АБИ ДИТИНСТВО БУЛО ЩАСЛИВИМ

Напередодні дня працівника дошкільного виховання разом з міським головою Адамом Кузьмичем та секретарем міської ради Віталієм Андрусенком відвідали всі дошкільні навчальні заклади міста: знайомилися з роботою дитсадків, щиро вітали зі святом їх колективи, ставили акценти на вирішенні проблемних питань, нагороджували найкращіх працівників за сумлінне виконання своїх обв’язків.

Кожен з садочків справив своє хороше і особливе враження. Відтак, ще раз переконалася, що, попри скрутну ситуацію у державі, малеча Дубровиці має сонячне і гарне дошкільне дитинство. «Підтримка дитсадків – один з пріоритетних напрямків моєї роботи як міського голови,  а турбота про дітей і дитинство, я вважаю, – одне з першочергових покликань людини і християнина на землі, – каже Адам Леонідович, - чи не найважчі часи в історії сучасної України зараз випали на її долю, але, попри все, наша міська рада, завдяки розумінню депутатського корпусу, знаходить можливості підтримувати дошкільні заклади. От в цьому році з міського бюджету на ці потреби було виділено майже 500 тисяч коштів. Наше першочергове завдання цьогоріч – подбати про енергозберігаючі технології, які в сучасному контексті мають і політичне забарвлення…».

 Приємно було відвідати «Теремок», який наразі відвідує 138 діток, хоча розрахований він на 95 дошкільнят. Всі, хто побував тут з десяток років тому, здивувався б приємно зовнішньому і внутрішньому вигляду цього дошкільного навчального закладу: затишно, тепло і комфортно, як вдома. Тут кожна кімната і кожен коридор оформлені зі смаком, продумано і цікаво. Вразили куточки про Україну і рідне місто. Відчувається, що весь персонал ставиться до своєї роботи з любов’ю, хоче додати свою родзинку в дизайн садочка. «Наш садочок переповнений,-ділиться думками завідувачка Олена Конончук, - от сьогодні відмовила мамі прийняти дитину, бо просто малечі ніде спати. Зараз у нас хороше харчування, створені всі умови для відпочинку і навчання». Триває утеплення за сучасними технологіями фасаду садочка. Міський голова наголошує, що у цьому навчальному закладі необхідно збудувати твердопаливну котельню, бо у разі відсутнусті газу, тут постане питання забезпечення теплом.

Ремонтні роботи ведуться і у садочку №4. Адам Кузьмич і Віталій Андрусенко оглянули їх хід, поспілкувалися з колективом. Як розповіла методист Антоніна Григорівна Скибан, садочок також заповнений, часто батьки заздалегідь, ще зовсім у ранньому віці своїх синів і донечок, пишуть заяви на прийом до нього. 118 діток відвідує на даний час цей заклад. Особливість садочка «Малятко» полягає в тому, що є тут групи, в яких дітки одночасно і навчаються, і сплять (в одній кімнаті, а не розрізнено), є й стандартні групи. На жаль, цього дня не вдалося поспілкуватися із завідувачкою Тетяною Іванівною Пігаль, бо вона перебувала у відпустці. Однак, від батьків вихованців та колег довелося почути багато добрих слів про цю людину, яка працює в дошкільному закладі вже 34 роки, з них – 11 завідувачкою. Зараз 37 працівників закладу створюють під її вмілим керівництвом атмосферу і затишок у «Малятку».

Вже 27 років очолює садок номер п’ять Ялина Олександрівна Котяш. Про свій дошкільний навчальний заклад, як і її колеги, розповідає вона з гордістю, турботою і любов’ю. Ялина Олександрівна показала нам і чудове подвір’я закладу, де є місце літньому басейну з фонтанчиком і казковими фігурами з предметів побуту і елементів техніки. Яскраво, сонячно тут малечі бавитися в будь-яку пору року, бо й погляд дорослого мимоволі зупиняється на цих витворах.

А всередині – затишні групи, кабінет для фізпроцедур, соляна кімната, зала для творчості, де малювати можна навіть піском. Впевнено і цілеспрямовано говорить керівник закладу про те, що ще мріє зробити у садочку. От спортивну залу, наприклад, хочеться повністю вкрити матами, аби дітки не падали додолу і не забивалися під час занять фізкультурою. Батьки цю ідею також підтримують, є й інші плани. Ялина Олександрівна каже, що дошкілля має крокувати вперед, бо час не стоїть на місці, дітям потрібні нові умови виховання і навчання.

Скільки зроблено у дитсадку за час її роботи, перелічити годі: замінено дах, двері, вікна, утепляється фасад. Багато - завдяки проонівським програмам, міська рада кошти завжди на ці потреби також виділяла. Адам Кузьмич щиро подякував колективу садочка за роботу і закликав передусім докладати максимум зусиль, щоб дітей виховували патріотами рідної землі. А ще він підкреслив, про те, що Ялина Олександрівна як депутат міської ради, завжди передусім вболіває і переймається проблемами дошкілля міста, бо це їй - близьке і рідне. Така ініціативність допомагає у роботі і міському голові.

Я ж після спілкування з Ялиною Олександрівною  відкрила формулу її успіху – вимогливість, в першу чергу до себе і до колективу, і любов до роботи, яка щоденно у вихователів починається з посмішки.

Щиро завдячують працівники садків і батькам, які допомагають утримувати їх заклади. Зрозуміло, ця підтримка  сьогодні теж вагома. Цього дня міський голова пообіцяв, що буде пропонувати депутатам додатково виділити з бюджету по 10 тисяч гривень на найнеобхідніші потреби садочків – придбання меблів, постільної білизни чи іграшок, на розсуд колективів.

Багато думок навіяли відвідини дошкільних закладів міста особисто для мене. Пригадалося наше радянське дитинство у садочках, не таке кольорове і яскраве. У пам’яті спливли кадри сюжету новин про зруйнований садочок у Слов’янську, де серед руїн валялася лялька в яскравому вбранні, а завідувачка розповідала, як цей заклад раніше був облаштований і сміялися у ньому діти. Дивилася, як у затишних спальнях солодко спить малеча, підклавши під щічку кулачок, і зрозуміла: це - яскрава картинка миру на землі. По-новому ми віднедавна почали розуміти сутність мирного життя і його ціну.

Любов КЛІМЧУК

НЕ ПРОСТО СИНИ! СИНИ-ГЕРОЇ!

Квітуче село Селець, з шумом верб і шепотом вітру, плюскотом хвиль Горині і посмішкою сонця, а поряд - мамині очі, татові натруджені руки, бабусина колискова пісня пестили, зігрівали, ростили синів.

Щоб виросло, не змарніло,

Щоби зовсім не хворіло,

Сили й розуму набралось

Батьків своїх потішало.

Рости, синку, вмій і знай

Захищати рідний край.

Не думали батьки, що пророчі слова у XXІ столітті збудуться.

Зростили синів, не просто синів! Синів – Героїв! Ось вони: Ващишин Олег, Берестень Роман, Великий Іван, Ольховик Сергій, Великий Володимир, Євдокимов Олександр, Петрушко Василь, Гераймович Сергій.

Вони молоді, енергійні. Їм би любити, створювати сім’ї, здобувати професії. Але це відійшло на потім. В такому віці хлопці вже знають ціну життя, запах пороху, втрату побратимів. 

Здається зовсім недавно вони були учнями, мали перше кохання, навчальні та спортивні досягнення. Ніхто з них і не думав, що з часом так різко зміниться їхнє життя: з тихого квітучого поліського краю на воєнне лихо Сходу України.

Хвилюючою була зустріч учнів та вчителів з учасниками АТО. Своїх героїв зустрічали квітами та підготували для них цікавий концерт. Байдужих не було у святково прибраній залі. Присутні уважно спостерігали за кожним рухом героїв, пильніше вивчали їх постаті, з цікавістю заглядали їм в очі.

„Як багато бачимо в їхніх очах! В них про те, що було, і про те, що буде. І раптом розуміємо: яке ж це щастя - безмежне і чисте небо над головою! І завтрашній день, якого чекаєш із надією і радістю! Тож хай негайно зникне той жах, назва якому – війна!”, – ділиться думками учениця 10 класу Ірина Ракович.

Раз-по-раз гучними оплесками та словами: „Слава Україні! Героям Слава!” – прославляли наших мужніх воїнів, підтримуючи виступи сільського голови Павла Голяки та вчителя, депутата сільської ради Людмили Черпак. Вони вручили армійцям планшети та матеріальну допомогу. До цієї святої справи долучились підприємці та інші люди села. Разом з депутатом сільської ради Ольгою Дубінець ми пройшли подвірний обхід для збору пожертв. Байдужих не було.

Безмежно вдячні за надання матеріальної допомоги для наших учасників АТО. Церкві християн вірі євангельської, Адамчуку Олександру Івановичу, Лясковцю Сергію Адамовичу, Адамчук Людмилі Іванівні, Наумцю Петру Павловичу, Черпаку Леоніду Наумовичу, Дубінцю Івану Івановичу, Островцю Віктору Івановичу, Островець Єві Вікторівні, Пришко Людмилі Йосипівні, Гончару Йосипу Йосиповичу, Шиліпуку Віталію Степановичу, Вороб’ю Сергію Йосиповичу, Голяці Павлу Павловичу, Голяці Миколі Павловичу, Голяці Сергію  Павловичу, Гордієву Сергію Григоровичу, Велінцю Петру Павловичу, Велінцю Павлу Йосиповичу, Іваничку Миколі Миколайовичу, Кузіну Віктору Петровичу, Рашовському Володимиру Івановичу, Петрушко Миколі Михайловичу, Берестеню Валерію Васильовичу, Голяці Павлу Васильовичу, Островець Ніні Адамівні, Паламарчук Любі Олександрівні, Герману Петру Йосиповичу, Сафоніку Федору Васильовичу.

Війна. В цьому слові біль і сльози матерів, стогін поранених, спалені села. Наші земляки, ризикуючи своїм життям, мужньо боролися з ворогом в зоні АТО, а ще гірше – потрапили в полон. На плечі батьків наших воїнів лягли тяжкі випробування життя. Скільки ночей недоспано, скільки сліз виплакано, скільки молитв переказано! Серце крається від невизначеності. Все стерплять, тільки б повернувся синок живий! Господи, допоможи!

Після цього хочеться заволати на весь голос: „Хіба ж вас народила не жінка, хіба не співала колискової, не вчила добра, людяності? Схаменіться! Складіть зброю! Ми ж народжені для життя, любові, праці”.

Людмила ЧЕРПАК,

вчитель, депутат Селецької сільської ради.

ПОВЕРТАЙТЕСЯ ДО РІДНОЇ ДОМІВКИ

Виростеш ти, сину,  Вирушиш в дорогу,

                                           Вирушать з тобою  Приспані тривоги…

Ці слова Василя Симоненка наче сказані про кожну українську оселю, де виросли сини...

У мальовничому поліському селі Колки, що квітує в обіймах річок Случ і Горинь, у білявих хатах,  при материнській ласці і пильному погляді батька зросли сини. Не просто сини – герої! Їм лишень трішечки більше за 20. А вони вже звідали запах пороху, «гостинність» окопів, побачили тих, хто прощався з життям… Це випускники нашої школи Олександр Бруяка та Павло Хомич. Усі знаємо їх як спокійних, працьовитих, надзвичайно добрих хлопців. «Ще у школі помітна була особлива відповідальність, на них завжди можна було покластися», - так говорю про них, бо вчила, всі шкільні роки була поруч.

Олександр і Павло зараз – у відпустці. Їм пощастило повернутися до рідного села, домівки, школи.

Зустріч  з учасниками АТО. Хвилюються вчителі, учні, усі присутні. А самі винуватці? Що таке 20-25 років? Не по роках серйозні, дорослі, відповідальні. Ніхто з них й уявити не міг, що воюватиме. Але, на жаль, настав час виконувати прямий обов’язок  військового – захищати Вітчизну. Хлопці сміливо ступили на цей шлях.

Їм на підтримку вирушив ще один земляк, батько двох синів, 34- річний Михайло Іванович Жакун. Ідучи казав: «Іду боронити Вітчизну, рідний край, дітей, вбивати не готовий і не хочу, але добре знаю, що як ми не знищимо війну, війна знищить нас!». Прощаючись мовив: «Не хотів тобі, мамо, казати, але не зміг…». Сльози закрили матері світ і сина, який вскочив у дизель-потяг.

У зоні АТО на даний час перебувають ще двоє випускників нашої школи: Микола Якимович та Володимир Дашук. Інколи дзвонять, заспокоюють, з буднями солдатського життя ладять.

Приємно, що наші випускники солдатську честь не забруднили боягузтвом та зрадою, а гідно витримують це величезне духовне потрясіння і випробування, як личить справжнім чоловікам, героям. І які б  слова ми не підбирали для них – їх не вистачить.

Дорогі наші учні! Дякуємо  за те, що ви були такі різні, але виросли гідними людьми.

Кожен з вас мріє про щасливе майбутнє життя, бо хоч вже й побували на війні, вона загартувала чоловічі риси характеру, але не зламала сили волі, любові до життя, бо прийшли на зустріч щирі, доброзичливі, радісні. У спілкуванні з підростаючим поколінням намагались донести до їхніх сердець почуття обов’язку та відповідальності.

Всі знаємо, що будь-яка війна несе смерть, калічить людські долі, одягає не одній матері чорну хустину. У війни свій безжальний рахунок.

Відомий український філософ Г.Сковорода писав: «І щастя твоє, і мир твій, і Бог твій – усередині тебе перебувають».

У гонитві за багатством, матеріальним благополуччям, високою посадою, зарплатою ми, порушуючи всі Божі заповіді, забуваємо про вікову мудрість.

Тож поки наші односельчани, земляки несуть службу на Сході, ризикуючи щомиті своїм життям, нам залишається тільки підтримувати їх, молитись і просити Бога, щоб зберіг їм життя – це буде для них і нас найвищою нагородою.

Учні нашого навчального закладу долучилися до участі в акції «Напиши листа солдату». Всі листи та малюнки юнаки передадуть воїнам у своїх військових частинах. Ось один із них.

«Доброго дня, дорогі захисники України! Масу найкращих побажань шле Вам учениця 7-А класу Вікторія Годунко. Хоч Ви далеко від нас, але повірте, що всі ми разом з Вами: хвилюємось, переживаємо, просимо у Бога припинення війни, щоб кулі минали Вас, ангели-охоронці не випускали з поля зору, щоб залишилися живі і в скорому часі повернулися до рідних домівок. Ваш прихід принесе велику радість батькам, дружинам, дітям, коханим, друзям - всім, хто бажає швидкого повернення.

Ми віримо у Вашу мужність, фізичну силу, уміння орієнтуватися в складній ситуації, вміння боротися, перемагати і жити.

Хай на далекій чужині кожне деревце, квіточка, хмаринка, сонячний промінчик буде Вам у поміч, а немудра солдатська їжа нехай надає сили не менше, ніж домашні ласощі.

Ніхто не сподівався, що доведеться воювати, захищати Україну, але, на жаль, прийшлося. Ви для нас герої! Віримо, що витримаєте, вистоїте і доведете тим, хто прийшов на нашу землю, що у неї є захисники.

Отож, надіємося, що скоро все закінчиться і буде мирне небо над головою, а в цьому - лише Ваша заслуга.

Усім, хто зараз у АТО,        І ось настане та хвилина

Вертайтесь швидше у село.  Що посміхнеться Вам калина,

Чекаєм Вас, усі чекаєм        Всі квіти вклоняться до ніг,

У Бога спокою благаєм!       Солдат вернувсь з далеких доріг!

Ми віримо усі-усі,                                    А героїчний цей Ваш крок

Що вернетеся усі Ви,             Для нас усіх тяжкий урок.

Я хочу Вам усім сказать,                      Стояти треба до загину

Ми будем Вас чекать, чекать!    За рідну неньку Україну!

З глибокою шаною, повагою і любов’ю, Вікторія Годунко».

Учні навчального закладу не лишилися осторонь соціальної акції «Допоможи ровеснику зі сходу України!». На засіданні учнівського комітету вирішили провести тематичний вечір «Україна в моєму серці!». Школярі організували ярмарок-продаж сувенірів. А за придбані кошти закупили канцелярські товари для своїх однолітків зі Сходу.

Олена Ромаш, заступник директора

Колківського НВК з виховної роботи.

КОЖНА НАША ДОПОМОГА – ЧИЄСЬ ВРЯТОВАНЕ ЖИТТЯ

Упродовж трьох мобілізацій Дубровицько-Зарічнянським військкоматом поставлено «в штик» 160 військовозобов’язаних, не кажучи вже про контрактників. Доволі солідна цифра, навіть в переформатуванні на військовий підрозділ. Скажімо, за інформацією наших колег з «Сарненських новин», Сарненський район, що потужніший від Дубровицького у всіх відношеннях, поставив на Східний фронт більше 70 чоловік. Й тут також є питання. Хоча сьогодні мова не про це.

 Війна, як кожна екстремальна ситуація, взагалі-то мало впливає на людей, вона лише розкриває їх сутність. Я щиро захоплююся тими нашими земляками, які за даних обставин проявили себе найкращим чином й знайшли в собі мужність свідомо йти на війну в той час, коли практично все можна «порішати» за гроші. Для яких понад усе важать такі одвічні поняття, як «Батьківщина», «честь», «гідність», «обов’язок». Саме в такій екстремальній ситуації проявилися найкращі їхні чоловічі якості. Як би не вирішився нинішній міждержавний конфлікт, в моєму понятті ці хлопці – уже герої. Їх не зломили ні ворожа всьому українському багаторічна пропаганда, ні державницький безлад, ні суто воєнні прорахунки армійської верхівки.

Саме свята віра цих юнаків надихнула десятки волонтерів на посильну допомогу армії. На жаль, держава зараз не в силах адекватно протидіяти загарбнику. Незважаючи на більш як чверть століття незалежності, наша Україна так й не спромоглася твердо стати на ноги. Нехай це вже буде на совісті тих, хто всіляко підточував її міць. Але ж, попри все, роки незалежності дозволили виростити зовсім нове покоління українців – справжніх патріотів, котрі люблять свою Батьківщину, не тому, що вона сильна чи благодатна, а лише за те, що вона наша. Й це основна особливість й надбання нашої нації.

Не менше захоплення в мене викликають ті люди, котрі, не покладаючись на одну державу, роблять все від них залежне, щоб підтримати наших вояків. Висоцькі волонтери, наприклад, організовують систематичні подвірні обходи, аби допомогти своїм армійцям. Знаю, що при потребі подібні люди знайдуться в кожному населеному пункті району. Й з настанням холодів така потреба вже все більш відчувається. Тож координаційна рада, яка діє в районі, звертається до всіх небайдужих долучитися до волонтерства з метою сприяння Українській армії. Зараз на передовій нарівні з патронами вкрай необхідні теплі речі – бушлати, білизна, форменний одяг, взуття, спальники, ковдри. Можливо, в вашому домі ці речі не знаходять застосування. Просимо зорганізуватися в цей скрутний для України час й допомогти тим з наших земляків, які зараз воюють на Сході. Безмежно будемо вдячні за грошові пожертви. Як ніколи, зараз нам необхідно згуртуватися в протидії проти спільного ворога й задля спільної мети – єдиної неподільної суверенної незалежної України. Усіх ініціативних й свідомих просимо звертатися до районної ради, що займається координацією допомоги армії, особисто або за телефонами 2-26-44 чи 2-22-68.

Просимо усе населення району вчергове проявити найкращі українські якості співпереживання та милосердя, давайте доведемо ворогу, що справжніх патріотів не зламати. Пам’ятайте, найменша наша підтримка, кожна пожертвувана гривня – це чиєсь врятоване життя.

Людмила РОДІНА.

ЇЇ ПЕЧАЛІ ЗНАЄ ТІЛЬКИ ЛІС

Вже давно стало аксіомою, що зрілість суспільства визначається його ставленням до людей похилого віку. З болем у серці доводиться констатувати, що сьогодні ветерани потрапили до найбільш уразливих верств населення.

Вони отримують пенсії, які не набагато вищі від прожиткового мінімуму. Втративши сили і здоров’я, пенсіонери позбавлені можливості придбати найнеобхідніше, заплатити за лікування, загалом приречені на жалюгідне існування. Тому, напередодні Дня людей похилого віку, ми вирішили розповісти, як же живеться нашим літнім землякам.

За статистикою, кожен п’ятий українець є людиною похилого віку. Шоста частина цієї категорії – самотні люди, які залишилися без родин та близьких. Більше половини пенсіонерів потребують постійної допомоги суспільства в повсякденному житті. Мабуть, не випадково, поряд із цієї датою на 17 жовтня припадає Всесвітній день боротьби із бідністю. На жаль, бути пенсіонером та знаходитись на межі виживання – сьогодні майже слова-синоніми. Яка реальна кількість жебраків в Україні, наразі сказати не зможе ніхто. За даними Держкомстата, пенсіонерів в нашій країні налічується понад 13 млн. чоловік. Переважна більшість з них переживають постійні матеріальні  труднощі.

Пенсіонерка Зіна Самко із Літвиці на нестатки не жаліється. Все своє життя прожила на хуторі в кількох кілометрах від села. Ще п’ятнадцятилітнім юнаком її чоловік Іван самотужки звів тут добротний будинок. Сам дерево вивіз, лише молодші сестри допомагали житло підняти, позаяк вже вважали брата дорослим й самостійним. Тож виходячи заміж, попала Зіна в роботящу й дружну родину. Старалися виживати з власної праці, порали чималий земельний клин. Іван ще й пасікою радгоспівською опікувався. Разом підняли вісім дітей, вивели їх в люди…Не могли ні на дитячий садок розраховувати, ні на бодай елементарні побутові зручності. Електрика й та для сім’ї була нечуваною розкішшю. З вдячністю згадує старенька  Зіна часи Горбачова, бо при ньому дозволили до їх хутора світло підвести, то й життя веселіше пішло в родині. А то, було, навіть ремонт якийсь затіяти не випадало, все вимагали переселятися до села. А хіба ж наважишся з дрібними дітьми кинути рідні стіни напризволяще, та йти до чужих людей в підсуседи? А пережили на віку всякого, та завжди покладалися виключно на власні сили - через багатодітність й віддаленість від села мало вникали в суспільні перипетії. Усі можливі «-ізми» пройшли повз їхній дім боком. Жили в своєму власному світі, що базується на безпосередньому зв’язку з природою. Самки не загравали з владою, не переймалися політикою, виживали з лісу й жили ним. В ньому лише бачили й всевладного володаря, й незрадливого друга.

Зараз старенька вже овдовіла, згорів її Іван, як свічка. Порав домашню живність, надірвавсь й пішов на той світ. Звичайно, тужить за чоловіком, з яким промайнуло в парі більше п’ятдесяти літ. Виживає з  підсобного господарства. Каже, що має гідну пенсію. Як багатодітна мати, отримує бабця Зіна 1700 грн. Досі виручає й ліс, що завжди ставав її сім’ї в нагоді. Й тепер, по можливості, не зважаючи на більш як поважний вік, збирає бабуся його дари – по знайомству нам також підказує лише їй відомі грибні місця, ділиться секретами народного травознавства. Дивуюся, як самотнім жінкам, а мешкає бабуся Зіна з донькою, також Зіною, не лячно самотиною жити серед лісу. Та жінка лише скрушно хитає головою, бо в цьому лісі їй рідна кожна стежка…

Ця жінка нічим не різниться від тисяч інших пенсіонерів, що звикли не чекати на державну подачку чи допомогу заможного. Вона не жаліється на життя, що минуло в тяжкій роботі. Каже, що лише в ній не відчуває тягаря літ та болячок, що вже обступили. Як кожна мати, боліє турботами своїх дітей, вважаючи, що їм випала куди складніша доля. Її печалі знає лише ліс. Й самотній дім у ньому гостинно відчиняє двері.

Людмила РОДІНА.

НЕТЛІННА Й ЗАХОПЛЮЮЧА «ЗІРНИЦЯ»

Пам´ять… Вона нетлінна й вічна… 22 вересня, у День партизанської слави з почуттям безмежної подяки і любові ми віддаємо данину поваги ветеранам антифашистського опору: колишнім підпільникам і партизанам, захисникам і визволителям рідної землі – усім, кого з гордістю називаємо народними месниками. Почуття патріотизму та поваги до безсмертного подвигу народу в лихі години учні Висоцької школи вирішили довести згуртованістю, активністю та високими результатами у військово-патріотичній грі «Зірниця».

19 вересня  з початком уроків панувала інтригуюча атмосфера: діти були в очікуванні чогось надзвичайного.

Звучать сурми: урочиста мить почалася. Зі сльозами на очах учні, вчителі та гості свята слухають баладу «Я-Україна!» та пісню «На безіменній висоті». Виступ вчителя історії Л.Й. Діжурко допоміг школярам детальніше ознайомитися з історією партизанського руху у нашому краї.

Гра розпочалася конкурсом строю і пісні. Кожен загін відзначився креативністю у виборі форми, гасла, кричалки. Після першого етапу командири загонів отримали маршрутні листи гри з бойовими завданнями.

Учасники мали заволодіти бойовими пунктами: «Переправа», «Мінне поле», «Харчоблок».

Наймолодші учасники – учні 5, 6 класів – з бойовим завданням справилися на «відмінно». Добротні курені прикрасили ігрову зону. На допомогу дітям поспішили і батьки, які керували нелегкою справою.

Після взяття усіх пунктів на спортивному майданчику в імпровізованому медсанбаті надавалася перша медична допомога  потерпілим. Гру продовжили спортивні естафети «Втеча з полону», «Розвідники», «Передай пакет». Усі конкурси завершились святковим  феєрверком із повітряних кульок, які здіймалися в небо під дружній рахунок до 70 (на честь 70-ліття Перемоги у Великій Вітчизняній війні).

Після тяжких випробувань на дітлахів чекало багаття та смачний куліш.

У дружньому родинному колі він був надто смачним.

Свято завершилось. Учні отримали масу задоволення, грамоти, подяки і зрозуміли, що  наші воїни-визволителі, партизани, а нині учасники АТО також починали з такої гри. Дай Боже, щоб наші діти мали досвід бойових баталій тільки під час таких ігор, а не в реальному житті.

Хочу подякувати педагогу-організатору І.В. Макаревич за організацію та проведення свята, одинадцятикласникам, які координували хід гри. Слід відзначити і подякувати батькам Сергію Осмоловичу, Володимиру Клименку, Сергію Макаревичу, Галині Макаревич, голові батьківського комітету 6 класу, які не стоять осторонь шкільного життя своїх дітей.

Валентина Креденсир, 

ТУРИСТИЧНЕ СВЯТО

 

В переддень Дня туризму, освітяни-ентузіасти вже вкотре  зібралися на традиційний щорічний туристичний зліт у мальовничому урочищі Кураш. Наметове містечко розбили у сосновому лісі на  Кураських горах,окремі етапи змагань проходили на заплаві та березі Горині.

Учасників вітали начальник управління освіти Н.І. Стасюк, голова райради профспілки В.М. Твердюк.

Програма змагань була насиченою і складалася з кількох основних етапів - це водний туризм, велоспорт, смуга перешкод та орієнтування на місцевості.

Учасники змагань показали уміння вправно володіти байдарками, орієнтуватися по азимуту, долати смугу перешкод, що включає кілька етапів техніки пішохідного туризму – спуск, навісну переправу, підйом, паралельні вірьовки, траверс, колода, переправа через болото, туристичні вузли.

Переможцями туристичного суперництва визнано команди Дубровицького ліцею, Осівського та Берестівського НВК їх нагородили грамотами й кубками відділу освіти та райради профспілки.

Стомленим, але щасливим відчував себе кожен учасник змагань. Та головним здобутком для кожного став відпочинок у колі колег та друзів, хороший настрій (хоча не обійшлося без суперечки у визначенні переможця), позитивне спілкування з колегами, психологічна розвантаження, набуття туристичних навичок, які в новому навчальному році зможуть передати своїм вихованцям.

Висловлюємо щиру подяку за організацію змагань головному судді, методисту райметодкабінету В.В. Малафею, вчителям Людинської ЗОШ Ю.П. Ютовцю, Сварицевицького НВК Ю.С. Денисевичу, Берестицького НВК: В.Г. Клюйко, В.В. Твердуну, А.С. Вересу, Осівського НВК О.М. Шевчуку. Саме ці вчителі передають молодим  свої знання, уміння і досвід туристичної справи, завдяки їм відбувається поширення і розвиток туристичного руху в нашому районі.

Віра Твердюк,

 голова райради профспілки працівників освіти.