працівника, через те, що жінка. Був у житті цієї мудрої людини такий період, коли працювала заправником в машинно-тракторній бригаді. Мало хто вірив, чи не зможе тут впоратися… Це виявлялося не в якихось критичних розмовах, а в певному скептичному ставленні. Втім, і тут Марія Іванівна довела, що їй можна довірити будь-яку ділянку. «Згодом вже керівник господарства довіряв мені й запчастини замовляти. Ми з ним завжди знаходити спільну мову. Багато хороших рис, як поводити себе з іншими, перейняла від Андрія Євтуховича. Він завжди сприймався як людина слова. А справжньою й щирою подругою стала наша голова профспілкового комітету Лідія Миколаївна Скибан. Це людина, з якою я можу обговорити будь-яку життєву ситуацію, знаю, дасть слушну пораду, по-сестринськи насварить, якщо треба». 

Зараз, перебуваючи вже на заслуженому відпочинку, Марія Іванівна теж не сидить без діла. Вони з чоловіком займаються заготівлею молока від населення.

ПОРАДИ та ПОБАЖАННЯ МОЛОДИМ ЛЮДЯМ

Ми спілкувалися якраз в День працівників сільського господарства. Марія Іванівна вже його не святкує, хоча професію хлібороба вважає найсвятішою на землі. «Це раніше було наше професійне свято найшановнішою датою. Для колгоспників організовувалися найпишніші концерти та проливалася злива подарунків. Я й сама як передовик виробництва побувала тоді в туристичних подорожах в Болгарії. Їздила на виставку досягнень народного господарства до столиці. Тепер все відійшло в минуле. Ніби й не було такого зовсім. Колишні наші лани, де буяли синім цвітом льони, розділені на окремі латочки. Інколи болить душа від того, що життя прожили у важкій праці, а чи й згадає хто про це. Але стараюся знаходити втіху в нових яскравих життєвих моментах. Розумію, що вороття назад вже не буде. Та й чи працював би так тепер хто, як ми колись? Молоді обирають інший життєвий шлях. Все менше людей знаходять покликання в роботі біля землі. Але, вірю, із часом, з роками, багато знайдуть віддушину в простій селянській праці, а там і досвід  поступово набудеться. Знання повинні бути у людини обов’язково, однак головне – вона має сама хотіти чогось навчитися. Якщо люди захочуть навчитися, то навчаться. Бо й є задля чого. Розумієте, коли бачиш, як сходить хліб, то це як переживаєш нове народження…».

Людмила РОДІНА.