Ірина Мазур: «Я роблю те, що люблю»

19 липня перший раз офіційно відзначили День тренера. Чому обрали таку дату для професійного свята спортивних наставників? Бо цього дня 1996 року Україна вперше взяла участь в Олімпійських іграх як незалежна держава та самостійна команда.

Про значення тренера в житті спортсменів можна говорити багато. Він стає другою  сім’єю для тих, хто йде до вершини спорту. Це натхненник, наставник, мотиватор, який щодня працює як над собою, так і над своїми вихованцями. Розділяє з ними злети і падіння, сльози радості і розчарування. Саме він першим розкриває задатки майбутніх спортсменів, прививає їм любов до гри та допомагає повірити у власні сили.

Цього дня ми розпитали про шлях до спорту та професійні мрії у дитячої тренерки з баскетболу Ірини Мазур. Її вихованці цьогоріч впевнено про себе заявили на обласному рівні, ставши призерами  змагань.

 

Спорт мені полюбився з дитинства

Я родом з Рокитнівщини. А чим в селі було займатись, окрім школи, роботи та городів? Залишався тільки стадіон. З баскетболом познайомилась в п’ятому класі. Вчитель фізкультури організував секцію. Туди пішла моя старша сестра, а за нею і я. Ця гра захопила мене відразу. З першого тренування все настільки просто і легко вдавалось. Звичайно ніхто нас не вчив професійної техніки, як правильно закидати м’яча, як розвертатись…Разом з новим вчителем ми брали книжки і розбиралися в азах самі. Ні Інтернету, ні відео-уроків тоді не було. Та це не завадило нам успішно виступати на рівні району, потім області і навіть України. Бо було величезне бажання і мотивація.

Після 10 класу вступила до Сарненського педколеджу на вчителя початкових класів та англійської мови. Зізнаюсь, обрала цей заклад, бо думала, що там є зіграна баскетбольна команда і буде більше можливостей займатись. Але очікування не виправдались. Довелось збирати команду майже з нуля. Завдяки ентузіазму чотири роки поспіль ми опинялись у призерах області. А потім в один момент нас поставили перед фактом, що зал зайнятий. Мені ж фізично треба було хоча б три рази в тиждень займатись. Тому пішла в сарненську спортивну школу. Директор одразу направив тренуватися разом з хлопцями, мовляв, з дівчатами тобі робити нічого. Для мене ж головним був баскетбол, а з ким в нього грати – немає різниці. Першого разу тренер ніяк не міг збагнути: як це так – дівчина буде змагатися  за м’яч поряд із хлопцями. А вже наступного – він запропонував мені стати тренером спортшколи. А який солдат не мріє бути генералом? Кожен хоче рости у своїй улюбленій справі. Тож без долі вагань погодилась. Відтак  пропрацювала там 11 років наставником дівочої баскетбольної команди.

А до Дубровиці мене привело кохання. Вийшла заміж і перебралась сюди. Ще три роки після переїзду практично жила в дорозі – вранці їхала на роботу до Сарн і поверталась пізно ввечері. Хотілось випустити своїх дівчат, з якими займалася з четвертого класу. Якраз тоді пожинали плоди наших старань і праці. І покинути все на півдорозі було б неправильно. А потім отримала травму. Посидівши півроку вдома, зрозуміла, що треба шукати щось на місці. Виявилось це не так легко. В результаті мені дали чотири години в Мочулищенському ЗЗСО і 0,25 ставки тренера-сумісника в дубровицькій спортивній школі. Я з тих людей, які намагаюсь викластись на роботі на повну і отримати результат. Навіть маючи чверть ставки.

 

Бути тренером-сумісником – завдання не з простих

Ми працюємо навчальний рік – з вересня по травень. Далі нас офіційно звільняють. Якщо бракує фінансування, то навіть раніше. От і виходить – займаєшся з дітьми, тільки починаєш добиватись прогресу і тебе звільняють. Так було і з моєю нинішньою командою. Я набрала дівчаток в четвертому класі (зараз вони в сьомому). Більшість з них учениці дубровицького ліцею, ще четверо навчаються в школі № 2. Через такі кількамісячні перерви ми багато пропустили. А результат в спорті великою мірою залежить від регулярності тренувань. До того ж рік я була в декретній відпустці. Як зараз пам’ятаю, минулого літа гуляю з донькою по місту. Бачу одну зі своїх вихованиць і запитую: «Прийдеш у вересні на баскетбол?». ЇЇ ствердна відповідь мене так змотивувала, що повернувшись додому, сказала чоловіку: «Все – з вересня виходжу на роботу!». Доньці було лише рік. Втім якби з дівчатами ми ще трохи пропустили, то точно нічого не наздогнали б.

Їхні однолітки вже виступали на чемпіонатах області і України. А ми тільки по-новому вчились азам баскетболу. За рік освоїли і техніку, і тактику. Як кажуть, пройшлись «галопом по Європі». За весь час дівчата не пропустили жодного тренування. Був азарт та натхнення як в мене, так і в них. І це дало свій результат. На першому ж обласному турнірні зайняли друге місце. Далі на чемпіонаті Рівненщини серед спортивних шкіл знову опинилися в призерах. Скільки емоцій було у дітей – словами не передати. Суперники займалися по 3-5 років, а в нас фактично за рік такий результат. Зрештою другого серпня аж сімох  наших баскетболісток запросили  на тренувальні збори, де будуть відбирати кандидатур в обласну команду. Працюючи в Сарнах, якщо вдавалося хоча б одну дитину відправити на збори – це вже було досягнення. А тут одразу стількох. Дуже пишаюся дівчатами. Для них це величезний досвід і шанс. Постараємось його не прогавити. Я наразі звільнена, але ми все одно тренуємось і готуємось до зборів.

 

Тренерство для мене не просто робота

Це моє хобі. Я приходжу на заняття і отримую задоволення від процесу, особливо, якщо діти кайфують разом зі мною. Я роблю те, що люблю. Мені подобається сам баскетбол. Він надзвичайно цікавий, динамічний і непередбачуваний вид спорту, сповнений емоціями, азартом і командним духом. Це гра для душі, тіла і розуму. Адже тут треба не просто бігати за м’ячем, а ще й включати голову, бо за секунди доводиться приймати рішення і вибудовувати тактику. Він загартовує як фізично, так і психологічно. А головне – дисциплінує дітей. Вчить відповідати за свої вчинки та дії, бути командним гравцем, наполегливо досягати цілей. Моє завдання – вселити їм впевненість у власних силах. Дати розуміння, що нічого неможливого немає, якщо є бажання і прагнення старатись. Недаремно кажуть, що успіх – це 1 відсоток таланту і 99 відсотків праці.

 

Який я тренер?

Важко саму себе охарактеризувати в цій іпостасі. Про це краще запитати у моїх вихованців. Ми друзі, можемо пожартувати і посміятись. Але щойно заходимо в зал – починається дисциплінований процес. Тому, напевно, я все-таки строгий тренер. Працювати з дітьми – велика відповідальність. Маєш бути прикладом для них, треба знайти підхід до кожного, вибудувати довіру і зуміти зацікавити.

 

Моя професійна мрія – бачити своїх учнів успішними людьми і спортсменами

Я тренер на початковій стадії і закладаю в них ті якості і навики, котрі вони можуть використати в майбутньому. Для мене важливо, щоб моїх дітей після дубровицької спортшколи далі помітили. Завжди радію, коли вихованці продовжують займатись баскетболом. Хтось професійно, хтось на любительському рівні. Значить я змогла посіяти в їхніх серцях любов до цього спорту. І це найголовніше. Звісно хотілося б побачити їх в командах найвищого ешелону області та України.