«У пісні – душа

нашого народу»

На одній із вулиць села Велюнь розмістилась невеличка хатина Субота Миколи Олексійовича. На його обійсті побувало чимало гостей. Приїжджали збирачі фольклору з Рівного, Львова, Польщі… І з усіма сивочолий хранитель народної творчості радо ділився піснею. Досі вона живе у його душі. Може завдяки цьому й не скорився Микола Олексійович літам та двом інфарктам. У свої 85 років ще браво виглядає. Не розгубив він за прожиті десятиріччя скромності та щирості. У тому випала нагода й нам пересвідчитись, завітавши на гостину до поважного велюнця та послухавши історію про його довгу й подекуди тернисту життєву стежку.

Зростав довгожитель у багатодітній сім’ї. Батькам потом й мозолями діставався шматок хліба. Важка праця замолоду зірвала здоров’я тата, й у 45 років звела його в могилу. Мати лишилась сама з сімома дітьми на руках. Ще будучи малим хлоп’ям, Миколі Олексійовичу довелось йти заробляти копійку. З семи років пас корови. Кожного дня, з ранньої весни до морозів, гнав займанок через болота до лісу. Ті постійно мокрі ноги у постолах й донині йому згадуються. Нормального взуття не було де добути. От і мусив наплітати собі щовесни до ста пар лозових «личаків».

«Особливо трудно жилося, коли розпочалася війна, –перегортає у пам’яті чергову сторінку герой нашої розповіді – Вночі навідувались партизани, а в день – гітлерівці. Якось забрали німці з десяток молодих чоловіків. Матері на наступний день понесли їм їсти, а ті вже Богу душу віддали. Розстріляли парубків ні за що.  Село бомбили з дев’ятої ранку, і до самого заходу сонця. Снаряди  долітали до людських осель. Нашу корову вбило, і хату развалило. Зостались без годувальниці і даху над головою. Мусили в чужих жити по сусідству. Аж після війни відбудували свій дім. Страшні були часи. А ще страшніше, що історія повторюється, і знову гримлять вибухи та свистять кулі. Немає нічого ціннішого за мир. Хай він скоріше запанує в нашій країні».

Отак війна і щоденна робота украли дитячі роки  у Миколи Олексійовича. Не мала тодішня дітвора розкоші безтурботного  дитинства. До 14 років випасав худобу, а потім одразу пішов в колгосп працювати. Чи скоріше рабувати від зорі до зорі фактично задарма. У повоєнний період живих грошей там і не бачили. Гнули спину за трудодні. П’ять копійок і 200 грам зерна отримували лише в кінці року. Як виживали, одному Всевишньому відомо.

Після служби в армії на Півночі знову повернувся в село. Звив сімейне гніздечко з дівчиною, що жила майже по сусідству. Разом хазяйнували, дбали для сім’ї, тримали завше чимале господарство. Разом й в колгоспі тяжко трудились від рання до смерку. Має Микола Олексійович 35 років колгоспного стажу. Був і їздовим на конях, і на тракторі працював, і колгоспну худобу випасав. Ніколи не сидів без діла. Завжди для натруджених мозолястих рук знаходив заняття. Раніше майстрував гарні доладні кошики та граблі. Та й зараз у свої солідні літа рубає дрова та може зладнати добротний реманент. У селі треба все вміти.

Здається, в кілька речень вмістилось все життя. А скільки за цими сухими фактами біографії було свят та буднів, прикрощів та приводів для щастя, зрештою скільки було музики та пісень…

Крізь роки проніс Микола Олексійович творчу віддушину. Ще хлоп’ям почув, як заїжджий музика з Білорусії вміло вигравав на гармошці. І так ці переливи запали йому в душу,  що зародилось палке бажання й собі освоїти народний інструмент. Йому в селі завжди була відведена особлива роль. Гармонь ставала найпершою помічницею для співів і танців. З нею закохувались, одружувались, сумували, веселились, ходили фронтовими дорогами, зустрічали з далеких шляхів дорогих серцю людей і гостей. Де лунала гармошка – там вирувало свято! Відомо, що наприкінці літа 1941-го для підняття бойового духу червоноармійців було відправлено 12 тисяч гармошок, а восени того ж року – вже близько 60 тисяч інструментів! Така була директива наркомату оборони.

На свою першу гармошку малий Микола заробив власним трудом. Люди віддячили за попас корів, і на ті копійки батьки  купили йому сякий-такий інструмент. Старенький, потертий, зі своєю історією. Та це не заважало хлопцю із азартом відкривати для себе світ музики. Нікому було його навчити, тому сам брав інструмент у руки і старанно перебирав пальцями. «Йду, бувало, на пасовище і гармошку з собою несу, – з усмішкою пригадує гармоніст. – Корови пасуться, а я тренуюсь. Не було в мене блокнота для пісень. Вловлював мелодії на слух. Що почую, те міг заграти й заспівати».

Згодом хист Миколи Олексійовича неабияк прислужився людям. Один за одним його кликали  зіграти на весіллях. І не тільки у Велюні, а й в сусідніх селах і районах. Скільки разів його гармошка додавала темпу танцям, змушувала пари жвавіше кружляти в польці чи краков’яку, не може й приблизно порахувати. Але скрізь сільського музику шанували. Своїми запальними мелодіями він допомагав струдженим людям хоча б на трохи забутись про турботи, повеселитись й натанцюватись досхочу. 

«Колись  весілля гуляли три дні. Хай не так пишно, як зараз,  але душевно. Люди після війни гуртувались, були один за одним. Разом плакали, раділи, працювали,  співали... Йшли в поле з піснею, з нею рвали льон, з нею і вертались. З часом наш колгосп приєднали до Миляч. То миляцький голова все говорив  своїм: «Подивіться на велюнців, їдуть в ланку і співають. Аж здалеку чути». А які були гарні колишні пісні, скільки в них сенсу і емоцій. З сучасними геть не порівняти. У пісні – душа нашого народу. Приємно, що є люди, які стараються зберегти цю душу, мандруючи Україною і записуючи  фольклор».

Бог обдарував нашого героя, окрім таланту гармоніста,  ще й чудовим голосом.  До армії співав у сільському хорі. На ентузіазмі хлопці й дівчата збирались у хатині, бо клубу не мали в селі, й розучували народні  композиції. Раз на тиждень навідувався до них знаний баяніст Петро Степанюк. З приємністю згадує сивочолий співрозмовець, як їздили виступати в район і зайняли там друге місце. Чимало років Микола Олексійович прославляв Господа й у церковному хорі. Загалом знає дуже багато пісень, здається, його пам’ять зберігає репертуар на всі випадки життя. Тож недаремно привертає увагу етнографів.

Та головним надбанням Миколи Олексійовича є 8 дітей, 19 онуків та 22 правнуки. Доньки та сини розлетілись по світу. Дехто продовжує його справу. Музичний талант перейняв син Олексій, який мешкає зараз в Заслуччі. Він грає на баяні та виступає з новоствореним колективом місцевого сільського клубу. Онук Сашко продовжує дідове захоплення і грає вже на теперішніх сучасних весіллях. Гордиться дідусь й онукою, яка в Білорусії закінчила музучилище і вчить дітей гри на баяні. Ще одна онучка Людмила плекає культурне життя у Велюні, працюючи у місцевому клубі.

Одним зі складників рецепту свого довголіття чоловік називає саме добрих дітей, а ще каже – важливо не запускати себе і морально не падати духом.

...Дивлюсь відео, записане  етнографічною експедицією, на якому лине народна пісня з вуст  Миколи Олексійовича. І здається, що нема тих років, що вони зостались десь там, між сторінками паспорта. Мелодія ллється рікою і наповнює серце сивочолого дідуся молодечим завзяттям та енергією.

Народні  пісні та звичаї – це те, що єднає і живить дерево людського роду. Без народної творчості може загубитися сучасна культура будь-якої нації, бо коли пересихають багаті народні джерела, черствіють серця й душі людей. живе пісня – живе душа.

Леся КУЗЬМИЧ.