ЩИРІСТЬ ЗДАТНА

ТВОРИТИ ДИВА

1 жовтня в Україні відзначили День людей похилого віку та День ветерана. З цієї нагоди у малому залі міського будинку культури відбулася зустріч спогадів «Мої роки – моє багатство», на яку було запрошено людей старшого покоління з усіх куточків Дубровицької громади.

У цей щедро напоєний теплом осінній день зібралося чудове поважне товариство на свято праці, свято долі, свято життя. Молодші – щоб віддати свою шану і повагу людям, за спиною у яких великий віковий і життєвий шлях. Старші – аби відпочити душею та серцем, згадати літа молодії… На святі звучали слова вітання від керуючої справами Дубровицької міської ради Оксани Краглевич, заступниці начальника відділу освіти, культури, туризму, молоді та спорту Дубровицької міської ради Олени Рабешко, директора КЗ «Центр надання соціальних послуг» міської ради Людмили Берестень.

А ще було багато теплих спогадів за чашечкою духмяного чаю та солодкими гостинцями. І віяло від цих розповідей душевною ностальгією та домашньою атмосферою затишку.

Дуже душевно вела все дійство прекрасна ведуча Євгенія Швайко. Аматори сцени підготували цікавий концерт, який підняв настрій усім присутнім у залі…

 

ЛЮДИ ТЕПЛОТИ, ДУШЕВНОСТІ ТА СЕРДЕЧНОСТІ

Вітаючи винуватців торжества, керуюча справами міської ради Оксана Краглевич зазначила: «Приємно усвідомлювати, що попри поважний статус ветерана, ви ще по-колишньому молоді, активні, сповнені задумів. З багатьма присутніми знайома особисто, з іншими тільки будемо знайомитися, адже ми тепер – одна велика  сім’я. Хочу побажати всім здоров’я, благополуччя в родинах, радості, підвищення пенсій. Щоб ви ніколи не хворіли, аби якнайшвидше відійшла хвороба, через яку нам доводиться сторонитися один одного, відміняти масові заходи, навіть інколи зустрітися просто нема як. Нехай у вашому житті будуть тільки гарні дні, хороші новини, мир та спокій в нашій країні, нашій громаді. Адже ви так багато зробили для їх становлення. Ми вдячні за вашу працю, ваші розум, підтримку та поради. Будьте якнайдовше з нами в міцному здоров’ї».

«Ми виховані ще в той час, коли знаємо, що таке відповідальність та повага, любов та життєві цінності. Нещодавно ми були на святкуванні 500-річчя в Бережках. Мені до глибини душі запало кожне слово з виступу Івана Івановича Краська, котрий зараз присутній тут в залі. В його виступі була простота, теплота, щирість. На жаль, в наш час в гонитві за креативністю, перспективністю, новизною ми набуваємо чогось більш досконалого  технічно. Але втрачаємо душевне. А ви, хто сидить в цьому залі, ви люди теплоти, сердечності, душевності. Ну ніяк не повертається язик називати вас людьми похилого віку. Ви – люди особливого повноліття, вагомого життєвого досвіду, надзвичайного такту. Сьогодні хочу подякувати Михайлу Івановичу Боговичу за його наполегливість, щоб навіть в період карантину ми вас не забували, вшанували, зробили це свято. Великою мірою воно відбулося завдяки йому та Петру Іллічу Козорізу. І ми раді бачити всіх вас і бажаємо вам тільки одного – здоров’я. Живіть довго на радість своїм родинам та всім нам», – зичила Олена Рабешко.

 

ПРО НАЙЩАСЛИВІШИЙ ДЕНЬ У ЖИТТІ

Якщо молодість можна порівняти з весною, то осінь – пора людей старшого віку. В цю пору, як і в природі,  людина починає збирати свої врожаї. Зерна, що зростила під час життя, вже дають свої плоди – мудрість, урожай любові, досвід… Ведуча дійства запитувала у присутніх про їхні життєві шляхи. Ось як гарно розповіла про найщасливіший день у житті Галина Іллівна Субот:

«Було в житті всього. І радощі, і смуток, і печаль. Але ніколи не падала у відчай. Треба завжди гідно переносити все, що випадає на долю, і любити саме життя. Треба сприймати людей довкола себе, якими вони є. Когось підтримати, а когось, можливо, зупинити, комусь підставити плече, а комусь – подати руку, когось обійняти, а когось – поцілувать. Весь світ близенько-близенько притиснути до серця. Найбільш щасливий день в моєму житті? У юності моїй це був той день, коли я отримала виклик на навчання до Київського державного університету. Я очам своїм не вірила, просила подруг, щоб раз за разом перечитували його, поки аж сама усвідомила, що я таки справді студентка.  А працювала я тоді у Велюні, жила на квартирі. Перший рік вступала на стоматолога, забракувало півбалу. Тодішній директор школи Нікодімов Іван Олексійович, хай царствує на тому світі, завжди згадую цього чоловіка добрим словом, каже мені: «Галочко, у тебе так гарно з дітками спілкування складається, ти природжений педагог». Отак й стали його слова пророчими.

А друга моя життєва радість – народження сина. Тоді я літала на сьомому небі. Дуже вже очікуваний був мій хлопчик, всякого довелося вислухати, бо завагітніла тільки через кілька років після одруження. Тоді думала, що народжу цілу футбольну команду… Але один син у мене – моя гордість, опора і надія.

Проте чи не найбільша моя життєва втіха – то мої онучки.  Між нами особлива любов, особливий зв’язок, особлива аура.

…Життя моє було далеко непростим. Але от оглядуюся назад і з впевненістю кажу, що я щаслива людина. Бо люблю світ довкола, всіх людей. Вас от, знайомих і незнайомих мені присутніх в цьому залі, полюбила з першого погляду»…

ПРИВІТАЛИ ОСВІТЯН

А знаєте, про що говорять люди на відпочинку? Ніколи не вгадаєте. Адже йдеться про роботу. Дубровичанка Тамара Василівна Лаврович велику частину свого життя присвятила вихованню підростаючого покоління. Була вчителем фізики, як то кажуть, від Бога.

«У Бересті я пропрацювала 27 років. Доводилося читати і математику, і фізику з астрономією, і навіть… трактори. Тривалий час добиралася на роботу з Дубровиці в приміське село – а чим тільки не доводилося  долати шлях: і автобусами, і машинами, і каретою невідкладної допомоги, і підводами, – при чому, інколи додавалися заняття ще й у вечірній школі. Тож виходила з дому у вісім ранку, і поверталася о восьмій вечора. А між уроками – конспекти, зошити, контрольні, іспити... І двоє власних дітей. Все встигала. Мабуть, тому, що дуже любила й досі люблю свою роботу. Посіяв мені зерна цієї любові до фізики Юрчук Іван Антонович, що родом був  з Бережниці. Коли приїхали до школи представники з Рівненського педінституту, він каже: «У Томи одразу беріть заяву. Це вчителька фізики». Коли прийшов виклик на навчання, я не побігла ні до батька, ні до матері, а побігла до свого вчителя. Якраз він тоді був на стадіоні. Ми з ним обнялися і кружляєм по тому стадіону. Радість така була. І думаю, я в житті свого вчителя не підвела.

Після 27 років вчителювання у Берестівській школі мені запропонували місце методиста в райметодкабінеті. Я там пропрацювала ще 24 роки. І ось три роки я вже на заслуженому відпочинку. Це прекрасна пора, я вам скажу. Але у мене нема часу, щоб сумувати. Комусь треба допомога – я іду, в парку мене чекають два бездомні котики, у дворі котики – теж виглядають гостинця. Були собачки – теж доглядала.

Ніколи не помічала за собою такої сентиментальності раніше. Часу для цього не було. Чи люди були іншими, менше бездомних тварин тоді бачила. Але зараз часом думаю, хтозна, чия це душа вселилася в цю тваринку? Може якихось близьких мені людей. Хіба  шкода купити якийсь кульочок «Кітекіту» чи ще чогось для братів наших менших? Всі в нашій родині люблять тварин. Син бавить четверо чи п’ятеро котиків, дочка теж повз безпритульну кицьку не пройде. Це, напевно, у нас вже сімейне…

Доброта має панувати між людьми, тоді все у нас буде гаразд. Прожила я з таким переконанням довге життя, завжди чинила по совісті. Маю двійко дітей, четверо онуків, двійко правнуків…».

Тамара Василівна скромно замовчує і про  власні свої заслуги перед  містом та громадою, і про героїчного сина, який пройшов горнило російсько–української війни. Отака вона жінка – проста, мудра, щира і безмежно добра.

 

НАЙКРАЩЕ – В НАШІЙ УКРАЇНІ

За кордоном пенсіонери на заслуженому відпочинку – активно пізнають світ, мандруючи незнайомими країнами. У наших, українських ветеранів, й в звичному домашньому житті екзотики не бракує. Все наше сьогодення – суцільна боротьба за виживання. Важко в ньому навіть молодим і дужим. А типовий український пенсіонер, поки при здоров’ї – опора для дітей та онуків, він не очікує милості від держави, сам активно освоює і облагороджує, поки стає сил, місце під сонцем. Не виключення й хороший друг нашої газети – Іван Іванович Красько з Бережок. Він – знана та поважна в селі та всій Рівненщині людина, гарний господар, дбайливий чоловік, люблячий батько та супер сучасний дідусь.

«Знаю багато країн, люблю краєзнавчі передачі, читати про подорожі, але далі України не мандрував. І не хочу. У нас – найкраще. Люблю наших людей, багато довелося мені з ними працювати, піднімаючи сільське господарство. Кращих, ніж українці, мабуть, немає ніде. Ми щирі, відкриті, товариські, готові прийти один оному на виручку.

Дуже вдячний організаторам зустрічі, які навіть в період пандемії зуміли зібрати з усіх куточків Дубровиччини старших людей. Ми любимо спілкування, в наш час більше його було в суспільстві, це тепер комунікації витіснили це з нашого життя. Побільше б таких зустрічей, коли можна потиснути один одному руку, подивитися прямо у вічі».

 

УСЕ ЖИТТЯ – У ПРОМЕНЯХ ЛЮБОВІ

Скільки б не було нам років, перше кохання, якщо воно щире і відкрите, зігріває й через роки. Трепетно й сердечно згадують ветерани про перше світле почуття…

«Перше побачення? Було воно давно-давно. І таке щасливе-щасливе. Перше воно в мене було і останнє. Побралися. Прожили довге, багате на радісні події життя», – згадує Галина Мартинівна Павлюк з Осови. До речі, особисто мене ця жінка вразила виконанням молитви «Отче наш» наприкінці заходу. Виявилося, що довгий час керувала церковним хором.

Ніна Іванівна Калюш із Заслуччя так розказує про перше почуття: «Перше побачення у мене також закінчилося одруженням. Пішла у сімнадцять років заміж, народила сина через рік, через два – дочку, через  дев’ять років знову навідав нашу оселю лелека. П’ятеро онуків маю. Я щаслива», – просто каже жінка.

А її начальниця Людмила Берестень розповідає про секрет сімейного щастя цієї родини: «У оселі Ніни Іванівни під одним дахом живе чотири покоління. Вона світла жінка. Як квочка, що оберігає та об’єднує курчат, так й вона щомиті піклується про своє сімейство. Прекрасного має чоловіка, який її завжди розуміє та підтримує…».

Більше тринадцяти років Ніна Іванівна пропрацювала соціальним працівником. Кожну сім’ю, з якою доводилося  стикатися по роботі, сприймала, як рідних та близьких людей. До кожного приростала душею. Тепер, коли вже вийшла на пенсію, її обов’язки перейняла невістка Інна Володимирівна. Зараз вже вона частинку свого серця віддає тим людям, яким необхідна її турбота та допомога.

СПОГАДИ… СПОГАДИ… СПОГАДИ…

А свого земляка Федора Вікторовича Крупка із Сварицевич ведуча попросила пригадати, яким він учнем в школі був?

«Бешкетником. Навчався я в інтернаті. Всякого було. І втікав часом з уроків, і зривав їх. Але наука давалася мені легко. Бувало, завуч інколи бився зі мною об заклад, хто швидше задачку математичну розв’яже, то й не завжди перемога була за вчителем», – пригадує шкільні роки чоловік.

«Федір Вікторович – прекрасна людина. Дуже багато працював, прожив важке, але напружене й цікаве життя. І досі він активний та корисний всім нам. Його поради не раз ставали в нагоді», – розповідає про підопічного соціальний працівник Наталія Гулько із Сварицевич.

 

ДУБРОВИЧЧИНА СТАЛА БАТЬКІВЩИНОЮ

Пані Валентина народилася далеко з межами Рівненщини, але корінням вросла в Берестя. Тут побачили світ три її доньки. Вже дочекалася п’ятеро онуків. Одна з них теж встигла звити сімейне гніздечко. Тож незабаром  проросте рід новими паростками. Але в душі – людина завжди молода. Тому й радіє жінка нагоді побути в колі однолітків, які розуміють її з півслова. «Тут люди всі хороші, привітні, вже не відчуваю себе тут чужою. З багатьма поріднилися по-справжньому, переплелися, як дерева в саду віттям, кревними вузами. Я маю улюблену справу й на пенсії, квіти – моє хобі. Найкраща клумба в Бересті – мабуть, моя.

 Але хотілося б, щоб такі зустрічі проводили для нас частіше. Це чудова нагода поринути знову в молодість, підмалювати зайвий раз губи, зачіску зробити й вбрання якесь нове справити. Людині в будь-якому віці хочеться свята», – каже ця мудра та привітна жінка.

НА ПЕНСІЇ СТАЛА ЗАТЯТИМ РИБАЛКОЮ

Коли людина йде на пенсію, вона полишає улюблену роботу, до якої приросла душею, змінюється звичний ритм життя. І це нелегкий період, до якого треба звикнути. Натомість у багатьох з’являються нові хобі.

«Моє хобі – рибалка. Я відмінно це роблю. Навіть сьогодні, збираючись на цю гостину, не могла зрадити захопленню, навідалася до річки. І не марно – зловила два карасики маленькі.  А тут кицька за мною ув’язалася. І так ласо на той улов дивиться – мусила й її пригостити», - розповідає про своє уподобання на пенсії Ганна Филимонівна Клюйко з Берестя.

 

 

МИ – ОДНА РОДИНА…

«Вже сімнадцять років Бог та доля розпорядилися так, що я попала на планету, яка називається Старість. Я завжди кажу: старість не завжди приємно пахне, старість може бути малорухлива, сумна, самотня… Але в той же час вона багата на життєвий досвід, на мудрість, теплоту сердець… Саме отакі люди, які сьогодні зібралися тут в залі, і є їх уособленням. Загалом наша Україна старіє. Наведу трохи статистики: більше 10 відсотків у нас людей похилого віку, тобто 65+. В громаді нашій це близько 3600 осіб, 905 людей – за вісімдесят років, 120 – вже перетнули межу дев’яносто, а сторічний поріг подолали троє.

Життя – складна річ. У кожного – своя доля. Непросто і молодим  зараз. Але коли особисто мені важко, я згадую вас. Скільки всього випало на ваші плечі, скільки роботи переробили ваші руки. І тоді я забуваю про всі труднощі… Зичу нашим гостям старшого покоління, щоб в цю прекрасну життєву пору, яка називається осінь, їм не було зимно і холодно. Щоб цей життєвий період був теплим і плодовитим, щоб супроводжували завжди люблячі родини, добрі та щирі люди повсюду. Хай вас Бог береже, і наше спілкування продовжується ще не раз у такій святковій атмосфері», – побажала  Людмила Берестень.

 

…А атмосфера заходу й справді видалася надзвичайно теплою. Великою мірою цьому посприяли працівники культури, які зуміли зігріти старших земляків не лише запальними піснями та танцями, але й теплими духмяними напоями, непідробною увагою та сердечністю спілкування. Всі вийшли після цієї зустрічі ухміхненими, бадьорішими та ніби помолодівшими. Наша щирість здатна творити дива…

 

Людмила РОДІНА.