Слово про Вчителя

До фізичної культури у мене особливе ставлення. З перших уроків фізкультури в школі і аж до сьогодні. На все життя прошила мене оцим справжнім голодом, оцією жадобою до спорту лише одна людина. Справжній вчитель, справжній професійний спортсмен і справжній Чоловік – Володимир Михайлович Мартинчик. Він міг якимось вовчим відчуттям побачити у нічим непримітних хлопчиках справжній талант. Міг шляхом постійної уваги і наполегливих тренувань розкрити цей талант спортсменів. Міг запалити в очах таких хлопчаків вогонь жадоби до спорту.

Коли я, наприклад, вперше прийшов до школи, був надзвичайно слабким хлопчиком і зовсім далеким від спорту («хиляком» мене називали). Пам’ятаю на шкільному уроці фізкультури мене поставили в одну з команд першокласників грати у футбол. Ну а поскільки я був чи не найменшого зросту, то той м’яч був мені вище колін. І чомусь (на біду всієї тої моєї команди) мене поставили в надзвичайно небезпечній відстані від своїх власних воріт (хто ж тоді міг передбачити, що цей «хиляк» може так про себе заявити на тому своєму найпершому в житті прем’єрному матчі).

 І от коли той величезний м’яч опинився біля мене, якийсь більш кмітливий однокласник закомандував передати йому пас. Ну, передати, то й передати. Я тоді (як мені здавалось), майстерськи заклав своїм малюсіньким корпусом дуже крутий віраж і боком опинився на тому м’ячі. І уже незграбно сповзаючи з нього, п’ятою нових черевиків, які батько справив мені, здавалось наче акурат на цей першовересневий визначальний для всього мого подальшого життя матч, закинув той м’яч у власні ворота. Пам’ятаєте гол «ударом скорпіона» знаменитого Ібрагімовича в італійській Серії А? Так це був такий самий гол, тільки 50 років тому у моєму виконанні. Щоправда, по власних воротах.

Зараз, коли футболісти забивають гол, вони знімають з себе футболки і по п’ять хвилин хлопають себе по грудям, а глядачі зустрічають їх бурхливими оплесками.

Мене тоді теж хлопали. Але тільки два рази. І не по грудях, а по голові. Спочатку той капітан команди, якому я не віддав пас, а потім моя однокласниця Катя Семенюк, що особливо для мене було принизливо. І ті два оплески хоч і не такі бурхливі, як гучні, я відчув на все життя. На свому власному носі відчув!

І тоді Володимир Михайлович, пам’ятаю, теж зняв з мене футболку, поспіхом віддав її іншому учню, замінивши мене. Він тоді всадив мене поруч на лавку і сказав: «Будеш тепер тренуватись за індивідуальним графіком аж до тих пір, доки ця дівчина не виросте та не поцілує тебе в той самий ніс, в який щойно так смачно тобі заліпила!».

І от я з того самого часу й почав працювати над своєю спортивною формою. А поскільки мені дуже хотілось поцілуватись з тою Катериною Семенюк, то ми разом з Володимиром Михайловичем взяли зустрічний план. І зовсім скоро, у 7 класі моє фото вже висіло на стенді кращих спортсменів школи. Я так як і Володимир Михайлович займався всіма видами спорту і у всіх видах спорту виступав за свою школу.

І пам’ятаю, вже закінчував школу, а ми чи не кожен день «різались» з моїм вчителем фізкультури в настільний теніс. Володимир Михайлович свого часу був чемпіоном області з настільного тенісу, мені все кортіло його перемогти, але кожного разу я програвав і програвав.

І от зараз з нагоди свята – Дня фізкультури та спорту, хочу передати йому не тільки свої щирі привітання, але і нагадати, що в далекому 1971 році (Господи Боже, півстоліття вже пройшло!) ми з ним так і не закінчили своєї партії в той настільний теніс.

Тож хочу нагадити Вам, Володимире Михайловичу, що рано ще зачехляти ту Вашу ракетку. Я ще повернусь в ту нашу школу, і ми обов’язково ще дограємо з Вами, мій Вчителю, ту нашу незакінчену партію. Дограємо! Але уже з моєї подачі і на моєму столі, Володимире Михайловичу. Обов’язково дограємо! І, як знати, можливо мене таки поцілує в той ніс якась Катерина.

А поки що, здоров’я Вам та спортивної Вашої форми на довгії роки!

З любов’ю і величезною подякою,

завжди Ваш Анатолій Батан.