Весь світ полонила

б

рядками...

 

Ця талановита дівчина бачить світ інакше, відчуває його найменші прояви – у падолисті чи краплинах дощу, у подихах вітру чи дереві, що вмивається сонцем. Вона, як художниця, малює словами. Чуттєво, емоційно та по-справжньому. І якби могла, то  невпинно писала б свої віршовані картини і «весь світ полонила б рядками». Так зізнається у своїй поезії молода поетеса Яна Савич. Вона не тільки талановито віршує, а й декламує та має чудовий голос. В цьому неодноразово доводилось переконуватись, споглядаючи за виступами дівчини. Тому напередодні свята всіх, хто дарує свій талант зі сцени, спілкуємось з нею про творчі грані, натхнення та мрії...

Яно, спершу розкажіть, звідки проросло коріння Ваших творчих вмінь? Від кого успадкували іскру таланту?

Народилась я в мальовничому куточку Полісся – в селі Лугове. Часто натхнення черпаю з цієї  природи та спокою, який відчуваю тут. Росла і виховувалась у сім’ї педагогів. Мама працює вихователем у миляцькому дитячому садочку, а тато – вчителем у Миляцькому НВК. Можу сказати, що сім’я в мене творча – всі співочі. Ще з дитинства пам’ятаю, як ми часто збирались родиною в неділю та на свята, і всі дружно співали пісень. Нашою родинною піснею вважалась народна композиція «Стоїть гора високая». Вона ніби і досі лунає в моїй голові так, як звучала багато років тому у садочку біля хати прадіда у родинному виконанні. І як же мені малій було радісно від тих пісень  і від тої щирої атмосфери, яка наповнювала все подвір’я. Сидячи біля мами або в дідуся на колінах  та ще не знаючи добре слів, я жваво ловила останні склади і намагалась так бадьоро підспівувати, що здавалось мені, ніби ніхто із дорослих так не вміє, як я (посміхається – авт.). Шкода, що з часом залишаються лише спогади. Спогади, які одночасно і ятрять серце, і зігрівають його...

А щодо поезії, то мама колись писала в школі, а дідусь (тато тата) багато віршував, коли був на службі в армії. Тому, напевно, поетична ниточка в мене саме від них.

Виросли в такій творчій атмосфері, а яку професійну стежку зрештою обрали?

Люблю музику і все, що з нею пов’язане. Вона синхронно з поезією живе в мені. В музиці, як і у віршах, можна не приховувати себе, давати волю емоціям та почуттям. Тож співаю я завжди – якщо не вголос, то в душі. Захоплююсь цим змалку. З 6-го класу мама віддала мене до музшколи на заняття вокалом. Надихнула нас на це вчителька музики Жакун Наталія Петрівна. В школі співала на всіх заходах  та концертах, навіть після закінчення  Наталія Петрівна не раз запрошувала виступити на «Зустрічах з юністю». Брала участь у районних конкурсах, де займала призові місця. Тому, коли постало питання вибору професії, сумнівів у мене не було. Ми однозначно вирішили, що вищу освіту я буду здобувати у сфері мистецтва. Так і вийшло. Вступила до рівненського державного університету на факультет музичного мистецтва, спеціальність – естрадний спів. Навчалась на стаціонарі, але в силу певних обставин в останні роки перевелась на заочну форму, а потім пішла на роботу. Працювала і баристою, і вчителем, і продавцем у торговому центрі. Потім почала усвідомлювати, що, сидячи у магазині, я просто-напросто вигоряю. Згодом  склалося так, що я повернулась у село до батьків.  Там  і знайшла своє місце, роботу, яка приносить задоволення і разом з тим не пригнічує мої таланти та творчість, а зовсім навпаки. Зараз я працюю на посаді в.о. провідного спеціаліста з питань освіти, культури та туризму Миляцької сільської ради.

Які емоції охоплюють, коли щораз виходите на сцену?

Перед виходом на сцену завжди хвилююсь, і кожен виступ, наче вперше. Але, вийшовши до глядача, одразу заспокоюсь і відчуваю себе, як вдома. Розумію, що це моє місце, не залежно від того співаю чи декламую. Щоразу хочеться достукатись до сердець глядачів, торкнутись найтонших струн і словами, і емоціями, і виконанням.

А яка музика відгукується у Вашому серці, що зазвичай у Вашому плей-листі?

Я можу впевнено назвати себе меломаном. Адже слухаю різножанрову музику – від класики Моцарта до репу Каньє Веста і «Салют Вера» Валерія Меладзе. Залежно від настрою і змінюється мій плей-лист.

В «телеграмі» написали, що маєте два серця. Одне з них – вокал, а інше – поезія. Пригадуєте, коли прийшли перші рими?

Пам’ятаю, як маленькою любила ходити з бабусею і дідусем до лісу по гриби. Дорога була довгою, а я гомінкою і веселою дівчинкою, яка, зі слів бабусі, звертала свою увагу на найменші дрібнички – сліди коліс, траву, квіти, невеличкі канави, що простягались дорогою до самого лісу, неїстівні грибочки, які росли просто неба. І перші мої рими були саме про ці грибочки та сліди. Згодом, вже в школі, почала писати серйозніші вірші. Згадую вірш про бабусю, який написала у 6-му класі, вірш про книгу, невеличкий віршик про село на урок російської мови та ще багато інших тем, які я миттю описувала у віршованих рядках. Але по-справжньому гостро я відчула у собі потяг до поезії у 10 класі. Якраз співпало так з підлітковим віком, а емоції та почуття тоді дуже переповнюють, і їх все частіше і частіше виплескувала на аркуш. Відтоді ніколи не розлучалась з віршами.

Отже вірші – це Ваші квіти душі. А як вони розквітають?

Ви справді влучно підмітили, що поезія – це мої квіти душі. Бували періоди, коли зовсім не було натхнення, мої рими ніби покинули мене, і в такі періоди я відчувала неабияке спустошення. Поезія наповнює мене, з поезією я розквітаю у всіх сенсах і розуміннях цього слова. А от вірші «розквітають»  на аркуші по-різному. Часто це навіть не аркуш, а записник в телефоні. Тому що він завжди під рукою, а рими приходять в найнеочікуваніші моменти: в маршрутці, по дорозі на роботу, на нараді, за кулісами, переглядаючи електронну пошту чи пересаджуючи вазони... Наприклад, недавно, йдучи в гості до хрещениці, я захопилась кленом, який обійняв собою територію магазину, він так палав золотом і вмивався сонцем, що рими посипались з мене, як зірки під час серпневого зорепаду. Тому слова народжуються по-всякому. Це може бути як раптовий сплеск емоцій, так і спокійне натхнення, яке прийшло, почувши журавлиний клич в небі. Найчастіше мені хочеться писати про кохання, красу, яка довкола, про стан душі в той чи інший момент. Поезія вже давно стала невід’ємною частиною мене, вона, як стиль життя. Поезія настільки різна і стільки в ній всього можна передати, що я її можу назвати і вірним другом, якому розказую більше, ніж будь-кому, і сповіддю, і дзеркалом, яке відображує найпотаємніше, і розрадою, бо в хвилини печалі та смутку я, не вагаючись, звертаюсь до віршів, вони заспокоюють, вони зцілюють.

Польський письменник, журналіст Тадеуш Бреза говорив: «Писати важко, але ще важче було б не писати…». Погоджуєтесь?

Повністю згодна з його словами і під кожним підписуюсь! Скажу, що завжди для себе порівнювала поезію з наркотиком, у хорошому сенсі цього слова. Бо в мене вона викликала залежність, приємну і теплу, яку я ні за що в світі не хочу і не буду лікувати. Мій діагноз – віршоманка. А найкращі ліки – рими. У повсякденному житті творчість безумовно допомагає. Я думаю, що всі, хто має хоч найменше відношення до неї, погодяться зі мною, що творчість з будь-чого може намалювати прекрасне. Може зобразити сірий будень так, що в ньому захочеться залишитись і поставити на repeat (повтор – авт.). Музикант це зробить за допомогою мелодії, танцівник – рухами, художник – фарбами, а автор – словами та римами. Занурившись у написання поезії, я стала відчувати по-особливому все. Навіть себе. Я часто перечитую свої вірші, щоб зрозуміти і відчути їх, як читач – не як автор. Це часто дає змогу розглянути сенс поезії  з іншої сторони, невідомої для автора. Можу сказати, що я стала ще більш сентиментальною та чуттєвою. А взагалі, дуже люблю тишу та спокій, люблю побути на самоті. Тому часто хочу кудись втікти, вимкнути телефон і побути наодинці з собою. Такі паузи мені потрібні, щоб не загубитись. Бо часто в щоденній рутині справ ми забуваємо про себе і про те, що нам справді треба. А часом нам всього лиш треба на хвильку зупинитись і зловити себе. Так, саме зловити, щоб не втратити!

Кажуть, скільки людей – стільки й думок. Як сприймаєте критику? Чи доводилося ковтати цю гірку пілюлю?

Слово має неабияку силу. Воно може зцілити, а може і поранити, сильніше ножа. Влучно підібрані слова надовго, а то й назавжди можуть залишити свій відбиток в душі людини. Тому зі словами варто бути обережними як автору, так і читачу. Були ситуації в моєму житті, коли слово і ранило, і підносило. А до критики я завжди відносилась спокійно і нормально. Але сприймаю її тільки в тому разі, якщо це дійсно конструктивна критика, а не набір з отруйних слів, щоб зачепити. Для себе я навчилась фільтрувати слова, які летять в мою сторону, а тим більше, які летять з моєї сторони. Знаю, які можу пропустити через свій фільтр, а на які варто увімкнути білий шум.

А про власну збірку думок не було? Бо знаю, що ділитесь своєю поезією з шанувальниками на ютуб-каналі та в «телеграмі»…

Думки про це вже рояться в моїй голові давно. Видати збірку – було б невимовним щастям для мене. Є вже й деякі ідеї. До першої збірки увійдуть вірші саме про любов і вона буде присвячена цьому світлому та часом незбагненному почуттю. Я вже продумала навіть дизайн і знаю, хто отримає перші примірники в подарунок. Чомусь для мене завжди здавалось, що кожна людина, як чаша. І кожен наповнює цю чашу по-своєму. Я ж свою наповнюю творчістю. І от в деякий момент мені здалось, що моя чаша от-от почне розливатись. Тож, щоб не розплескувалась вона даремно, я захотіли розлити її у душі та серця людей. Можливо, наповнити когось знайомими словами, емоціями та переживаннями. А оскільки ми живемо в час соціальних мереж та гаджетів, то це не викликало якихось труднощів, створила канал і потихеньку почала його засипати віршами. А взагалі, є в моєму арсеналі вірші, якими я ніколи і ні з ким не ділилась. Самій буває складно їх читати... Мабуть, через те, що вони дуже особистого характеру і справді відзеркалюють дуже трепетні моменти життя.

Постійні читачі знайомі з Вами, Вашою творчістю і внутрішнім світом. А для тих, хто Вас ще не знає, Яна Савич – яка вона?

Прокручую в голові це запитання і ніяк не можу підібрати слів. Робити собі компліменти чи сварити себе я можу зранку перед дзеркалом (знаєте, ці поради психологів?). А от розказати про те, яка я – дуже непросто. Я воліла б краще написати на сотні сторінок поему. Та якщо все ж зануритися в себе і постаратись витягнути щось зсередини, то я можу сказати, що в свої 23 я досі залишилась наївною дівчинкою, яка вірить в добро, людяність, щирість та чисте кохання. Я й сама завжди стараюсь бути людяною та максимально щирою. Не люблю грузитись і рюмсати, хоча часом від тьмяної буденності не втічеш і все ж якийсь тягар та й впаде на плечі. А ще я взагалі неконфліктна людина, від слова зовсім, цю рису в собі я дуже люблю. Сама не конфліктую і іншим не раджу. Я багато сміюсь та жартую, а ще люблю поговорити. То в мене від мами. Та все-таки я вважаю, що краще людину пізнавати особисто.

Хто є взірцем, авторитетом для Вас? У житті й творчості...

Якщо говорити про творчість, то це безумовно Ліна Костенко. Я знайома з творчістю багатьох поетів, але вона залишається для мене незмінним взірцем. У кожному вірші слова, ніби оживають. І кожного разу, перечитуючи певні твори, таке відчуття, ніби бачиш їх вперше – мурахи так само біжать по тілу. А от у житті я стараюсь бути сама для себе авторитетом! Сама себе вдосконалювати і сама собі малювати своє життя. Своє, а не так, як у когось, прислухатись тільки до себе і робити так, як сама вважаю за потрібне.

Яку книжку, на Вашу думку, потрібно обов’язково прочитати упродовж життя?

Колись в «інстаграмі» я натрапила на список книжок (здається їх там було біля 20), які варто прочитати хоча б один раз у житті. Але серед того списку мою увагу привернула лише одна назва «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста. Я сіла її читати в електронному варіанті, хоча насправді терпіти не можу читати книжки в такому форматі. Я більше за паперовий варіант, щоб відчувати аромат сторінок та друкарської фарби, яка ще добре відчутна, або ж брати до рук книжку, яка вже давно загубилась на книжкових полицях. її аромат не порівняється з новими книжками у блискучих палітурках, він, здається, такий же загублений, як і книжка... Тож, якщо я складатиму свій список книг, які варто прочитати, то саме цю я обов’язково внесу до трійки.

Який рецепт вашого щоденного щастя?

В одній із прочитаних книг мені дуже врізались в голову слова, я їх виписала і в робочий записник, і в записник телефону, щоб кожного разу, коли щось не виходить, чи я починаю в чомусь сумніватись, читати їх: «Щоб почуватися щасливим, потрібно, перш за все, почуватися вільним». Тому, відштовхуючись від цієї фрази, я можу сказати, що мій рецепт щоденного щастя складається з простих речей – жити сьогоднішнім днем, відпускати те, що не твоє, робити те, що любиш, і любити те, що робиш, не відмовляти собі в тому, що хочеться, дивитись на речі завжди з позивного боку (хоча часом не виходить, та я стараюсь), побільше посміхатися і ні в якому разі не думати про погане. Наші думки – наші друзі, а друзі мають бути хорошими і надійними!

Про що мрієте? Які маєте плани й сподівання?

Деякі мрії лишу в секреті, знаєте, як в дитинстві казали – «не скажу, бо не збудеться, а як збудеться, то скажу» (посміхається – авт.).  А деякими поділюсь. Найперша мрія, як нікому ще не відомої молодої поетеси – видати збірку. Як ви розумієте, не в одному примірнику. Я хочу поширювати свою творчість, хочу ділитись нею з людьми і знаходити в їхніх серцях відгук. Також  хочу стати професіоналом у своїй справі, мати здорову та щасливу сім’ю, мрію про мир і злагоду в країні, мрію про світле та щасливе майбутнє, а ще мрію ніколи не втрачати інтересу до життя. Ну, і звісно, як кожна дівчина, я мрію і хочу ще раз закохатись – закохатись так, як описую у своїх віршах, закохатись так, як вперше. Бажаю всім серцем ще раз зануритися в це почуття. Я мрію, щоб все це вищезгадане в мене було, докладаю зусиль для досягнення цього, а тому впевнена, що в кінцевому результаті це здійсниться.

І наостанок – подаруйте нашим читачам щось із своєї чуттєвої лірики.

Спілкувалась Леся КУЗЬМИЧ.

 

Забуду

Я забуду тебе з-поза ранку,

Коли ніч вдалині розстане.

Коли кави доп’ю філіжанку,

І як місяць угору гляне.

 

Як тумани розвіє вітер,

І як море у хвилях втоне.

Коли в книзі не стане літер,

Коли серце велить червоне.

 

Коли небо навчиться спати,

Коли квіти цвісти не стануть.

Коли будуть дощі мовчати,

І в людей  як слова зів’януть.

 

Я сама заберу всі букви

Із книжок, що полиці вкрили.

І тумани візьму за руки,

Щоб надати для них вітрила.

 

Я сама зберу море в жменю,

І всі хвилі зіб’ю із ритму.

Я заллю їх собі в кишеню,

І на картах всіх світу – витру.

 

Я в колисці укрию небо,

І мелодій йому наспіваю.

На світанку забуду тебе,

Коли квіти усі позриваю.

 

Я дощам не дозволю шуміти,

Скажу їм замовчати раптово.

І людей змушу відгомоніти,

Щоб не чути ні мови, ні слова...

 

Я забуду тебе з-поза ранку,

Із зусиллям чи без – не знаю,

Коли кави доп’ю філіжанку,

То вже більше тебе не згадаю.

 

Уві сні

Я навіть уві сні тебе чекала тихо...

Із вікон, що дощем вже вкрилися давно

Тебе я виглядала, бо ти моя потіха,

Тебе я випивала, мов з келиха вино.

 

Тебе я випивала і не могла напитись,

Бо так не вистачало очей тих наяву.

Хоч, ніби відпустила, але продовжу злитись

На долю, що забрала в нас казку цю живу.

 

Забрала і сховала на дні морів глибоких,

Розкидала до різних людей і почуттів.

Один вперед і сто назад робила кроків,

Але лишила в пам’ять вінок із твоїх слів.

 

Закарбувала в пам`ять, бо важко відпустити,

І день за днем ти знову являєшся у сні.

Ти ніби надав крила, але не дав летіти,

І лиш картаєш знову ці очі крижані.

 

Картаєш очі й душу, яким вже зась боліти,

І я не в перший раз прошу – «Залиш мене!».

Але ти знову в снах з’являєшся будити,

Але ти знову кажеш, що сон цей не мине...

Рядками

Я весь світ полонила б рядками,

І всі рими у Всесвіт пустила б.

Я писала б невпинно вустами,

З рук ні разу перо не зронила б.

                                    Я всі вірші і тексти шалені,

            Наче зорі з небес розкидала б.

            Я писала б невпинно по стелі,

            І по стінах, по шафах писала б.

Я в дарунки несла б тільки букви,

І співала б натхненно словами.

Я писала б невпинно малюнки,

Та не фарбами – тільки рядками.

                                    Я б наткала із рим небо й зорі,

            У сонетах дощі всі втопила б.

            Я писала б невпинно по морі,

            І на хвилях поеми зростила б.

Я б думками писала і мовчки,

Теплим поглядом – вірші і прози.

Я писала б невпинно рядочки,

З промінців написала би грози.

                                    Я весь світ полонила б рядками,

            Ароматами книги і тексту.

            Я писала б невпинно вустами,

                Доки світ не втрачатиме сенсу.