Солодка  підтримка  для  захисників

Вдома у Юлії Дворак часто пахне випічкою та різними смаколиками, адже кондитерство – одна з її стихій. Так було у мирний час, так відбувається й зараз. Щоправда тепер її кулінарні таланти оцінюють наші захисники. Щоб їх підтримати та передати частинку домашнього тепла, пані Юлія вирішила потішити вояків печивом, тортами та тістечками. Свої солодощі кондитерка готує з великою любов’ю та вірою в нашу перемогу. Але водночас душу переповнює неймовірна тривога, бо зараз борються за Україну  її найрідніші.

 

«Нашу сім’ю війна зачепила ще в 2014 році, коли мій брат пішов захищати країну на Схід, – розповідає пані Юлія. – Надзвичайно складно згадувати ті дні –  біль материнського серця,  постійні пошуки амуніції, мільйон відкритих дверей з проханням допомогти вдягнути солдата (тоді набагато складніша була ситуація із забезпеченням військових). Але ми впорались, а головне дочекались з АТО нашого захисника. Сьогодні серце знову стискається. Але стискається вдвічі сильніше, адже на варті нашого спокою мій чоловік і брат, який й тепер не зміг залишитись осторонь і знову вирушив на передову. А ще багато знайомих, друзів, односельчан, зовсім юних синів моїх колег».

24 лютого для моєї співрозмовниці мало бути особливим, адже після тривалого ковіду вона нарешті планувала повернутися на улюблену роботу в Селецьку школу, бо ж дуже скучила за учнями та колегами, а особливо за своїм 5-Б. Але не судилося. В нашу країну вдерлась війна і поділила наше життя на «до» та «після».

«Цей ранок закарбується в нашій пам’яті назавжди. В перші дні, напевно як і у всіх, у мене була паніка, розгубленість, страх, біль, сльози і безсонні ночі. Я просто не могла повірити у те, що коїться в нашій державі. Але згодом зрозуміла, що мусимо триматись, брати себе в руки, підлаштовуватись до нової реальності і старатись бути корисними. Тим паче я вчитель, і пам’ятаю про нашу відповідальність перед дітьми, яких ми навчаємо. Наш настрій передається вихованцям, тому мусимо бути сильними!

Мені здається, що жоден українець не лишився осторонь цієї біди. Зараз всі намагаються хоч якось стати в нагоді. Тож і я вирішила зробити те, що у моїх силах. Крім фінансової допомоги, маючи маленькі кулінарні здібності, разом з сином – моїм помічником – задумали приготувати щось солоденьке. Він дуже болісно сприйняв той факт, що тато йде на захист нашої держави, але допомагаючи мені, почав відволікатись і ми побороли цей страх».

Сімейна кулінарна команда вже наготувала чимало смакоти для військових – імбирного та сирного печива,  кексів, сирних пирогів, тістечок, різних за смаком тортів, шоколадних та ванільних кейк-попсів (вони особливо припали хлопцям до душі, бо їх просили найбільше)… Щоразу стараються спекти те, що здолає не один десяток кілометрів в дорозі і чимдовше збереже свіжість. Адже пані Юлія своїми ласощами пригощає не лише захисників нашого краю, а й передає їх на Рівне. Там волонтери в свою чергу доставляють солодощі бійцям. Зупинятись кулінарка не збирається. Бо  впевнена, що сьогодні, як ніколи, треба ділитись душевним теплом і підтримувати тих, хто ризикує власним життям заради нашого світлого, щасливого, вільного майбутнього. І хоч це непроста кількагодинна праця біля розпеченої плити, втім і приємна водночас, бо втома минає швидко, натомість лишається відчуття того, що робиш потрібну справу – хоча б на трохи піднімаєш настрій цим відважним хлопцям й чоловікам.

«Коли людина готує випічку для інших, вона через неї виражає свої почуття. Коли не вистачає слів, турбота та власноруч приготована їжа може передати те, що намагаємося сказати. Це про мене. Це особлива випічка для особливих людей. І всі ті почуття, які не маю змоги висловити словами, передаю смаком моїх десертів», – додає пані Юлія.

У цей непростий час вона закликає всіх до молитви, бо це важливо: «Дякуймо Богу щодня, щохвилини, щосекунди за ночі, які стали ранками, за людей, які в біді стали рідними, за молитви, які почуті. Молімося за наших воїнів, захисників, волонтерів, лікарів та всіх небайдужих. Користуючись нагодою, хочу подякувати своїм батькам, кумам, друзям, колегам за моральну підтримку  і навіть зовсім незнайомим людям, які відгукнулися. Наприклад, було важко знайти розвантажувальний жилет для чоловіка, котрий треба був терміново. Розмістила оголошення у соцмережі і відгукнулась жінка з Осови, пані Ніна, яка просто віддала цей жилет (він належав її чоловіку, учаснику АТО, танкісту). Безмежно вдячна їй за це.Я вірю в перемогу! Я вірю в ЗСУ! Ми не знаємо, що буде завтра. Хай воно просто буде. І хай в ньому будуть всі ті, хто нам дорогий. Все буде Україна!».

А хіба ж може бути інакше, коли в нас такі неймовірні люди?