Все життя – у шитті, і життя, як шиття

Обійстя Красько Марії Андріївни складно не помітити. Воно єдине в селі Залужжя обрамлене парканом  в синьо-жовтих кольорах прапора. Одразу розумієш, що тут живуть люди, яким небайдужа Україна. А ще – українська пісня та вишивка. Адже пані Марія має хист до рукоділля та співу. Для неї це – своєрідні ліки від будь-яких незгод та турбот. Тож саме про творчі віддушини та виклики долі поспілкувались з майстринею у День Незалежності.

 

Якою ціною дається незалежність, Марія Андріївна добре знає. Її зять та син боронили кордони на Сході. Напевно, сповна почуття матері, яка чекає свою дитину з війни, може зрозуміти лише така ж матір. Недоспані ночі, пролиті сльози, тихі молитви, новини з передової, що змушували каменіти від жаху і розбивали серце на маленькі уламки, години тривоги, коли не відповідав телефон, і полегшення від почутого рідного голосу. З цього були зіткані три роки очікування. А потім – сколихнула новина про поранення сина.

«Андрій пішов на війну добровольцем. Я пробувала відмовити, говорила, щоб добре подумав. Але все було марно. Він твердо вирішив. Казав: «а хто буде захищати нашу країну, як не ми? Комусь треба її боронити». Воював у гарячій точці Попасної у складі 14-ї механізованої бригади. Що отримав поранення, спочатку мені не сказали. Осколок увійшов в плече і пройшов до самого пупка, зачепивши три органи. Діти про це розповіли, коли через два дні їхали до Андрія в Харківський госпіталь. Там його прооперували. І як стало трохи легше, забрали додому. Вже в рідних стінах щодня робили перев’язки. Я безмежно вдячна Господові, що вберіг його живим. Зараз син служить у Володимир-Волинському. Вже збудував там свою сім’ю, має донечку. Говорить, якщо покличуть, якщо доведеться, то знову піде на Схід. Його любов’ю до батьківщини, його патріотизмом я й сама заряджаюсь. Свою країну треба любити, якою б вона не була».

Тема війни терзає душу моєї співрозмовниці. Не може без сліз  дивитись новини і говорити про це. Щиро хоче, щоб кожна матір побачила на порозі рідного дому свого сина-солдата  живим і здоровим. А найзаповітніше її бажання – щоб війна нарешті закінчилась і нікому не доводилось йти в те пекло.

Родове коріння Марії Андріївни – у Велюні. У їхній багатодітній сім’ї зростало семеро дітей. Зовсім юною вона випурхнула з батьківського гнізда у доросле життя. Одразу після школи пішла працювати на залізницю. А через три роки у шлюбі народила доньку. Свою долю зустріла у своєму ж селі. Молодий офіцер приїхав туди вчителювати. У місцевій школі викладав воєнну науку. Згодом подружжя перебралось на Житомирщину. Чоловік працював спочатку інженером, а через кілька місяців його призначили  в  одному з сіл головою колгоспу.

«Потрапили в таке забите село, що не передати. Мені, молодій, видалось воно краєм світу. Плакала гіркими сльозами, коли вперше заїхала. Але, як кажуть, очі бояться, а руки роблять. Я стала працювати вихователькою у садочку. А чоловік практично з нуля підняв той колгосп. Прожили ми на Житомирщині  цілих 15 років. Затим зробили йому операцію на нирці і ми переїхали в Залужжя. Душа потягнулася до рідної сторони. Трудилась я до пенсії на фабриці. І чоловік там працював замісником директора. Був він і хорошим сім’янином. Ніколи не розумів, як це вдарити жінку. Не вважав за людей тих, хто піднімає руку на дружину. Була я за ним, як за кам’яною стіною. Але вже ось 11 років, як вдовую. Шкода, що не судилось прожити більше в парі».

Нині її щастя – у дітях. Донька вчителює в школі, старший син зводить будинки, а молодший – військовий. Болить материнське серце, коли вже у дорослих кровинок виникають труднощі, негаразди. Але немає меж радості й гордості за їхні досягнення. Ну а найбільшою  втіхою жінки є шестеро онуків. Пишається бабуся онуком-красенем, який наразі служить в Одесі.

Тільки заходиш на подвір’я господині, одразу помічаєш її квіткове захоплення. Під вікнами будинку завжди щось квітне. Та не лише клумбу вона прикрашає цим чарівним даром природи. Уквітчує майстриня й рушники, серветки, подушки, сорочки, сукні, наволочки... Нитка за ниткою, акуратно покладені хрестиком, оживають на білосніжному полотні полум’яні маки, пишні кетяги калини, ніжні троянди…

До рукоділля Марія Андріївна охочою  була з раннього дитинства. Перейняла ази клопіткого мистецтва вишивки хрестиком та гладдю від мами. А ткати полотно та килими і мережити їх  візерунками навчила свекруха. Не злічити творчих робіт, що вийшли за десятки років з-під умілих рук залузької майстрині. Тільки за це літо вишила дві ікони та красивезну картину зимового вечора. Вона прикрашає оселю рукодільниці. Взагалі чи не кожен куточок в її домівці говорить, що тут живе майстриня. Милують очі вишиті подушки, серветки, рушники. На чільному місці висить портрет Тараса Шевченка. Загалом вишила пані Марія п’ять картин із зображенням Кобзаря. Три віддала місцевому музею. Згадує, як ще одну – якось практично за ніч створила для доньки в університет. Навчалася вона в Рівному на українській філології.

Зауважую, скільки її творінь оздоблені українською символікою. Кожен зізнається в любові до України по-своєму. Моя співрозмовниця робить це завдяки хитросплетінню ниток. Допомагає їй створювати  патріотичні орнаменти  син Андрій. Він малює тризуби, а мама їх втілює у вишивці.

«Вже не так добре бачу, як раніше, але тяга до вишивання й досі не зникає. Це – моя розрада і віддушина. Якою б втомленою не була, беру голку з ниткою і все ж кілька хрестиків маю покласти на полотно. Не можу прожити й дня без цього. Як же буду без діла сидіти, коли ще стільки хочеться довишивати? За цим заняттям відпочиваю морально, відволікаюсь від буденних проблем. Воно – як ліки для душі. Перед першим стібком обов’язково  хрещусь, і тоді все йде до ладу».

 Все життя – у шитті, і життя, як шиття. Так можна сказати про Марію Андріївну. Завжди захоплювалась терпінням і творчим ентузіазмом   таких майстринь, як вона. Те, що дається художнику кількома помахами пензля, рукодільницям треба намалювати голкою сотнями стібків. Але моя співрозмовниця це робить з любов’ю та натхненням, не шкодує ні часу, ні сил. Розмаїття виробів, орнаментів та кольорів у її колекції вражає. Ці рукотвори не раз привертали увагу відвідувачів на сільських та районних виставках. За що умілиця неодноразово отримувала грамоти та подяки.

Має жінка ще один талант від Бога – чаруючий голос. Її батьки були співочими. Тож і дітям цей хист по роду передався. З ностальгією згадує, як по дорозі до клубу, на вечорницях біля річки співала з сестрами та подругами, як народна пісня у їхньому  виконанні розливалась Велюнем. За це молодь їх прозвала «самоцвітами». Пані Марію навіть запрошував до Черкаського хору знаний велюнець Євген Кухарець. Але вона тоді була вже заміжньою і сім’ю покинути не могла. Натомість завше була активною учасницею художньої самодіяльності. Й донині залюбки виступає на сцені.

Спілкуючись з Марією Андріївною, неможливо не помітити тієї пристрасті, з якою вона розповідає про улюблені заняття. А це так важливо – знайти у житті свою пристань для душі. Ми самі  вишиваємо свою долю. І нам вирішувати, у яких барвах її мережити, яких кольорів до неї додати.

 

Леся Кондратик.