Валентина Пришко: «Танці – непросте мистецтво, але неймовірно красиве»

Не всім таланить знайти собі справу до душі, ту, в якій розкриваються закладені природою здібності й яка наповнює життя особливим змістом. Та сьогоднішню мою співрозмовницю з легкістю можна віднести до тих щасливчиків, у яких захоплення й майбутня професія цілком збігаються. Валентина Пришко – цілеспрямована вісімнадцятирічна дівчина, серце якої б’ється у ритмі танцю. Нині вона освоює фах хореографа. А свої навики та любов до цього мистецтва передає дітям. Вже майже місяць Валентина проводить в дубровицькому спорткомплексі заняття для маленьких танцюристів. Детальніше про це розпитала у дівчини.

 

 

У родині танцівниці всі небайдужі до музики та пісні. Тато, наприклад, грає на кількох інструментах. Тож не дивно, що й Тіна (так її називають рідні) була завжди творчою натурою. Танцювала змалку, скільки себе пам’ятає. Втім на повну її талант змогла розкрити хореограф Лілія Гаврильчик, коли  прийшла працювати у Дубровицький ліцей. Саме вона повела дівчину у яскравий світ танцювальних па, постановок та виступів. Й зрештою надихнула її пов’язати своє професійне життя з цим.

«Сумнівів у виборі професії в мене не було. Практично всі шкільні роки я жила танцями – репетиції, виступи, концерти. Тож, напевно, з дев’ятого класу знала, що піду навчатись на хореографа. Мама мені якось сказала: «Треба обирати те, чим ти гориш і чого насправді хочеш». І це дуже правильна порада. Бо можна бути по-справжньому щасливим лише в тій справі, яка буде відкликатися у твоєму серці. Вступила я на бажану спеціальність до Волинського університету імені Лесі Українки. І про вибір ні на секунду не пожаліла. Адже опинилась у своїй стихії. Більшість занять у нас практичні. Кожен викладач відкриває ази окремого стилю танців. На парах не доводиться себе примушувати. Просто приходиш і поринаєш в улюблене заняття. До того ж ми вчимося, як викладати хореографію дітям. Бо наша спеціальність ще й педагогічного спрямування. Звісно не завжди все дається просто. Чимало доводиться відкривати для себе нового. Але віра у власні сили, наполегливість та постійна робота творять результат. Якщо хочеш прогресу, мусиш багато працювати й постійно розвиватись. Навіть у вільний час йти в танцювальний зал і знову та знову відточувати рухи. Танці – непросте мистецтво, але неймовірно красиве».

«Я люблю танцювати просто душею, – продовжує хореограф, – адже танець – це розкіш бути самим собою. Це свобода рухів і почуттів. В ньому можеш відобразити усі кольори життя, різні сторони своєї особистості, поділитись тим, що у тебе на душі. Іноді – це радість і любов, іноді – туга, біль, образа. У першому випадку – ти примножуєш ці емоції в рази. А, висловлюючи танцем смуток або злість, навпаки рятуєшся від них. Заняття танцями допомагають постійно бути у формі, ти стаєш впевненішим у собі. Коли танцюєш, у тебе немає комплексів та сором’язливості. Саме тому в танці так легко розслабитись й відволіктись від сірих буднів».

Цьогорічне студентство для молодих людей було неабияким випробуванням. Спочатку пандемія коронавірусу, а потім жахіття війни позбавили їх можливості повноцінно навчатись й насолоджуватись студентським життям. На такі буремні часи припав й перший курс Валентини.

«Нам пощастило, бо на карантині ми сиділи лише два тижні. Весь інший час навчалися очно, за виключенням деяких лекцій. А ось повномасштабна війна справді змінила звичне життя багатьох: зруйнувала плани, змістила пріоритети, переінакшила думки і бажання. Втім для мене цей непростий період став навпаки поштовхом до дії. Я приїхала додому після початку війни. І щоб остаточно не потонути в емоційній ямі, щодня читаючи новини і нервуючи, треба було щось робити. Розуміла, що багатьом, як і мені, потрібно вивільнити емоції й розвантажити думки. Тож вирішила проводити фітнес для дорослих. Щоб принаймні на годину ми могли відволіктись, виплеснути біль й агресію через фізичні навантаження. І цю ідею підтримали. Згодом почали запитувати, чи не проводжу я заняття для дітей. Коли бажаючих назбиралось чимало, зрештою наважилась набрати групу. Це все-таки неабияка відповідальність. Хоча подібний досвід уже мала в старших класах. Коли наш шкільних хореограф Лілія Вікторівна їхала на навчання для вчителів, я їй допомагала та займалася з маленькими школярами. Тому знайти спільну мову з дітлахами мені було неважко. Їхні щирі емоції навпаки мене заряджали та надихали».

Робота з дітьми особлива. Тіна це розуміє. Щоб працювати з малечею, треба її любити, переконана дівчина. До своїх вихованців вона завжди йде з посмішкою та гарним настроєм. Дітей не обманеш, вони тонко відчувають ставлення до себе. А тому віддячують молодому хореографу своїми стараннями та успіхами.

«Зараз набираю діток з восьми років. Займаємось в спорткомплексі два рази на тиждень – у вівторок та четвер. Поки в нас загальнорозвиваючі заняття. Спочатку йде розминка, розтяжка й пластика. Інша половина часу присвячена танцям. Вчу малечу відчувати ритм, правильної позиції рук та ніг. Освоюємо невеликі комбінації рухів. Тобто починаємо з основ. Далі звісно планую, що будемо танцювати, ставити номери й виступати. А поки я рада, що дітям є де виплеснути свою енергію і що їм подобаються наші заняття. Вони дуже стараються. Коли видно прогрес, коли в них виходить якийсь новий елемент – це як бальзам на душу. Я кайфую від того, чим нині займаюсь. Розумію, що це справді моє. У маленькому містечку молоді реалізуватись значно важче, ніж у великому. Але як показала практика, головне – бажання, а можливість та час знайдуться».

Дівчина мріє й надалі розвиватись у своїй справі, досягати нових танцювальних вершин і відкривати для інших цей прекрасний вид мистецтва.

«А наразі найголовніша мрія кожного українця, щоб закінчилась війна, – додає вона. – Буде мир – будуть сили та натхнення на розбудову нашої країни і на втілення всіх наших мрій та планів».