Про нашу історію, з Україною в серці

Про долю України напередодні Дня Незалежності ми розмовляємо з нашою землячкою Лесею Миколаївною Алексієвець, дослідницею української і всесвітньої історії, історичної біографістики, зовнішньої політики України та міжнародних відносин, вченою-істориком, педагогом, громадсько-освітнім діячем. Доктором історичних наук, професором, Заслуженим діячем науки і техніки України.

 

Чим історія України унікальна і, можливо, чим схожа на інші держави?

У переддень 24 серпня насамперед вітаю вас, дубровичан, українців й увесь світ з Днем Незалежності України. З огляду її історії у ХХІ ст. – це 30-літній ювілей, з огляду вселенської – урочини давньої цивілізації, трансформованої у новітню Українську державу. Природно, що інтерес із відзнакою певних дат до історії посилюється, адже шукаємо «повернення додому» – опертя у минулому, вибудовуючи сучасні траєкторії далеко неоднозначного сьогодення України, з чітким спрямуванням у майбутнє. Одразу зауважу, що це така усталена концепція. Як на мене, ми «уже вдома», і завжди тут були. Ще про це зауважу, у контексті історії України. Так ось, до 24 серпня 2021 р. багато думок, інтерпретацій, метафор, історичних розвідок і джерельних матеріалів з’являються у науково-освітньому й інформаційному просторі, виринатимуть знову й знову щодо різних питань історії, інструментів дослідження, методологічного забезпечення цієї важливої науки. Назагал, яка заторкує кожного. Адже історія – мов перепустка у сьогодення. Наскільки вдається знати, що рівно осягнути й осмислено прийняти, настільки є певні розуміння й відповідність реаліям. І це щодо як історії країни, беручи до уваги різні рівні дослідження й вивчення, так людини. Бо глобально, кожним подихом вдихаємо цю історичну нескінченність і видихом – повертаємося у момент.

З прийдешніми можливостями відкриття джерел, новітнього інструментарію, потокового мислення, світоглядних концептів та феноменів, чимало питань учені переглядають й висловлюють бачення, моделюють вчення. Це одна площина. Інша ж, також вагома, акцентовано останні роки в Україні – те, що історичне знання є певним дієвим засобом ствердження й утвердження України. Бо ж бачимо спроби й реальні наслідки маніпулювання суспільною свідомістю й боротьбу у політиці на загальнодержавному й місцевому рівнях. До слова, це спостерігаємо у різних частинах світу, на різних континентах… та, звісно, «болить» більше тут, те, що відбувається на українській землі. Коли є потреба відстоювати власну державу, власну історію. Через те, що історичне минуле, мова, обраний шлях використовуються іншими країнами як інструмент інформаційної війни та прямої агресії проти України.

Чимало дискусій тривають у мережах, академічній спільноті, на міжнародній арені, за застіллями щодо історії України, буття держави сьогодні. Коли кожен згадує свої 30 років уже ХХІ ст., намагається співвіднести їх з реаліями країни, її історією.

І, як каже знову ж таки й українська, і всесвітня історія, не є це новим. Хоч планетарний час, справді, знаковий.

Тож, відповідаючи на Ваше питання, так, історія України є унікальною, і – так, вона є єдиною з іншими у всесвітньо-історичному процесі. Як і кожна людина – унікальна, й, усі ми єдині у вселенському контексті. Тобто, тут головне фокус уваги. Адже, на чому його зосереджуємо, у те вливаємо енергію. Нам є чим пишатися і є те, що варто прийняти. Щоб іти далі, відчуваючи себе зціленими й цільними. Історія наша, направду, у цьому ключі, – велике багатство. Благо, що маємо. Що часом з цим робимо, інше…

До прикладу, так, скільки ж нам років?

Ось-ось побачить світ, й вочевидь, набуде палкого обговорення нова книга Ярослава Грицака «Подолати минуле: Глобальна історія України». Загалом, відзначу, що чимало цікавих книг – і міжнародної тематики, і регіоналістики, і краєзнавства… до Свята Незалежності України готуються цьогоріч. Як і науково-освітніх, мистецько-просвітницьких проєктів. Так от, сама назва теж є певною відповіддю на Ваше питання. Щоправда, щодо мене, радше сказала би – не подолати, а прийняти минуле.

І маленька цитата для зацікавлених читачів щодо тези, яку винесла в питання. «Хоча між Руссю та Україною існує певна тяглість, постання України з неминучістю було руйнуванням Русі. Мовою метафор перетворення Русі на Україну можна порівняти з перетворенням гусениці на метелика. Між гусеницею і метеликом, безумовно, є зв’язок. Але цей зв’язок стає неважливим із переходом зі стану «повзати» у стан «літати». Відчуваєте, у якій площині веде мову автор, безгранично до тієї, у яку намагаються ввести окремі політики.

Тобто, як на мене, повторюсь, варто осмислено цілком прийняти нашу величну древню історію, вдячно щодо усіх, хто дав нам можливість продовжувати, сьогодні нести в собі її частинку.

Чи змінюється, власне, наголос на вивченні тих чи інших періодів історії України?

Сучасна історична наука пропонує різні світоглядні, дискурсивні моделі. І, колись уже казала, знаходиться на етапі переходу. Як і людство загалом. Тож, чи маємо переглядати, володіючи новими інструментами і розуміннями, відкриттями у різних науках нашу історію, новоакцентно? Як на мене, це логічно. У плані глибшого знання. Бодай трохи наближаючись до істинного. Адже і давня, й середньовічна, нова, новітня історія – багато у чому, скажімо, наприклад, у термінології, та й концептуально, витвір історичної науки різних періодів. У які сьогодення може вносити, й робить це, – нові смисли. Це потребує роз’яснення. Чимало раніше усталеного нині не таке уже й усталене. До слова, час появи Софійського Собору.

Сьогодні спостерігаємо нановідкриття у різних науках, одні очевидні, ми їх застосовуємо. Інші відкривають широчезний простір до роздумів. Історичне знання також відчутне. Щось залишається таємницею, чогось можна торкнутися.

Ось, нещодавно Оксана Слободзян передала Нобельське Євангеліє дубровичанам. Наскільки людина готова осягнути, настільки вбере. Ми ж розуміємо, що прочитати й зрозуміти Всеслово можуть лише знавці, а їх, відверто, не так багато. Та відчути велич рідної землі – доступно практично усім.

Зараз бачимо вагомі трансформації у плані змістовому, наближенні до людей. Є багато різноголосся й суголосся. Є і та площина, про яку говорила. Тобто, увага до давнього періоду, трактування середньовіччя й наголос на історії ХХ ст., коли Україна проголошувала незалежність. Багато сторінок історії, героїв її повертаються, й відкриваються завдяки 1991 р., свободі пошуку й слова, віднайденим джерелам.

Тож, усі періоди вагомі, на те вона й історія, що має тяглість і продовження у сьогоденні.

Які завдання ставите передусім перед майбутніми фахівцями-істориками?

Мовою сучасних освітніх програм, компетентностей – чимало. Та, головне, люблячи життя і поважаючи кожен його вияв, правдиво, крок за кроком, вивчати, досліджувати, осмислювати й доносити до людей історичне знання. Щоби можна було сьогодні, а бачимо, як означила буття пандемія, цілісно осягати й адекватно відповідати, зцілюючи, зміцнюючи себе і навколишній світ.

За такої гарної нагоди, запрошуємо усіх охочих долучитися до мережевих дописів 24 серпня 2021 р., які залишаться у скарбниці української історії. Тож, проєкт історичного факультету ТНПУ «Людина-Історія». Варто розповісти – чи у форматі допису, чи відео до 2-3 хв у Facebook про ту людину, життя котрої для вас є історією Української держави. «Виставити» ці матеріали 24 серпня під тегами: «Людина-Історія,#історичний_ТНПУ_2021, #30_Незалежності.

Усі матеріали будуть зібрані на окремій сторінці, яка залишатиметься «живою», тобто, активною, дописи з’являтимуться і надалі. А про вашого Героя і вас довідається увесь світ. Наші люди й Україна цього варті.

Тож, ще раз відчути себе наново, натхненно, світло у День 24 серпня й надалі. Щасти кожному, щасти – Україні!

Як каже мій тато, Почесний громадянин міста Дубровиця Микола Алексієвець: «Дубровице, ми тебе любимо». І щасливі, що це взаємно.

Слава нашій рідній землі, її людям!

Слава Україні! Героям Слава!

Розмовляла Люба КЛІМЧУК.

 

На світлині: Леся Алексієвець зі студенткою Іриною Польовою. «Дорога серцю викладачка», – так підписала фото здібна дівчина.