Захищати – справа сильних

Напередодні Дня захисників та захисниць України зустріла у Дубровиці Віталія Гончара, військовослужбовця Збройних сил України. Знаю Віталія багато років, знаю і про те, що він зараз служить на Сході за контрактом. На моє запитання про відпустку, захисник розповів, що зараз перебуває на лікарняному. Нещодавно він отримав поранення у Нью-Йорку.

 

Йдеться не про штат Нью-Йорк в Америці, і не про місто в цьому штаті. У Донецькій області є селище під такою назвою. На все життя цей населений пункт запам’ятає  Віталій Гончар.

Військовослужбовець розповідає: «Була субота, ми вийшли прибирати територію. Несподівано вороги скинули міну з безпілотника практично в центрі села. Я стояв за метрів 15 від місця, де ця міна розірвалася. Осколок влетів мені в руку, бойовому побратиму – в спину, ще двох однослужбовців контузило. Нас відразу доставили у госпіталь. Після операційного втручання місяць перебуватиму на лікарняному. Почуваюся добре. Осколок так і залишився, бо сидить досить глибоко».

Як каже Віталій Гончар, війна нині набирає інших обертів. Безпілотники стали хоч кустарною, але зброєю. Ворог постійно атакує наших військових безпілотниками із прикріпленими до них боєприпасами.

За плечима у Віталія Гончара вже великий досвід військової служби.  12 травня 2015 року Віталій Гончар був мобілізований. Через рік підписав контракт. У лютому 2016 року був переведений у 30-ту окрему механізовану бригаду імені князя Костянтина Острозького (Новоград-Волинський). За словами військовослужбовця, це був його найскладніший період служби на Сході.  Найболючіший спогад, як на його очах снайпер вбив товариша по службі, зовсім молодого хлопця.

Після шестимісячного відпочинку вдома захисник знову пішов служити за контрактом. Весною він 2017 року був направлений на полігон 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.  Черговий рік війни, випробувань.  Двомісячний перепочинок і  далі служба з липня 2018 року у 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді Збройних сил України.

- Для  всіх, хто захищає рідну землю, дуже важлива підтримка з дому, додає наш земляк. – Я вдячний своїй дружині Олі, донечкам, мамі за підтримку та розуміння. Вони – моя моральна опора.

Найбільша гордість Віталія Гончара – донька Анастасія, яка навчається у Житомирському військовому інституті (на фото з молодшою сестричкою).

«Горджуся, що Настя обрала таку відповідальну і почесну професію. Захищати рідну землю – це справа сильних людей. Знаю, що Настя докладає максимум зусиль, щоб стати фахівцем у військовій професії, вона у нас дуже дисциплінована, відповідальна, розумна, гарно фізично підготовлена. Як батько, я щиро бажаю, щоб якнайшвидше закінчилася війна і діти росли і працювали у мирній Україні».

Як каже Віталій Гончар, забезпечення армії тепер значно на кращому рівні, ніж на початку війни. Служать за контрактом переважно чоловіки, які мають військовий досвід за плечима. Приходить і молодь, яка має патріотичні почуття у серці і хоче докласти зусиль, щоб Україна була мирною.

Люба Клімчук