А щастя – це все, що нас оточує

Ольга Захарівна Грейнер. Цю жінку знають, шанують і згадують наші земляки. Багато років свого трудового життя Ольга Захарівна віддала Дубровиччині і її жителям. Вже чимало літ живе моя співрозмовниця на Київщині. Вона – на заслуженому відпочинку. Радує друзів, знайомих і незнайомих прекрасною ліричною поезією. Ольга Захарівна, як поетка, має багато шанувальників в Україні. На її вірші створюють відеорозповіді, її твори поширюють у багатьох соціальних групах. Нещодавно Ольга Грейнр зустрічала свій ювілей. І хоч ми на віддалі захотілося, отак, по-жіночному, поговорити як за чашкою кави чи чаю…

 

З чим у Вас асоціюється Дубровиця?

Я довго думала, як відповісти на це питання. І відповім так. От, є у людини багато друзів, хороших, вірних, щирих, але серед них є один – найкращий. Так і для мене. Життя моє так склалось, що довелось жити у багатьох місцях, а от в Дубровиці я прожила найдовше, понад тридцять років. Найкращих років. Тут я зустріла своє щастя, тут народились і виросли діти, тут пропрацювала тридцять років у соціальній сфері, тут пройшла моя юність і зрілість. Тому Дубровиця для мене асоціюється з найкращою подругою. До речі, і справжня моя найкраща подруга живе теж у Дубровиці. Дуже скучаю за містом, за людьми. Тепер, завдяки Інтернету, хоч віртуально отримую інформацію про життя міста, про події, про людей. З багатьма спілкуюся.

Що для Вас означає щастя?

Щастя… Воно багатогранне і неозоре, сказати одним словом чи дати точне визначення просто неможливо. Бо щастя – це все, що оточує нас, все, що в нас самих. Щастя – це діти та онуки, якими тішишся і радієш, що можеш бачити, як вони ростуть, мужніють. Щастя – це друзі, які завжди прийдуть на допомогу в скрутну хвилину і порадіють разом з тобою твоїм перемогам. Щастя – це прокинутись вранці й подякувати Богу, що послав ще один день життя.

Щастя – це саме життя, бо воно таки прекрасне! Треба тільки зуміти побачити і відчути щастя в кожній миті.

У чому знаходите розраду, окрім написання віршів?

Написання віршів не є моїм постійним і основним заняттям, бо вірші пишуться тоді, коли душа, сповнена радості, болі, смутку, щастя, печалі, складає слова до купочки й починає вперто диктувати їх мені. Я ніколи не пишу спеціально, на якусь задану тему. Не виходить два слова скласти. Вірші, наче діти, народжуються в душі, вони всі однаково дорогі мені, ділюся ними, наче випроводжаю у самостійне життя, і тішуся, коли читаю зворушливі, душевні відгуки друзів та зовсім незнайомих людей.

А інших занять вистачає. Я ж живу у селі, в сім’ї доньки. У нас є невеликий город, молодий сад, багато декоративних дерев та квітів. Тому роботи для рук вистачає. Крім того, люблю рукоділля – в’яжу, вишиваю бісером. Багато читаю, багато часу проводжу в Інтернеті, спілкуючись з реальними та віртуальними друзями. Гуляю з онучками, разом з дітьми цікаво проводимо вихідні, відвідуємо різноманітні культурно-історичні місця.

Розкажіть про місцину, де ви живете...

Зараз я живу на Київщині, неподалік Борисполя у мальовничому селі Кучаків. Називають його селом милосердя, тому що у далекому 1941 році його жителі організували в селі підпільний госпіталь і врятували близько 500 бійців та командирів Червоної Армії, а потім допомогли їм потрапити у партизанські загони.

Ось така цікава історія. Зараз у селі проживає понад тисяча жителів, є школа, дитячий садок, медична амбулаторія. Люди привітні, доброзичливі. Вже звикла до нових краєвидів, до села, до всього, що оточує мене, адже живу тут майже десять років. Кажуть, старе дерево важко приживається на новому місці, але я вже прижилася.

Захарівно, Ви працювали у важливих структурах на Дубровиччині. Чи згадуєте колег? Які були люди, які з вами працювали, які до вас приходили. Розкажіть, скільки років і де працювали.

В Дубровиці я працювала з 1981 до 2011 року. Спочатку у відділі соціального забезпечення, так тоді він називався. На той час у штаті було всього 8 працівників. Пам’ятаю всіх, двоє з них вже у засвітах. Роботи було дуже багато, все вручну, з обчислювальної техніки - рахівниці і великі ЕОМ. Зі способів зв’язку – пошта та телефон. Оскільки в ті роки на пенсію оформлялись люди, народжені на початку 20-30-их років минулого століття, то у багатьох документи про стаж роботи були відсутні через війну і повоєнні роки. І підтверджувати стаж доводилось за допомогою свідків або за допомогою запитів у відповідні органи. Але у нашому відділі й тоді, і потім працювали дуже відповідальні й чуйні люди, які завжди намагались надати допомогу відвідувачам. Звичайно, не всі люди, які звертались за призначенням пенсій, мали на них право, тому й скарг вистачало. Всі вони були безпідставні, але треба було їх розглядати й давати обґрунтовані відповіді. Багато різних нюансів було під час роботи.

Особливо запам’ятався 1991 рік, коли був прийнятий так званий Чорнобильський закон, згідно із яким пенсійний вік для жителів району було зменшено на 6, а тим, хто проживав у 2 зоні на 9 років. І протягом цього року треба було призначити у шість разів більше пенсій, ніж щороку призначалось. А штат у відділі лишався той же. От і працювали днями та ночами, возили додому мішками папери, але справились.

Ще пам’ятаю середину дев’яностих, коли пенсію виплачували так званою натуроплатою. Приходиш вранці на роботу, а на вулиці черга, не менше 50-и людей, за довідками для придбання мішка цукру чи інших продуктів. І все треба швидко, оперативно, бо машина з цукром на площі стоїть… Ось такі часи були.

Я працювала заступником начальника тоді уже управління праці та соціального захисту населення. А у 2002 році, коли функцію призначення пенсій було передано Пенсійному Фонду України, я по переводу перейшла працювати в Управління Пенсійного фонду України в Дубровицькому районі на посаду заступника начальника відділу призначення пенсій. Де і працювала до виходу на пенсію у грудні 2011 року.

Після звільнення довго не могла звикнути, що не треба вранці бігти на роботу… Адже 30 років постійно була на державній службі, на людях, з людьми. З колишніми колегами досі підтримую зв’язок, коли буваю в Дубровиці, стараюсь зустрітися.

Що побажали б читачам нашої газети?

Читачам газети, а також всім жителям Дубровиччини, хочу побажати в цей тривожний час перш за все міцного здоров’я, бо це найбільше багатство у житті. А ще – мирного неба; тепла і затишку в домівках; на столі – хліба та до хліба; в родинах – благополуччя, достатку, щастя, злагоди, взаєморозуміння; в душах – спокою, радості, комфорту.

Люблю всіх вас, пам’ятаю, скучаю, дякую всім, з ким звела доля на теренах Дубровиччини. Душа моя живе спогадами про місто, в якому пройшло життя.

    Спілкувалася Люба КЛІМЧУК.

До вашої уваги пропонуємо добірку віршів Ольги Грейнер. У кожному – роздуми про життя.

 

Сім століть від тієї весни

Літаками промчало у хмарах.

Чом з’являєшся знову у сни,

Чи ти щастя моє? Чи покара?

Сім століть, як тюльпани цвіли,

І зозулі кували невпинно.

Віртуально знайомі були,

Переписка в мерéжі невинна.

Та весна була сповнена див,

Квіти й вірші ти слав мені часто.

І в душі скам’янілій збудив

Ненароком надію на щастя.

Очі в очі, в онлайні дзвінки,

Для розмов було часу замало,

Літні ночі, короткі такі,

Сім секунд – і вже сонце вставало.

Сім годин мить розлуки тяглась,

Вже леліялась зустріч реальна.

В сім секунд осінь пір’я з крила,

Наче листя, зірвала безжально.

Сім століть – кожен день восени,

Повідомлення стали сухіші.

Вечорами все рідше дзвонив,

І не слав ні пісень, ані віршів.

Сім століть після слова «Прощай».

Розглядала, не вірячи, крапку.

Сім секунд у осінніх дощах

Щастя стрімко летіло у пастку,

В назавжди́ заблоковану папку…

Сім століть самоти… Сивина

У волоссі і небо у хмарах.

Не повернеться диво-весна,

Не тривож, не приходь навіть в снах,

Ні як щастя, а ні як покара…

Приберу в душі

Приберу в душí я, порох смутку витру.

Мов осіннє листя, вимету печаль.

Сіро-чорну в смíтник викину палітру,

І спалю свічею за минулим жаль.

Пов’яжу ретельно спогади в пакунки,

Хай не колють більше гóлками вночі

Ні слова звабливі, ні палкі цілунки.

Все замкну у скриню й викину ключі.

Запалю лампадку, помолюся Богу.

Каяття сльозами молитви́ зрошу.

Про благословення на нову дорогу

Світлу, без обману, щиро попрошу.

«Бабиного літа» сонечко привітне

Доторкнеться ніжно чистого вікна.

Пагінець надії проліском розквітне

При́йде в мою душу й восени весна.

Бо чекала дива все життя вона.

Приберу в душі я…

День людей похилого віку

Промайнуло вéсен без ліку.

Надвечір’я, хмари осінні

Потьмяніли вже очі сині.

Вже підбори в туфлях мішають

І красиві плаття́ не втішають.

Все частіше пігулки п’ються,

Все повільніше справи даються.

Відцвіли в садах уже квіти,

На деревах – з плодами віти.

Наші діти батьками стали

Нам онуків подарували.

Сонцем в небі – малі внучата,

Мов усміхнені янголята.

Так ще хочеться їх ростити,

Як же хочеться! Просто! Жити!

День людей похилого віку.

Хай ще буде вéсен без ліку...

РÓКИ, РÓКИ МОЇ

Осінь жовту намітку вдяга на

спідницю березі,

Розливає на клени, мов ми́ро,

багряний єлей.

А мені підклада на похилену

шáльку терезів

Гирю з п’ятого пуду. Солідний

такий ювілей.

Рóки, рóки мої, всіх запрошую

вас на гостину,

Шість десятків і п’ять посаджу за

святковим столом.

Я налллю вам у келихи трунку

із меду й поли́ну,

Бо і солодко, й гірко порою

нам з вами було.

З вами звідала все: і святе,

і фальшиве, і грішне,

Поміж смертю й життям побувала

не раз на межі.

Я рубала вузли і палила,

мов листя торішнє,

У минуле мости, і долала

нові рубежі.

У дитинстві було безтурботності

й болю багато.

Зла, підступна хвороба, неначе

окропом з ковша,

Прикувала до ліжка, а поруч –

ні мами, ні тата,

У дванадцять дорослою стала

дитяча душа.

Губи, скусані в кров, біль терпіла

затято, уперто.

Не скорилась. Боролася. Встала

на ноги, пішла.

Потім труднощам всім, що

з’являлись, твердила відверто:

«Зможеш зараз, якщо у дванадцять

дитячих змогла».

Юність. Небо було веселкове,

зорилося щастя

У коханих очах, у обіймах палких,

як вогонь.

І весілля, й вінчáння, і первістка

перше причастя…

Але раптом повіяло холодом

з теплих долонь.

Наче шаблею, зрадою крила

безжально відтято,

В прірву стрімко летіла, злякавшись

уперше, душа…

У колисці спав син, йому конче

потрібен був тато.

І дала щедра доля на щастя нам

ще один шанс.

Знов заміжжя, душа підозріло

та вперто мовчала.

Причаїлась, сховалася від

почуттєвих лавин.

Цілувати й кохати покірно

себе дозволяла.

Чи кохала сама…? Народилися

донька та син.

Діти швидко росли, будувалось

сімейне гніздечко.

Сад весною буяв і приносив

плоди восени.

Рік за роком тяглися, буденні,

мов сіра вервечка.

Мовчки скніла душа, яка так

і не знала весни…

Я жила, як усі, наче скельця

у калейдоскопі

То яскраво, то тьмяно мигтіли

життєві вогні.

Відчайдушно чинила тривогам

з хворобами опір,

Перемог добивалась, сміялась,

співала пісні.

Скільки зношено пар босоніжок

на шпильках та капців,

На дорогах були і м’які спориші

й камінці,

Людям я віддала сорок років

невтомної праці.

Заслужила повагу, що більш

від товстих гаманців.

Все було. Вороги, чорна заздрість

лжедрузів,

Що всміхались в обличчя, а в спину

встромляли мечі.

Лиш єдиній і справжній, гартованій

часом подрузі,

Довіряла всі радощі, смутки, тривоги

й плачі.

Смуг багато було чорно-білих

і сажово-чорних,

Та дощами добра і веселкою

світлих надій

Фарбувала їх в біле, латала

здірявлений човник,

А його вже до берега хвилями

тулить прибій.

Зсиротіло колись гамірливе

родинне кубельце.

Розлетілися діти, промчали роки́,

як вода.

Удовина самотність блука

по квартирі й крізь скельця

Окулярів світлини онучок

малих розгляда.

Рóки, рóки мої, ви промчали

галопом, мов коні.

Близько вже Рубікон. Та в минуле

дивлюсь без жалю́.

Що було – все моє, а маленькі

онучок долоні –

То мій слід на землі, їм вершити,

що я не зроблю.

От і святу кінець. Трунок випито,

наче причастя.

А прийдешнім рокам я з надією

мовлю в лице,

Що душа недолюблена мусить

ще звідати щастя,

Хоч призахідне сонце зігріє

її промінцем.

І допоки живу, твердо вірю,

надіюсь на це.