У 80 років почала писати вірші

Кожен по-своєму переживає війну і шукає свою розраду. Годунко Євгенія Карпівна раніше не підозрювала, що власний біль, гнів,  розпач та віру може «одягати» у рими. До вісімдесяти років віршів не писала. Але з початком повномасштабного вторгнення росії на нашу землю, слова, наче птах із клітки, враз вирвались з душі і лягли рядками на папір.  Власне перші проби пера Євгенії Карпівни  й стали приводом для нашого знайомства. А потім – для кількагодинної щирої розмови про життя. А воно в неї було багатим на події. Бо ж недарма в народі кажуть: на віку, як на довгій ниві, всього буває. Тож повела мене поважна співрозмовниця крутими стежками та перелогами свого непростого дитинства, творчої юності  та тривожної старості.

 

 

Виховувала материна подружка

Родинне коріння пані Євгенії проросло в Колках. Народилася в сім’ї сільських трударів, які важко добували шматок хліба. Пошану до праці передали й своїм чотирьом дітям. Втім не судилось моїй співрозмовниці сповна пізнати материнського тепла. Коли їй було трохи більше року, мама пішла у засвіти.

«Свою рідну маму я зовсім не пам’ятаю. Навіть фотографії жодної не збереглось, згоріли всі у пожежі. Вона хворіла на рак. Втім остаточно звів її у могилу трагічний випадок. Партизани зірвали перед Колками залізничні колії, бо мав їхати ешелон есесівців на білорусь. Німців це вельми розсердило. Повискакували вони з поїзда з факелами – і давай палити хати. Село охопив вогонь. Кожен старався хоч щось врятувати. От і моя мама хотіла витягнути бочку з зерном з кладової. Дітей же треба було чимось кормити. І, видно, підірвалась. Після цього злягла. Батько намагався її врятувати. Возом завіз в лікарню, у Сарни. З собою прихопив півкабана, щоб віддячити лікарям. Але більше ми маму не бачили. Вже потім жінка, яка працювала у лікарні, розказала, в яких муках вона помирала. Кричала від болю в палаті так, що її ще живою вивезли в трупарню. Там мама й відійшла у інший світ. Забрати її не змогли, бо вже повним ходом вирувала війна, німці бомбили міст. Де вона похована, ніхто досі не знає.

Коли мама відчувала, що скоро покине нас, наказала батькові: «Карпе, коли я умру, женись на Кулині. То вона мою Женьку виглядить». А Кулиною звали її подругу, яка сама ростила четверо дітей. Правда, як тоді женились?  Не вінчались, не розписувались, просто зійшлись під одним дахом. Так материна подружка стала для мене другою ненькою. Я її мамою зразу ж почала називати. Мачуха в мене була дуже хороша. Ніколи не ображала. Пам’ятаю, як очі в мене занедужали, то попоносила на плечах до річки на росу, до сходу сонця. Так знаючі люди радили. Не знаю як, але це допомогло. Може, не завжди вистачало мені малій материнської ласки. Але це не мачуха винна, це життя винне. Не було часу тоді голубити і гладити по голові ні своїх дітей, ні названих. Але я їй вдячна за все. Зараз лише про одне жалію, що не достатньо говорила батькам за життя, що їх люблю. Якось не прийнято було проявляти свої почуття. Хоча сказати про це ніколи не буде зайвим».

Один за одним виринають у пам’яті Євгенії Карпівни спогади про непросте дитинство. Безтурботність у тодішніх дітей вкрала війна. Згадує землянку, у якій, як в рукавичці, жило кілька років чимале сімейство з дев’яти душ. Її викопали після того, як німці спалили село. «Посередині була величезна піч, а біля стін стояли лави. Там всі покотом спали на кожухах. Пам’ятаю, якось мати наварила борщу зі щавлі, поставила на припічок, і в той горщик  жаба булькнула.  Миші й жаби були частими гостями, бо ж землянка була утеплена соломою. А як ми там хворіли. Хіба ж то було життя? Виживання».

Згадує, як було важко, коли батька забрали в трудову армію в Сибір. Не подивилися, що вдома лишаються малі діти. Довелось йому там пережити чимало лиха. А вдома турбота за сім’ю важкою ношею впала на плечі мачухи. Згадує гіркий смак свірипи й млинці з підгнившої картоплі. Дошкульне відчуття голоду і хліб, який тоді був найжаданішим й найсмачнішим за всі делікатеси світу. «Це ніколи не забувається. В мені досі страх голоду сидить. Здається, голод навіть гірше смерті. Я ніколи вдома нічого не викидаю. Треба з’їдати все, що є. І дякувати за це Богу. Бо колись не мали нічого. Душа розривається на шматки, що декому і в наш час у підвалах бракує їжі».

Згадує, як з батьком удвох різали ліс на нову хату. Як боліли колінця і руки від тяжкої щоденної роботи. Де тільки та сила бралась у дівчинки цілий день орудувати пилкою і тягати гілляччя? «Хіба ми були, як нинішні діти? Не знали нічого, окрім сільської роботи. І спробуй сказати, що не хочу. Слово батька чи матері – це був закон».

З гармошкою

не розлучалась

«Втім полотно життя зіткане з різних клаптиків – темних та світлих. Тому згадується і багато хороших миттєвостей»,  – проганяє слід смутку зі свого обличчя старенька. У будь-які моменти була у пані Євгенії рятівна відрада – музика. В дев’ять років самотужки опанувала гру на гармошці. Старший брат був за поводиря у старця, від нього навчився вміло перебирати пальцями на клавішах. А маленька Женя, наслухавшись домашніх концертів, й собі на ходу переймала музичні навики. Ловила мелодії та слова на слух.

Десятирічне дівча ще ледь тримало ту гармошку, доводилось добре затягувати ремені на худеньких плечах, а вже у її репертуарі були танці на будь-якого любителя – від вальсу, польки та «яблучка» до «нареченьки» та краков’яку. Скільки разів її інструмент додавав темпу молоді на вечорницях, ставав родзинкою на шкільних святах, змушував жвавіше кружляти пари на весіллі.

Добре пам’ятає Євгенія Карпівна й перші оплески, якими щедро обдарували глядачі під час її дебюту на сцені. Повезли тоді від школи до палацу культури в Дубровицю на показ самодіяльності. Дівчинці було невтямки, чого ж це люди так аплодують їй, чого ж не відпускають і просять зіграти та заспівати ще і ще. Бо для неї це видавалось звичним ділом. З гармошкою до сьомого класу практично ж не розлучалась. Потім виступала ще багато разів на сцені, втім саме той виступ найміцніше закарбувався.

«Музика в моїх думках і серці були завжди, тому й професію обрала відповідну. Спочатку навчалась в Дубенському музпедучилищі, а на другому курсі перевелась до Львова опановувати баян та фортепіано. Мені завжди хотілось чогось більшого, хотілось кудись вирватись. Ще навчаючись в сільській школі, почула, що в Острозі відкрився  інтернат. Вмовила батьків і сама після сьомого класу поїхала туди вступати. Заклад був прекрасний. Таких було лише кілька на всю Україну. Дисципліна була, все за розкладом, годували чотири рази на день. Викладали, як я кажу, царські вчителі. Давали базу знань колосальну. Колись цікавіше було вчитись, без всіх сучасних гаджетів та комп’ютерів. Все було в голові, люди думали, а не машини за них. Я найбільше любила літературу. Навіть думала піти на філолога, але музика зрештою взяла верх і вступила до музичного педагогічного училища».

Музична освіта –

це неабиякий розвиток

«Хтозна, як би склалася моя доля після училища, якщо її  обирала б я. Бо зробили це за мене. Після закінчення нам не віддавали дипломи, щоб не повтікали. Так змушували їхати на Донбас підвищувати культуру. Своїх фахівців там не вистачало. І лиш після двох років роботи на Сході можна було забрати свій документ про освіту. Таким чином я опинилася в Алчевську. Вам не описати перші емоції мого знайомства з цим містом. Я ж виросла серед нашої поліської природи, на чистому повітрі. А там замість лісів навколо міста заводи з височезними трубами, з яких постійно валив дим. Бувало за десять метрів не видно, що за людина йде. Нас з училища приїхало троє в Алчевськ. То ми на перших порах обв’язували платками ніс і рот. На кожну той смог якось повпливав. В мене, приміром, навіть голос змінився. Недаремно ж Алчевськ місцеві прозвали «містом вічної молодості», бо до старості далеко не всі доживали. Та людина така істота, що звикає до будь-чого. Жорна часу перемелюють все. Тим паче за роботою нарікати було ніколи. Працювала у музичній з восьми ранку до семи вечора. В денній школі навчала баяну, а у вечірній – викладала фортепіано. Потім додався гурток у будинку культури. Діти тоді хотіли вчитись. В нас в школі на одне місце претендувало десять дітей. А ще колись їздили по колгоспах, заводах, фабриках і влаштовували невеликі концерти. Я керувала дорослим і дитячим гуртом».

Сорок шість років віддала Євгенія Карпівна музичній справі. Професійне життя було зіткане з концертів, організованих вечорів і звісно ж уроків. Свою роботу моя співрозмовниця дуже любила. Старалася в душу кожної дитини посіяти любов до музики. І в тисячах маленьких сердечок вона проросла вдячністю і повагою до вчительки. Про своїх учнів ладна говорити годинами. Каже, можна книжку писати про кумедні й трепетні моменти. Тішить пані Євгенію, що й понині її не забувають колишні вихованці і телефонують.

«Робота з дітьми – це було справді моє. Вони зі мною дружили. А я своєю чергою кожного намагалася поважати і чути. Ніколи не сварила і не ставила двійок. Бо це могло лиш обламати крила і відбити охоту. Не всім суджено стати великими музикантами. Але музична освіта – це неабиякий розвиток. Знання, як мовиться, за плечима не носити. Може колись вони й стануть в нагоді. Мій один учень ледь не кинув музичну, довелось вмовити залишитись. А потім музикою заробляв на життя. Якось прислав мені листівку з армії з підписом: «Улюбленій вчительці, яка навчила мене любити музику». Ці слова пройняли до глибини душі». 

Донбас так

і не став домом

Донеччина подарувала моїй співрозмовниці не лише професійну реалізацію, а й сім’ю. Чоловік теж був музикантом. Євгенії Карпівна вела гурток в будинку культури, а він акомпонував танцювальному колективу. Так музика і звела. В Алчевську народився її єдиний син. Але Донбас, зізнається, так і не став для неї домом. Тож поки здоров’я дозволяло, лишила все і вісім років тому повернулася на рідне Полісся.

«Мене запитували, навіщо я їду. Бо там і квартира, і знайомі, і син з онуками. Звісно, непросто було їх покидати. Але я усім завжди казала: тіло моє на Донеччині, а душа на моїй  Дубровиччині. Тут все ближче, рідніше. Моя свекруха не раз повторювала, як не хоче помирати на чужині. Я, молода, все дивувалася цим словам. А коли дожила до її віку, нарешті зрозуміла. Тож поки ноги носили, вирішила перебратись на свою батьківщину. Молодість пролетіла в роботі і в сімейних турботах. До свого краю повернулася хоча б на старості.

По правді кажучи, східняки трохи по духу інші. На нас і тоді, більше 50 років тому, казали бандери. Це не зараз почалось. Мене й на роботі прозвали бандерочкою. Бо ніколи не цуралась того, що я українка. На святах і концертах – я на сцені, у вишиванці і з українською піснею. Хоча чимало місцевих мали проросійські настрої. Та що там казати, коли я приїхала, у Алчевську була одна україномовна школа. Потім і її закрили. А школа і сім’я – це фундамент, на якому зводиться свідомість людини, це основа виховання. З якими ж поглядами росли ті діти, якщо у їхньому оточенні не було українського? Хоча, заради справедливості, варто сказати, що там було і багато щирих українців, які всім серцем любили свою країну. В селах взагалі практично всі розмовляють українською.

Так склалося, що я переїхала в Дубровицю в 2014 році, за півроку до війни. Ніколи б не могла подумати, що переживши одну війну зовсім маленькою, ще одну доведеться побачити  на схилі літ. Від сьогоднішніх подій крається серце. Цей біль настільки, мабуть, переповнив, що почала писати вірші. Свої емоції виливаю на папір і стає трішки легше. Дуже вболіваю за нашу Україну. Її зараз треба ще більше любити, бо нині, як ніколи, їй потрібна наша любов і наше єднання».

Окупанти посягнули на найрідніше Євгенії Карпівни – єдиного сина. Сепаратисти відібрали машину, успішний бізнес, а потім і його волю. Такий був у них метод заробітку – місцевих бізнесменів на окупованих територіях ні за що садили за грати і вимагали гроші. Свобода сина моєї співрозмовниці коштувала 50 тисяч доларів. Скільки з’явилося нових сивих волосин на її волоссі, скільки було вилито сліз, скільки здоров’я втратила вона за місяці, поки збирали необхідну суму, одному Всевишньому відомо. Ніякого суду й слідства, зрозуміло, не було. Бо ціль була одна – гроші. Сепаратисти їх зрештою отримали, і буквально на наступний ранок син Євгенії Карпівни опинився на волі. Тому вона з власного досвіду знає, який він – «руській мір»: злочинний, жадібний й бездушний…

 

Рай для душі

Зовсім скоро пані Євгенія зустрічатиме на життєвому порозі 81 рік. Однак, як то мовиться, паспорт обманює. Завжди елегантна й привітна жінка на свій вік не виглядає. Каже, все через те, що ніколи не злилась на людей, багато співала і танцювала. Та я б додала  до цього ще один секретний інгредієнт молодості душі моєї співрозмовниці. Євгенія Карпівна все життя віддана фанатка, здавалося б, зовсім нежіночої справи – риболовлі. Навіть зараз, у свої поважні літа, встає о четвертій ранку, бере у руки вудки і рушає на озеро.

«Риболовля – то моя віддушина. Мене до цього батько змалку привчив, з десяти років з ним рибалила. Пам’ятаю, як з ночівлею ходили, спали у халабуді з лози. Ловила рибу й на Донеччині, там в основному траплялися окуні. А тут в нас – карасики. Зараз вже здоров’я не те, що раніше, але все одно душа проситься на рибалку. Буває сяду, а солов’ї заливаються, зозулька кує, журавель пролітає, вода виблискує від перших променів сонечка. Це ж рай для душі. Тільки я і природа. Там відключаєшся від усіх турбот і проблем. Віддаєшся моменту повністю. Люди спочатку дивуються моєму такому захопленню, а потім звикають. В мене вже тут й товариші по рибалці є».

Єдина мрія – мир

Запитую, про що ж нині мріється Євгенії Карпівні: «Зараз мрія в нас одна на всіх – щоб на нашій землі запанував мир, – одразу відповідає жінка. – Як я написала в своєму вірші: країна в нас вільна, нікому цю волю у нас не забрать. Її відбудуєм потому, і буде вона процвітать».

Леся Кузьмич.

 

Наостанок до уваги читачів кілька поезій авторства Годунко Євгенії Карпівни.

Ми захищаєм нашу Батьківщину,

А ви, що робите у нас?

Ми не дамо вам знищить Україну,

Убивці кляті, і прийде той час,

Коли заплатите за все: за кров, за смерть і за людські страждання.

І хай Господь надію принесе,

Що ця війна у нас в житті остання.

* * *

Путін – виродок проклятий,

Зупини свою орду,

Бо настане час розплати

Й ти горітимеш в аду.

З нами Бог і з нами віра,

І непереможні ми,

А рашистів злая воля

Згине раз і назавжди.

* * *

Обращение к матерям россии

Матери россии, защитите своих детей,

Восстаньте против путина!

Опомнитесь, все матери россии!

За что же гибнут ваши дети в Украине?

На это нет у вас ответа,

Ведь путин даже думать запретил об этом.

Спросите у приспешников его,

Но и они не скажут ничего.

У них есть бункера, не страшна им война,

А дети ваши получают все сполна.

* * *

Україно, золота, чарівна сторона,

Земля рясно уквітчана, зеленню закосичена,

Що зробили з тобою рашисти,

Вбивці мирних людей і дітей.

Не робили так навіть фашисти,

Звірі ви, у подобі людей.

А в рясі церковній кирило,

Не з Богом він, від сатани,

І взявши у руки кадило,

Веде вас на стежку війни.

Що путіну і що кирилу,

Плювати на ваше буття,

Прийдете, і ми вас зустрінемо,

Якщо путін дорожче життя.

Країна в нас вільна, нікому

Цю волю у нас не забрать,

Її відбудуєм потому,

І буде вона процвітать.