З ВОЛОНТЕРСЬКОГО ЩОДЕННИКА

СВІТЛАНИ ПРАВНИК

Ми всі стомилися від невідомості, війни та негативу. Мабуть, найзаповітніша мрія кожного українця – проснутися вранці і почути приємну новину: Схід та Крим – звільнено від окупантів. Але поки дехто з нас про це тільки мріє, є люди, які роблять свій посильний внесок в перемогу. Роблять самі й не дозволяють іншим забути про громадянську свідомість. Серед таких і наша землячка – волонтер Світлана Правник. Минулого місяця вона знову побувала на Сході з гуманітарною місією – відвідала не тільки бійців ЗСУ, але й наших добровольців, побувала у діток підшефного (так визначила для себе пані Світлана ще в 2016 році, коли вперше доля закинула до дитячого будинку, який не значиться в жодному соціальному відомстві) сиротинця, взяла участь у відкритті церкви ПЦУ на Донеччині та познайомилася особисто із легендарною Адою Роговцевою. Акторкою, яку вся Українська армія любовно називає – «наша мама».

Поділилася Світлана Леонідівна своїми враженнями і з читачами «Дубровицького вісника».

19 липня

Діти війни... Вони з радістю зустрічають нас, і ніяк не хочуть відпускати. Вони радіють простому зошиту, олівцям, шпилечці до волосся, якійсь одежині... Вони щирі, милі, красиві... Серце стискається від болю, коли дивишся на них. Важке дитинство. Вони знають про обстріли більше, аніж ми, бо в їхньому  місті – війна. Щиро дякуємо всім, хто допомагав організовувати поїздку насамперед саме для цих діток.

Вразила цього разу доля однієї бідової сім’ї: п’ятеро малят, братики та сестрички, мама. Вони жили під Горлівкою, мама, як могла, опікувалася ними,тато давно залишив. Але й це ще було б півбіди. Війна внесла свої корективи – снаряд поцілив їх будинок, житло розтрощене. Дякувати Богу, що хоч живі лишилися. І що робити жінці в даній ситуації, як подбати про діток? Але жінки вони такі, ніколи не здаються. Для початку вона знайшла напівзруйновану будівлю, в якій і проживала з дітками. Були поруч і куди заможніші «сердечні» сусіди, які проживали в своїх домівках. І що ви думаєте, вони їм допомагали? Якось оригінально подбали вони про цю родину. Викликали службу захисту дітей, вона прибула через певний час і вирішили забрати діток у матері, а жінка хай побиратися йде, а не муляє очі респектабельним. Отака крута допомога. Але все-таки милість Божа зійшла на них, звістка про цю сім’ю дійшла до директора сиротинця.

Леоніда Литовченка, і дітей приютили в цій обителі добра та милосердя. Директор сиротинця - людина з великим, люблячим серцем, пригрів у себе всю родину. Мама діток допомагає по кухні, прибирає в приміщеннях. Головне вони всі разом. На війні, як і в кожній  екстремальній ситуації, відкривається справжня сутність людини. На щастя, нам на шляху зустрічалися тільки добрі.

* * *

Цього ж дня в селі Карлівка відкривали церкву ПЦУ. Побудована вона в яскравому гуцульському стилі із незвичної в цьому краї деревини – смереки, без єдиного цвяха. Прибуло на таку подію багато шанованих людей на чолі з владикою Симеоном із Дніпра. Мені надали можливість зустрічати його з хлібом-сіллю. Бо я мала коровай для наших бійців. Його передала наша талановита кулінарка Олена Щур. Але хлопці самі вирішили, що у цього святого хліба інше призначення – послужити для нашої віри, істинно української церкви, утвердження української мови.

Капелан Микола Юрах передав до церкви ікони «Таємна вечеря», виготовлену із бурштину, та ще одну, яку написав власноруч.

 

20 липня

І знову Карлівка. Місце, де збираються найкращі сини і дочки України, відвідала народна артистка України, народний герой Ада Роговцева. Жінка, якій наші бійці цілують руки і дякують, що виросли на її спектаклях та телестрічках. Ада Миколаївна – частий гість у військах ЗСУ, вона виступає перед солдатами, підтримує армію і матеріально.

Дуже хвилююча мить особисто для мене. Це було зовсім випадково… Серед сотень наших бійців та волонтерів, ця жінка-легенда неочікувано підійшла до мене, взявши мене під руку, і ми стояли з нею та слухали пісні капелана, а люди просто ставали до нас по бокам і робили фото. Ми з Адою Роговцевою розмовляли як давні знайомі. Ця мить надовго залишиться в моїй пам’яті…

* * *

А потім – знову переїзди, передачі, знайомства, незабутні враження. Традиційно відвідали наших добровольців, навідалися до полку особливого призначення, морпіхів. Побували на базі у вже нашої давньої і доброї знайомої Олени Єрохіної, невтомної «Гаєчки». Вона для багатьох родин, що залишилися в сірій зоні – єдиний соціальний захист.  Знає долю кожного, їхні насущні потреби, чим може, сприяє цим людям. Ми також мали особливий вантаж – інвалідний візок для хворої дитини.

Всі наші зустрічі були настільки душевні та щирі, що просто бракує слів, аби передати ті емоції, що переповнювали мене в ці хвилини. «Дівчата та хлопці, ви найкращі і ви справжні дочки та сини України!», – хотілося сказати кожному.

22 липня

Ми дома і у нас все добре! Дуже тяжкий був збір цієї поїздки. Коронавірус зробив свою справу. Розумію, що всім тяжко, але ми розділили продукти, ліки, одяг, будматеріали на всіх. Майже всіх провідали. Якщо попередні поїздки складалися з 7-10 відвідин позицій, то в цю ми виклалися по повній – 10 позицій на день. Шкода,що ділили все по крихтам. Щиро дякуємо всім, хто причетний до нашої поїздки,а це:

Віктор М‘ялик, Віктор Гумен, Оксана Клюйко, Валентина Осмолович, Ніна Бабич, Ірина Люлька, Наталія Хвалько, Коржик Іван, Лясковець Сергій, Сергій та Зоряна Правники, Надія Клюйко, м-н «Комфорт», Альона Люлька, Іван Чирук, Таїса Дубінець, Павло Вінтюк, Ігор Галабурда, Анна Казімірчик, Анатолій Чмуневич, Олена Волошина, Ольга Рудомська, Ірина Соловей, Михайло Драган, магазин «Насіння», Григорій Пінчук, Людмила Котяш, Олена Щур, Людмила Рока, парафіяни церквов ПЦУ сіл Берестя, Орв’яниця, Кураш, церква ХВЄ села Орв’яниця, Микола Кухарець, Анатолій Ревук, Володимирецький ТУХУ, аптечні заклади Володимирця, пп Людмила Поліщук, магазин «Полоскун».

 

Як зазначає Світлана Правник, це була не остання поїздка в зону бойових дій. «Тільки-но повернувшись, вже розпочали новий збір гуманітарної допомоги. Повірте, нашим захисникам зараз дуже і дуже непросто», – каже вона. Всі бажаючі можуть долучитися до збору допомоги на армію.

Записала Людмила РОДІНА.

 

До слова.

Храм святої Анни у селі Карлівка на Донеччині, про який розповідає Світлана Правник, постав за ініціативи волонтерів-стоматологів «Тризуб дентал»

П’ятий рік поспіль волонтери організовують лікування зубів українським військовослужбовцям зі складу Об’єднаних сил.

Дерев’яну церкву за старовинними технологіями зводив зі своїми синами Богдан Кашуба. Проєкт храму розробив український архітектор Богдан Гринько. Художник Тарас Зелінський подарував намальовані маслом на склі в гуцульському стилі ікони для іконостасу. А його оформлення взяв на себе скульптор по дереву Володимир Вороняк. Вітражі для вікон зроблені художником світового рівня Андрієм Бокотеєм.

Весь храм побудований без єдиного цвяха, що само по собі є витвором мистецтва.

За задумом волонтерів, це має бути міжконфесійна церква, де всі капелани, що є на фронті, мали б можливість проводити служіння, звершувати церковні обряди, а також здійснювати духовний супровід та підтримку.

 

Назавжди пішли у небо

Гул літака, стрибок, і неймовірна тиша… Перед очима безкрайній горизонт, а внизу все маленьке, немов іграшкове, і повітря якесь не таке. Вдихаєш на повні груди і відчуваєш, що кожна клітинка твого тіла наповнюється силою та енергією! Такі відчуття передають десантники після своїх перших стрибків. Вони – еліта українського війська.

Про силу та відвагу українських десантників складено немало віршів та пісень, кожен хлопчик у дитинстві мріє стати справжнім десантником, підкорити безкрає блакитне небо…

Як багато синів-соколів України забрало небо до себе назавжди.

 

2 серпня в Україні десантно-штурмові війська відзначили День пам’яті всіх загиблих воїнів-десантників. «Ми повинні пам’ятати, вшановувати пам’ять загиблих «крилатих воїнів». Багато із них, не будучи професійними військовими пішли на захист країни, коли вона їх потребувала найбільше. Вони проявили свою чоловічу мужність, патріотизм і небайдужість до долі України», – прочитала я на сторінці 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних Сил України. Там же було розміщене дуже зворушливе відео про полеглих бійців бригади.

Вдивляюся в молоді усміхнені обличчя. Переважна більшість прізвищ вихідців із регіонів Західної України. Навесні 2014 року у числі перших ця бригада була піднята для відбиття російської агресії. Підрозділи бригади брали участь у боях за Слов’янськ, а згодом – на різноманітних ділянках фронту на сході України. У липні-серпні 2014 року підрозділ бригади здійснив багатокілометровий рейд у тилу противника. З 2016 року бригада була переформована на десантно-штурмову і отримала танковий підрозділ. Серед портретів полеглих красенів-десантників під зворушливу пісню про Україну та її синів побачила фото нашого земляка із Заслуччя Віталія Мазура, полеглого старшого прапорщика Збройних Сил України.

Під час захоплення агресором української території Віталій Мазур одним із перших вирушив до Криму обороняти державний кордон. І з того часу у числі особового складу славнозвісної 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України перебував у зоні бойових дій на сході країни. Як згадують бойові побратими, для всіх, хто знав Мазура, він був більше, ніж товариш, – 35-річного старшину називали «Батя». Коли 13-й батальйон повернувся на ротацію, і військовослужбовці роз’їхалися додому на відпочинок, Віталій  продовжував піклуватися про своїх підлеглих: клопотав про них перед владою у забезпеченні земельними ділянками, піднімав інші проблеми, одним словом, намагався хоча б щось зробити для своїх хлопців. «Таких старшин в армії вкрай мало», – згадував боєць, який близько знав Віталія Мазура.

А в мирному житті Віталій був сім’янином, батьком двох дітей – сина Миколи та доньки Вікторії, добрим сином своєї матері, любив рибалити, полювати, відпочивати на дачі.

Віталій Віталійович Мазур помер у лікарні Демитрово на Донеччині 26 січня 2015 року, отримавши смертельне поранення під час контрнаступу ворожих сил поблизу населеного пункту Спартак у районі Донецького аеропорту. «Це був бій близько 11-ї години 22-го січня 2015р. На нас тоді пішли і танки, і бойові машини під мінометний обстріл. Навколо все змішалося… здавалося, палає світ… Віталій був поранений, впав у кому, наші медики надавали йому допомогу. Дуже велика втрата. Я навіть не уявляю, хто зможе його замінити. Людина дійсно була незамінна», – з болем у голосі говорить про трагічну втрату справжнього воїна та патріота командир батальйону, в якому служив старший прапорщик Мазур Віталій Віталійович.

Похований військовий 26 січня 2015-го у Житомирі на Смолянському військовому кладовищі. Нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Інна Ярмоліч, мама нашого Героя-земляка Олександра Ярмоліча написала у «Фейсбук» зворушливі спогади про сина:

«Мамо, мене взяли служити у десантні війська. Такі слова я почула, коли мій Сашко пішов в армію, перед відбором він марив тим, щоб попасти служити у ВДВ. Потім була служба, навчання у м. Десна. Після навчання знову рідний Львів та 80-та окрема десантно-штурмова бригада. Пам’ятаю його враження від перших стрибків з парашутом, потім були нічні стрибки. Це було синове покликання, мій Сашко дуже пишався, що став десантником. Потім  він підписав контракт, хоча я його  просила подумати, не спішити, але він і слухати не хотів. Саша сказав: «Мамо, це моє». Він настільки любив небо. Почалась війна, і небо забрало  назавжди мого Сашка – веселого, доброго, люблячого життя, своїх рідних. Вічна пам’ять тобі, Синочку! Герої не вмирають!».

Нагадаю, що Олександр Ярмоліч був старшим навідником та командиром відділення. Закінчивши строкову службу в повітрянодесантних військах 80-ої аеромобільної частини м. Львова, він продовжив службу за контрактом. У серпні 2013 року Олександру присвоєно звання старшого сержанта. Саме тоді 80-та аеромобільна частина вирушила на Схід захищати цілісність України. Олександр Ярмоліч отримав тяжкі поранення під час обстрілу незаконними збройними формуваннями з БМ-21 «Град»  Луганської ТЕС у м. Щастя.

Помер 31 січня 2015 року в лікарні м. Щастя Луганської області внаслідок отриманих поранень. 3 лютого 2015 року похований на кладовищі села Велюнь Дубровицького району.

Указом Президента України Петра Порошенка від 4 червня 2015 року «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» О. Ярмоліча нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

За даними Книги пам’яті полеглих за Україну, за час проведення АТО/ООС загинули 517 військовослужбовців Десантно-штурмових військ.

Вже за все перед Богом прощені

Линуть ангели-дембеля,

Спіть спокійно, красені-хлопчики,

Це навіки ваша земля.

Люба КЛІМЧУК. 

 

«Халява», Сер?

 

Чому ми так ведемося на всякого роду акції? Бо авантюризм живе в нашій крові та вибудовує алгоритм поведінки. Якщо можна придбати певну річ за значними скидками, в голові просто спрацьовує якийсь механізм, коли вже не здатен раціонально мислити, наскільки вона тобі потрібна, ця акційна річ, ти просто мусиш нею заволодіти. За будь-яку ціну…

А якби вам випала можливість за акцією придбати будинок? Отак – десять відсотків від його ринкової вартості. Мало хто встояв би перед такою нагодою…Більшість вже потім роздивлялося б, а в чому власне тут підвох.

До чого я веду?

Як багато із наших читачів знає, за програмою колишнього Президента Петра Порошенка «Доступна медицина» масово зводилися сільські амбулаторії за формулою 90 на 10. Дев’яносто відсотків фінансування виділялося з Державного бюджету, ще десять давав місцевий. Навесні минулого року така амбулаторія стала до ладу в Людині Висоцької ОТГ. Я була присутньою на її відкритті і привезла звідти масу вражень. Надсучасне приміщення та обладнання з можливістю Інтернет-консультацій з провідними клініками України було зведене та оснащене за чотири неповних місяці. Ця сільська амбулаторія дозволяє лікарям проводити діагностику пацієнта за майже всіма напрямами. Кардіограф, міні-лабораторія, щеплювальний, оглядовий жіночий кабінети, кабінети лікарів, ігрова кімната – все там було вище всяких похвал.

І ось на початку вже нинішньої весни мала відбутися передача побудованого приміщення амбулаторії на баланс громади в Удрицьку Миляцької ОТГ. Місцеві депутати цей процес загальмували. В чому причина?

Пролити світло на ситуацію допомогла Олена Смілянець, яка активно висвітлює це питання в соціальних мережах.

«З нетерпінням ми очікували закінчення будівництва, щоб нарешті відчути на собі медичну реформу, уявляли, як прийдемо на прийом до лікаря у нові кабінети, де нам зможуть надати кваліфіковану первинну допомогу, зроблять аналіз, кардіограму, поставлять крапельницю. І ось ніби фінал...                                                                                                                                     

Та фінал, як виявилося, не зовсім задовільний і зовсім нами не очікуваний. Коли ми довго будували-будували і раптом виявили, що ж побудували насправді, в нашому селі пройшли спонтанні збори з обговорення прийняття Удрицької амбулаторії на баланс нашої громади. Спитаєте, в чому річ?.. А річ у тому, що не всі депутати нашої громади підтримують пропозицію взяти амбулаторію на баланс. В тому числі і я. Ні, я не проти самої ідеї, не проти амбулаторії. Та коли я вперше побачила приміщення новозбудованої амбулаторії, яке за звітом Рівненського департаменту будівництва ще 28.10.2019 року готове до експлуатації, я оніміла. Сказати, що в мене був шок – не сказати нічого. А коли я ще й порівняла забезпечення медичним обладнанням інших новозбудованих амбулаторій, розчаруванню не було меж. Бо в нас не виявилося й десятої долі із необхідного. А наявне – за такими цінами закуплене, ну тут можливо, ліпше підійшло б слово «злуплене», що варто задуматися, чи й користуватися ним при такій вартості, чи вже у музеї показувати, як раритет. За кого ж нас – людей, мають? Це що – той рівень, до якого ми крокуємо?! Допоки ж будуть знущатись над народом?...

На зборах більшість піднімали руки, голосуючи: «відкривайте нам амбулаторію… давайте наш автомобіль…давайте збережемо те, що є, те, що ще не розсипалося». Дехто тихо стояв збоку, знизуючи плечима з запитанням у погляді: «А що ж відкривати – просто двері? Там же  нічого немає». Цікаво, чи хтось із присутніх подумав, яку первинну медичну допомогу надаватиме нам лікар, коли з усього медичного  обладнання, за наказом МОЗ № 148, найцінніше, що нам «перепало» це  – кардіограф. Елементарний аналіз крові в нас зробити неможливо. То хіба ж це амбулаторія, і чим вона тоді відрізняється від ФАПу?

Будівля, яка повинна була здатися під ключ: з медобладнанням, з житлом для лікаря (житла, до речі, теж немає) не виправдала наші сподівання. Питання по амбулаторії – це лише справа часу і рано чи пізно вона ляже на плечі бюджету нашої громади.

Невже ніхто так і не зрозумів, що те, що ми візьмемо, в такому стані і залишиться,  і «манни небесної» не буде…  

 Ми заслуговуємо на краще, а за краще потрібно боротися».

 

(Перелік обладнання з цінами)

До слова, зверніть увагу на вартість предметів та апаратури – всі ціни завищені не на відсотки, мінімум вдвічі, а то й більше разів.

Олена стала однією з тих, хто почав відстоювати права своїх виборців на якісне медичне обслуговування. Не піддавшись на вмовляння про даремного коня, якому в зуби не треба заглядувать, вона продовжує бомбардувати владні кабінети й досі. Жінка хоче встановити достеменно бодай одне: коли і на якій стадії було внесено зміни до проєктно-кошторисної документації, хто за цим стоїть і яким чином весь «амбулаторний джнтельменський» набір настільки виріс в ціні, що порівняно з Людиню, в Удрицьку з нього майже нічого не закуплено.

Таку ж позицію зайняв і заступник сільського голови Геннадій Рожко, який й очолював приймальну комісію по цьому об’єкту. Геннадій Степанович навідріз відмовився ставити свій підпис під актом. «В такому стані та з обладнанням за такими цінами я акт не підпишу. І ніхто на мене не натисне, аби я поміняв своє рішення. Всьому є якісь межі. Кажуть, все одно за державні гроші побудовано, чого впиратися. А які це державні гроші? Хіба не наші з вами податки? Кого ми дуримо такою «спокусливою» оборудкою? Чи не самих себе в кінцевому підсумку. Адже нам там жити, нам там отримувати послуги, нам дивитися людям в очі. Хіба не соромно буде, що закрили очі на той факт, що бойлер, який коштує в магазині в межах 2 тисяч гривень, нам поставили за вісім з копійками, і ми це хочемо спокійно проковтнути? А ростомір – по суті, звичайна кравецька стрічка – вартістю в 500 гривень, коли їй красна ціна – десятка, як вам таке?».

Ми часто ведемося на примарні авантюри. Мало замислюючись, яка ж реальна ціна «халяви»? Часто-густо вона коштує зовсім нічого або надто дорого, це хто як розсудить. В даному конкретному випадку, подібна «халява» – КОМПРОМІС З СОВІСТЮ. І це надто дорого вартує. Ну, якщо звісно та совість є в наявності.

Людмила РОДІНА.

 

P.S.: Як нам стало відомо, Олена Смілянець з наведеними вище фактами звернулася в правоохоронні органи. Порушено кримінальну справу і ведеться розслідування. Чи допоможе це вплинути на ситуацію, інформуватимемо далі.

 

Між іншим. 28 липня в Удрицьк мала приїхати знімальна група обласного телебачення. Олена Смілянець попередила про це сільського старосту. Журналісти прибули вчасно. Однак, чи вийде сюжет на екрани, під знаком запитання. Адже в амбулаторію колеги так і не потрапили - десь раптово зникли ключі від неї...

 

 

 

Ви обираєте здоров’я?

Днями у районі було зареєстровано нові захворювання на коронавірусну інфекцію. На жаль, маємо ще один летальний випадок, помер 75-річний житель Колок. Перед тим, дякувати Богові, у нас довгий період було затишшя.

Як ми почуваємося в умовах пандемії і карантину, який ще триває? Погодьтеся, здебільшого вже й забули про небезпеку ковіду. Чи багато ви людей бачили на вулицях у масках? Я, наприклад, за останні два тижні лише кількох. Двох недужих пенсіонерів і лікарку ланки сімейної медицини Лідію Демидову. Як побачила в центрі лікарку в масці, а вона безпосередньо часто чергує в інфекційному кабінеті, куди йдуть хворі, то задумалася, а може й треба ще нам боятися.

Так, життя триває. Літо надворі. Вечорами дивлюся, скільки дітей збирається біля міських шкіл. Вони не ходили на навчання, але навіть під час навчального року зустрічалися і спілкувалися без жодних засобів захисту. Мабуть, зважаючи на це, має певну рацію думка про те, що навіть в умовах карантину треба було хоч частково організовувати навчання у школах: з скороченими уроками, з поділом класів, з викладанням бодай основних предметів. Але оскільки ми зіштовхнулися з такою бідою вперше за історію України, то все аналізується з часом.

Днями у «Льонку» чоловік без маски просив слізно продавчиню продати хліб. Вона категорично відмовила, дуже правильна позиція, бо дисципліна починається з кожного з нас. Разом з тим розповідають, що у багатьох сільських магазинах, дозволяють людям купувати товари і без масок.

Дивимося відео з відпочинку на Вербівському озері, то бачимо, що цьогоріч тут людей більше як будь-коли. Не всі тепер мають змогу їхати відпочивати на моря, то й ринули на рідні озера. Яке тут дотримання карантинних правил, розумієте самі.

Ми святкуємо весілля, дні народження, інші урочистості, бо життя не стоїть на місці. Сказати, що всього цього не треба – також неправильно. Мабуть, вірно наголошувати, що ці свята мають проходити в обмеженому колі людей, хоча б так убезпечувати себе. А ще ці заходи мають проходити на свіжому повітрі.

Багато запитань ставлять батьки щодо відкриття дитячих садочків у районі. Як розповіла Ніна Іванівна Стасюк, до початку роботи у карантинний період підготовлені цілком Дубровицькі та Бережківський дошкільні навчальні заклади, бо міська рада і Бережківська сільська рада виділили достатню кількість коштів на придбання деззасобів, засобів захисту для вихователів і їх помічників, необхідно придбати термометри у всі групи і багато іншого. Передбачається, що у садочки на перших порах прийматимуть діток тільки працюючих батьків, бо зараз не дозволяють цілковитого наповнення груп. Коли садочки запрацюють на повну, сказати важко.

Відновили свою роботу Рівненський обласний госпіталь ветеранів війни та Рівненська обласна дитяча лікарня. Ці заклади під час карантину будуть працювати з дотриманням чітких епідеміологічних вимог. Обласному госпіталю ветеранів війни дозволяється госпіталізація пацієнтів на планове лікування, у першу чергу, учасників АТО/ООС, ветеранів війни, котрі потребують високоспеціалізованої медичної допомоги. Госпіталізація у стаціонар здійснюється лише при наявності негативного тесту на COVID-19 методом ПЛР або ІФА, проведеного напередодні. Пересування пацієнтів у госпіталі обмежене, забороняється виходити з відділень та відвідування родичами.

На базі поліклініки Рівненської обласної дитячої лікарні дозволено відкриття планової консультативної медичної допомоги. У приміщення закладу дитина-пацієнт допускається у супроводі одного дорослого.

При вході до обох медичних закладів проводитиметься безконтактна термометрія пацієнтів і супроводжуючих осіб. І пацієнти, і супроводжуючі у приміщенні повинні перебувати у масках, а медичні працівники під час роботи з пацієнтами – у засобах індивідуального захисту: масках, окулярах/щитках, рукавичках, одноразовому одязі.

Також у медустановах здійснюватиметься постійне проведення дезінфікуючих заходів.

У Дубровиці змінили порядок поховання. У храм для відспівування покійних доставляють транспортом, церемонія не йде, як раніше вулицею. Не організовують люди і поминальні обіди, натомість роздають на кладовищі печиво та цукерки. Таке нововведення всі сприймають позитивно і бажають, щоб воно прижилося.

А якщо коротко, то 24 липня на Рівненщині був зафіксований антирекорд захворюваності на коронавірус – 143 випадки.

Наскільки і як дотримуватися карантинних вимог безпеки, вирішувати вам.

Ви обираєте здоров’я?

Люба КЛІМЧУК.

 

До школи: які медичні довідки потрібні дитині

до 1 вересня

 

Перед початком навчального року дитина має пройти профілактичний огляд. Педіатр чи сімейний лікар видасть необхідну для школи довідку (форма №086-1/о), в якій, зокрема, зазначить групу для занять фізичною культурою. Крім того, потрібно оновити Карту профілактичних щеплень (довідка форми № 063/о), якщо дитина одержала нові щеплення.

Ваш педіатр чи сімейний лікар видасть довідку після огляду дитини. За необхідності лікар може направити дитину на вакцинацію, базові аналізи чи до вузьких спеціалістів.

Для уникнення непорозумінь та черг запишіться до лікаря завчасно, узгодьте порядок проходження проф. огляду.

6 років (перед вступом до школи):

педіатр (сімейний лікар), дитячий хірург, офтальмолог, ортопед-травматолог, стоматолог, інші спеціалісти за показанням. Аналіз крові та інші за показаннями.

7-10 років: педіатр (сімейний лікар), інші спеціалісти за показанням.

11 років: педіатр (сімейний лікар), дитячий хірург, офтальмолог, ортопед-травматолог, стоматолог, інші спеціалісти за показанням.

Аналіз крові, аналіз крові на цукор у дітей з групи ризику по цукровому діабету та інші за показаннями.

12-13 років: педіатр (сімейний лікар), інші спеціалісти за показанням.

14-15 років: педіатр (сімейний лікар), стоматолог, гінеколог (за показаннями), хірург, ендокринолог, психолог (за показаннями), флюорографія, аналіз крові та інші за показаннями.

16-17 років: педіатр (сімейник лікар), стоматолог, гінеколог (за показаннями), флюорографія.

 

 

Зберегти Себе і прийняти Нове

 

З науковцем, доктором історичних наук, професором, заслуженим діячем науки і техніки України, викладачем Тернопільського національного педагогічного університету Лесею Алексієвець говоримо про виклики часу, думки і враження про викладацьку і студентську весну-2020. Нагадаю, Леся Алексієвець, уродженка Дубровиці, дослідниця української і всесвітньої історії, історичної біографістики, зовнішньої політики України та міжнародних відносин, учений-історик, педагог, громадсько-освітній діяч, доктор історичних наук, професор. Отож думки землячки про непростий час, який ми всі пережили.

 

Організували викладання та навчання в умовах карантину

– Дякую за нагоду поділитися із земляками деякими думками, відчуттями, досвідом навчання весною 2020-го.

Звісно, та ситуація, яка склалася через карантин, і у сфері освіти, як і у інших, оголила усю справжність того, як є.

Адже, на часі було швидко зорієнтуватися і максимально адекватно відповісти на ту доволі нову ситуацію, що склалася у країні та у світі. Ми усі стали певною мірою експертами з багатьох питань та професійно спрацювати змогли по-різному.

Невідомість із абсолютно новими реаліями внесли свою лепту в організацію навчання. У скрутних моментах все спливає нагору. Як кажуть, штовхни келих, і побачиш, чим він наповнений.

Радію з того, що працюю в університеті, який швидко перебудувався до нових умов, ректорат і деканат злагоджено працювали, забезпечивши в цілісність увесь процес навчання. Справді, особисто для мене, саме у ці дні Університет підтвердив своє позиціонування, як лідера гуманітарної освіти в Україні.

З одного боку, частково були повністю готові до дистанційного навчання. А з другого, нам відкрилися широкі простори мереж і нових форм онлайн-праці. Мова про те, що студенти і викладачі мали можливість проходити курси – наші й знаних лекторів з інших вузів України та світу.

Знаєте, звичайно, що навчання у аудиторіях та інших локаціях, «живе» енергетичне спілкування, то – зовсім інша історія. Весною ми наново відчули цінність один одного і те, скільки можна доброго зробити, якщо знати як, що і навіщо.

До прикладу, за цей час тільки на факультеті провели дві студентські конференції. Унікальність першої полягає в тому, що в ній у чаті взяли участь студенти першого курсу та викладачі, з використанням текстових, звукових, відеофайлів. За матеріалами підготовлено збірник наукових праць.

Друга конференція пройшла онлайн в «Google meet», з трансляцією у «Facebook» та використанням різних цікавих гуглівських платформ. Зауважу, що цьогоріч ТНПУ ім. В. Гнатюка, відзначав 80-річчя. Теж, в мережі. І це, направду, було цікаво. Хоча готувалися до іншого.

Щодо мого досвіду, у цьому семестрі працювала з першокурсниками як на стаціонарі, так і на заочному відділенні.

Самій дивно, як нам багато вдалося зробити. Маю на увазі, з одного боку, навчальний контент, з іншого – форми його осягнення.

У нас був просто дивовижний перший курс. І працювали усі багато, хоч порізно. Нам вдалося укласти архів нашого курсу. Адже, серед виконаних завдань, багато творчих якісних відео. Приємно, що серед студентів є ще гідний представник нашого чудового древнього міста – Назар Федоров. До речі, він на всеукраїнській конференції виступав із доповіддю про Дубровицю. Й підготував статтю про наше славне місто до університетської збірки.

Ми багато працювали зі студентами разом з Миколою Мироновичем. Його курс «Основи наукових досліджень» є одним із базових у вишах. Також ми разом зорганізували чимало просвітницьких проєктів. Як-от, усі дороги ведуть на істфак, historia est magistra vitae (дискусійна панель) ін.

При цьому, зауважу, що це було не завжди просто, м’яко кажучи, адже працювати в гаджетах 24/7 – непросто. І їх ще потрібно мати, належної комплектації, скажемо так. Плюс - добрий інтернет. Зараз у суспільстві ведеться дискусія щодо офлайн і онлайн. І думки висловлюються різні, почасти на полюсах.

Як на мене, варто прийняти усі ці стрімкі виклики. Якщо можливості їх відхилити немає. І бути готовим адекватно відповідати. Тобто, зміцнюватися фізично, емоційно, інтелектуально, енергетично. Зберегти традицію, і бути відкритим до нового. Тобто, ідеї змішаного навчання й наукової освіти мені зрозумілі у світлі нинішньої ситуації.

Звісно, як на мене, повторюсь, якість – у безпосередньому баченні студента, його росту і розкриттю здібностей.

Колись обговорювали Болонський процес. Хтось жартував, що то «Оболонь», а хтось казав: «Як сходить сонце, так і він до нас прийде». Інше питання, у якій мірі ми готові зберегти Себе і прийняти Нове. Пригадую, як колись збори трудового колективу дискутували, чи встановлювати банкомат, чи отримувати далі зарплати й стипендії у касі… Усе тече, усе міняється… Багато залежатиме від того, наскільки нам вдасться зберегти якісний рівень освіти. Свого учня, студента, викладача. А це велика тема до розмови.

 

Студентська сесія

з її форс-мажорами

– Насправді, новий формат став ще одним викликом, з кількох причин. Перше, турбувала всіх викладачів відсутність певної логіки й чіткості та своєчасності законодавчого забезпечення з боку МОН. Благо, на рівні Університету усе відбувалося злагоджено і варіативно. Друге, техніка є техніка. Для нас усіх то було нове. Як зорганізувати зрозуміло та ефективно? Студенти складали іспити і в «Moodle» та з допомогою інших платформ та мереж.

Щодо мене безпосередньо, оскільки багато працювали й провели низку конференцій, різні сесії модульні, це було творче завдання, яке студенти записували на відео. А потім частково виклали у мережі «Facebook» з просвітницькою метою. Власне, можна ознайомитися, з деякими, зайшовши на мою сторінку.

А ось щодо кваліфікаційних іспитів, трохи хвилювалися. Адже, попри те, що усе було технічно максимально чітко прописано і дотримано, техніка є техніка, як казала. Та й не усі студенти мали можливість з дому зайти в «Moodle» та «Zoom» у окреслений час. А іспит і захисти вважаються складеними ще за умови запису.

Попри все, як на мене, блискуче справилися і студенти, і екзаменатори. Й справа не лише в якості, а також у тій чудовій атмосфері, яку разом вдалося створити, за таких «дивних» нових обставин та «можливостей». Як із певним сумом жартували наші викладачі-керівники проєктів, «на стіні нас ще не було». В аудиторії знаходилися кілька членів ЕК, зображення виводилося на екран. Щоправда, певні моменти неординарні були. До прикладу, коли вимкнули струм, і студентка телефонує, що біжить на пагорб, щоб скласти звідти іспит… Або ж студент, який складав екзамен з педагогіки та захищав бакалаврську з передової через телефон під запис. Чи студент-священник, котрий мав захищати бакалаврський проєкт першим із заочників, довго налаштовував комп‘ютер, а звуку не було. І ми переписувалися у чаті, допомагаючи зберегти рівновагу. Та, видно, то був промисел того дня, бо стільки сили мала та людина, що уже трохи втомлені, радісно завершували роботу. А щодо якості, відзначу сам потік студентів, сильних та оригінальних у наукових знахідках. Деякі роботи можна завтра друкувати.

Серед випускників-бакалаврів цьогоріч – голова студентського уряду університету, студентський декан і т.д. Тож, в цілому, як на мене, кваліфікаційні іспити можна віднести до досягнень історичного факультету. А ось сесію загалом, – до певного нового досвіду.

Запрошую випускників Дубровиччини вступати до нашого вузу. Шукайте нас в Інтернеті, знайомтеся з нашим вишом. Скажу, що справді, це один з кращих сучасних Університетів. А Тернопіль – студентська столиця. Що тут ще казати, усі дороги ведуть на історичний. До зустрічей, дорогі земляки! Здоров’я, радості, щастя! Дякую, що ви у мене є.

 

Довідково: Микола Миронович Алексієвець,  – відомий  вчений-історик, педагог, громадський діяч, організатор розвитку історичної освіти і науки на Тернопільщині та в Україні.

Створив наукову школу з української біографістики, власну модель організації і модернізації науково-дослідної діяльності студентів відповідно до вимог сучасності, підготовив майже 30 кандидатів і докторів історичних наук, 15 студентів – лауреатів і переможців Всеукраїнських і Міжнародних конкурсів та олімпіад. Автор понад 350 наукових і науково-методичних праць з проблем вітчизняної та зарубіжної  історії.

Науковий редактор, рецензент багатьох  колективних науково-популярних і енциклопедичних  видань й збірників  праць, організатор всеукраїнських і міжнародних наукових конференцій, опонент 14 кандидатських і докторських дисертацій.

За значний внесок у розвиток національної освіти і науки відзначений державними та відомчими  нагородами: «Відмінник народної освіти» (1980 р.), «Ветеран праці» (1986 р.), Заслужений працівник освіти України (2000 р.), орденом України «За заслуги» ІІІ-ІІ ступенів (2012, 2018 р.), Почесною відзнакою Тернопільського міського голови (2018), багатьма Почесними грамотами МОН України, ТОДА,  міської ради м. Тернополя та ректорату ТНПУ ім. В. Гнатюка.

 

Спілкувалася Люба КЛІМЧУК.

 

Дубровиця. Історія міста, яка заворожує і вражає... Ми з Миколою Мироновичем, коли готували статтю до міжнародного збірника наукових праць Україна-Європа-Світ, власне і випуск був приурочений 1010-й річниці Дубровиці, справді, поверталися до джерел. Й дивувалися, що не знали, та й зараз, і ми, і містяни, мало знають про свій край. А у цьому велика сила.

Природа. Це зоряне небо варто бачити, повітрям дихати, ягоди, гриби, й наші страви смакувати... Поліський край хранить свою таїну.

Люди. Трударі, чують землю й відкриті небу, прості, гостинні, мудрі. Сильні воїни, великі пісняри, самобутні митці. Тож, за плечами – велети, роди.

Бурштинова краплина міці України дзеркалить сьогодення країни. І воно таке, яке є... Поряд із новими виявами Людей, ошатністю міста, і шляхетністю, пошуки - як далі? Коли кращий і часом один із реальних, вдумаймося, заробіток, в закордоннях, інвестори не поспішають у благодатний край, поки що. Природа продовжує радувати дарами, та їй важче загоювати завдані рани...

Нова новина, місто – не центр району. Видно, логістика і здоровий глузд – дещо відійшли на другий план, як й нездатність, чи небажання влади відстояти. Чи, може, вони щось знають.  У недавній розмові з Ігорем Рафаїловичем Юхновським, після його блискучого виступу 16 липня з трибуни Верховної Ради, звучала думка, яким важливим є повернення колишньої слави давніх міст. Дивний вибір щодо і зарічнян, везти людей у місто, де знаходиться атомна електростанція, що є небезпечним як для людей, так для елекростанції.

У кожному разі, Дубровиця Є. І ми щасливі цим й тим, що тут зустрічаємося з рідними і дорогими Людьми. Обіймаю, крепко. Вдячно.

 

Леся Алексієвець: «1015-річчя з часу відомої писемної згадки ДУБРОВИЦІ. День Міста.

Костел Іоанна Хрестителя (1695-1702) – одна із давніх пам‘яток історії та культури України.

Образ Христа – робота талановитого Митця, Юрія М.Ф., котрий розпочав писати картини й образи після повернення з Тибету – наш дар Дубровиці, людям. Аби побачити Себе у часі, аби збагнути Дух Часу, аби вшанувати велич Храму і Міста, аби спинитися і відчути присутність Бога та Любов...

Чудова зустріч і знайомства, як промисел Божий, із Людьми, які шанують Життя».