* 21 листопада – День працівників сільського господарства

В’ячеслав Стрибулевич:

«Як ми працюємо – так ми маємо і жити»

У цій фразі директора сільськогосподарського приватного підприємства «Україна», що базується в селах Удрицьк та Смородськ Миляцької територіальної громади, можна почути усе: і мудрість вже досвідченого менеджера, який розуміє, що з неба нічого не впаде, і досвід молодого керівника, який чітко усвідомлює, що держава може лише в певних моментах підтримати, але сподіватися на вирішення усіх проблем кимось – марна справа. Почула я в них і впевненість у власних силах, бо вже перевірене часом та випробуваннями, господарство змогло утриматися на плаву. Отож, тримають курс на втілення власними силами власних планів.

 

– Я не хочу виставляти претензій до держави, яка декларує підтримку вітчизняного сільгоспвиробника, але на ділі усе значно складніше, – каже В’ячеслав Леонідович. – Ми розраховуємо на власні сили, на свій колектив – що заробимо, те й маємо. Я не можу сказати, що все так погано, інакше – давно припинили б діяльність підприємства. амагаємося розвивати своє господарство, створювати сучасне виробництво. Минулого року провели реконструкцію 2 телятників, цього року теж зробили відгодівельник для телиць. Життя диктує умови, ринок вимагає – або ти рентабельний, або закривай бізнес. Щоб не здаватися, треба шукати засоби й шляхи, щоб зробити справу успішною.

До слова, як добрі господарі, що думають на перспективу,  підприємство має  свою будівельну бригаду, яка налічує 7 чоловік. Усі роботи на проєктах виконували саме вони. В день, коли я побувала на фермах СПП, будівельники встановлювали добротну огорожу навколо її території.

Ми їдемо полями, і я відмічаю про себе, що вони дбайливо оброблені, десь посіяна озимина, десь нещодавно зібрано врожай. Усього господарство обробляє 1,5 тис. га землі, яку орендує в місцевих селян. Очевидно, людям вигідно здавати паї. Натомість, кожен власник паю має можливість обробляти землі, скільки хоче, користуватися транспортними послугами підприємства. СПП «Україна» спеціалізується на молочному тваринництві, а молоко, як відомо, у корови на язиці. Тому тут дбають про кормову базу, сіють жито, овес, кукурудзу. Цьогоріч намолочено 1235 тонн зерна, середня врожайність склала 24 центнери з гектара. Під урожай наступного року вже посіяно 437 га зернових. Для  забезпечення усіх польових робіт та роботи тваринницького комплексу в сільгосппідприємстві мають цілий парк техніки, яку обслуговують 30 водіїв та трактористів.

– Ви подивіться на ці хатини, – каже В‘ячеслав Леонідович, коли ми в’їхали в село. – Половина з них стоять пусткою. Село… На сьогодні я не бачу його перспектив. Старі вмирають, а молодь їде в Європу, бо шукає перспективи для себе. У нас велика проблема з кадрами – люди не дуже хочуть йти працювати на ферму чи механізатором. Здавалося б, є мотивація – ми пропонуємо непогану зарплату.

Ці слова змусили мене замислитися: а й справді, чого хочуть молоді люди та чим мотивуються ті, хто о 5-й ранку уже поспішає на ферму? Частково знаходжу пояснення в тому, що роки розрухи в аграрному секторі України відучили людей від щоденної селянської праці в господарстві. Легше з’їздити в Польщу або Чехію на 3 місяці й привезти звідти суму, яку тут можна заробити лише за рік, при цьому бути необтяженим щоденними трудовими обов’язками. На жаль, українські аграрії не можуть дати таких заробітків своїм співвітчизникам, бо на відміну від європейських сільгоспвиробників, які успішно дотуються державою, самі поставлені в умови виживання, не маючи ані дешевих кредитів, ані належних дотацій. В глобальному ж сенсі, село вимирає, бо державні соціальні програми з його підтримки мізерні, а також немає державних дотацій для створення робочих місць.

– Ми дуже цінуємо й поважаємо кожну людину, котра трудиться в СПП «Україна», – каже директор. – Бо що ми без людей? Намагаємося покращувати умови роботи та рівень зарплатні. І дякуємо кожному за їх труд.  Наше сільгосппідприємство нині дає роботу для понад 100 чоловік та успішно сплачує податки в державний та місцевий бюджети.

Ходимо з директором по фермі в Смородську та в Удрицьку. Я не була тут вже 10 років, тому помічаю хороші зміни: капітально відремонтовані приміщення корівників та телятників, впровадження нових технологій в догляді за тваринами. Зустрічаємося з доярками й доглядальниками худоби, люди привітні й щирі.

– Є робота, є зарплата, – каже доглядальник В’ячеслав Лобач, – то що ще шукати? Звичайно, робота на фермі нелегка, зате я дома. Я вже багато років працюю на підприємстві, був пастухом і доглядальником у літньому таборі, тепер тут. Якби мене щось не влаштовувало, то чи я тримався б тут?

Своєрідну екскурсію проводить для мене завідуюча фермою Олена Гембицька. Я приємно здивована чистотою в приміщеннях та механізацією процесів: прибирається гній механізовано, молоко по трубах біжить прямо в холодильні камери, корми розвозить спеціальний міксер. Дівчата мають законні вихідні, є хороша побутова кімната, де можна відпочити й попити чаю.

Доповнює її розповідь головний зоотехнік Віра Шанько, яка 37 років віддала цій нелегкій праці в господарстві:

– Усього маємо 1800 голів великої рогатої худоби, з них – 850 корів. Надої хороші, за рік маємо 5,5 тис. літрів молока на корову. За 10 місяців цього року надоїли 4687 тонн молока. Тримаємо чорно-рябу українську молочну породу, але вже гольштинізовану. Постійно ведеться селекційна робота, з високопродуктивних корів відбираємо теличок. Щоб мати високі надої, чітко слідкуємо за раціоном, він у нас натуральний і науково-збалансований.  В спеціальному залі, своєрідній кухні, подрібнюються та змішуються корми.  Зараз ми надоюємо щодня 9 тонн молока. Воно натуральне, відмінної якості.

Як ви бачите, у нас добротні модернізовані приміщення. Та головне – хороші добросовісні працівники. Як не говори, на фермі важка робота, але достойна зарплата й хороше відношення з боку керівництва до людей, дозволяє мати стабільний колектив. Люди забезпечені спецодягом. Господарство надає матеріальну допомогу, якщо у когось біда. У нас працюють цілі династії, як, наприклад, Лобач Олена, доярка, з чоловіком Олександром, доглядальником тварин. Їхні батьки теж працювали в господарстві. Так само тракторист Подун Сергій працює з дружиною Наталею на фермі, а їхні батьки – теж ветерани нашого господарства.

Наступна зустріч з людьми була в цеху приготування кормів. Робітниця цеху Людмила Бабаш каже, що скоро їй на пенсію, тому добре, що є де заробити стаж. «Ми стараємося, бо розуміємо, що й від нашої праці залежить загальний результат. І начальство нас не обіжає».

Уже прощаючись із В’ячеславом Стрибулевичем, я нагадала, як 10 років тому я писала нарис про нього – молоду людину, яка присвятила себе важкій селянській праці, маючи великі можливості з чудовою освітою закріпитися в іншій, легшій сфері. Назвала я тоді нарис «Молодий та ранній». Нині він усе ще 40-річний молодий чоловік, але посивілий та досвідчений. Так само о 5-й ранку йде на ферму та до ночі разом із механізаторами в полі.

– Село – це благородно. Але дуже важко, бо воно не знає відпочинку й вихідних. Як тепер ви дивитеся на обрану вами стежку, не жалкуєте?

– Не жалкую. При всіх складнощах, не уявляю себе в іншій сфері. Люблю село. Це – моє. Я тут реалізую себе. Користуючись нагодою, хочу привітати працівників та ветеранів нашого господарства, колег всієї Рівненщини з Днем працівників сільського господарства України. Бажаю усім наснаги, здоров’я, щастя. Нехай родить українська земля, а селянська праця приносить в кожен дім достаток!

Оксана СЛОБОДЗЯН.

Тетяна Хлебович, Алла Новик, Ірина Мішковець – «мозковий центр» СПП «Україна»

Доярки Валентина Пальонко та Марія Гузовець із завфермою Оленою Гембицькою( в центрі) – частинка дружної фермівської родини.

Доглядальники тварин В’ячеслав Лобач та Сергій Хомич

Людмила Бабаш та Наталія Подун відповідають за якісне приготування кормів для тварин

тракт. мікс – Сергій Подун на міксері роздає корми

для тварин

члени бригади будівельників Віктор Коржовник, Олександр Малєй,

Василь Молчанович, Павло Новик