ПАВЛО ГОЛЯКА: «ЗАЛИШИТИ СЛІД НА ЗЕМЛІ»

СЬОГОДНІ СВОЇМИ РОЗДУМАМИ ПРО РОБОТУ В ОРГАНАХ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ, ЖИТТЄВІ ПРИНЦИПИ ТА ОРІЄНТИРИ ДІЛИТЬ­СЯ СЕЛЕЦЬКИЙ СІЛЬСЬКИЙ ГОЛОВА ПАВЛО ГОЛЯКА.

Ви у місцевому самоврядуванні не новачок. Скільки років вже очолюєте Селецьку сільську раду?

Так, не новачок. Ось уже третє скликання допрацьовую, а здається і зовсім не 15 років минуло.

Героїня відомого радянського фільму «Москва сльозам не вірить» про систему управління говорила так: «Головне зуміти організувати роботу трьох людей, а далі – впораєшся і з тридцятьма та більше». Які Ваші секрети успішного управ­лінського менеджменту?

Працюючи керівником у місцевому самоврядуванні, голов­не - це вміння розбиратися в людях, давати їм завдання, які відповідали б їхнім можливостям і потребам та добиватися якісного виконання. Що можна до цього додати?

Для мене бути ефективним менеджером означає проявля­ти емпатію й терпіння, адже кожна людина - це окрема осо­бистість і завдання керівника, насамперед, - бути не тільки розумним, а ще й мудрим.

Як би пафосно це не звучало, але всі ми хочемо залишити слід на землі. Які добрі справи розкажуть про Павла Голяку?

Знаєте, перебуваючи на посаді, найперше чим керуюся - це принципом робити по-чесному все і для всіх, не порушуючи законодавство. А про добрі справи, я думаю, нехай оцінять люди. Мене тішить, що за свою каденцію я зробив багато хо­роших справ, але для того я і йшов на керівника громади, щоб реалізувалися мрію не тільки свою, а всіх мешканців – бачи­ти свої села Селець та Ясинець процвітаючими. За цей період протягнутий до сіл природний газ. До речі, коли в далекому 2007 році я поставив таку мету, як газифікація наших насе­лених пунктів, то дуже багато скептиків було, які не вірили, що щось з цього вийде. Не підтримала і наша районна влада мої починання в цьому плані, не сказав би що заважала, але й не вникала і не цікавилась. Допоміг мені в цій усій справі син нашого земляка, колишнього голови колгоспу Петра Бо­ришевського Володимир, який давно проживає у Рівному та колишній зам. міністра, теж наш земляк Анатолій Руднік, яких я зустрів на провідну неділю на міському кладовищі, та отак і домовилися. Я поїхав сам у Київ, не обійшлося і без наших мациків, справа зрушилася з місця. Тепер маємо газ, хоч ціни і кусаються, але люди мають для опалення субсидії, і я думаю, що добре, що така справа зроблена.

За цей період асфальтовано майже усі сільські дороги, тільки деякі мають білощебеневе покриття, проведено освіт­лення вулиць, облаштовано територію біля сільської ради, проведено ремонт будівлі сільської ради, в якій розміщене і відділення пошти, приміщення тепер опалюється, працюють санвузли. До речі, ремонтні роботи в середині приміщення робили своїми силами колектив працівників сільради: фарбу­вали, шпаклювали, клеїли шпалери, встановлювали двері та таке інше.

Три роки тому запроваджено святкування Дня села Селець та Ясинець, яке проходить на престольне свято 22 травня в День Святого Миколая Чудотворця. Вітаємо в цей день з подарунками по номінаціях наших земляків: старожилів, під­приємців, молодят та ін., співаємо, танцюємо, частуємо кулі­шем, рибною юшкою місцевих жителів та гостей свята. Шко­да, що через Covid-19 не вдалося провести свята цьогоріч, адже коли люди працюють, то треба знайти час і відпочити та посвяткувати. Але, нічого, наздоженемо, аби усі були живі та здорові.

Села у нас охайні, чисті, люди працьовиті та добрі. Я пиша­юся, що маю за честь очолювати таку громаду і вдячний лю­дям, які довірилися мені та обрали сільським головою.

Хочу завершити до кінця каденції ще декілька важливих справ, дуже зашкодило в роботі поширення коронавірусної хвороби, карантинні заходи обмежили в багатьох діях, але, на­разі, облаштовується сквер Шевченка в центрі села Селець, треба лавки встановити, клумби впорядкувати, наразі вели­кий будівельний об’єкт має розпочатися – будівництво нової сучасної лікарської амбулаторії в селі Селець. Загальна ко­шторисна вартість об’єкту становить майже 8,5 млн. грн., ос­новне фінансуватиметься з державного бюджету, а сільраді потрібно віднайти кошти для співфінансування проєкту в розмірі 815 тис.грн. На сьогодні 200 тис. уже перераховано, тендер на будівництво уже відбувся, скоро має початися бу­дівництво.

Мали ще в цьому році зробити ремонт приміщення будин­ку культури. Розроблена проєктно-кошторисна документація, але знову таки, задумане не вийшло через той самий корона вірус.

Головний показник роботи органу місцевого самовряду­вання – це бюджет. Чи просто було Вам, по суті, лірику, під­корити суто математичні показники?

До речі, математику в школі не дуже полюбляв. Але в циф­рах напрочуд легко орієнтуюсь, запам’ятовую навіть до копій­ок, так що, не дуже то і важко з цим.

Важливо те, як наповнити бюджет сільради і правильно його розподілити, а з цим буває складніше .

Патріотизм, у вашому розумінні, - це що?

Буду говорити банальні речі, але патріотизм до своєї країни - це одне з найперших чеснот, що має бути в людині. Я дуже люблю свою Україну, вважаю себе патріотом, тому, що так це відчуваю. Патріот – це не тільки той, хто говорить рідною мо­вою, не той, хто всюди кричить: «Я люблю свою країну», а ще й той, хто своїми вчинками хоч якось виявляє свою любов до Батьківщини, хто виховує в собі переможне почуття гордості, той, чиє життя стає життям свого народу!

В мене з цього приводу є одна справа, яку я запланував до­вести до завершення, з Божою поміччю і людей, впровадити в дію важливий об’єкт, можна сказати свою мрію – пам’ятник усім борцям, воїнам, які загинули за нашу Україну, захищали та захищають її зараз. Пам’ятник планується встановити біля приміщення сільської ради в центрі села Селець. Мені дуже болить наша Україна, хочу внести свій вклад, адже на даний час в нашому місті Дубровиця та взагалі в районі ще не спро­моглися встановити такий об’єкт пам’яті. Ви знаєте, що в на­шому Сельці живе родина загиблого воїна у російсько-україн­ській війні Олега Ващишина і я маю перед ними виконати цей обов’язок. Буду старатися реалізувати цей задум до кінця свого строку на посаді Селецького сільського голови, багато перешкод і в документах, і фінансових, та і пандемія переш­коджає, але буду старатися зробити все можливе. Розпоча­ли над цим працювати з травня цього року, уже на сьогодні розроблено ескізи, до речі, робить пам’ятник знаменитий не тільки на всю Рівненщину, а на весь світ скульптор голова Рівненського обласного осередку Національної спілки худож­ників України Петро Подолець. Думаю в середині осені вста­новимо, як Бог дасть здоров’я і нічого не завадить

Найпростіше тому, хто нічого не робить, його можна крити­кувати тільки за лінь. За що критикували Вас?

О, критикувати у нас люблять. Я така людина, що сприй­маю будь-яку критику, якщо слушна і по справі – прислуха­юся, інколи і дякую, адже збоку видніше, хоча і не завжди. Ми живемо в такий час, що завдяки можливості спілкування по мобільному телефону, телебаченню, а про інтернет-ресур­си, особливо соціальні мережі, то вже і не говорю, всі дуже обізнані і розуміються і в медицині, і політиці, і будівництві, і у військовий сфері, порадників і критиків дуже багато, от тільки шкода, що мало хто може особисто допомогти, або посприяти для громади своїм часом, коштами та таке інше. Я уже звик до цього і не дуже дивуюся та і спокійно вислуховую. Може людині нема з ким поспілкуватися чи висловитися, нічого, я послухаю. Якщо чесно, то не ображаюся на злісну критику, адже знаю, що всім не вгодиш, хоча стараюся завжди робити по справедливості.

 

Ви були активним поборником реформи місцевого са­моврядування, децентралізації. Що ж стало на перешкоді створення ОТГ на базі Селецької сільської ради?

Це питання неоднозначне. Скажу відверто, з самого почат­ку я прихильно і з розумінням поставився до реформи місце­вого самоврядування, одним з перших запропонував колегам інших сільських рад почати обговорення і об’єднатися, але не зустрів спільного зацікавлення. Навіть після створення Ми­ляцької та Висоцької ОТГ, коли держава почала фінансово надавати допомогу для новостворених громад і реальна пер­спектива хорошого майбутнього в об’єднанні була очевидна, так ніхто і не прийняв мою пропозицію по об’єднанню. Було рішення наших депутатів, їздив до ближніх населених пунктів з пропозиціями, обговорювали на загальних зборах громад, однак справа так і не зрушилася з місця, напевне люди побоя­лися змін чи що. Але шляху назад нема, я це розумів і в цьому році знову ж таки почав проводити роботу в цьому напрямку і збори і рішення громад сіл уже були, і їздив у Рівне, говорив з головою та заступниками ОДА, наводив докази про реаль­ні можливості створення спроможної та потужної Селецької ОТГ, але нас не внесли в перспективний план для об’єднання, робота була проведена колосальна, але ми не змогли проби­тися через бюрократичну стіну. Знаєте, як ото жартують: «Жи­раф великий, йому видніше», у провладних кабінетах області та в Кабміні вирішили, що укрупнення буде кращим, якось так. Шкода, що так вийшло, хоча дехто говорив, що ми недопра­цювали, але я так не вважаю, я зробив все, що від мене зале­жить, і навіть більше, а от ті що так говорять, могли у свій час вплинути на процес і можливо все було б по іншому.

Кадри вирішують все. Цей лозунг не втратить своєї акту­альності ніколи. Трохи про Ваших соратників по депутатсь­кому корпусу ради.

Знаєте, чомусь побутує така думка, що в селі нема людей, які уміють і можуть працювати на різних посадах, бо нібито повиїжджали всі уми до міст, або за кордон. Неправда, у нас є багато хороших і працьовитих, і розумних людей. Мені є на кого опертися, колектив сільради маємо надзвичайно зла­годжений, хороші всі фахівці. За стільки років спільної робо­ти уже один одного і підтримують, і замінять. Депутатський корпус дуже сильний у нас, сесії проходять злагоджено, ніхто палки в колеса не ставить, рішення приймаються виважено, всі усвідомлюють - працюємо на громаду. Я їм за це дуже вдячний.

До речі, хочу сказати, що дуже нелегко мені працювалося б, як би не наш місцевий підприємець, теж Павло Голяка, та небайдужі жителі-активісти. Завдяки Павлу, його техніці та працівникам у нас організовано вивозиться сміття, обріза­ються дерева, очищаються водойми, коситься стадіон, по­стійно проводиться прибирання кладовища, встановлюють­ся зупинки та багато іншого, і все це на чистому ентузіазмі.

Ви стали учасником безпрецедентного досі в Україні судо­вого процесу між сільською радою та «Нафтогазом» і зуміли вийти з нього переможцем. Трошки докладніше про це.

Було і таке. Великий досвід судової практики, можна так ска­зати, набув я завдяки цій ситуації. Чому сталося так, що НАК «Нафтогаз України» звернулася з позовом до суду стосовно стягнення заборгованості за будівництво підвідного газопро­воду високого тиску до сіл Селець та Ясинець у сумі близько 19 млн.грн.? Тому, що високопосадовці з Мінфіну не передбачи­ли ці кошти в держбюджеті, аби відшкодувати «Нафтогазу» за будівництво газопроводу, хоча це було обумовлено в угоді про будівництво. Оскільки замовником робіт напряму являлася сільська рада, от і претензії були висунуті нам. Неодноразово зверталися ми до Кабінету Міністрів з листами, звертався я і їздив до обласного керівництва, але ніхто не допоміг і навіть не пробував нам допомогти. Почалася судова тяганина, і тоді, коли уже я увійшов у цей процес, то дізнався, що не одні ми потерпаємо від цієї безгосподарності з боку держави, а усі ті сільради, які в той період проводили газ в свої села (це десь близько 300), і вони програли уже в перших інстанціях суду. Ну як же так? Держава нам побудувала газопровід, люди за свій кошт протягнули мережу по вулицях, а тепер ще і повертай такі величезні кошти. Звідки їх взяти?

Але я не відступав, виїздив 38 разів на засідання суду різ­них інстанції в Рівне, а потім і у Київ. Накінець, після довгих двох років, в Києві відбулося останнє судове засідання колегії судів Верховного Суду України. І ухвалою цього ж Верховного Суду об’єднаної Касаційної палати Господарського Суду було прийнято остаточне рішення на користь Селецької сільської ради. Я не міг повірити, що зробив це. Єдиний випадок в Україні. НАК «Нафтогаз України», яка на той час мала 156 мі­льярдів статутного фонду (зараз можливо і більше) і Селець­ка сільська рада з далекого Полісся, яка втерла носа такій по­тужній компанії. Мало хто знає, що мені довелося пережити за цей час, але справедливість перемогла.

З огляду на попередній досвід, як дивитеся на ті реформи, що вже незабаром зачеплять кожного з нас - які перспекти­ви, виклики, підводні камені бачите попереду?

Реформи однозначно потрібні, треба щось міняти і міня­тись самому, треба робити кроки вперед і я завжди був за. Так, тяжко буде, але треба рухатись вперед, просто це все тре­ба робити правильно і виважено. Треба наперед продивляти­ся і враховувати попередні помилки, щоб потім не наступити на ті ж самі, як кажуть, граблі. Ми всі живемо зараз у часи великих змін, таке випробування випало нам, і саме ми має­мо зробити так, щоб не прийшлося наші помилки виправляти наступним поколінням.

Якщо брати конкретно, то мене хвилює те, що Дубровиць­кого району як такого не буде, не зважили на нас і в плані кількості ОТГ, яка подальша перспектива нашої лікарні, і чи поміняються знову плани вже цієї осені через можливу другу хвилю Covid-19, і ще багато чого хвилює.

У Вас є певний власний алгоритм, як організовувати пере­двиборну кампанію. Що б порадили в цьому плані учасникам майбутніх перегонів?

Не пам’ятаю, хто сказав, що у нас країна суцільних виборів. Так, вибори настільки стали звичним явищем, що уже дехто забув, яку партію представляв, підтримував на позаминулих чи навіть минулих.

Алгоритм один – бути щирими з людьми.

Я хочу сказати, що будь-які вибори мають бути насамперед чесними і прозорими, тим більше в нас, тут, де кожна люди­на, як на долоні. Не займайтеся брудною агітацією. Чомусь, так завжди виходить, ще й не почався виборчий процес, а всі вже між собою пересварилися. Треба пам’ятати, що вибори закінчаться, хтось виграє, а хтось і ні, але завжди і у всьому треба лишатися людьми, ми ж розумні люди, і кожен хоче по­кращення для свого міста, села, країни. Тож давайте будемо так і робити, і щоб після можна було дивитися сміливо в очі один одному.

Наскільки Ви оцінюєте свою роботу на посту сільського голови?

Я навіть не можу визначити, якою шкалою це має бути оці­нено. Напевне, як і не придумано такого виміру, щоб виміряти щирість, добро, розчарування, радість, біль. Інколи буває, що днями крутишся, як білка в колесі, а оглянешся і ніби нічого такого і не видно зробленого. Але, буває і таке, що результат дуже помітний, частіше виходить, ніж ні. Тоді і радість прихо­дить і задоволення. Мабуть через те, що плани і цілі ставлять­ся реальні, в хмарах не літаю.

Ваше життєве кредо?

Кредо? Працювати відповідально і жити по совісті. А ще, мені не все рівно, що залишиться після мене.

Улюблений політик?

Я б не сказав, що в мене є сучасний політик, який мені б імпонував. Але можу признатися, що мій улюблений україн­ський політик – Кость Левицький, будівничий інституцій, май­стер парламентаризму, конструктивних компромісів і страте­гічної терпеливості. Ось в кого можна багато чого повчитися сучасникам.

Які моральні якості цінуєте в людях?

Дуже поважаю людей, які завжди шукають щось хороше навіть у тих життєвих ситуаціях, над якими інші плачуть. Ще в людях мені подобаються такі риси, як: вміння вчитися на своїх помилках, здатність визнавати свою неправоту, а також основне – бути людяними і вміти співчувати і цінувати чужу працю. Образливо, коли ідеш і бачиш, як валяються недопал­ки і пляшки під будинком культури чи просто в центрі села, як нищиться зроблене, як місця відпочинку на природі стають, наче вигрібна яма. Це ж наше з вами, чому ж так?

Наскільки Ви є принциповою людиною?

Принциповість - одна з коштовних особистісних якостей, що додають характеру людини діяльну спрямованість. В моїй роботі є дуже багато обставин, коли треба приймати складні і неоднозначні рішення і інколи, як то кажуть, для блага при­ходиться поступатися своїми переконаннями. Але в чому дотримаюсь принципової позиції так це в тому, що ніколи не піду на порушення закону.

Якби не місцеве самоврядування, де б Ви ще себе реалізу­вали?

Цікаве питання. Я думаю, що нічого нового уже не приду­маю, адже до того, як я прийшов у місцеве самоврядування уже зміг себе випробувати і реалізувати багато в чому. Ще в юні роки я вивчився в Рівному на слюсаря і встиг перед тим, як служити в армії, попрацювати за цією спеціальність майже два роки у місті Харків у конструкторському бюро на величез­ному на той час заводі, що виробляв двигуни для тракторів. До речі, навички дуже знадобились по життю. А в армії вза­галі два роки був водієм. А далі життя в професійному плані змінилося кардинально. Мене весь час вабило мистецтво – музика, і я здійснив свою мрію. Вступивши до Дубенського культосвітнього училища, вивчився на духовика і працював у закладах культури Дубровицького і Зарічненського району керівником клубів, вчив музиці дітей і навіть започаткував створення дитячого шкільного духового оркестру в Залужжі. А, ще під час викладацької роботи в Зарічнянській дитячій музшколі мною було створено також духовий оркестр. На цьому навчання моє не закінчилось і аби досягнути більшого, закінчив Брестське музичне училище. Майже тридцять років пропрацював у Дубровицькій дитячій музичній школі викла­дачем по класу кларнета. Потім випробував себе у підприєм­ницькій діяльності, у свій час був помічником представника Президента по підприємництву та регуляторній політиці. А уже з 2006 року по цей день очолюю Селецьку сільраду. Ось так-то.

Найближчі плани на майбутнє…

Не скажу, що живу тільки сьогоднішнім днем, але і далеко не заглядаю. Як то кажуть – аби Бог дав здоров’я. Думаю, що маючи за плечима різноплановий досвід, ще зможу його ви­користовувати на благо свого народу і України.

Ваше хобі?

Окрім музики, яка стала зараз уже хобі, люблю рибалити, але останніми роками дуже рідко вдається вирватися і насо­лодитися риболовлею на березі якоїсь водойми. А ще, люблю футбол. Ось уже з цим легше. Тепер, завдяки сучасним гадже­там, матчі можна переглядати не тільки онлайн. Колись ще з дитинства і сам був гравцем та так, шо отримав надскладну травму ноги і довго провалявся в лікарні. Можливо, коли б не це, то присвятив би своє життя спорту, хто знає...

Знаю, Ви дуже любите тварин. Чи не пора вже мати нам якусь свою зоозахисну організацію?

Так, тварин дуже люблю. Вважаю, що ми тим і називаємося людьми, що маємо наших «братів менших» любити і захища­ти. Ніколи не поділяв поглядів на такий вид відпочинку і за­хоплення, як мисливство, чомусь нині стало дуже модно, осо­бливо серед високих чинів. Вважаю вбивство є вбивство, як можна від цього отримувати задоволення? Ось тут вважаю, що не завадило би мати зоозахисну організацію.

Маю в господарстві котів, не одного, навіть коли чужі при­биваються, то теж приживаються, шкода якось їх. І песик є, як же без цього.

Як переважно минає Ваш вихідний?

Вихідних, як таких, рідко буває. Відвідую з дружиною храм, хоча не завжди виходить, бо навіть коли вдома, все рівно все крутиться навколо питань по роботі. Знаєте, в нас і люди не дадуть забутися, в них же теж вихідний, то треба повирі­шувати питання з сільським головою, а коли ж ще? І тоді ідуть до будинку, або телефонують... То хтось з сусідами за межу земельної ділянки воює, то діти з будинку виганяють, всяке буває. Я уже звик, не відмовляю нікому, консультую, даю роз’яснення, іду мирити, за виключенням ну дуже неко­ректних питань.

Коли, є справді час, особливо в неділю, то дивлюся той же футбол по телевізору, зазвичай, це уже вечорами. Люблю ми­луватися природою і слухати тишу, а ще згадати минулі роки та відвести душу, граючи на саксафоні, і дуже люблю співати.

Дякую за розмову!

Людмила РОДІНА

 

 

Олександр Легкий: «Я НЕ ХВОРИЙ, У МЕНЕ ПРОСТО РАК»

ІСТОРІЮ ОНКООДУЖУЮЧОГО ОЛЕКСАНДРА ЛЕГКОГО ЗІ СВАРИЦЕВИЧ ПЕРЕЖИВАЛИ РАЗОМ З НИМ ТИСЯЧІ ЛЮДЕЙ (ПО-СВОЄМУ, ЗВИЧАЙНО). В НІЙ БУЛО ВСЕ – БОРОТЬ­БА, БІЛЬ, НАДІЯ, КОХАННЯ, НЕРОЗУМІННЯ, ДОПОМОГА, ПІДТРИМКА, МОЛИТВА. ПІСЛЯ ЧИСЛЕННИХ ХІМІЙ ТА ПЕРЕСАДКИ КІСТКОВОГО МОЗКУ В ТУРЕЦЬКІЙ КЛІНІЦІ ЗАРАЗ САША ВДОМА. ЙОГО ЧЕКАЄ ДОВГЕ ВІДНОВЛЕННЯ. АЛЕ ЦЕ ПОЧАТОК ПЕРЕМОГИ ЗІ СТРАШНИМ ВОРОГОМ – РАКОМ КРОВІ 3-Ї СТАДІЇ. ЯК ВІН ЗМІНИВ ЖИТТЯ ХЛОПЦЯ ТА ЧОМУ НАВЧИВ – ЧИТАЙТЕ У НАШІЙ РОЗМОВІ.

Про життя до…

«До діагнозу я жив, як і всі: ходив на роботу, проводив час з друзя­ми, відпочивав і будував плани на майбутнє. Був сповнений амбіцій, ставив перед собою багато цілей, розвивався в професії. Загалом на­солоджувався своєю молодістю».

Про початок боротьби

«Одного дня я відчув дискомфорт у горлі. Там явно щось заважало. Спочатку промайнула думка, що, можливо, це ангіна. Однак лікарі відправили на УЗД і побачили знач­но збільшені лімфовузли і новоут­ворення в грудній клітині (як потім з’ясувалося, воно було розміром з голову новонародженої дитини). Мене скерували на комп’ютерну томографію. Вголос діагноз ще не озвучували. А я навіть й не подумав глянути на результати. Просто че­кав дня, коли покажу їх лікарю. На них подивилась моя дівчина Юля, і прозвучала фраза: «Саш, це зло­якісний процес». Так і почалась ця історія.

Як це – дізнатися, що у тебе рак? Наче влетіти в стіну на швидкості 200 км/год. Тільки при зіткненні розсипається не стіна, а життя. Описати почуття в цей момент дуже складно. Не можеш сказати ні слова, хочеться заховатись від людей. Тоді я лиш знав, що від раку помирають…».

Про важкі місяці онковійни

«Місяці лікування були дуже не­простими. Особливо перші, коли розпочинається весь кошмар з хіміями, і одночасно треба прийня­ти той факт, що тобі 26-ть і в тебе рак. Життя змінилось кардиналь­но. До цього я міг зробити будь-що і все сам. А під час лікування був прикутий до ліжка і самостійно ба­гато чого вже не мав змоги викону­вати, навіть елементарних речей. В цьому і була складність, бо відчу­вав безпомічність.

Найважче дались курси хімії і їх численні побічні дії. Зізнаюсь чесно, що руки опускались часто і не раз помирала віра, адже коли ти весь із болі - дуже складно шукати пози­тив. Що змушувало не здаватись? Я хотів жити. Тим більше мій лікар сказала, що такий діагноз лікуєть­ся, це і тримало мене, коли наступа­ли періоди відчаю і закінчувались всі сили. До того ж мав неймовірну підтримку. Тисячі людей повірили в мене і я не міг їх підвести, бо в таких випадках підтримка – одне з най­важливіших! Перевірено на собі. А ще упродовж всього лікування у мене був девіз: «Я не хворий, у мене просто рак».

Про реалії та труднощі, з якими зіштовхуються он­кохворі

«Найперше - це дороговартісне лікування. Хіміопрепарати і супут­ні до цього ліки надто дорогі для простих людей. Сім’ї змушені про­давати все, що мають, і залазити в позики. Також в мене є неприємна історія, пов’язана з Національним інститутом раку, але не хочу акцен­тувати на цьому увагу. Мені просто дуже шкода, що в головній установі України, де люди лікуються від он­кології, такі умови і ставлення».

Про лікування в Туреччині

«Мене часто запитують, чому вибрав Туреччину? Завжди від­повідаю так: я обирав не клініку і не країну, а лікаря, де б він не був. Здивувало його відношення до па­цієнтів. Він приходив до мене і в 10 вечора, і в суботу, знаю історію, коли навіть ночував біля хворих. Я був вражений, наскільки цей лікар віддає всього себе, щоб рятувати таких, як я. Рівень медицини там звичайно відрізняється: найновіше обладнання, є все на місці, ліки в наявності, нікуди не треба бігти чи їхати, щоб їх знайти. Всюди прове­дуть і все розкажуть. Там комфор­тно, чисто. В палаті ти один, а не 4-5 чоловік. Але всі ці умови коштують великих грошей. Мені пощастило лікуватися в Туреччині, але завжди буду вдячний рівненській гематоло­гії, лікарям і персоналу, які там пра­цюють. Вони зробили максимум, що було в їх силах, аби лікування виявилось дешевшим і комфортні­шим. З Інституту раку в Києві я по­вернувся в Рівне і ні разу про це не пошкодував».

Про нинішнє самопочуття

«Зараз почуваюсь відносно до­бре. Звичайно, що відчуваю слаб­кість, бо всі курси хімій і пересадка забрали багато сил. Але як я люблю повторювати – аби не гірше. Пере­садка внесла багато коректив, як мінімум це 100 днів суворого до­тримання всіх правил – як в житті, так і в харчуванні. Трансплантація кісткового мозку обнулила мій ор­ганізм і імунітет, і тепер я живу, як новонароджений. Тобто все – з чи­стого аркуша».

Про те, що болить

«Під час лікування повністю змі­нилось коло спілкування, мене по­чали оточувати такі ж, як і я люди «в діагнозі». Багато з них ставали для мене друзями. Іноді разом ми забували про хворобу, навіть якщо в цей момент нам капали хімію. Але найважче те, що сьогодні ми посміялись, попили каву, а на ранок цієї людини не стало. Дуже склад­но щодня знаходити в собі сили боротись далі, вірити, що перема­гаєш хворобу, коли бачиш, що рак виявляється сильнішим і забирає людські життя. З цим неможли­во змиритись і кожна така історія збиває тебе з ніг, але зі страхом в очах ти піднімаєшся і йдеш далі, бо хочеш жити. Відразу згадую Сашу Шабуніна з Зарічненського району. Я не можу пробачити раку, що він переміг його. До цих пір не хочу це сприймати і намагаюсь часто не згадувати.

Також ми всі, онкоодужуючі, були один одному помічниками, всі щиро тішились успіхам кожного. І з радістю проводили додому тих, хто вже в ремісії, в своєму колі на­зивали їх випускниками. Я бережу спогади про кожного, хто пройшов­ши весь складний шлях лікування – щасливо крокував коридорами з надією більше ніколи не поверта­тись в це відділення. Ці радісні мо­менти вкарбувались в пам’ять всіх, хто їх проводжав».

Про нетрадиційні методи

«Мені приходили десятки пові­домлень про альтернативні методи лікування. У Юлі була розмова з чо­ловіком, який запевняв, що вилікує мене лимонами, апельсинами та грейпфрутами (його номер також нам написали люди). Звучить без­глуздо. До того ж він сказав, що якщо я почну приймати хімію, то буду лежачим інвалідом, і це в кра­щому випадку. Я дякую їй, що вона не дозволила мене до нього завез­ти. Взагалі це дуже небезпечно. На початку лікування ми і так були в паніці і не знали, що робити. Такі пропозиції і слова запросто могли збити з толку, бо тоді дуже складно прийняти правильне рішення. Ніяка сода, трави, вода, ворожки мене не вилікували б. Я вірю, що це втрата дорогоцінного часу, якого в таких випадках обмаль.

Я був в такому стані, що вже не міг нічого вирішувати, за мене це зробила Юля. Вона вибрала пра­вильний шлях. Але кожен іде своєю дорогою, і яку стежку не обрали б – потрібно повірити, що вона пра­вильна».

Про те, чого не варто го­ворити

«Кілька разів мені казали фразу на кшталт: «В мене теж недавно батько помер від раку». Цього точ­но не хочеться чути, коли в тебе рак 3-ї стадії. Але я пропускав такі сло­ва повз. Також говорили, що рак не лікується, і приводили якісь свої докази. Це взагалі під забороною. Не треба радити альтернативні ме­тоди і розповідати про те, які хіміо­препарати шкідливі. Це абсурдно читати, коли ти проходиш вже чет­вертий курс хімії. І звичайно, краще чути, що ти онкоодужуючий, це вже підсвідомо налаштовує на те, що все лікується».

Про нерозуміння

«Змінюється все... Рідше дзво­нить телефон від людей, яких ти називав друзями. Можливо, вони бояться телефонувати, можливо, просто не розуміють, або ж тепер ти не можеш бути їм корисним. Натомість я знайшов близьких людей серед тих, хто лікувався в цей період. І донині ми підтримує­мо зв’язок, один одному допома­гаємо, що не скажеш про багатьох інших, з ким спілкувався раніше. Загалом скільки було підтримки - рівно стільки ж від чужих було байдужості і нерозуміння. Сказано і написано багато не дуже приємних речей на мою адресу. Але я нама­гався акцентувати увагу лише на позитивному».

Про уроки з присмаком хімії

«Коли ти не знаєш, чи настане в твоєму житті завтра – ти цінуєш все, що в тебе є сьогодні. Цьому я навчився, і це прекрасно. Почи­наєш помічати радість в дрібницях. І так набагато легше жити, коли у всьому бачиш сенс і добро.

З початку хвороби задавав собі питання: « Чому саме я!?». Але, ска­жу чесно, так і не знайшов відповіді. Безумовно, я подивився по-новому на життя і його цінності, переставив пріоритети, але чому захворів – не знаю. І зараз вже не шукаю розгад­ку. Просто тепер розумію, що в один день життя може закінчитись, тому не треба його марно витрачати».

Про поради тим, хто так само на шляху боротьби

«Дуже люблю одну фразу і завжди оперую нею: « Рак - не вирок. Це ще один привід згадати, що ти живий». Порадив би навчитися жити одним вдихом, кроком і моментом. Всім, хто перестав вірити, хотів би ска­зати – терпіть! Просто терпіть ці всі нестерпні часи і болючі рани. Я знаю, як це тижнями ненавидіти ранок, але біль тим і важливий, що він змушує рухатись вперед. Най­головніше в цьому періоді – пере­жити момент, коли здається, що все втрачено. І повірте, це можна пережити. Завжди пам’ятайте, що у кожного своя історія. Знайдіть лікаря, якому повністю довіритесь. Шукайте підтримку в тих, хто поряд. Надихайтесь щасливими історіями про перемогу над раком. Відкидай­те всі страхи і сумніви, які так часто підкрадаються. Ні в якому разі не треба себе жаліти, інакше потім не­можливо зібратися. І щодня щиро вірте у свою перемогу! Моліться Богу – він вас чує!».

Про підтримку

«Мене підтримали тисячі людей з України і поза її межами. Люди перейнялись історією і допомага­ли фінансово і морально. Без їх­ньої допомоги я б не назбирав таку суму. Поруч були рідні, які за першої можливості навідувались, підтри­мували, допомагали у вирішенні тих чи інших питань. Я не втомлюсь всім дякувати! Така підтримка про­бирає до сліз!»

Про свого ангела-охоронця

«Ми познайомились з Юлею у спільних друзів на весіллі, після чого пів року не спілкувались. На­ступна зустріч була на Різдво, тоді і почали більше дізнаватись один про одного.

Вона поруч зі мною з першого дня хвороби. Ми були разом лише два місяці, коли дізнались, що у мене рак. Так вийшло, що моїх близьких в той час не було поруч і всі обов’язки переклались на неї. Я вже був у важкому стані, часто траплялись страшні приступи, я задихався, падав посеред дороги, а вона мене тягнула до найближчої лікарні, і там надавали першу допо­могу. Юля водила мене з кабінету в кабінет, вела розмови з лікарями, приймала важливі рішення, бо я був вже не в змозі це робити. Був момент, коли час йшов не на дні, а на години, і вона зі сльозами на очах випросила необхідні нам до­кументи, без яких не могли почи­нати лікування. Одночасно ходила на роботу, а ввечері готувала мені їсти, несла в лікарню, залишалась зі мною на ніч. І зранку знову бігла працювати. Я щасливий, що вона є у моєму житті. Дякую Богу і її мамі за неї. Насправді можу багато хоро­шого сказати про Юлю. Життя мені показало десятки причин, щоб за­плакати, а вона в свою чергу сотні причин, щоб посміхатись. А тепер я хочу віддавати їй все те, що Юля зробила для мене. Ніколи її не від­пущу і обіцяю, що ми будемо щас­ливі!».

Про щастя

«Я щасливий, бо я здоровий. Мої рідні та близькі здорові і поруч, що може бути краще?».

Про мрії

«Я хочу забути про те, що відбува­лось останні 1,5 року. В пам’яті ли­шити лише приємні спогади. Хочу мати свою справу, зараз думаємо над цим, хочеться спокою і сім’ю. А взагалі невеликий будинок, в ньому дві донечки – і я найщасливіший у світі».

Записала Леся КОНДРАТИК

P.S. Реабілітація після пересадки кісткового мозку потребує багато коштів. Тому залишаємо реквізити Олександра для тих, хто має змогу поділитись часточкою добра: При­ватБанк: 4149 4991 2904 7633. Легкий Олександр.

 

БЕРЕСТІВСЬКУ «СВІТЛИЦЮ» НАЗВАЛИ ЗРАЗКОВОЮ

НЕЩОДАВНО МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ПРИСВОЇЛО ЗВАННЯ «ЗРАЗКОВИЙ МУЗЕЙ» ЧОТИРЬОМ МУЗЕЯМ, ЩО ДІЮТЬ ПРИ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛА­ДАХ РІВНЕНЩИНИ. ВОНИ ДОСЯГЛИ ЗНАЧНИХ УСПІХІВ У ПІДВИЩЕННІ ЕФЕКТИВНОСТІ НА­ВЧАЛЬНО-ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ ЗАСОБАМИ КРАЄЗНАВЧО-ПОШУКОВОЇ РОБОТИ, ЕКСПО­НУВАННІ ТА ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ МУЗЕЙНИХ КОЛЕКЦІЙ І ПРЕДМЕТІВ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОЇ ТЕМАТИКИ СЕРЕД УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ.

Приємно підкреслити, що серед закладів, які отримали почесне звання, і наші земляки - ет­нографічний музей «Світлиця» Берестівського ЗЗСО Дубровицької районної ради (керівник музею Боковець Альона Олексіївна). Загалом тільки при закладах освіти Рівненщини діють 64 зразкові музеї.

«Світлиця» – це осередок національно-па­тріотичного виховання учнівської молоді. Тут проводяться години спілкування, музейні го­стини, майстер-класи умільців, виставки, свята, екскурсії… Під керівництвом Боковець Альони Олексіївни екскурсоводи шкільного музею неодноразово були переможцями творчих конкурсів та фестивалів. Для «Дубровицького вісника» Альона Олексіївна розповіла про музей Берестівського навчального закладу і його роль у вихованні юних українців.

Давайте розпочнемо із знайомства з керівни­ком музею…

- Я народилася і проживаю у Бересті. З ди­тинства шанувала педагогічну працю і завжди мріяла стати вчителем. Саме тому пішла навча­тися до Рівненського державного гуманітар­ного університету на історико-соціологічний факультет. З 2004 року працюю на педагогічній ниві в Берестівському ЗЗСО.

Час не стоїть на місці. Змінюється все. Ста­ре приміщення школи змінилося на сучас­ну новобудову. Разом із школою та учнями змінюємося і ми, вчителі. Але нам хочеться, щоб наше минуле, зокрема етнографічне, за­лишилось у спадок нашим нащадкам, тож під керівництвом директора закладу Климчука Сергія Тимофійовича та спільними зусиллями педагогічного колективу і жителів села Берестя у грудні 2014 року розпочалось створення ет­нографічного музею «Світлиця», де мене було призначено керівником. Нині у музеї налічуєть­ся близько 300 експонатів.

Хотілося б, щоб наші читачі заочно побували на екскурсії у Вашому музеї. Який він?

- Музей створено у вигляді української хати: з піччю, з люлькою, з образами та квітами, вишиванками на покривалах, скатертинах, рушниках; з предметами побутового вжитку - горнятами, дерев’яними ложками, діжками, скринями, глечиками, з безліччю давніх народ­них предметів, якими працювали наші бабусі та прапрабабусі. Серед розмаїття експонатів осо­бливу увагу привертають деякі речі, які дивом збереглися в скринях і комірках, а сьогодні знайшли нове життя. Найменші вихованці із задово­ленням співають тут колискові, слухають казочки, розучують вір­шики, лічилочки, грають в народ­ні ігри. Старші учні більш конкрет­но знайомляться з народними традиціями, мистецтвом, з обе­регами, з предметами хатнього вжитку, інтер’єру.

Зрозуміло, що музей повинен жити, дарувати настрій любові до ріднокраю відвідувачам. Яка аура панує у «Світлиці»?

- Яскравими моментами у роботі музею є народні свята і розваги, які проходять спільно з батька­ми. Проводимо виставки, зустрічі, гостини, майстер-класи сільських умільців, екскурсії. Відвідувачами «Світлиці» є вихованці дитячо­го садка, гості з Польщі, Білорусії, Угорщини, Німеччини. Екскурсоводи музею неодноразо­во були переможцями творчих конкурсів та фестивалів.

На мою думку, наш музей заслужено отри­мав звання «Зразковий», тому що його діяль­ність полягає у залученні учнів до вивчення та збереження історико-культурної спадщини свого народу, його звичаїв і побуту та сприян­ню відродження традицій та звичаїв Полісь­кого краю.

Виховуючись і навчаючись на такому ціка­вому, багатому матеріалі, діти стають справж­німи патріотами, які люблять, шанують і примножують славу та велич рідного краю, України. І такі діти виростуть справжніми українцями, які завжди є мудрими, гостинни­ми, добрими, щирими.

За недовгий шлях (5 років) своєї діяль­ності етнографічний музей «Світлиця» став своєрідною візитівкою сучасного освітнього закладу. Ми завжди раді гостям нашого му­зею і впевнені, що кожен відвідувач віднайде в ньому щось цікаве для себе.

Щиро вітаємо Альону Олексіївну, колектив та вихованців Берестівського ЗЗСО з таким чу­довим успіхом у їх творчій роботі. Хай і надалі «Світлиця» буде затишною, наповненою світ­лом і дитячими голосами, а ще багатіє новими експонатами! Люба Клімчук

 

 ДАРУЄ ДІТЯМ РАДІСТЬ І ЛЮБОВ

ТАЛАНОВИТА ТЕТЯНА ЛАВОР З БЕРЕСТЯ ДАРУЄ ДІТКАМ ПРИЄМНІ ЕМОЦІЇ ЧЕРЕЗ ІГРАШКИ, ЗРОБЛЕНІ ВЛАСНОРУЧ. ДУЖЕ ЦІКАВІ ЛЯЛЬКИ ВИГОТОВЛЯЄ МАЙСТРИНЯ НА ЗА­МОВЛЕННЯ, ВОНИ ПЕРЕДАЮТЬ ХАРАКТЕР ЇХ МАЙБУТНІХ ВЛАСНИЦЬ І СХОЖІ НА НИХ ЗОВНІ. У СВОЇ ВИРОБИ ТЕТЯНА ВКЛАДАЄ ДУШУ, АДЖЕ ЗНАЄ, ЩО, НАПРИКЛАД, УЛЮБЛЕ­НА ЛЯЛЬКА ДЛЯ ДІВЧАТОК СТАЄ ЇХ ВСЕСВІТОМ.

Тетяна Лавор розповідає:

- Як була вагіт­ною своєю най­молодшенькою Настусею, то якось побачила подібні іграш­ки в Інтернеті і сама почала в’я­зати. Потім че­рез життєві кло­поти і турботи трохи бракувало часу для цього хобі, справу цю закинула, а три роки тому хобі повернулося в душу. Донечці нав’язала чима­ло іграшок, не тільки ляльок. Коли просять знайомі вигото­вити подарунок для своїх принцес, то не відмовляю, бо знаю, що дітки будуть раді отримати таку іграшку.

Тетяна розповідає, що виготовляє, в’яже гачком з напівба­вовнях ниток, наповнює іграшки холофайбером, всі матеріа­ли купує в Інтернеті. Важливим моментом є підбір вбрання для ляльки, як правило, Тетяна в’яже кілька комлектів одягу, аби дівчатка могли грати­ся. Дуже популярні серед дітей ляльки-лоли. В’язані іграшки можна прати, вони екологічно чисті. Раніше Тетяна у роботі використовувала схеми з Інтернету, тепер створює ляльки за власним ди­зайном. Це захоплення, зі слів майстрині, дарує їй море позитивних та приємних хвилин. На кон­курсах у школі завжди є вироби Тетяни Лавор, приємно чути про них гарні відгуки і займати призові місця.

Аби власними руками зв’язати гачком дитячу іграшку, потрібні неаби­яке терпіння, талант та фантазія. Та й хист для цього заняття є не в кож­ної людини. У Тетяни є всі вищеперелічені риси. Її іграшки захоплюють своєю чарівністю і при­ваблюють домашньою теплотою. Навчилася в’я­зати гачком ще у школі, на уроках трудового начання. Тоді цей предмет виклада­ла теперішній заступник директора Берестівського НВК Тетяна Миколаївна.

До речі, мистецтво в’язати іграшки має назву «амігурумі». Амігурумі (з яп. - в’язати, м’яка іграшка) - це японський вид мистецтва в’язання на спицях або гачком м’яких іграшок не­великих розмірів.

Швидше за все, вам вже зустрічалися ці чарівні м’які іграш­ки у вигляді тварин. Їм знаходять застосування абсолютно скрізь: аксесуар для мобільного телефону, брелок для ключів, прикраса для сумочки.

За освітою Тетяна Лавор - бухгалтер, берестівчанка закін­чила Рівненський комерційний технікум. Раніше працювала на Дубровицькому молокозаводі. Зараз поки що займаєть­ся домашнім господарством. Разом з чоловіком вона вихо­вує трьох дітей. Говори­мо з Тетяною про життя, в сім’ї такі ж радості і клопоти, як у багатьох українських родин. Хоч і далеко Берестя від вій­ни, півтора року для сім’ї Тетяни вона була дуже близькою темою, бо чо­ловік-прикордонник слу­жив в зоні ООС. Півтора року Микола ніс службу у Мар’янці. Тетяна їздила до чоловіка у гості і чула в Курахово відлуння вій­ни.

Старший син Владис­лав навчається у Луць­кому військовому ліцеї. Це заклад з особливими вимогами і дисципліною. Тетяна каже, що вступити у цей ліцей теж непросто, треба мати гарні оцінки. Середній син Дмитро - восьмикласник, він дуже любить футбол, займається ни ним і грає за коман­ду «Юніор». Донька навчається у п’ятому класі. Як і кожна мама, Тетяна Лавор вболіває за те, щоб навчання у школі було для дітей звичним, традиційним у класі, а не дистан­ційним. Адже спілкування з вчителем і друзями не замі­нить жоден суперсучасний технічний засіб.

Як каже співрозмовниця, берестівчани щасливі, що ма­ють таку прекрасну сучасну школу, де діткам створені всі необхідні умови для навчання. Люба КЛІМЧУК

 «ЖИВІ, ПОКИ ПАМ’ЯТАЄМО»

«ЖИВІ, ПОКИ ПАМ’ЯТАЄМО»

*Дубровиця.

НА ОСТАННІ СЕРПНЕВІ ДНІ 2014 РОКУ ПРИПАВ ПІК ІЛОВАЙСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ, КОЛИ В РЕЗУЛЬТАТІ ПРОТИСТОЯННЯ РОСІЙ­СЬКИМ ВІЙСЬКАМ, УКРАЇНСЬКІ ЗБРОЙНІ ПІДРОЗДІЛИ ПОТРАПИЛИ У ВОРОЖЕ ОТО­ЧЕННЯ.

Як відомо, бої за важливий стратегічний об’єкт Донбасу - місто Іловайськ, тривали з середини серпня. Українським військовим майже вдалося оволодіти містом, але тут втру­тилася російська армія. У плани Москви не входило здавати важливий стратегічний пункт, тому вона кинула проти українців свої регуляр­ні війська. Унаслідок вторгнення регулярних підрозділів Збройних Сил РФ та їх маршу в на­прямку міста Іловайськ батальйони МВС Украї­ни «Дніпро-1», «Миротворець», «Світязь», «Хер­сон», «Івано-Франківськ», Нацгвардії «Донбас» і сили сектору «Б» потрапили в оточення.

28 серпня становище наших військових стало критичним. Цього ж дня Президент Петро Порошенко звинуватив Росію у відкри­тому збройному вторгненні на Донбас і ска­сував з цієї причини візит до Туреччини. Згід­но зі звітом Міністерства оборони України, вторгнення російських військ на територію України відбувалося протягом 24-29 серпня 2014 року, а загальна кількість контингенту складала: 3,5 тис. осіб особового складу, 60 танків, 320 БМД (БМП), 60 гармат, 45 міно­метів, 5 ПТРК.

Тим часом, президент Росії Володимир Путін, граючи роль миротворця, 29 серпня запропонував проросійським бойовикам від­крити для українських військових гуманітар­ний коридор, яким би вони могли вийти з оточення. Насправді путінський «зелений коридор» став для наших військових справж­ньою дорогою смерті, адже тоді загинуло більше трьох сотен українських військових.

Впродовж років тривають дискусії та ве­деться слідство щодо цієї трагедії. Дані про втрати різняться й по сьогодні.

14 серпня 2018 року свої висновки опри­люднила і Генпрокуратура: 366 українських воїнів загинуло, 429 - отримали поранення різного ступеню тяжкості, 300 - потрапили у полон. Вцілілі учасники тих пекельно-серп­невих подій називають ще більшу кількість загиблих.

Про це 29 серпня на меморіальному мітин­гу, присвяченому Дню пам’яті захисників Ураї­ни, які загинули за Незлежність, сувереність та територільну цілісність України, говорили представники районної та міської влади.

Упродовж дня до меморіальних дощок, пам’ятних знаків захисникам, які загинули за незалежність України, та місць їх поховань на території нашого району було покладено квіти. Голова РДА Олександр Гузич спільно зі своїм заступником Оксаною Кондратюк та заступником голови райради Олександром Задорожним теж долучилися до вшануван­ня загиблих героїв – поклали букети квітів до пам’ятника Героям Небесної Сотні, ме­моріальних дощок Юрію Колеснику та Федору Пляшку. Не були осторонь і працівники місь­кої ради на чолі з міським головою Богданом Микульським.

*Селець.

З РОДИНОЮ ЄВГЕНІЇ ТА АНАТОЛІЯ ВАЩИ­ШИНИХ ПОЗНАЙОМИЛИСЯ, КОЛИ ТРИВА­ЛИ ПОШУКИ ЇХ СИНА ОЛЕГА, ЯКИЙ ЗНИК ЗІ ЗВ’ЯЗКУ ВВЕЧЕРІ 28 СЕРПНЯ 2014 РОКУ ПРИ ВИХОДІ РОЗСТРІЛЬНИМ «ЗЕЛЕНИМ КОРИДОРОМ».

В числі мертвих тоді Олегового імені не називали. І більше року вся Дубровиччина жила надією, що хлопець живий: можливо, після травми втратив пам’ять, можливо, по­трапив в полон. Тільки в жовтні 2015-го його нарешті знайшли. На жаль, Олег був одним із 366-ти загиблих в Іловайському котлі. Весь цей час він був похований як невідомий під Запоріжжям на військовому цвинтарі. Хоча при «неопізнаному» солдатові був військовий квиток та мобільний телефон...

Вже згодом бойові побратими розповіли, що хлопця не стало вранці 29-го. Контужено­го його виштовхнули із машини, яку обійняло полум’я. Коли з неї вибралися решта бійців, хлопця біля машини вже не було. Більше його ніхто не бачив. Вже потім батьки довідалися, як в тих пекельних іловайських соняшниках солдата накрила ударна хвиля й він загинув від поранення осколками снаряда. Батьки наполягли, щоб Олега перепоховали в рідно­му селі. Згодом Його ім’ям назвали Селецьку школу. Посмертно Олега нагородили орде­ном «За мужність».

...Шість років Олега нема з нами. Він був мобілізований в першій хвилі і пройшов сім найгарячіших точок російсько-української війни. В двадцять з хвостиком в нього посиві­ли скроні...

«Ви можете пишатися своїм сином. Він був справжнім солдатом», - ці слова бойового ко­мандира і нині гріють душу Олегових батьків.

За ініціативою Селецького сільського голо­ви Павла Голяки 29 серпня було освячено міс­це для пам’ятного знаку всім воїнам за волю України. «Мені шкода, що такого пам’ятника досі нема в нашому райцентрі. Тому вирішив побудувати монумент на вшанування всіх українських воїнів в нашому селі. В пам’ять про таких ось нескорених козаків, як наш Олег Ващишин», - каже Павло Васильович.

Родина юного Героя, всі односельці під­тримали таку ініціативу. А сам чин освячення провів настоятель місцевого Свято-Мико­лаївського храму ПЦУ Ігор Приходько. Потім відвідали могилу Олега, спільно помолилися за спокій його душі, поклали квіти... «Бачиш, Олежику, скільки людей прийшло тобі сьогод­ні вклонитися», - схвильовано каже мати. А у відповідь тільки жовто-блакитне полотнище тріпочеться на могилі.

Але як казав великий українець Симон Пет­люра: «Герої не вмирають. Кров, пролита для великої мети, не засихає»..

Людмила РОДІНА

 

ДУША ГЕРОЯ - У КАРТИНАХ

 29 серпня ми схилили голови у жалобі. Згадали красивих, сильних, шляхетних, які полягли за Україну. Пам’ятаємо поіменно. Це молоді, дужі українці, цвіт нації. Хтось встиг залишити по собі гарних дітей, хтось розпочату справу, всі - найкращі почуття у душах рідних і друзів, хтось картини…

ВЕЛИКЕ ГОРЕ ПРИЙШЛО В СІМ’Ю ДУБРОВИЧАН ОЛЕК­САНДРА ВОЛОДИМИРОВИЧА ТА ВАЛЕНТИНИ ВАСИЛІВНИ КОЛЕСНИКІВ У ЖОВТНІ 2017-ГО. 23 ЖОВТНЯ ЗАГИНУВ ЇХ СИН, СОЛДАТ ЮРІЙ КОЛЕСНИК, ПІД ЧАС НЕСЕННЯ СЛУЖ­БИ НА СПОСТЕРЕЖНОМУ ПОСТУ В РАЙОНІ НАСЕЛЕНОГО ПУНКТУ БОГДАНІВКА ВОЛНОВАХСЬКОГО РАЙОНУ ДО­НЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ. ВІН ПРОВОДИВ РОЗВІДКУ МІСЦЕВОСТІ, ВСТАНОВЛЮВАВ СИГНАЛЬНІ РАКЕТИ ДЛЯ БЕЗПЕКИ ПО­СТА, ПІДІРВАВСЯ НА НЕВІДОМОМУ МІННО-ВИБУХОВОМУ ПРИСТРОЇ ВОРОГА. ЗАХИСНИК БУВ ВЖЕ ДОСВІДЧЕНИМ ВОЇНОМ.

15 жовтня 2013-го Юрій підписав контракт і пішов на вій­ськову службу до ЗСУ. Військову службу проходив у 80-й ае­ромобільній бригаді, у складі якої брав участь у забезпеченні виводу військ ЗСУ з «Іловайського котла». Згодом перевівся у бойову частину південного напрямку, де виконував бойові завдання у Луганській та Донецькій областях.

Після всіх лютих боїв пекельного літа та початку осені 2014 року (він отримав контузію та проходив лікування в Одесько­му військовому шпиталі) Юрій Олександрович вступив на на­вчання до Військової Академії у Львові, але не закінчив, адже виявив велике бажання повернутися на передову, тому був пе­реведений до свого нового підрозділу.

Солдат, стрілець-зенітник механізованого батальйону 28-ї окремої механізованої бригади. На деякий час був доправле­ний до Яворівського полігону, де був інструктором з саперного діла. Після поверненя у бригаду займався організацією та вдо­сконаленням саперної майстерності серед побратимів.

А ще Юра дуже гарно малював. З-під його руки виходили справжні шедеври (батько Юрія - художник, передав сину лю­бов до малювання), дуже захоплювався татуюванням на па­тріотичну тематику, багато хлопців з бригад, у яких він служив, мають на своїх руках та плечах вічну та красиву згадку про сво­го бойового товариша. А деяких з тих, хто загинув у кривавих боях, впізнавали саме по малюнкам Юрія, які він наніс до того.

Нещодавно у Львові відкрилась виставка робіт дубровича­нина Юрія Колесника, який віддав своє життя за Україну. Голо­ва правління ГО «Варта 700» Наталія Шелестак написала про цю подію так:

- Сьогодні я мала честь відкривати унікальну виставку робіт – художника, який став воїном.Наша Незалежність – це не щось, що далося само собою, що існує саме по собі. За нею – люди, сотні, тисячі українців, які здобували і тримають Неза­лежність – позицією, словом, творчістю, своїм життям. Юрій Колесник – один із них. Боронив нашу країну від агресора, а сьогодні є одним із Ангелів того великого війська, яке береже нас із небес.

Юрій народився художником від Бога. Малював з дитин­ства. Багато. І вже в ранніх творах основою ставали символи незкореності, волі, боротьби. Бо щиро вірив у слова, які ко­лись написав Василь Стус: «Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість збігається з криком нації».

У 2013 році Юрій Колесник став десантником, підписав контракт із львівською 80-ю. А вже у 2014 році опинився на війні. Юрій бачив вогні «Градів» під Щастям. Упізнавав убитих побратимів за патріотичними «тату», які їм сам малював, про­воджав їх в останню путь із фронту додому… І творив. На його полотнах Душі воїнів розцвітали маками…

«Тату, мамо, сестро, завершіть ці роботи, якщо зі мною щось станеться. Я йтиму до кінця, до перемоги», - писав Юрій рідним.

23 жовтня 2017 року Юрій Колесник загинув. Біля села Бог­данівка Волновахського району. У 23 роки. Посмертно був на­городжений Орденом за мужність.

Юрія нема, але він живе у своїх творах. І вони розповіда­ють про нього більше, ніж сотні, тисячі слів. Борець, воїн, патріотвільна людина, народжена у вільній країні, для якої неможлива рабська покора, яка чітко розуміє, де чорне, а де біле, добре і погане.

На цій виставці – ранні твори Юрія, роботи за його ескі­зами. Частину він так і не встиг завершити сам. Їх, як і просив Юрій, завершили батько і сестра. Однією з перших робіт Юрія був твір «Художник» - з палітрою і пензлем у руках. Уже після його смерті картину доповнили колажем – шеврони, частини форми, патрони, ремінь, інші особисті речі воїна. Твір отримав нову назву «Художник і війна».

І зараз наша основна справа – не забути Героїв, завер­шити їхнє основне завдання – перемога. Щоб ми більше не втрачали найкращих, щоб ці найкращі – ЖИЛИ, ТВОРИЛИ і БУЛИ ПОРУЧ!

Низький уклін батькам Юрія за сина. Напевно, ніхто з нас наперед не виховує Героїв, не мріє, щоб наші діти стали Героя­ми. Але Ви виховали ЧОЛОВІКА. Справжнього і сильного. Для якого захищати – це не обов’язок, а сутність. А свої переко­нання Юрій захищав і як художник – пензлем і картинами, і як український військовий – зброєю.

Запрошую відвідати виставку, яка буде ще тривати місяць часу. Енергетика робіт неймовірна! Локація: будинок офіцерів, 3-й поверх.

Творчість нашого земляка Юрія Колесника сьогодні від­криває у душах людей найкращі почуття патріотизму. Вічна пам’ять Герою!

Люба КЛІМЧУК