У вічність пішов один

з найкращих

 

 

5 серпня сумна звістка сколихнула поліський край. На сході України загинув Олександр Цибульський. Наш земляк служив у 301-му окремому дорожньо-комендантському батальйоні 47-ї окремої інженерної бригади. Олександру було 32 роки. У 2015 році він був призваний до лав Збройних сил України.

 

2016-го дубровичанин підписав контракт на військову службу.

7 серпня рідні, друзі, знайомі, небайдужі провели Олександра останньою земною дорогою. Відспівали загиблого воїна у Свято-Миколаївському храмі нашого міста отці Сергій та Вадим. Поховальна процесія зупинилася у центрі міста, біля пам’ятника Тарасу Шевченку. На колінах зустрічали дубровичани земляка, який захищав Україну, доки ми мирно жили, святкували, навчалися і працювали. З портрета на всіх щиро дивився красень, попереду у якого мало б бути ціле життя з усіма його радощами. Побратими майданом Злагоди пронесли труну із тілом полеглого захисника, у всіх викликала щирі сльози постать згорьованої матері у чорній хустці. Що може бути страшнішим від величезного материнського горя? У очах згорьованої жінки – безмежний біль, на обличчі – скорбота. Плакали чоловіки й жінки, плакали захисники, які служили пліч-о-пліч з Олександром.

На церемонії прощання із полеглим захисником до всіх присутніх звернувся міський голова Богдан Микульський: «Дорога дубровицька громадо, шановні дубровичани, шановні солдати, офіцери, ветерани війни на сході України, сьогодні, в цей скорботний день, ми зібралися разом, щоб провести в останню путь нашого земляка Олександра Цибульського. Нас об’єднало велике горе. Україна втратила свого захисника, дубровичани – свого сусіда, друга, однокласника і просто хорошу людину, а мати, Тетяна В’ячеславівна, втратила свою кровинку, свою любов, надію. Ми низько вклоняємося родині, низько вклоняємося матері, яка виховала сина-героя. Я добре пам’ятаю червень 2015 року, коли на сході України йшли запеклі бої, тоді ми проводжали Олександра на службу. Більш як шість років Олександр Цибульський віддав служінню Україні, служінню своїй Батьківщині, своєму народу. Війна забирає найкращих. Царство небесне і вічний спокій захиснику-дубровичанину. Герої не вмирають! Слава Україні!».

До всіх присутніх на церемонії звернувся також заступник командира бригади, підполковник Андрій Шаповал:

«Міський голова правильно сказав, що ця війна забирає найкращих. Олександр сумлінно і чесно виконував свій обов’язок з дня на день, з року в рік. Він був сумлінним воїном, шанованим другом. Саме такі як він зупинили ворога на тих рубежах, на яких ми стоїмо зараз. Ми, ті, хто служить, будемо докладати максимум зусиль, щоб ця війна нарешті скінчилася. Родино Олександра, прийміть співчуття від всього особового складу бригади. Слава Україні!».

«Нам, українцям, – продовжив Олександр Лавор, – притаманна безмежна любов до Батьківщини. Ця риса національної ментальності проявляє себе як життєва потреба захищати свою державу в період, коли їй загрожує небезпека. Це зробив і наш земляк Олександр Цибульський. Зараз єдине, що нам під силу – це мовчки віддати честь патріоту України».

Світлу пам’ять Олександра Цибульського вшанували хвилиною мовчання. Поховали воїна на старому міському кладовищі. Рік тому відійшов у вічність батько Олександра. Син не зміг тоді приїхати на похорон до рідної людини з війська. 27 липня цього року Олександр пом’янув батька у «Фейсбук». Він писав: «Бережіть батьків! Інколи ми просто не дзвонимо (не приїжджаємо)  до батьків. Виростаємо і в кожного – своя сім’я, свої проблеми, робота, відстань. Та й взагалі говоримо, що не було коли. Не думаючи про те, що можемо не встигнути. Сьогодні в Тата день народження, цей день назавжди запам’ятається в голові й в серці, але вже не зможу подзвонити й привітати, запитати, як він там! Знаю про те, що мало дзвонив. З Днем народженням, Тату!». Дуже зворушливий допис люблячого сина у пам’ять про батька.

На превеликий жаль, тепер син не зможе подзвонити й до мами, не зможе розпитати про її справи й здоров’я. Тільки з неба посилатиме найріднішій людині свою милість. Дійсно, йдуть у вічність найкращі.

Що сталося? А сталася війна… Доки мирна Дубровиччина ховатиме своїх синів-красенів?

Люба КЛІМЧУК.

 

 

Співчуття та спогади про Захисника

Інна Ярмоліч: «Царство Небесне тобі, дитино. Журавликом із неба прилинь до неньки, яка все своє життя буде виглядати тебе, тому, що знає, що немає вже, не побачить більше, не почує голосочок. Душа матері ніколи не прийме втрату, а материнське серце буде чекати зустрічі. Служити тепер Сашко буде Богові, а Вам залишається молитись за його молоденьку Душу. Тримайтесь, ми з Вами!».

Наталія Корінь: «М’яких хмаринок Герою України. Низький доземний уклін мамі за сина. Нехай Господь прийме душу його у Царство Своє».

Олександр Лавор: «Вічна пам’ять солдату та царство небесне його душі».

Ірина Дубінець: «Загинув прекрасний син, брат та й взагалі хороший чоловік. Він назавжди залишиться в пам’яті й в наших серцях таким, яким ми його знали: добрим, усміхненим, життєрадісним. І хоча Сашка уже не вернути, але я вірю в те, що він поклав свою голову недарма, і все ж таки настане той довгоочікуваний день, що ми та наша земля будемо вільні від тієї проклятої війни. Вічний спокій та царство небесне тобі, мій братику, а також вічна пам’ять про тебе».

Анастасія Белан: «Господи, як довго буде боліти душа, а рана ніколи не загоїться у матері, тому щире співчуття рідні та близьким, терпіння і ще раз терпіння».

Жанна Чирук: «Невже я не побачу твоїх таких рідних і красивих очей? Непотрібно було і слів, в очах можна було все прочитати, вони такі завжди були щасливі, оптимістичні. Що ж сталося, братику? Твої слова підтримки в мене в голові! Ти завжди мене розумів і підтримував як ніхто, ти мене вчив водити машину, як ми без тебе? Як же тепер? Чому ти не подзвонив?»

Роман Колюхов: «Саша... Не віриться... Як би хотілося написати спростування цієї новини, звістки, яка прийшла вчора. Вже читав дописи зі співчуттями на сторінці Саші, але думалося, а може це якась помилка? Може, хтось щось наплутав. Та ні... Сухе повідомлення: загинув при виконанні службових обов’язків...

Саша був моїм другом дитинства, дружили і наші покійні батьки, які колись разом працювали. Тому багато світлих спогадів лишилося з тих далеких часів. Це було в кінці 90-их, на початку 2000-их. Ми були сусідами, у нас були спільні інтереси і захоплення. А потім трохи підросли і дороги наші розійшлися, спілкуватися стали дуже рідко.

В якийсь момент життя Саша вирішив, що його місце там. Я слідкував за ним у «Фейсбук» й потайки захоплювався його мужністю. У службі він знайшов себе, він цим жив, і було видно, що він цим пишається. Востаннє спілкувались з ним на Різдво – привітали один одного.

На днях я прочитав пост Саші про те, як мало ми приділяємо часу спілкуванню з рідними. Він писав про свого батька, якого не стало рік тому. Це було лише кілька днів тому, а сьогодні немає вже й Саші, він пішов до тата.

Світла пам’ять і вічна слава!».