Відзначено кращих у сфері «хорошого настрою»

З нагоди Дня працівників житлово-комунального господарства та побутового обслуговування населення у міській раді відбулися урочистості. Міський голова Адам Кузьмич привітав кращих працівників галузі, подякував за сумлінну роботу, вручив грамоти та цінні подарунки. За значні успіхи в роботі, високий професіоналізм, активну громадську позицію, сумлінну працю, особистий внесок у надання комунальних послуг населенню міста відзначені: Антоніна Андріївна Гаврилович – двірник КП «Будинкоуправління», Світлана Федорівна Годунко – маляр КП «Будинкоуправління», Ольга Леонідівна Романушко – кастелянка КП «Готель «Дружба», Людмила Володимирівна Ляхович – покоївка КП «Готель «Дружба»,  Володимир Ілліч Лінник – водій комунальної служби міста, Лілія Михайлівна Медведенко – майстер з благоустрою комунальної служби     міста, Надія Євгенівна Голубенко – контролер КП «Ринок», Ольга Іванівна Туровська – начальник відділу збуту КП «Міськводоканал», Олександр Степанович Кирилович – начальник відділу водопровідно-каналізаційного господарства КП «Міськводоканал», Оксана Йосипівна Макарицька – приватний підприємець, Анатолій Михайлович Кібук – приватний підприємець. 

Помічник лісничого Миляцького лісництва Леонід Андрійович Шиманський – у лісовій галузі з 1985 року. Скоштував «березової каші» у всякому її вигляді. Починав роботу майстром лісу Людинського лісництва, згодом працював у Більському, нині – він надійна опора молодого лісничого у Милячах. Про історію та чудову природу краю може цей чоловік розповідати довго. Про ліс говорить, мов про живу істоту. Здається, що навіть «біографію» кожного дерева розкаже достеменно. А скільки цікавих оповідок або ж місцевих легенд знає він про лісові урочища, то й не злічити. Каже Леонід Андрійович, що найстаріші дерева лісового фонду ростуть в заповідному урочищі «Дуби». Ці лісові велетні, що обліковуються в картотеках, як 150-літні, насправді налічують і по 300-та чи й більше років. Отакі собі свідки сивої минувшини, які, можливо, пам’ятають навіть французьку навалу війни 1812 року. А наймолодшим деревцям, що тягнуться до сонечка завдяки невтомним людським рукам, виповнилося лише рік. Саме саджанцями-однорічками поновлюють лісові масиви. Із отакенького безпомічного соснового «немовляти», що тримає в руках лісівник, виросте за десятиліття могутня сосна. Чи дочекається сам пан Шиманський стиглості своїх перших посадок, важко гадати, адже навіть вільха, що найскоріше «входить в літа» достигає за півстоліття? Проте, хотілося б, щоб випало цьому чоловікові при доброму здоров’ї діждати й власні соснові ліси колись заготовляти.

І ЗАШУМЛЯТЬ В МАЙБУТНЬОМУ ЛІСИ

Гарячим видався березень для лісівників. У зв’язку зі сприятливими погодними умовами, лісогосподарські підприємства Рівненщини оперативно почали весняні лісокультурні роботи.

Цьогоріч в області планується провести роботи з лісовідновлення на землях державного лісового фонду на площі понад 6 тис. га. До весняної лісокультурної кампанії 2015 року лісівники краю підготувалися заздалегідь. Для успішного виконання запланованих завдань, восени минулого року і в першому кварталі цього року провели цілий комплекс підготовчих робіт. Так, на сьогодні вирощено майже 50 млн. штук стандартного садивного матеріалу сіянців, заготовлено понад 20 тонн лісового насіння, що повністю забезпечить потреби лісгоспів необхідною кількістю садивного та посівного матеріалу, також проведені заплановані об’єми робіт з підготовки ґрунту.

Днями ми побували у Більському та Миляцькому лісництвах ДП «Висоцький лісгосп», де ці роботи вже добігають до завершення. Загалом у лісгоспі посадку лісових культур на весну нинішнього року заплановано на площі 130 га. Крім цього, планується лісовідновлення шляхом сприяння природному поновленню на площі 30 га. Також будуть проведені роботи з доповнення лісових культур минулих років на площі 40 га. Проте мало ліс створити. Необхідно його виростити та зберегти для нащадків. Тож в комплексі з лісонасадженням висоцькі лісівники провели й ряд протипожежних заходів – створено мінералізовані смуги на межі лісу та полів, оскільки при випалювані трав’янистої рослинності є загроза переходу пожеж в лісові масиви.

Озеленення території

на час нашого приїзду розгорнулося біля адмінприміщення Більського лісництва. Надійні помічники в цьому для лісівників – школярі. Незважаючи на дощову похмуру погоду, старшокласники Велюнської школи охоче взялися до оздоблювально-ланшафтних робіт. Окрім заповзяття, додали ще й власну фантазію, аби незабаром чудова оаза вабила погляд кожного.

А лісівники таки вміють внести до природної гармонії якусь особливинку. От й у Білій – газони біля будівлі лісництва дивують екзотами. Щоправда, жаліється лісничий Микола Кухарець, не завжди адекватно люди реагують на подібну красу. От й напередодні нашого приїзду якісь вандали позбиткувалися над магнолією, пробуючи викорчувати деревце. Не раз виривали з корінням туйки.

А всього в цьому лісництві вже створено 18,4 га нових лісових площ на зрубах, проведено сприяння природному поновленню на 29,4 га.

У лісів – свої недуги

На перший погляд такий могутній та невразливий ліс, між тим – як кожен живий організм. Його так само атакують недуги, відшукуючи слабкі місця. У Миляцькому лісництві ми побували на ділянці, що була вражена кореневою губкою. Поява осередків масового всихання сосен в лісових масивах, створених на місці колишніх сільгоспугідь, явище непоодиноке. Науковці розробляють цілі методики, як боротися з ним. А лісівники тим часом намагаються ним протидіяти тими методами, які мають, так би мовити, під рукою.

На уражених ділянках практикуються вибіркові або ж суцільні санітарні рубки, що дає підстави непосвяченим звинувачувати лісівників у підступі. Мовляв, одні пеньки залишаються, рятуйте – ліс грабують. «Це вимушений крок, аби багаторічна праця людей не була змарнованою, – пояснює провідний інженер з лісокористування Валерій Берестень. – Якщо вражені дерева вчасно не зрізати, то: по-перше – деревина втратить ділову якість, по-друге – хворі екземпляри швидко заселяться шкідниками та стануть джерелом їх розповсюдження довколишніми масивами, а по-третє – сухостій завжди загрожує виникненням лісових пожеж».

 Тож поки вчені шукають причини – лісівники пробують подолати наслідки, наприклад, змінюючи лісоутворюючі породи на зачищених вражених ділянках.

Лісовідновлення – в санітарних цілях

Тож тут, в урочищі «Капличка» (лісівники розповіли, що колись в цьому місті була дерев’яна капличка, а неподалік – джерело з помічною водою, однак в часи атеїстичної пропаганди культову споруду знищили, а згодом й замулилося джерело) посадка лісу проводиться так би мовити в профілактичних цілях. На місці враженого кореневою губкою масиву закладається новий. Вправно орудують мечом Колесова місцеві жіночки. Олена Юріївна Субот, яку жартома подруги величають «бригадиркою», каже, що допомагають лісівникам  саджати ліс з року в рік. Позаяк й заробітки непогані. Нині за гектар платять 850 грн. Для села – доволі гарні гроші. Тож тільки нинішнього сезону дівчата вже заклали 8 га нових соснових посадок. А на віку – то й важко злічити, скільки вже борів шумітиме завдяки їхнім вправним рукам.

Чи просто садити ліс?

Треба сказати, садити ліс – робота не з легких. Та й доволі затратний процес. Приміром, у Висоцькому лісгоспі витрати для проведення комплексу лісокультурних робіт весною (підготовка грунту, викопка посадкового матеріалу, перевезення, посадка лісових культур) складають близько 300 тис. грн. Вартість посадки 1 га навіть при поверхових обрахунках перевищує 1500 грн. Перш ніж взятися за «костер», так в народі називають ручний пристрій для саджання сіянців, треба розчистити площу, зорати її. Відібрати й посортувати сіянці. А ще й з ними – скільки клопоту. Все це – в основному ручна й здебільшого жіноча праця. Бо марудна й така одноманітна, фізично виснажлива, скрупульозна робота до снаги хіба що жінкам. Тут, у Милячах, на запитання молодого лісничого Максима Гури, чи не важко, лісокультурниці лише посміюються. Мовляв, зате який ліс гарний буде, дорідний та пишний, до його садівниць подібний. А Максим Сергійович лише зауважує згодом: хоча як би важко сільській жінці не було, вона до будь-якої роботи звична й робить її на совість.

Ліс – продукція довгої перспективи. Посаджені нинішньої весни дерева досягнуть своєї стиглості через 80 років. Ніхто з лісівників не користується плодами своєї праці. Усі їхні лісовідновні зусилля спрямовані для майбутніх поколінь.

Ліс починається з насіння

Для лісокультурної кампанії лісгосп повністю забезпечений власним стандартним матеріалом. На розсадниках лісництв вирощено 1,9 млн. штук сіянців основних лісоутворюючих культур. Вже під майбутні ліси закладено лісовий розсадник на площі 1,1  га. Для закладки посівного відділення використовується насіння власної заготівлі. Адже заготовили лісівники аж 110 кг сосни. Крім сосни, на розсаднику вирощуються сіянці дуба, яблуні, аронії, груші, айви, шипшини, черемхи, якими обсаджують лісові масиви з основними лісовими культурами вздовж доріг, закладаються ремізи.

Традиційно лісівники  реалізують для населення декоративний посадковий матеріал для озеленення. У Висоцьку для оздоблювальних робіт та озеленення територій вирощуються саджанці самшиту, туї, ялівців.

Людмила РОДІНА.

«Коробка», «Довбенко» – Перегійняк Григорій

(8.01.1910-22.02.1943р.), уродженець с. Угринів Івано-Франківської обл., син служниці, працював наймитом, опанував фах коваля, неграмотний, член ОУН. У жовтні 1935р., засуджений польським судом за застрілення солтиса (який працював на польський режим) на досмертне ув’язнення. Співв’язень у келії – майбутній Голова Проводу ОУН Степан Бандера (односельчанин) і Микола Лебедь – майбутній урядовий Провідник, у тюрмі Swietu Krzuz (Святий Хрест) Кєлєцького воєводства. Микола Лебедь зорганізував для нього та інших в’язнів лекції (також вчили й інші спів’язні), в результаті яких осягнув рівень неповної середньої освіти. Визволився у вересні 1939 р., в 1939-41 р. за кордоном, учасник військових вишколів. Літом 1941 з похідними групами ОУН повернувся до краю на ПЗУЗ. Проте затримався на Волині.1941-42 рр., мабуть, служив у Шуцманшафті (допоміжна поліція). Вояк у перших військових відділах ОУН, із середини 1942 року був спрямований до організаційної праці на Полісся. Від січня 1943 року – командир першої сотні УПА.

Спогади про командира «Коробку» шефа господарського відділу військової округи «Заграва» Романа Петренка, 1913 року народження, на псевдо «Юрко», «Омелько», уродженця села Ставок Деражненського району.

На одній із відправ командир Сарненської військової округи «Дубовий» в середині 1942 року познайомив присутніх з новим членом підпілля, що прибув у терен. Був це середнього росту, міцно збудований, по-військовому коротко стрижений чоловік, літ під тридцять. «Коробка», – приємно всміхаючись, промовив він і потис усім присутнім на відправі руку. Мені випало впроваджувати його в терен, знайомити з людьми і навчати ходити підпільними шляхами. Мандруючи з ним ночами по зв’язкових пунктах, хуторами і селами, ми досить скоро звикли до один до одного. Приємно вражало, що «Коробка» був добре фізично заправлений і ніколи не нарікав. Був товариський і балакучий, з уродженою іскрою українського гумору. Терен для нього був зовсім новий і іншого, як він казав, «географічного стилю». «Про такий ліс і болото я ніколи не міг і подумати, і ніхто нам ніколи не згадував про щось подібне», – згадував він. Якось на світанку, проходячи краєм одного села, «Коробка» затримався біля кузні, що стояла самітньо. Коли я запитав, у чому справа, то він замріяно відповів: «Доводилось замолоду працювати в такому підприємстві». За деякий час ми з ним дуже зблизились і навіть заприятелювали. Характерним для нього був його дуже твердий військовий «хід». Він як ішов, то так неконспіративно тиснув на ту «святу земельку» і так гупав, що мусів переважно йти босоніж. В цих мандрівках не бракувало не раз комічних ситуацій. Одного разу над ранком ми, вже добре підтоптані і втомлені, добрели до зв’язкової хати на хуторах під м. Сарнами (с.Люхче). Господиня-вдова, вже літня жінка, що доїла вдосвіта корови перед вигоном на пашу, впізнавши, що це свої, завела нас на відпочинок до малого сіновала. Ми видряпались на сіно і з приємністю розмістилися до сну, щоб нарешті відпочити. Нараз, немов на команду, «Коробка» і я раптом зірвались на ноги. «Шляг то трафить, друзюню, що воно таке?», – вигукнув «Коробка». Я не дуже прислухався до дальших реплік, бо відчув, що на мені армія бліх і гризуть вони з садизмом від голови до ніг. Ми вискочили за хлів і, роздягаючись по дорозі, почали витрясати все, що можна було. Потім побігли до потічка і вскочили у воду. Викупавшись, ми попросились до хати і трохи вибачаючись, розказали господині про нашу пригоду. Вона переодягла нас у чисту білизну і, соромливо виправдовуючись, сказала: «Та воно, кузька, по людях є, а в тому сіновалі вже тиждень ніхто не ночував, то тому ті блохи такі кусливі». Познайомившись з околицями, «Коробка» почав виходити в терен з іншими людьми, а потім і самостійно, та був призначений на становище заступника організаційного провідника ОУН округи. Вертаючись одного разу на зв’язковий пункт, «Коробка» заблукав і вийшов на якусь лісову доріжку, пішов нею в надії, що вона його кудись виведе. В одній хвилині побачив недалеко перед собою двох озброєних людей, що зближались до нього. Звертати не було куди. Під м. Сарнами, недалеко Орлівських хуторів, був невеликий концентраційний табір, куди німці зганяли місцевих людей за різні невеликі провини, як невиконання того чи іншого контингенту, за малі кримінальні справи, чи з облав у місці. Ув’язнені працювали на торфовищі. Табір цей спочатку охороняла українська поліція, що мала свою станицю в м. Сарнах. Оце з двома такими поліцистами, що йшли на нічну зміну в табір, зустрівся «Коробка». Вони його затримали, запитали про документи, яких, ясна річ, у «Коробки» не було, і сказали йти з ними в табір. По дорозі «Коробка», зорієнтувався в околиці, попросився на хвилину з певної причини в кущі. «Думати не було коли, треба було діяти», – згадував потім «Коробка». «Я дістав з-за пазухи «шістку» (маленький пістолет), за якою вони не шукали і роззброїв їх. Бідні хлопці були так заскочені і налякані, що на мій наказ поклали мені зброю під ноги, а самі скоро подались назад». Два кріси і амуніцію «Коробка» «приховав у лісі», пізніше її вночі віднайшли й забрали. Один з тих роззброєних став пізніше ройовим у сотні командира «Коробки» і дуже не любив, як про це згадували. Восени 1942 р., у листопаді, на хуторі коло с.Тинне Сарненського р-ну керівництво округи ОУН зорганізувало військовий вишкіл «Холодний Яр» в садибі місцевого жителя Шмалюха Сидора. Навчання проводили «Клим Савур», «Бористен», «Дубовий», «Коробка», «Дорош» та «Еней». Після другого випуску військової вишкільної групи 19 січня 1943р «Дубовий» доручив «Коробці» організувати перший військовий відділ – сотню для спеціальних завдань, особливо проти карних експедицій, які німці висилали для поборювання спротиву населення, за нездачу контингентів чи висилання молоді до Німеччини. Були часті випадки карання українського населення внаслідок провокативних убивств німців совітською чи польською партизанкою. Особливо вдалою була його акція визволення друга «Діброви» – старшого члена підпілля. «Діброву» затримали шуцмани з м. Володимирця на Сарненщині, і в перестрілці з ними він був поранений та попав в полон. Німці, з надією дістати від нього певні інформації – перевезли його у Володимирець на лікування. Там він перебував під посиленою охороною поліції. На нараді теренового проводу ОУН з «Дубовим» було вирішено напасти на районовий центр шуцполіції і визволити «Діброву». «Коробка» зі своїми хлопцями успішно справився з завданням. Про цей більший бій з німцями є згадка в бюлетні – Вісті з фронтів УПА, ч.1, 1943р. «7 лютого 1943 року відбувся наступ першої сотні УПА на м. Володимирець. Найкраще відзначився своїм особистим прикладом командир сотні «Коробка»  («Довбенко»). Дім, що в ньому жили козаки, здобуто, шуцманів розброєно. Здобуто 20 крісів, 65 коців, амуніцію і інші речі. З сторони ворога впало 9 людей, включно з комендантом німецької жандармерії. З нашої сторони – 1 вбитий і 2 поранених».

Пораненого «Діброву» перебрала на лікування санітарно-суспільна служба терену на хутори с. В. Цепцевичі. Після видужання «Діброва» вернувся на Волинь. Цією збройовою акцією було засвідчено, що революційна ОУН вийшла на передову збройної боротьби з ворогом. Перебуваючи в населених пунктах Полісся, сотня «Коробки» здобувала зброю, набирала новобранців, школила новобранців військовості, ідеологічно і політично. Робила засідки на шляхах, нищила машини та інший транспорт, боронила населення від вивозу в Німеччину, творила мережу зв’язку, мережу господарки. Станом на лютий 1943 року сотня налічувала понад 125 вояків, розподілених на 6 чот. (чота 20-30 чол.). Сам «Коробка» був середнього зросту спортивної статури, фізично розвинутий. Про його фізичну силу свідчить той факт, що він міг на очах всього відділу підійти під коня і плечима підняти його. У побуті був не вибагливий, не зважаючи на становище командира, носив звичайний, на той час, одяг і солдатські чоботи. Міг перевдягнутися у селянський одяг, повісити на плече коробку, де лежав німецький трофейний «шмайсер» і йти на зустріч із зв’язковим. Мабуть, через таку особливість його спілкування з підпільниками псевдо «Коробка» відповідало його образу. Любив порядок і дисципліну, до підлеглих був вимогливим. Дбав про хворих і поранених. Коли під час чергової перестрілки з німцями під с. Золотим до рук повстанців потрапило понад 250 літрів спирту, то за його наказом весь спирт було передано на санпункт с. Нивецьк. На санкпункті повстанців працювали дівчата-санітарки та лікар-хірург, якого направив керівник округи «Дубовий». Також за допомогою «Дубового» сотня була забезпечена польовою кухнею на 450 л. Одним із перших повстанців, що був залучений до формування бойової сотні УПА командиром «Коробкою» став син власника оселі, де проходив вишкіл «Холодний Яр», 17-річний Бакунець Степан, нині житель с. Кураш. «Коробка» особисто запевнив батька підлітка, що бере його під свою опіку. Сотня «Коробки» складалася переважно із жителів Полісся та місцевих боївок, що виникали в населених пунктах. До сотні залучали лише добровольців, в першу чергу тих, хто мав зброю, силою не брали нікого. На ширшій нараді членів ОУН у Дубровицькому районі провідник округи «Дубовий» проінформував, що німці планують масову акцію в терені, щоб очистити його від совітських партизанів та українського збройного підпілля. Було видано наказ законспіруватись, кожний у визначеному терені. Командир «Коробка» відійшов зі своїм відділом на північ в околиці більших лісних просторів і затримався коло районнового міста Висоцька. 22 лютого 1943 р. Під час чергового перемаршу сотня «Коробки» зупинилася на постій на околиці лісу за селом Вербівка біля Висоцька. Сам командир відійшов на зустріч з місцевим підпільником в с. Бродець. Під час постою відділ УПА був заатакований німцями з батальонцями. Противники налічували приблизно 200 душ. Відділ дав рішучий опір. Після приїзду допомоги німцям, приблизно 350 людей, відділ відступив у ліс. Повстанці відступали неохоче, хотіли продовжувати бій. З ворожої сторони впало 20 людей, з нашої впав один повстанець і командир відділу – сміливий «Коробка». Після перестрілки, двоє молодих, невідомих козакам сотні, доставили на місце постою тіло вбитого командира. За їхніми словами, командир загинув від «сліпої» кулі, що влучила йому прямо в чоло під час перестрілки з німцями. Як згодом згадував вояк 1-ї чоти на псевдо «Грушка» Шмалюх Олександр з с. Тинного, що ті двоє занадто підозріло виділялися, на загальному фоні сотні, своєю охайністю. Як для вояків, що постійно рейдували і не мали змоги змінити білизну або поремонтувати свій одяг, то у невідомих був добротний верхній одяг, чисто виголені обличчя, акуратно підстрижені і впевнена манера спілкування. Козаки сотні були вражені загибеллю командира, служба безпеки (СБ) перебувала в зародковому стані, а тому подробиці загибелі не досліджувалися і не аналізувалися. Таким чином смерть к-ра «Коробки» оповита цілковитою таємницею. Славної пам’яті командира «Коробку» козаки поховали на місці постою сотні в урочищі «Дубовий ліс» біля с. Бродець. На черговій нараді окружного проводу ОУН присутні стали на струнко, щоб віддати шану першому сотенному УПА – командирові «Коробці», що впав геройською смертю на полі бою. Командир першої сотні УПА, вояк-революціонер з крові і кості. Виріс в діях УПА. Швидко вибився завдяки своїм здібностям і став командиром сотні. Відважний, енергійний. Він був душею сотні і завжди був перший в бою. В трудних моментах вливав віру й завзяття іншим друзям. Під його командуванням сотня не раз розбивала кількакрат сильнішого ворога. Його смерть життя розбудить у народові.

За період національно-визвольної боротьби поруч з могилою «Коробки» в урочищі «Дубовий ліс» було поховано ще вісьмох повстанців: Грицьовець Федір Кіндратович 1922 р.н. псевдо «Різун» з Висоцька, Різанович Федір на псевдо «Медвідь», троє повстанців з с. Бродця: Верес Володимир Іларіонович 1924 р.н. псевдо «Морозенко», Сокол Трохим Назарович 1923 р.н., Лійник Іван та ще троє невідомих повстанців, вояків УПА.

Варто зазначити, що у Висоцькому районі у 1943 році лише один Висоцьк був охоплений мережею ОУН, а майже весь район ставився до націоналістів вороже, оскільки комуністи разом з поляками неодноразово грабували навколишні села, застосовуючи при цьому безжальний терор до місцевого населення. Загін Висоцького дільничного уповноваженого Місюри, що складався переважно із бувших працівників райкому партії, міліції та інших державних установ, що не вспіли евакуюватися з відступаючими частинами радянської армії, наводили страх на місцеве населення своїми грабунками та розбоями, неодноразово проводив бойові дії проти повстанців. Ще один польський партизанський загін у Висоцькому районі восени 1942 року створив Роберт Сатановський, що в 1940 рр. вчителював у Велюні. Під час окупації викладав у Висоцькій гімназії, доки німці її не закрили, а потім служив санітаром у с. Лютинськ. На той час він був одним з учасників польського підпілля на півночі Рівненщини, відомим під псевдо «Лікар». Загін активно співпрацював із партизанськими загонами з’єднання Ковпака і Сабурова, які базувалися на Поліссі. За їхньою допомогою в лютому 1943 року в Озерах було створено польський партизанський загін, який було названо ім’ям Тадеуша Костюшка. У з’єднанні Сабурова загін отримав право воювати під своїм національним польським прапором, а особовий склад загону носив форму польської армії.

Із щоденника бойових дій Р. Сатановського 8.4. 43 р. вислана розвідка в район Домбровиці і в містечко для розвідки гарнізону, настроїв населення, вербування поляків і складання іменних списків керівників націоналістів. Завдання виконано без власних втрат. Приведено 5 чоловік поляків у загін.

У січні 1943 року партизанський загін, створений жителем с. Удрицька поляком Яном Бужинським, що налічував 187 бійців і загін Білоруського з’єднання Г. Линькова, Сазонова, що діяв на межі Рівненської і Житомирської областей, реорганізовано в партизанську бригаду особливого призначення, командиром став капітан Каплун, а його заступником – Я. Бужинський.

Загальний список націоналістів ОУН, що підлягають знищенню партизанським загоном Чепіги (станом на 12.III.1943 р.).

Список націоналістів с. Бережки: Бойко Андрій Микитович, Костюк Семен, Яковець Онисько, Яковець Андрій Тихонович, Остаповець Іван, Костючок Федір, Жмура Іван Павлович, Жмура Павло, Сайчишин Данило Якимович, Розкевич Степан Федорович, Розкевич Федір, Житинський Олександр, Ткач Савва Красикович, Лазарть Опанас Терентійович, Саковський Захар, Костюкевич Володимир, Костюкевич Михайло, Дубина Трохим, Шкодич Іван, Сайчишин Микола, Чередник Микола, Велінець Микола, Копоть Сергій Федорович.

Націоналісти с. Нивецьк (22 км. з м. Сарни): Кучманич Юрко, переселенець із Галичини, організатор, їздить по селам і по хуторах та агітує за Україну, має револьвер «Маузер»; Колесник Федір Артемович, голова с. Нивецьк, організатор і зв’язковий; Кулик Данило Прокопович, агітатор; Попко Артем, агітатор; Кули Петро Прокопович; Кухаревич Феодосій, зв’язковий, має обріз; Бохер Петро; Кулик Демид Наумович, агітатор; Пацикайло Юхим Сидорович; Верзун Лавро; Торелюк Терентій.

Націоналісти с. Орв’яниця (17 км. на північ Сарни): Бабич Мартин, командир; Каширная Надія; Американчин; Цудик Василь; Біжанець Іван; Бульна Остап; Ревнянкин Микита; Красько Антон, командир; Купець Юхим, к-р, має автомат; Красько Іван, командир; Краски Беньо; Деркач Іван, командир; Свирид, секретар; Правник Мартин, організатор; Пуримов Михайло; Чабан Василь; Накол Трохим; Буткевич Василь, голова, має кулемет; Сранкобец Наним; Правник Микита; Кралько Олександр; Кулик Григорій командир; Олесюв Григорій; дочка друкує на машинці; Васильчик; Правник Іван; Декалув Михайло; Васькевич Борис і 3 сини; Гаврило Вовк; Буткевич Нестор; Трусюк; Хохол Трохим, командир; Вавилов Іван; Фурсович Олександр, організатор; Вавилов Михайло; Фурсович Василь; Булава Іван; Буткевич Василь; Буткевич Михайло Іванович, по забезпеченню продуктами.

Майже по всіх селах спецслужби радянської влади створили підпільну мережу із членів партії та їх прибічників, що на місцях виконували різноманітні завдання, підтримуючи, при цьому, зв’язок з партизанськими загонами. Для всіх більшовицьких сил, що базувалися на теренах району, сотня «Коробки» була найзапеклішим ворогом і його смерть для них першочерговим завданням.

Завдяки підтримці небайдужих людей, справжніх патріотів і членів районної організації ВО «Свобода» на могилі славно полеглого командира «Коробки» і його побратимів у 2012 році було насипано козацький курган і встановлено меморіальну плиту. Кожного року в день загибелі «Коробки» 22 лютого націоналісти та прихильники вшановують пам’ять полеглих козаків.

На прикладі таких героїв, як «Коробка» і його побратими треба кожному вчитися патріотизму, відданості та самопожертви заради держави та людей. Дубровицька районна рада в бюджеті на 2015 рік згідно з районною програмою про увічнення пам’яті про події II Світової війни 1941-45 рр. та її учасників на період до 2017 року за № 273 від 28 лютого 2013 року планує виділити кошти на встановлення на могилі «Коробки» та вояків УПА пам’ятного знака та впорядкувати прилеглу територію.

Слава Україні!!! Героям Слава!!!

На фото: Встановлення меморіальної плити на могилі «Коробки» та вояків УПА. Жовтень 2012р.

Володимир Мозоль.

ПОЛІЩУКИ ЗАВЖДИ СЛАВИЛИСЯ МИЛОСЕРДЯМ

Населення району з розумінням поставилось до заклику влади допомогти будівельними матеріалами, одягом та продуктами потерпілим мешканцям Сходу України та мобілізованим, задіяним в АТО. Усі сільські ради долучилися до цього нового благодійного марафону. Особливо ж піднатужилися релігійні общини. Велика заслуга в цьому пресвітерів Степана Курача та Василя Хомича, які завжди націлюють усіх своїх братів та сестер на милосердні вчинки. Міська рада зорганізувала на добру справу місцевих підприємців. Багато людей приносили свої пожертви осібно, навіть на вказуючи свого імені. Загалом спільними зусиллями вдалося зібрати приблизно 30 тонн продуктів, які вже в четвер планується відправити на Схід через волонтерів із Сарненщини. Ще двадцять тонн, котрі ще не зібрано з сільських рад, буде відправлено вже в останню декаду лютого.

Дякуємо усім тим нашим землякам, хто відгукнувся на людське горе й простягнув у скрутну хвилину руку допомоги.

І ШАНА, І СЛЬОЗИ

Меморіальний мітинг вшанування учасників бойових дій, які воювали  на території інших держав, пройшов у нашому районі 13 лютого біля пам’ятного знака воїнам-афганцям. Ініційований він був районною організацію ветеранів Афганістану й зібрав майже усіх ветеранів цієї війни. Подякували солдатам за ратний подвиг заступник голови районної ради Григорій Шах та голова вищеназваної ветеранської організації Микола Дашук.

Усього після Другої світової війни вихідці з України брали участь  у війнах і військових конфліктах у 26 країнах світу, де гідно і мужньо  виконували інтернаціональний обов’язок. Та найбільш тривалою і тяжкою стала військово-політична спецоперація в Афганістані: 160 тисяч  українців пройшли вогненними дорогами цієї країни, в тому числі 180  жителів нашого району. 3360 українських юнаків так і не повернулося  додому, з них дев’ятеро наших земляків. Більше як 8 тисяч зазнали  поранення, понад 100 тисяч перенесли складні захворювання.

Пандажшері, Газні, Кандагар, Гіндукуш, Джелалабад, Кабул… Багато  років ці назви афганських міст щодня лунали в теле– та радіопрограмах, не сходили зі шпальт газет. 15 лютого 1989 року став не лише днем  виведення радянських військ з Афганістану та завершенням військової  операції, а й днем єдності афганського братства та вшанування світлої  пам’яті тих, хто не повернувся з цієї війни.

Тож всі присутні схилили голови у хвилині мовчання в траурі за  полеглими у боях воїнами-афганцями, а також пом’янули й тих героїв, які  віддали своє життя на Сході України, перебуваючи у зоні  антитерористичної операції. До пам’ятного знака лягли вінки.

Бої закінчуються - а історія вічна. Ніби відійшла в історію і  афганська війна. Але в пам’яті людській їй ще жити довго, тому  що    написана вона кров’ю солдатів і слізьми матерів. Вже майже рік, як українці почали писати новий воєнний мартиролог…

Навіть ведуча заходу Олена Чернецька не могла стримати сліз, коли мова зайшла про теперішніх полеглих в боях героїв-солдатів: Олександра Ярмоліча, Івана Охмака, Віталія Мазура. Мало хто з присутніх не просльозився, молячись проникливими словами за Україну та її героїв… «Просимо тебе, Боже! Будь  милостивий до нас, українців! Зроби так, щоб наші герої повернулися  живими. І захисти всіх тих, хто зараз перебуває на передовій…».

Бойові побратими поклали вінки на всі «афганські» могили.

Людмила РОДІНА.

* Роздуми після турніру

ВОЮВАТИ – ВИКЛЮЧНО НА СПОРТИВНИХ МАЙДАНЧИКАХ

Тепло та холод. Світло та темрява. Пам’ять та безпам’ятство.  Радість та сльози. Надія та відчай… Маса зовсім протилежних емоцій та відчуттів пов’язані у мене з цьогорічним Стрітенням. Бо саме цього дня, коли, за народним повір’ям, Зима сперечається з Весною, кому далі володарювати, у Залужжі проходив традиційний волейбольний турнір пам’яті воїна-інтернаціоналіста Петра Котяша. Однак цей захід із суто спортивного перетворився на більш глибший, що наштовхує на філософські роздуми, торкається найпотаємніших душевний пластів.

Пам’ять – дуже складна невидима матерія.  Вона здатна як живити, надихати, об’єднувати,  так й породжувати  неспокій, супротив, біль.  Тим більше, якщо це пам’ять про війну та її звитяжців.

У Залужжі цю пам’ять культивують вже 25 рік на спортивних майданчиках. Ніби в такий спосіб підкреслюючи, що молодим мірятися силами пристало виключно у спорті, а не на вогненних рубежах. Ось й цього разу, вдивляючись в обличчя волейболістів, які вони все-таки окрилено піднесені у своєму спортивному запалі, як по-юнацькому-зворушливі, думала про війну. Не ту, далеку афганську, а вже теперішню, де знову гинуть українці. Й ставало моторошно-холодно на душі. Від думки, що ці сильні та вродливі, вже завтра можуть змінити спортивну форму на армійські однострої…

Започаткував  волейбольний турнір на згадку про полеглого на війні односельця місцевий вчитель фізкультури Михайло Олексійовець. Згодом турнір здобув статус обласного й став популярним серед спортсменів північних районів Рівненщини. А як сільським головою у Залужжі став Трохим Куришко, має турнір й доволі солідний призовий фонд. Багато років опікувався цим турніром Дубровицький лісгосп в особі директора Юрія Кошина, зараз активно в його організації допомагає «Рівнегаз». Почесними гостями у різний період були три народні депутати: Олександр Абдуллін, Микола Шершун, Сергій Кошин. І цього року наш депутат Верховної Ради України Василь Яніцький також викроїв час, аби особисто засвідчити свою увагу й до організаторів турніру, й до його учасників. А відкрив турнір голова районної ради Сергій Киркевич, який завжди був великим шанувальником спорту.

Така увага до здавалося б простого сільського змагання не залишилися непоміченою. Особливо ж потішив цей факт самих воїнів-афганців, котрих на захід прийшло троє. «З нашого села у цій війні брало участь семеро чоловік», – підказав мені згодом колишній воїн-інтернаціоналіст Микола Котяш. Прибуло на ювілейний 25-тий турнір сім команд, в тому числі й з сусідньої Сарненщини.  Господар змагання, його організатор й натхненник, Трохим Куришко розповів про історію турніру, згадав добрим словом усіх тих, заради кого цей захід проводять. А закінчив свій виступ гарними й, хотілося б вірити, що пророчими словами: «Сьогодні ми вшановуємо воїнів афганської війни, але живемо надіями на перемир’я на Сході України. Тож хотілося б, що саме зараз, через 26 років після того, як генерал Громов повернув  до Росії останню колону військових з Афганістану, якийсь інший генерал так само дав наказ про відвід російських військ з території України…». 

…Вітер шумить у верховітті сосен на сільському кладовищі. З фото обеліска на мене дивиться вродливий юнак. Він старший від мене. Але йому судилося назавжди залишитися в пам’яті юним. Пройшовши афганську війну, він так й не вернувся до рідної хати, десь у небесному воїнстві знайшла пристанище душа солдата.

«Двадцять шість років минуло після афганської війни, з якою у мене пов’язано два роки армійської строкової служби, – каже місцевий ветеран Афганістану Леонід Жмура, – а досі, як це було тільки вчора. Ніби все, що відбувалося потім, – просто примарилось уві сні на привалі…». Розмовляємо з колишніми солдатами на могилі їхнього побратима Петра Котяша, кому власне й приурочено цей волейбольний турнір. Зауважую, як враз смутніють ці чоловіки, котрі звикли не видавати емоцій.  Напевно, кожен з них в цю мить дякує Богові, що повернувся додому й згадує тих, хто не вижив. У війни – нема часу давності. Вона завжди ятрить нашу пам’ять могилами, б’є у серце людською бездушністю. Бо для солдатів війни нема гіршої образи, як неувага до пам’яті  полеглих побратимів. Це для нас ця війна – вже історія. Та у них вона й досі болить.

«Так боляче, коли розвозимо вінки на могили солдатів, що загинули в Афганістані, бачити, що заростають подекуди вони в пояс. Отак забур’янюється людська пам’ять…», –прохоплюється у відчаї Валерій Бруяка.

У Залужжі – два кладовища. Й нове вже розрослося неабияк. Вмирають поліщуки, хто від старості, інші – від Чорнобиля, а чимало й від пережитого в Афганістані. Вже троє «афганців» тільки в цьому селі відійшли у небуття ще зовсім молодими вже в мирний час. Війна й через роки стріляє в солдат пережитими стресами, незалікованими ранами. Тож разом з фронтовими побратимами схиляємо голови  перед світлою пам’яттю Анатолія Жакуна, Івана Олексійовця, Анатолія Лущика й ми.

Разом з народним депутатом Василем Яніцьким провідали також матір полеглого за Україну Героя вже теперішньої війни Віталія Мазура. У затишній вималюваній в національні кольори хатині Лідії Миколаївни від січня поселився смуток. Бо нема у світі такої розради, яка могла б втамувати горе матері від втрати дитини. «Це моя особиста війна, – плаче невтішна жінка. – Найдорожче пожертвувала за Україну». І я плачу разом з нею, бо я так само матір, і у мене так само сини… Народний депутат пообіцяв матері героя профінсувати встановлення меморіальної дошки на школі, де вчився її син.

А між тим турнір добігає завершення. У фіналі зійшлися господарі поля й волейболісти з Великих Озерів. Нехай мені пробачать залужани, але особисто я вболівала саме за останніх. Аж надто виклично ці юнаки перекреслюють уявлення про рідне село, як найбільш «алколізоване» в районі. До того ж й волю до перемоги засвідчили неабияку, та й на змагання ці добиралися самотужки, власними мотоциклами. Бо спорт таки тримається не на «грошових вливаннях», а саме на ентузіастах. Тож була неабияк потішена, коли перемогу здобули саме мої турнірні улюбленці з Великих Озер. Другими відповідно стали залужани, а третє місце – у волейболістів зі Сварицевич. Усі учасники турніру, переможці та кращі гравці були нагороджені цінними призами та грошовими преміями. Вручили їх особисто народний депутат Василь Яніцький, голова районної ради Сергій Киркевич, сільський голова Трохим Куришко.

Василь ЯНІЦЬКИЙ, народний депутат України:  Я був на подібному турнірі також ще й в Зарічненському районі, сюди потрапив тільки на фінал. Отримав масу задоволення та драйву від спортивного  двобою, свідком якого став. Дуже хотілося б, щоб усі наші бої перемістилися виключно на спортивні майданчики. Але окупант нам диктує свої умови, і нам треба відповідати цим викликам. Я пишаюся, наскільки нам вдалося перед спільною бідою згуртуватися й протиставити ворогові спільними зусиллями міцну армію.

Микола КУШНІР, голова Рокитнівської РДА:  Я сам в минулому спортсмен й не впускаю нагоди побувати на спортивних змаганнях. Був вражений й захоплений організацією цього турніру.

Віктор НЕЧАЙ, студент РДГУ, представник команди Великих Озерів: Ми самі організували свою команду й вже не вперше беремо участь в цьому турнірі. Тренуємося самотужки, з’їжджаючись додому на вихідні. У Залужжі – сильний склад волейболістів й хороша школа для спортсменів. Проте хотілося б, щоб представництво цього турніру надалі розширювалося й можна було помірятися силами з іншими. Ніколи призерами не ставали, але завжди вірили в свою перемогу.

Микола ГРИЦЮК, капітан команди с. Заслуччя: Беремо участь в турнірі вдруге. Минулого разу взагалі претендували на «срібло», проте фортуна виявилася не на нашому боці. Та й суперники тут доволі сильні. Були налаштовані на перемогу. Але… Спорт – це шанс для кожного. Будемо тренуватися далі.

Людмила РОДІНА.

* Волоейбол

ЖІНКИ ЗМАГАЛИСЯ ВУЛИЦЯМИ

Уже третій рік поспіль в селі Осова  традиційно проводиться жіночий турнір з волейболу між вулицями. Цей вид спорту для осівчан не просто гра, а улюблене заняття на дозвіллі, яке приносить велике задоволення, позитивні емоції, незабутні враження, завдяки якому можна зняти фізичну напругу й психологічну втому.

В змаганнях взяли участь 4 команди: «Римовичі», «Центр», «Антони», «Усеї», учасники яких були активними та мужньо боролися за перемогу. Але все ж таки  кращою стала команда «Римовичі», яка зайняла І місце, ІІ місце посіла команда «Центр», команда «Антони» зайняла ІІІ місце. Кращими гравцями турніру визнано: «кращий захисник» – Жакун Катерина з команди «Римовичі», «кращий нападаючий» – Прокопчук Світлана з команди «Центр», «кращий розігруючий» – Ляшко Наталія з команди «Антони».

Дубровицька РО ВФСТ «Колос».

ЗВЕЛА ВІЙНА, А ПОЄДНАЛО КОХАННЯ

Навіть, коли зрозуміли, що не можуть жити одне без одного, ці закохані ні разу не зустрічалися в реальному житті. Між ними не було вже жодної забороненої теми й таємниці, але Григорій навіть не здогадувався, яка ніжна й шовкова шкіра у його коханої. Він часто мріяв, як цілує це любе йому світло-русяве волосся, але ніяк не уявляв, як п’янко воно пахне.

Вони познайомилися випадково. Подруга Тетяни дала їй телефонний номер солдата й попросила підтримати хлопця хоча б розмовою. Дівчина довго вагалася, чи телефонувати. Але після якоїсь страшної теленовини про події на Сході відкинула всі умовності й набрала цей номер. Його голос їй одразу видався рідним. Проговорили майже годину, хоч були зовсім чужими людьми. Й теми знаходилися, й не відчувалося втоми. Три місяці спілкування телефоном.  Обмін фото. Він закохався у неї, здається, з першого погляду. Попри війну й кілометри, що лягли між ними, хлопець упадав в кращих традиціях жанру. Любовні смс, ніжні освідчення. Навіть букетно-конфетний період у них був своєрідний. Кожному з солдатів, що приходили у відпустку, Григорій наказував занести його коханій букет й коробку цукерок…

І ось нарешті довгоочікувана реальна зустріч. Григорій дивився на Таню й відкривав все в дівчині по-новому. В реальному житті вона виявилася ще кращою, гарнішою та милішою, ніж на фото. Солдат уже не міг уявити своє життя без цієї людини. Тож дуже скоро запропонував побратися. Тетяна відповіла згодою. Отак, на день святого Валентина з’явилася нова сім’я Котяїв. То й що, коли закоханих звела війна, поєднало ж їх все одно кохання…

Людмила РОДІНА.

СЕРГІЙ КИРКЕВИЧ СТАВ ГОЛОВОЮ РАЙДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

Розпорядженнями Президента України від 17 лютого призначено п’ятьох голів РДА в Рівненській області.

Так, головою Здолбунівської райдержадміністрації став Сергій Кондрачук, Острозької – Віталій Ундір. Рокитнівщиною керуватиме Микола Кушнір. Рівненську РДА очолив Віталій Стельмах, а нашу – Сергій Киркевич. У середу нового очільника району  представив перший заступник голови ОДА Юрій Приварський. «Сергію Васильовичу випало стати до керма району в непростий час», - зазначив він.

«Майже рік минуло відтоді, як мені довірили очолювати районну раду. І на цій посаді, і загалом у житті завжди намагався чинити по совісті. Тож і зараз постараюся виправдати довіру Президента, моїх друзів, колег, всього населення району. У свою чергу чекаю на взаєморозуміння та співпрацю. Сам працюватиму сумлінно та вимагатиму цього від інших. Час нині такий, що мусимо діяти спільно. Україна в небезпеці, від кожного з нас залежить, чи зуміємо її зберегти», – сказав Сергій Киркевич.