Володимир Власюк: «Я радий, що здійснив мрію батька»

Днями свій ювілей зустрів шанований лікар, дубровичанин Володимир Миколайович Власюк. Цю людину знають і поважають не лише на Дубровиччині, а й далеко за її межами. Тисячі пацієнтів, десятки, а то й сотні тисяч консультацій –далеко не весь перелік трудової діяльності шанованого лікаря. Розсудливий, стриманий, висококваліфікований та мудрий – так би я описала Володимира Миколайовича, знаючи його багато років.

З нагоди ювілею попросила лікаря розказати про життєвий та трудовий шлях.

 

Із старанного учня – в студенти

– Народився я у Любиковичах Сарненського району. Батько Микола Олександрович був шофером, мати Текля Андріївна – колгоспниця, – розповідає Володимир Миколайович. – Навчався у Любиковицькій школі, а після шести класів навчався у Володимирецькій восьмирічній школі-інтернаті, де був одним із кращих учнів. Потім закінчував Рафалівську середню школу-інтернат. В юності мріяв про багато професій. Я хотів бути геологом або автомобілістом. А батько дуже мріяв, щоб я став лікарем, стоматологом або невропатологом. Батькова думка була для мене важливою, його авторитет також вплинув на мій вибір. Пригадую, як потрапили ми в юності у військкомат на медкомісію, і тоді мені припала до душі професія лікаря: серйозність, скурпульозність, охайність. Після закінчення школи разом з однокласником Іваном Вересом із Кураша я вступив у Львівський державний медінститут: біологію, хімію, фізику склав на відмінно, а от твір написав на трійку. У той час діяли пільги при вступі для сільської молоді, а ще випускникам інтернатів також надавали переваги. І от – я студент омріяного інституту…

 

на роботу – в Дубровицю

Студент Володимир Власюк жив у гуртожитку, старанно вчився. Студентські роки були хоч нелегкі, але преркрасні. Як каже Володимир Миколайович, у той час ніхто й гадки не мав заплатити за той чи інший екзамен. Щоб скласти іспит, необхідно було мати найголовніше – знання. Після четвертого курсу Володимир Власюк перевівся у Саратов на кафедру військово-медичної академії, хотів стати військовим лікарем. Однак, незабаром, на жаль, був комісований за станом здоров’я. Проте навчання у Саратові мало великий вплив на лікарську долю Володимира Миколайовича. Саме там йому сподобалося викладання неврології. Цю спеціалізацію обрав студент після переведення у рідний Львівський медінститут. Після закінчення вишу Володимир Власюк три роки працював в лікарні. Потім молодий спеціаліст вступив в клінічну ординатуру українського інституту вдосконалення лікарів. Як каже Володимир Миколайович, на той час це був один з найкращих вишів в Союзі. Клінічна ординатура йшла нарівні з аспірантурою. В аспірантурі у той час навчався колега Петро Петрюк. Протягом навчання та трудової діяльності Володимир Власюк надрукував десятки наукових робіт, брав участь у науково-практичних конференціях, з’їздах невропатологів. Завжди розумів, відчував і знав, що знання зайвими не бувають. Після закінчення ординатури отримав пропозицію Володимир Власюк вступити в очну аспірантуру. Проте вирішив працювати, займатися медичною практикою. Спочатку була робота у Зарічному, і зовсім скоро перевели молодого спеціаліста у Дубровицьку лікарню.

 

Дубровицю любив змалечку

– Дубровицю я знав і любив змалечку, – розповідає Володимир Миколайович. – Залюбки з друзями приходили дивитися на мотобольні змагання, які проходили тут. Дубровиця по мотоболу гриміла на весь Радянський Союз. Можна сказати, що у дитинстві я стоптав всі дубровицькі стежки. Мотобол був для нас, хлопчаків, неперевершеним видовищем. Дорога мені Дубровиця й тим, що тут зустрів свою долю. З дружиною Аллою Георгіївною нас познайомив Льова Шварц. Пліч-о-пліч ми йдемо по життю понад сорок років, виховали двох дітей, маємо чудового онука. Я вдячній дружині за підтримку та розуміння, за любов та жіночу мудрість. Тому Дубровиця – це мій дім, моя сім’я, моя рідна земля тепер. 46 років я живу і працюю у цьому місті, люблю цей край.

Коли Володимир Власюк приїхав на роботу до Дубровицької лікарні, то це був, на той час, один із найпотужніших медичних закладів області. Як і Дубенська лікарня вона вважалася лікарнею передового досвіду. Очолював медзаклад Юрій Дмитрович Рожко. Як каже Володимир Миколайович, це був головний лікар з великої букви, якого щиро шанував колектив за професіоналізм та людяність. Так само можна було сказати про всіх завідувачів відділень, персонал підбирався по найвищих критеріях. Мало однієї публікації, щоб розповісти про всіх прекрасних колег, з якими розпочинав Володимир Власюк трудову діяльність. Це були люди обов’язку, честі та совісті. Часто Дубровицька лікарня була трампліном для подальшого кар’єрного росту молодих спеціалістів. Чимало лікарів через кілька років роботи їхали в область чи столицю, щоб досягати кар’єрних вершин. А були і є патріоти закладу, які багато років віддали нелегкій справі – турботі про здоров’я жителів Дубровиччини. До таких лікарів-патріотів рідної лікарні належить і наш шанований ювіляр.

– На час мого приходу на роботу діяло психоневрологічне відділення, яке очолював талановитий лікар Петро Тодорович Петрюк. Роботи було багато. Щоденно прийом, на який приходило до 90 пацієнтів. У стаціонарі перебувало до п’ятнадцяти хворих. Було все: консультації, робота у військкоматі, виїзди по школах, ургенція. Ми були молоді, енергійні, роботі віддавалися сповна, справлялися з усім. З Петром Тодоровичем працювали й одночасно навчалися, розбирали клінічні випадки. Мабуть, було просто бажання робити свою справу як належить. На той час не було діагностичної апаратури, такої як КТ чи МРТ, важливу роль відігравала саме фаховість лікаря, його знання, його чуття справи. Тоді вся комп’ютеризація була в голові лікаря. Основне – це знання топічної анатомії нервової системи.

За словами лікаря, неврологія – одна із найскладніших галузей як в плані діагностики, так і лікування: інсульти, травми, спадкові хвороби. Раніше був наявний малий арсенал медикаментозного лікування. Велику роль відігравав кожен крок лікаря у веденні пацієнта, зрештою, як і зараз. Нині є значне покращення у плані сучасної діагностики і значно ширший спектр ліків для неврологічних хворих.

– Після того, як Петро Тодорович захистив наукову дисертацію й очолив лікарню у Харкові, я став завідувачем неврологічного відділення у Дубровиці, – продовжує мій співрозмовник. –Перед тим відкрилася психіатрична лікарня в Сарнах, отож у нас почали лікувати суто неврологічний напрямок.

Близько двадцяти років Володимир Власюк очолював неврологічне відділення Дубровицької лікарні. Працював разом з чудовим колективом наповну, поряд були здібні колеги-лікарі, віповідальні медсестри, турботливі санітарки. Бути одною командою – це було дуже важливо в роботі.

 

За кожним пацієнтом – людська доля

Скільки пацієнтів було у лікаря? Цікавлюся. І ми починаємо з Володимиром Миколайовичем приблизно рахувати. Це десятки тисяч людей, зі своїми болями, проблемами, надією на одужання. Багатьох консультує Володимир Миколайович вже десятки років, знаючи їх недуги, як своїх п’ять пальців. Завжди хотів як лікар допомогти максимально, завжди користувався всім арсеналом знань і практичних умінь.

– Пригадую, був у мене ще досить молодий пацієнт з інсультом, – ділиться спогадами Володимир Миколайович, – Лікувався три тижні. Я їхав на курси й побажав йому, щоб він зустрів мене на порозі, коли повернуся. І яким було моє приємне здивування через місяць, як цей чоловік справді вийшов мені на зустріч, хоч і з палицею. Такі успіхи, безумовно, радували.

Загалом, як каже мій співрозмовник, видужання від інсульту залежить від віку, характеру життя, статури, спадковості, у великій мірі від знань лікаря. Дуже шкода, що нема в нашій лікарні МРТ чи КТ. Таку апаратуру варто було б придбати якомога раніше. Але, як погоджується з моєю думкою Володимир Миколайович, довгий час наша медицина фінансувалася по залишковому принципу. Не дивно, що сучасні лікарі, маючи мізерну зарплату, шукають тепер роботу за кордоном, бо фаховість лікаря і його працю держава оцінює неналежним чином.

Згадує Володимир Миколайович, як медики отримували мільйони в мішках, як затримували їм зарплату. Попри всі труднощі у галузі, які виникали, лікарі завжди продовжували працювати, надавати землякам необхідну допомогу, рятувати людські життя.

Зараз Володимир Миколайович Власюк – завідувач інформаційно-аналітичним відділом медичної статистики Дубровицької ПМСД. Працює також у гарному колективі однодумців, де є шановані досвідчені спеціалісти і молодь. Дуже багато зусиль вклали наші сімейні медики на чолі з Вікторією Островець у питання боротьби з ковідом. Працюють в цьому напрямку відповідально і надалі. Як не гордитися таким колективом? Заодно Володимир Власюк лікує стареньких та немічних у стаціонарному відділенні, що у Висоцьку. Запитую: «Як морально опікуватися у такому закладі хворими?».

– Наша медицина (я кажу про галузь в цілому) часто загалом викликає плачевні відчуття, – каже лікар, – через недостатнє медикаментозне забезпечення, через відсутність коштів на належне харчування хворих та через багато інших складових. І якби не вкладалися лікарі в роботу, а повірте, вони завжди бажають кращого для пацієнта, без належного фінансування держави медицина не може стати конкуретноспроможною з приватними клініками. На все треба кошти. Дуже хотілося б іншого підходу до медичної галузі з боку держави, аби й лікар, і пацієнт відчували себе захищеними сповна. Радію всім позитивним змінам, які проходять у дубровицькій лікарні.

Справу батька гідно продовжує донька

Шляхом батька пішла його донька Вікторія Володимирівна Власюк. Сьогодні вона – талановитий лікар-невролог, якій багато людей завдячують за професіоналізм та людяність. Вікторія Володимирівна завжди підбирає для своїх пацієнтів найефективніші та найсучасніші методи лікування. Як каже Володимир Миколайович, він гордиться тим, що чує про доньку приємні відгуки. І радий тому, що може передавати досвід рідній людині.

«Донька з дитинства проявляла інтерес до медицини. Як вирішила вступати в медичний вуз, то я, звичайно, цьому зрадів. Хотів, щоб моя дитина стала хорошим спеціалістом у своїй професії. І вона стала. Це не мої слова. Мене зустрічають люди і дякують за Вікторію, її професіоналізм і ставлення до людей. Я зворушений цим. Радий бути доньці за порадника у професії. Я знаю, що вона мене перевершить у роботі. Так і має бути».

Вікторія Власюк привітала зворушливо батька з ювілеєм. Від себе, брата та мами вона написала такі зворушливі слова: «Рідний наш чоловік, душа компанії, годувальник, захисник, опора і надія нашої родини! Своїм дітям ти вмієш гідно пояснити, як має поводитися справжній чоловік! Ми беремо з тебе приклад і хочемо бути у всьому на тебе схожими! Твердість свого характеру, сила духу, справедливе рішення, увічливість, галантність, працьовитість, відповідальність – все це є в тобі! Ти справжній джентльмен і кращий батько на земній кулі! Ти ніколи не зрадиш і не скривдиш, ти відповідаєш за свої слова і підтверджуєш їх вчинками і добрими справами! Твоя душа чиста, думки свіжі, а рішення впевнені! Ти батько, яким можна пишатися все життя і жодного разу не пошкодувати про те, що є твоєю дитиною! Браво, тату!».

 

Спортсмен і господарник

Володимир Власюк – це людина, яка завжди шанувала спорт. Як розповідає ювіляр, в інтернаті з хлопцями залюбки ганяли у футбол. Має перший розряд з цього виду спорту. Під час навчання в інституті Володимир Власюк займався вільною боротьбою, мав перший розряд з цього виду спорту, виборював призові місця на обласних змаганнях Львівщини. А особливим захопленням став для нашого земляка водномоторний спорт. Це було не просто хобі. Володимир Власюк – майстер спорту СРСР з водномоторного спорту. Під час навчання у Саратові студентом він бачив змагання на човнах на Волзі. Якось вдома, за схемами самотужки змайстрував човна, потім його покращив. Водномоторний спорт на Дубровиччині підтримувало товариство ДТСААФ. У цьому виді спорту дубровичани гриміли на весь колишній союз. Дубровицька команда була базою Рівненської області, захищала честь області. Серед наших земляків є три майстри водномоторного спорту: Юрій Лосік, Володимир Пігаль, Володимир Власюк.

Мій співрозмовник виступав у команді з дубровичанином Володимиром Пігалем. Загалом дубровицькі спортсмени на човнах неодноразово представили Україну на змаганнях різного рівня, наших земляків поважали й боялися їх сили духу.

«Що таке водномоторний спорт для мене? – роздумує Володимир Миколайович. – це енергія, це спорт, це прагнення до мети. Як чув звук двигуна, то переповнювали емоції – річка, вітер, драйв. Це прекрасно, як люди можуть і мають можливість займатися спортом. Пригадую, як норматив майстрів спорту ми виконали у Запоріжжі, а по дамбі йшли люди з жовто-синіми прапорами. Це був потужний рух за незалежну Україну. Ця картинка назавжди у моїй пам’яті».

Як розповідає Володимир Миколайович, окрім спорту, він завжди мав багато інших хобі. Як справжній господар без проблем може виконати малярні, лицювальні роботи, покласти бруківку тощо. Багато чому навчив батько, а інші ази господарності опановував сам. «Мій батько завжди жартував: «Треба багато вміти робити, але багато не працювати». І коли чоловік багато вміє в господарстві, то це плюс, але це не подвиг.

Швидко збігає година нашого спілкування, багато тем хотілося б ще обговорити з ювіляром, адже життєвий і професійний досвід Володимира Миколайовича – це величезна брила знань і професійних навичок. І хай Господь Бог дарує, Володимире Миколайовичу, вам многії й благі літа при доброму здоров’ї, щоб багато разів зустрічалися та спілкувалися. Хай сторицею вертається до вас добро, яке ви дарували своїм пацієнтам. Дуже багато вітань написали пацієнти, друзі, знайомі для Володимира Миколайовича у соцмережі «Фейсбук». Море теплих слів та щирих побажань. І нехай всі вони обов’язково стануть дійсністю! Приєднуємося і зичимо ювіляру «Многії літа».

 

Світлини із сімейного архіву Володимира Власюка.

 

Розмовляла Люба КЛІМЧУК.

 

На фото: наші шановані земляки-лікарі  Микола Годунко, Володимир Власюк та Петро Петрюк.