* ! жовтня – День людей похилого віку

«Не дай, Боже, нікому

таке бачити і пережити…»

Розповідь ця свого часу була записана випускницею Удрицького НВК Ольгою Хлебович (Карвацькою) від Євгенії Онуфріївни Карвацької, 1926 року народження, жительки села Удрицьк. У жовтні 1942 року вона, ще неповнолітня дівчина, була насильно вивезена до Німеччини. Її непроста життєва історія – віддзеркалення тих лихоліть, які випали на долю наших старших земляків, чиї дитинство та юність були затьмарені найважчими випробуваннями.

Маємо сьогодні гарну нагоду згадати про цих людей. Адже 1 жовтня у всьому світі відзначається Міжнародний день людей похилого віку, а в Україні це також і День ветерана.

Цей день – символ єдності і спадкоємності поколінь, чудовий привід сказати теплі слова подяки батькам, ветеранам війни і праці, пенсіонерам і літнім людям за їх внесок у розвиток нашої країни, за багаторічну добросовісну працю, доброту та мудрість.

Але пам’ятаймо, що наші увага і турбота необхідні їм кожної хвилини не як відзначення святкової дати, а як повага до тих, хто своєю багаторічною працею заслуговують на глибоку пошану нащадків.

Приємно, що багато хто з них ведуть активний спосіб життя, і досі залишаються прикладом для підростаючого покоління. Не є виключенням і героїня нашої розповіді.

Адже ніякі життєві прикрощі не зламали її, бабуся не розгубила бадьорості духу, завжди рада спілкуванню з земляками. А ще доля розпорядилася так, що згодом Оля Хлебович, яка повідала нам про цю дивовижну жінку, влилася в їхню родину, ставши дружиною одного з її онуків. У цьому й принади життя – у ньому завжди на зміну темним полосам приходять світлі...

...Тієї страшної осені в Удрицьку були розстріляні п’ятеро перших депутатів сільської ради та одинадцятирічний хлопчик, в німецьку неволю потрапило більше вісімдесяти молодих удричан. Доля остарбайтерів, а так називали цих невільників, була ще однією трагічною сторінкою часів Другої світової війни. Весь драматизм цієї долі – у розповіді людини, якій довелося все це пережити. Знайдімо хвилинку часу, прочитаймо ці рядки (збережено авторський стиль розповіді – ред.).

З Удрицька до Німеччини нас вивезли багато. І мою сестру старшу хотіли забрати, однак я, як малолітня, вирішила піти замість неї з надією, що мене відпустять, побачивши в документах, що я ще неповнолітня. Але не так сталося: мене забрали, ніхто й не подивився на той документ, на мої літа.

А забрали нас у жовтні 1942 року. З Удрицька на підводах повезли до Століна. Я їхала з надією, що не заберуть, але де там. Ніхто мене не відпустив. А їхало нас багато. Перед тим, як нас мали вивезти з Удрицька, німці оточили село. Десь тоді вони постріляли депутатів, а потім і нас забрали.

Із Століна завезли нас на станцію Снітов. Це в Білорусі. Тут ми трохи постояли, й нас повезли далі, до Пінська. Як виявилося, наші, видно партизани, підклали міну, підірвали рейки. Поїзд зупинився. Але великої біди не сталося: вагони всього з рейок зійшли. Нас повернули назад на станцію Снітов. То ми там з тиждень пробули. Багато городчуків повтікали. А я куди буду втікати, малолітня. Згуртувалися ми, удрицькі, такі, як я, а це і Зіна Парнюкова, і Міша Сухого, Коля Твардовський – багато нас, коло Зосима, він трохи старший був, та й ждемо, що ж буде далі.

А далі нас знову повантажили у вагони й повезли. Завезли у якесь місто в Польщі. Там ми ще тиждень пробули. Нам почали давати нашивки з написом «Оst», з буквою «R», тобто «росіянин» та номером. Ми не хотіли брати цих нашивок з буквою «R», бо ми були українці, а не росіяни, і боялися, що нас потім переб’ють, як євреїв. Та хто прислухався до того, що ми хочемо.

Раз вишикували на плацу. Зайшов німець, щось каже. Ми ж нічого не розуміємо. Як виявилося, він з нами привітався, а ще сказав, щоб ми раділи, що живі. Сердитий був. Хто не так, як він хотів, стояв чи руки не так тримав, того бив. Мені першій дісталося, бо стояла крайньою: вдарив палицею по руках. Я думала, що перебив пальці, так заболіло. Рука закривавилася, потекла кров. Мене відвели в сторону. Поруч зі мною була Єлизавета, то і її відвели разом зі мною. Потім ми зрозуміли, що німця нервувало те, що ми не розуміли його, не відповіли на вітання. От і заробили.

... Нас взяли 36 дівчин, посадили в машину і повезли. Шофер був добрий: перев’язав мені пальця.

Привезли нас до міста Ельбінт, вишикували по п’ять, спереду і ззаду – поліції, і повели у баню. Перед цим постригли наголо (а в мене такі довгі коси були, я так плакала за ними). Вода в бані холодна...

Виходимо ми з бані, дають нам нашивки з написом «Оst», трикутники з буквою «R». Ми – росіяни. Плаття дали в синьо-білу смужку. Кажу до дівчат, що ми потрапили в концтабір – такий одяг. І справді, ми були в концтаборі. Штуттгоф називався.

Потім вишикували всіх, порахували. За нас – і за колючий дріт! Під команду «Links!  Links!». А Бог його знає, лівою то чи правою? Ми ж не знали німецької мови. Потім так не раз нас ще водили. То якщо команда звучить «Links!  Links!»,  то ми вже знали, що нами командує німець. Бо були й свої, наші, ті, хто не хотів воювати, а попереписувався в німецьку віру й служив німцям. То як ті нас вели, то було ще страшніше, ніж як це робили німці. Як вони катували нас, своїх людей? Навіть німці дивувалися, як можна було своїм своїх так катувати. Але що із зрадників візьмеш?

Вранці другого дня нас строєм по п’ятеро завели на фабрику. Наша робота була така: ми на машинах перемотували нитки з великих котушок (німці називали їх «шпулі») на малі. Ці нитки були шовкові. Ми запитували, для чого це ми робимо. Виявилося, що ми готуємо нитки для парашутів.

Працювали ми на цій фабриці: я спочатку територію підмітала, потім біля машини нитки перемотувала. Треба було бути дуже пильною, щоб, бува, не допустити пориву тієї клятої нитки, бо тоді карали всіх. Весь час ми були під конвоєм: ніде ні з ким не можна було говорить. Якось майстер приходить і каже, що прийде ваш начальник, то щоб ви, крий Боже, нічого не сказали такого, чого не можна говорити. Ми вже чекаємо. І от він приходить, а моя машина була перша. Він підходить до мене, торкнув легенько по руці палицею і каже: «Рус, алес гут арбайт?». Майстер пояснила, що мене запитали, чи добра робота. А начальнику сказала, що я не руська, а українка. На це німець вигукнув: «О, Україне, Україне!». А ще майстер сказала, що ми працюємо добре, виконуємо норму, бо хочемо, щоб звільнили.

Та ніхто нас не звільнив, правда, додали черпак баланди – це супу такого, у якому плавав шматок брукви. Годували нас бруквою. То була основна їжа. А ще вранці давали трішки хліба з палець товщиною. Увечері теж такий шматочок з чорною кавою. Не солодкою, ні, їсти так хотілося, що не казати. Ми ж молоді були.

Раз нас вели на роботу, а я так їсти хотіла, так хотіла. От візьми та й вирви листочок щавлю, що ріс при дорозі. Мене мало не забили за це. А конвоїром був фольксдойче. Як я плакала! А раз Єлизавета вхопила яблуко, то теж мало не забив її цей же конвоїр. Ніщо не можна було робити. Ідеш, було, в строю, то хочеться хоч трави вирвати та з’їсти. Конвоїри із фольксдойче були жорстокіші за німців. Ми декого впізнавали. А одна жінка навіть натрапила тут на свого чоловіка – він її конвоював. Коли одного разу нас завели до лісу копати окопи, вона каже до нас: «Дівчата, їй-Богу, це мій Жора, він, мій Жора!». А той командує «Links! Links!». Жінка підійшла до нього та й каже: «То що, Родіну проміняв, гад?!» Та лясь його в морду. Хотіла другий раз, та він вхопив її за руку. А другий конвоїр побачив це, підбіг. Зразу ж прийшла машина, забрали їх обох: і жінку, і чоловіка. Більше ми їх не бачили. Де вони, то один Бог знає. Може, він її і вбив там?

Нам все було заборонено робити: ні листа написати не дозволяли, навіть говорити між собою забороняли.

Правда, наша майстер цеху, полька за національністю, була непоганою людиною. Раз вона нам каже, що було б добре, якби нас визволили з фабрики, бо як повезуть у другий концтабір, то ми там не витримаємо. А ми її питаємо, а як же ж ця фабрика називається. На це вона відповіла: «Фабрика засекречена, я про це нічого не можу сказати, бо мене можуть посадити».

Через якийсь час після цієї розмови нас таки повезли в концтабір, це був Равенсбрюк. Це було страшне місце. Тут було чотири печі, де спалювали людей. То як вони працювали, як тіло людини спалювали, то дим вгору не йшов – по землі лягав. Дихати було нічим.

Потім ще були два концтабори – Бухенвальд і Берген-Бельзен. З останнього нас і звільнили навесні 1945 року. Коли нас визволяли (а визволяли англійці), то солдати говорили, що скільки концтаборів не звільняли, то таких страхіть не бачили. Перед кінцем з нами хотіли розправитися: жінкам наварили два рази супу з отравою, а чоловікам – три. Але про це потім.

Перед визволенням я познайомилася з німецькими віруючими. Віра їм не дозволяла йти на війну, то німці їх запроторювали до концтаборів. Вони тут були так, як і ми. Я завжди пам’ятала слова свого батька, який, коли мене забирали, казав: «Донечко, старайся сама в собі все перенести. Ніколи не ображай людини, бо рана заживе, а рана від поганого слова не загоїться ніколи. Знай «Отче наш», молися Богу, вставай і лягай з молитвою на вустах». Я це робила. І коли захворіла тифом, то молилася. Одного разу, коли я молилася, до мене підійшла німецька віруюча і, зачекавши, доки я помолюся і встану, щоб лягати на нари, запитала, чи я розумію німецьку мову. Я відповіла, що розумію, однак говорити добре не можу. Так воно і було: ми більше двох років проробили, то вже розуміли, що вони говорять, однак говорити добре не могли. Так ця німецька віруюча пішла, привела перекладача і через нього питає мене, за що я потрапила в концтабір. Я почала відповідати, сказала, що ми українці, але далі продовжити вже не було сили – кажу, що потім розповім. Тоді мене якраз тиф підкосив – сили ніякої не було.

Пізніше, десь через годину, вона прийшла з уколами, принесла ліки. Єлизавета почала застерігати, що вона мене отруїть, на що я відповіла: я нічого не боюся, нехай краще отруїть, якщо так мучитися. Ця німкеня пізніше приносила мені харчі (їм вночі, коли всі спали, привозили їжу, видно, для своїх німці це дозволяли робити). Я зрозуміла, що вона мене шкодує і хоче допомогти. Але прикро було те, що ту їжу, яку мені приносила ця німецька віруюча, в мене розкрадали мої ж товариші, коли я засинала. Мені ще й зараз соромно за них. Але чого не зробить голодна людина!

Носили мені і ліки. Коли я вип’ю їх, мені ставало трохи легше, здавалося, що й не хвора вже. Ця німецька жінка була добра. Я їй все порозказувала. Слухаючи мене, вона час від часу вигукувала «Майн Гот!» і бралася за голову.

А Єлизавета, бачачи все це, все мені говорить: зв’язалася з німцями, вони тебе все одно вкошкають. Але я стала одужувати. Як мені вона стала давати ліки, якісь таблетки, такі солодкі (казала, щоб я їх не жувала, а смоктала), то мені ставало краще. А ще хліба принесе, маргарином помазаного. Я піддужчала, мені краще стало.

… Ще таке згадалося: одного разу хлопці кажуть: «Дівчата, ми вам новину скажемо!».

«Яку?» – запитуємо.

Це була страшна новина: виявилося, що перебував у концтаборі син з батьком. Батько помер, одна шкіра та кості на ньому були. З голоду помер. А син узяв, відрізав кусок батькової шкіри та й з’їв. Сталося це за кілька днів до визволення. Я, як згадую це, то ще зараз плачу: що довелося пережити. Ніщо так не страшне, як голод. Як людина голодна, вона на все здатна.

… Перед визволенням мені приснився сон: до того вікна, до якого я поверталася, коли молилася Богу, прилетіла пташечка та й каже мені, щоб я йшла за нею, за пташечкою, в ту дірочку, в яку вона полетить. Я прокинулася, та й розповідаю своїй товаришці Тамарі, що цей сон не до доброго: я помру. Я почала просити Тамару, щоб вона, коли визволять, вкинула листа до моїх в Удрицьку і написала про мене. Тамара почала мене заспокоювати, мовляв, все буде добре. На щастя, так і сталося: через три дні нас звільнили. Видно, пташечка сповіщала не про мою смерть, а про моє звільнення. Прикро тільки те, що ця Тамара, така добра дівчина, а вона була родом з Кам’янець-Подільської області, обіцяла приїхати до мене в гості, і не приїхала. Вже будучи дома, я одержала листа від її брата: померла Тамара з голоду, повернулася з німецької каторги і дома померла. В післявоєнну голодівку.

Нас звільняли англійці. Які вони добрі люди. Чи то солдати такі добрі, чи то всі вони такі. Ми якось внутрішньо відчували близьку свободу. Але вона була затьмарена масовим отруєнням в’язнів: я вже говорила про отруєний суп. Отож вранці по бараках лежали купи мертвих. Як добре, що я не їла того проклятого супу. Ота німкеня мені допомогла своїми харчами. Англійці за голови бралися, побачивши цю страшну картину. Потім ми ще три місяці були під англійцями. Вони нас лікували. А тоді передали нашим, руським. Ті забрали нас на роботу у підсобне господарство: дівчата корів доїли, хліб пекли, молоко, сир, масло на підводах у місто нашим солдатам возили. Однак тих, хто був у концтаборі, до роботи не залучали: дуже вже кволі ми були. Так ми пробули в Німеччині вже після закінчення війни ще літо, зиму. І лише на другу весну, а це вже був 1946 рік, нас повезли додому.

Посадили у поїзд. Не пасажирський –товарний. Супроводжували нас військові. Привезли до Лунінця, вже зовсім, здається, біля дому. І тут нас хотіли висадити. А ми були з Удрицька втрьох. Я бачу, що такі справи, підходжу до офіцера, розказую йому, що нас везуть додому, а тепер хочуть висадити, а наша станція Удрицьк вже зовсім близько. І що ви думаєте, допомогло: не висадили нас, поїхали ми далі.

…Здається, про все, що згадалося, розказала. Не дай, Боже, нікому таке бачити і пережити, що я пережила за ті три з половиною роки чужини.

Підготував до друку колишній директор Удрицької ЗОШ Микола ЯЩУК.