Голос Полісся, або просто Жінка –

сильна і слабка, красива, ніжна, як зірниця

Таїса Яцута. Переконана, що переважна більшість читачів нашої газети бодай раз у житті чули спів цієї прекрасної Жінки, сольний, або ж разом з колективом «Журбина» з Людині.

Переконана, що Таїса Яцута – проста поліська красуня із золотим голосом могла б стати і народною артисткою України. Запросто. Як на мене, вона співає не гірше Алли Кудлай, а то й краще!

Але шлях до великої слави і до великої сцени у нас, на жаль, завжди вимірювався знайомствами і великими коштами.

Але сьогодні не про це. Дякую, Таїсочко, Тобі за голос, який змушує моє серце битися частіше. Дякую, за Твої безмежні карі очі, схожі на колір дорогоцінного бурштину. В очах читається все. Дякую Тобі за прекрасних дітей, особливо, за Аню, яка так багато допомагає мені в журналістській роботі з Польщі. Ти передала донькам свою харизму і свій талант, який полетів у світи. Дякую, за те, що кожен Твій виступ - сольний та з «Журбиною» для нас пам’ятним, не важливо чи чую Тебе у районному будинку культури чи у будинку прерстарілих у Висоцьку, чи дивлюся відео «Журбини» у мережі.

Твій скарб – це пісня. Ти по-особливому її відчуваєш. Вже перша нота у Твоєму виконанні малює кіно. Ти щоразу розповідаєш свою глибоку історію на сцені. Спасибі за кожен неповторний і особливий кадр, заспіваний душею.

Я давно хотіла написати про знану Таїсу Яцуту. Якось домовлялися з нашою артисткою про це, а вона тільки зауважила, що потім, якось… «Потім» були коротенькі зустрічі і великі враження. Як підсумок скажу, Таїса робить кожну пісню достойною і незабутньою.

І ось ювілей. Можу багато говорити про діамантовий спів Таїси Яцути, але на жаль, не так багато знаю про неї, як про Людину. Отож, попросила доньку Аню розповісти про маму. Отож своєрідний  малюнок від Анни Яцути з Польщі про Маму-ювілярку.

«Ніколи не мала труднощів з розповідями. Але цей випадок особливий. Адже пишу про дуже близьку і дорогу мені людину – Маму. Це дивно, бо знаєш усе про неї, але розповісти сповна не так просто. Хвилююся як перед іспитом, адже мама прочитає і оцінить мої старання. (Сміюсь), але пишу так, як підказує мені серце.

Моя мама, Яцута (Петова) Таїса Анатоліївна народилася 27 липня у Людині. Днями Їй виповнилося 50, але напевне, правильніше сказати, що лише два рази по 25, бо Мама наша юна і красива душею.

Ганна і Анатолій Петови, окрім донечки Таїси, виховували ще трьох дітей. Випробування і горе прийшли у родину дуже рано. У молодому віці батько помер, голова сім’ї. Бабуся залишилася сама з чотирма «дрібними» дітками. Дуже важко було долати життєві випробування молодій вдові, знаю з розповідей мами. Але моя бабуся вклала душу у кожну дитину, материнська любов подолала усі труднощі.

Моя Мама була найменшою, бабуся часто говорила: «Хоч наймолодша, але найбільш бойова». З раннього дитинства, шкільних років Вона співала, співала, виступала на різних конкурсах. Марія Іванівна Приходько, вчителька музики, навчала маму і мене. Ця прекрасна талановита людина дала нам багато знань і досі поряд. Щиро дякуємо Марії Іванівні за підтримку, за вболівання, за наші успіхи.

Голос і любов до пісні у мами пішли від бабусі. Вона дуже гарно співала, знала багато пісень. Пісні – то була бабусина відрада. Вона все учила нас «старих пісень» (так вона їх називала). Після закінчення школи, мама пройшла  прослуховування до професійного зорянського хору (Зоря, Рівненського р-ну). Там вона працювала кілька років. Мама часто розповідала нам про свої гастролі, поїздила вона з колективом  по світі. Коли народилася я, то ми переїхали у Людинь. Мама певний час працювала у Дубровицькому будинку культури, а згодом подарувала мені сестричку і братика. Через деякий час вона очолила клуб у Людині, працює там і дотепер. Мама керує народно-аматорського колективу «Журбина», у якому співаюь прекрасні, небайдужі, творчі жінки.

Ой, досягнень моя люба Анатоліївна має дуже багато, і на районному і на обласному рівнях, всього не перелічую, бо не пригадаю. Ми всією родиною радіємо маминим успіхам.

Мама закохана у пісню. Вона любить бачити зацікавленість і небайдужість глядача.

Розкажу по секрету, попри великий виконавський досвід, перед кожним виходом на сцену вона завжди переживає, як вперше. Мене це завжди трішки дивувало, як стільки років співати зі сцени людям, а все одно за кожним разом нервувати… Не раз було ці хвилювання перед сценою передавалися і мені. Такий душевний стан мами перед виступом пояснюю для себе її величезною любов’ю до пісні, до глядачів, її щирістю і величезною віддачею справі, яку вона любить.

Я мало зустрічала таких гармонійних у пісні людей: Мама робить це чуйно, чутливо і без жодних корисних цілей. Я беру приклад і завжди хотіла досягнути такої гармонії. Поки ще все у мене у процесі.

Ще моя рідненесенька любить поезію і любить польові квіти,  шанує простоту душі і щирість. Той, хто спілкується з нею, той зрозуміє, про що я пишу.

Ну за характером, як і за гороскопом, Матуся наша справжня Левиця. Хоча я вже мама двох діток, все одно, все ще боюся її сильного слова і міркування, звичайно у хорошому значенні. Я люблю і поважаю Маму, але знаю, що з авторитетом не заграють. Вона емоційна, терпляча, і що невластиво для Левів – вразлива, вольова і цілеспрямована.

Мама завжди була і є моїм наставником, взірцем і подружкою. Я цим пишаюся. Вона мудра, талановита, гарна жінка. Завжди вміла поєднати свою строгість і вимогливість з материнською ніжністю і чутливістю. Завжди вислуховувала нас і розуміла, підтримувала і раділа разом з нами. Так і зараз. Усі важливі рішення, переживання, я обговорюю з мамою, це не значить, що вона наполягає беззаперечно на її точці зору. Ми можемо сперечатися,  але ніколи Мама не тиснула на мою самостійність, вона завжди давала свободу вибору, за це я їй дуже вдяна. Адже кожна мати бажає всього найкращого для своїх дітей. Мама завжди хотіла і хоче бачити нас щасливими. Це її дороговказ у житті і вихованні дітей. Мені здавалося навіть, що інколи Мама була до нас дуже вимогливою, але тепер, маючи власних дітей, я сприймаю ці ситуації зовсім по-іншому.

Мама завжди наголошує, що у житті головне – бути Людиною. З дитинства мені запам’яталася така настанова: «Будь простішою, і до тебе потягнуться люди!», здавалося б, простенька фраза, а вона досі у моїй голові, так і роблю. Це спрацьовує у спілкуванні, повірте! Мама так вміло і душевно лікувала наші  розчарування і невдачі: пригортала до себе і говорила: «Завжди так не буде…». Це теж зажди у голові, і це мій мотиватор.

Методи виховання у мами були різні, вдячна їй за все, бо  вона вміла усе вдало дозувати.

І от Мамі уже 50 років. Екватор. Нива життя засіяна прекрасним насінням. Спокійніше і врівноваженіше довкола, засіяні зернятка проросли і зацвіли, подекуди можна збирати пахучі плоди.

Хочу побажати Тобі, Мамо, у майбутньому, щоб Ти тільки раділа зібраному врожаю своєї долі – дітям, онукам. Ми хочемо бачити очі Твої щасливими! Обов’язково про це подбаємо! Многая літа нашій Мамі!

З повагою, від усіх дітей та онуків, Твоя донька Анна».

Хіба ж можна щось додати до такої неповторної розповіді про любляче серце? Напевно, ні.

Таїсочко! Любимо! Цінуємо! Шануємо! Захоплюємося! Чекаємо виступів! Здоров’я Тобі і многії літа у творчості.

Дякуємо Богові за те, що поцілував Твою душу, давши Тобі прекрасний голос. ТИ – НАША НАРОДНА!

З повагою, Люба КЛІМЧУК

 

Дослухаймося

до порад лікаря

 

 

Сімейний лікар Людмила Миколаївна Логин на своїй сторінці у «Фейсбук» дала корисні поради і відповіді на багато запитань, які хвилюють жителів нашого району, пацієнтів Дубровицької лікарні. Сьогодні пропоную і вам, шановні читачі, прочитати слова лікарки і почерпнути для себе корисну інформацію. Отож Людмила Миколаївна пише:

«Шановні мої пацієнти!

Вкотре звертаюсь до вас щодо ваших звернень до амбулаторії. Нагадую карантин триває!

Спостерігаючи за останні 2 тижні роботи, що люди геть забули, для чого прийняті карантинні заходи в Україні!

 

Короткі поради

• Стоячи в черзі, ви забуваєте про дистанцію – хоча б 1,5 м. Червоні лінії в поліклініці зроблені не для гри в класики. Вони передбачені, перш за все, для того, щоб ви, стоячи в черзі для запису до сімейного лікаря чи вузького спеціаліста, зберігали відстань один між одним!

Приходити цілими делегаціями до лікаря не потрібно! Якщо є скарги, які потребують невідкладної допомоги, достатньо хворого і одного супроводжуючого, який спокійно може зачекати його біля кабінету лікаря, поки той проводить огляд! При потребі медичний працівник нашої амбулаторії покличе вас.

• Записатись до лікаря, уточнити графік роботи прийому, ви можете по телефону реєстратури за номером 068 41-47-327. По-перше, це значно зменшить черги в реєстратурі, по-друге, ви не пересваритесь з піврайону через запитання «хто крайній?». По-третє, записавшись на певну годину, ви маєте повне право прийти на прийом до лікаря на визначений час. Тому плануйте свій візит до лікаря завчасно! При зверненні до реєстратури ЧІТКО І ПРАВИЛЬНО ВКАЗУЙТЕ СВОЇ ДАНІ(якщо в телефонному режимі), А ЛІПШЕ ПРИХОДЬТЕ З ПАСПОРТОМ для запису до лікаря ПМД. Пояснюю, для чого це: якщо ваші дані будуть невірні, мені система вкаже про відсутність такої людини в центральній базі ОЗ. Тоді всі послуги, на які вас скерує лікар, будуть платними. Не ображаємось, не критикуємо всіх підряд, а починаємо перш за все із себе.

• Програма «Доступні ліки» працює не лише при зверненні пацієнта до лікаря в поліклініку. Ви можете зателефонувати своєму лікареві і домовитись про виписку рецепта на препарат, який є в програмі. При цьому нагадую, якщо ви приймаєте ліки певного бренду, нагадайте про це своєму лікареві. При виписці лікар чи медсестра виписує той препарат, який підтягує їй система. Дзвонити і переписувати рецепт 10 разів ми не будемо! Цінуйте свій і наш час! Також нагадаю, що рецепт виписується як на 1 місяць, так на 90 днів максимально!

• Хронічно хворі, тут проста відповідь! Всі питання на період карантину вирішуються в телефонному режимі. Якщо сімейний лікар вважає, що вам варто звернутись до амбулаторії, він обов’язково про це вас повідомить і навіть запропонує певні години прийому.

• Скарги: «покапатись, бо вже час прийшов», «здати аналізи, бо вже 5 років не здавав», «2 тижні хворію, маю температуру, а тепер: «сіно погріб, городи обробив і вирішив прийти в п’ятницю або ліпше в суботу – неділю, щоб щось призначили» ЧИТАЄМ ВИЩЕ! Все вирішує ваш сімейний лікар!

• На прийомі: «Приходячи до свого сімейного лікаря, ви чітко, врівноважено, спокійно говорите скарги йому! Виходячи з вашого анамнезу захворювання, лікар ПМД скерує вас на відповідні аналізи, на обстеження інструментальні, до відповідних вузьких спеціалістів. Якщо ж ви говорите, що у вас лише болить голова і ви хочете до невропатолога, пише електронне направлення до цього спеціаліста! Тоді ви забігаєте через певний час і кажете: «мені треба ще: ЛОР(бо нюх втатила), офтальмолог(бо треба провіритись), ЕКГ (бо серце болить) і т.д., ще з’явились інші скарги, бо я їх забула вам сказати, пане лікарю!». Повірте, лікар має повне право вам відмовити і скерувати вас на запис до реєстратури знову, а не дописувати вам тих інших лікарів!

Пояснюю, для чого це. На даному етапі формування медичної реформи ЕСОЗ працює дуже повільно. Електронні направлення виписуються з затримкою в півдня. Пацієнти, які були в мене на прийомі, бачили, як це нервує, коли 30 хв. висне програма і направлення безуспішно не сформоване. П’ятнадцяти хвилин, які відведені на одного пацієнта, катастрофічно не вистачає для того, щоб послухати скарги пацієнта, зробити запис в картці, зробити запис (кодування) в електронній системі, виписати направлення і роздрукувати його, бо не завжди приходять смс на телефон пацієнтові. Для цього лікар робить запис в картці пацієнта, що система на даний час не відповідає, і направлення буде сформоване пізніше. Хоча для спеціалістів вторинного рівня це теж не дуже добре. Адже вони не можуть вас ввести до себе в систему відразу! Поки НСЗУ такі дописи на цьому етапі схвалює. Але надіємося на краще, і віримо, що все буде чітко і швидко в нас працювати!

Тому говорю ще раз – НЕ ХВИЛЮЄМОСЬ, НЕ КРИЧИМО, НЕ ЗВИНУВАЧУЄМО ВСІХ У ВСІХ ГРІХАХ! Але, якщо лікареві все-таки вдалось зробити вам електронне направлення, ви з гордо піднятою головою йдете до вузького спеціаліста! Про ваш маршрут напишу нижче! Висновок: скарги всі і відразу, щоб не було ніяких казусів!

Маршрут: реєстратура – сімейний лікар – вузький спеціаліст.

1. Звернення в реєстратуру. ви вже знаєте, як правильно це робити!

2. Сімейний лікар. Про це теж вище написано.

3. Електронне направлення. Якщо ви тримаєте його в руках відразу після огляду сімейного лікаря, значить ви щасливчик! Ви підходите до реєстратури, де написано «запис до вузького спеціаліста», показуєте його реєстратору і також чітко говорите, до якого лікаря ви хочете. Далі, як вас записано і видано вам карточку з позначкою КНП «Дубровицька ЦРЛ».

4. Вузький спеціаліст!

Ще одне, якщо лікар вторинної ланки скерував вас на подальші консультації до інших спеціалістів, ви до сімейного лікаря вже не звертаєтесь. ЕН (електронне направлення) може й надати той лікар, який скеровує. Це розповсюджується також на такі види обстежень, як рентген, УЗД.

Ще одне на завершення: щодо обстежень на COVID-19. При зверненні до амбулаторії, лікар ПМД надасть чітку інформацію щодо показів до проведення ІФА чи ПЛР. Лікарі діють згідно з  чинними нормативними документами, а не по «блату»!

Що хочу вам сказати, бережіть себе та рідних. Цінуйте своє здоров’я, адже воно, як життя, недовговічне. Бережіть нерви і психіку, бо ніякі «Вітаксони» і «Біфрени» не допоможуть. Займіться улюбленною справою, знайдіть хобі. Навчіться жити і радіти кожному дню. Читайте книги, а не Гугл! Любіть себе».

З повагою, ваш сімейний лікар Логин Л.М.

 

Дуже актуальні і вчасні поради для пацієнтів Дубровицької лікарні. Реформа в медицині триває. Скажу одне, нововведення в обслуговуванні пацієнтів вигадані не у нашій лікарні, вони діють по всій Україні. Нелегко звикнути до нового, бо ми звикли діяти просто: взяв картку і пішов прямісінько до кардіолога. Тепер сімейний лікар став зв’язуючою ланкою між пацієнтами і вузькими спеціалістами. Не нервуймося черз черги, дорогі земляки. Вболіваймо за те, щоб після реформи лікарня у нас збереглася у такому вигляді, у якому вона є!

Підготувала Люба КЛІМЧУК.

 

Жінки Дорошенка: кохання, чи прихована загроза?

14 травня 1627 року в Чигирині народився онук гетьмана Михайла Дорошенка, син Дорофія та Марії Дорошенків Петро Дорошенко. У майбутньому він стане гетьманом Війська Запорозького.

Дорошенко навчався у Києво-Могилянській колегії, знав латинську і польську мови. З 20 років жив на Січі, у 30 років його призначили полковником Прилуцьким. Виконував дипломатичні доручення Богдана Хмельницького, вів переговори з шведським урядом, очолював делегацію до Москви у 1659-1660 роках. Після смерті Хмельницького Петро Дорошенко прийняв сторону Івана Виговського.

У 1665 році Петра Дорошенка обрали гетьманом. Він обіймав цю посаду 11 років.

13 січня 1667-го Москва уклала з Річчю Посполитою Андрусівську угоду. Росія залишила собі окуповані землі Лівобережної України, Правобережну віддала Польщі. Відтоді Петро Дорошенко зайнявся об’єднанням України. 1669 року на бік Дорошенка перейшов Іван Сірко і вони провели низку успішних походів. Після вбивства гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького Дорошенко став гетьманом усієї України.

Дорошенко уперше запровадив професійну найману армію, бійців якої називали сердюками або компанійцями.

Історикам відомо про три його шлюби та щонайменше чотирьох дітей. Щодо першої дружини – знаємо, що звали її Ганною, і була вона донькою Семена Половця – відомого в середині 17-го сторіччя політичного та військового діяча, якому вдалося стати двічі тестем гетьмана (адже інша його донька була дружиною Івана Мазепи). Подружжям Ганна та Петро Дорошенко були недовго (імовірно з 1654 по 55 рік, коли вона померла), але встиг подарувати їм Любов – єдину доньку, яка до речі в 1673 році побралася також з представником родини військових – Юхимом Лизогубом.

Варто відзначити, що як і Тетеря, Дорошенко (а точніше – Дорошенки, особливо мати Петра) також мав амбіції на входження в родину Хмельницьких. Тому не дивно, що другою дружиною новопризначеного гетьмана Правобережної України у 1665 році стала Єфросінія Яненко-Хмельницька, донька рідного племінника великого Богдана — Павла. Двоюрідна онучка великого гетьмана зовсім не мала бажання ставати господаркою Чигирина, кохаючи до нестями іншого чоловіка, але родини Дорошенків та Яненків дотисли Петра та Єфросінію до цього шлюбу за розрахунком. Це було вигідно нащадкам Хемльницького, бо вони таким чином ставали частиною «першої родини» Війська Запорізького. А для клану Дорошенко входження в сім’ю Богдана було справою честі та престижу.

В гетьманській столиці Єфросінія (або як її звали – Пріся), як відомо, вела доволі розбещений спосіб життя, зловживаючи пияцтвом та позашлюбними пригодами. Але Петро, мабуть, дуже кохав свою молоду жінку та пробачав їй ці гріхи. Проте саме ця слабкість, можливо, і привела його врешті-решт до рокової помилки, яка не дозволила йому остаточно святкувати перемогу над східним ворогом – Московією. В 1668 році після фактичного приєднання до Правобережної України і Лівобережжя, вбивства гетьмана Брюховецького та проголошення Петра гетьманом всієї України Дорошенко нібито отримав звістку про чергову зраду дружини і вирішив повернутися на правий берег Дніпра до Чигирина. Замість себе в якості головнокомандуючого та наказного гетьмана на Лівобережжі він залишив свого побратима – Дем’яна Многогрішного.

А той не витримав тягар відповідальності та спокусився (чи здався) на пропозиції Москви стати підлеглим їй гетьманом Лівобережжя. Після цього вдалих спроб об’єднання України історія Гетьманщини вже не знала.

Нам достеменно невідомо, чи насправді Єфросінія зрадила чоловікові, чи то його «друзі» з найближчого оточення вдарили Дорошенка в «ахіллесову п’яту». А може, мати Петра, яка ненавиділа невістку вирішила таким чином помститися їй за неповагу до себе і свого сина, чи взагалі причиною від’їзду до Чигирина була польська загроза з заходу. Але якщо вірити версії зі зрадою, то схоже, що знову ключову роль у визначенні напрямку історичних подій в Україні відіграла жінка гетьмана. Знову, як і у випадку з дружиною Хмельницького Оленою Чаплинською (Мотроною), через брутальне викрадення якої Богдан остаточно вирішив почати війну проти Польщі.

Дорошенко врешті-решт пробачив своїй Прісі, яка деякий час у виховальних цілях посиділа у монастирі, та повернув її додому. А вже після його зречення гетьманської булави та вимушеного переїзду до Московії 1677 року вони остаточно возз’єдналися, хоча й на чужині. Цікаво, що за свідченням очевидців екс-гетьманшу везли до Москви на 50 підводах – ось скільки скарбу нагосподарювали Дорошенко з дружиною під час свого правління у Війську Запорізькому. Спочатку у Москві, а потім в російському місті Вятка, воєводою якого Петра було призначено у 1679 році, та у підмосковному Ярополчому (нині – Ярополець Волоколамського району), яке йому подарувала московська царівна Софія, вони й жили, аж до смерті Єфросінії десь у 1684 році. Ось така любов (до речі, друге ім’я Прісі при хрещені – саме Любов). Є відомості, що була в них донька (наприклад, це могла бути Марія, яка пізніше стала дружиною російського військового діяча Івана Головіна), проте, може, помилково мається на увазі його донька від першого шлюбу Любов.

Третя і остання дружина Дорошенка – Агафія Єропкіна – була російською столбовою дворянкою. Саме вона народила вже літньому чоловікові трьох дітей – Катерину, Олександра та Петра. Їх подружнє життя, яке почалося у 1684 році, проходило переважно в Ярополчому, де він і помер у 1698 році. Цікаво, що саме від дітей Агафії та Петра походить дружина російського поета Олександра Пушкіна – Наталія Гончарова.

Могила гетьмана Петра Дорошенка

 

послідовник шиндлера

 

У рейхсмаршала авіації та офіційного спадкоємця фюрера Германа Герінга був молодший брат – по імені Альберт. Він народився в 1895-му році, і до 1933-го вів життя багатія, насолоджуючись життям – цьому сприяло виробництво фільмів, Герінг-молодший займався кіно. Все змінилося після приходу до влади Гітлера.

Альберт Герінг не збирав антинацистських демонстрацій (та й не зібрав би). Він протестував по-своєму. Наприклад, одного разу Герінг-молодший приєднався до групи єврейських жінок, яким наказали вимити вулицю: взяв ганчірку, і став на колінах терти асфальт... Відповідальний за охорону офіцер СС, перевіривши його документи, в паніці наказав припинити прибирання – злякавшись, що йому дістанеться за публічне приниження брата самого Германа Герінга.  Коли Альберта вітали популярною фразою «Хайль Гітлер!», Він чемно відповідав – «вибачте, але мені абсолютно на це плювати»...

Він не соромився використовувати своє прізвище, коли це було потрібно для порятунку від смерті людей. Герінг-молодший допоміг своєму колишньому начальнику-єврею Оскару Пільцеру виїхати з рейху і врятувати тим самим своє життя, це ж він зробив для кількох учасників антифашистського Опору, включаючи і комуністів.

 Після окупації Німеччиною Чехословаччини Альберт зайняв місце керівника зовнішнього продажу  в концерні «Шкода». Він допомагав підпільникам в саботажі військової продукції. Альберт Герінг домовився з керівництвом СС, щоб до нього відправляли в’язнів для рабської праці на «Шкоді», а потім організував втечу – підкуплені водії зупиняли вантажівки в лісовій зоні, відійшли ніби покурити, а в’язні розбіглися...

Гестапо почало розслідування, і Герінг-молодший в 1944-му році опинився під арештом. Правда, старший брат негайно заступився, і молодшого звільнили. Герман злобно сказав родичу: «Закінчуй зі своїм непотрібним благородством. Мій вплив на фюрера катастрофічно зменшився, біля нього стоїть Гіммлер, наступного разу я не зможу тебе врятувати».

Альберт не послухався. Офіційно на даний момент підтверджено, що він врятував від смерті 34 єврейських громадян  Німеччини – але, з огляду на інші випадки, включаючи втечу в’язнів концтабору, число врятованих набагато більше.

У травні 1945 року обох братів затримали війська союзників. Герінг-молодший перебував у в’язниці Нюрнберга на відстані декількох камер від Герінга-старшого. Слідчі не вірили Альберту, вважали брехнею, що той рятував людей, однак, врятовані виступили на його захист, і Альберт Герінг був звільнений в 1946-му році.

Потім, на короткий час його затримали чехословацька влада, але тут же відпустили - після протестів колишніх учасників Опору. Важко було повірити – треба ж, брат заступника Гітлера рятував партизан, комуністів і євреїв. Але, тим не менш, це все-таки чиста правда. Кожну  втечу він оплачував своїми грошима, з особистого рахунку, відкритого в тридцятих в Швейцарії. Альберт витратив усі кошти до копійки, і це відбилося на його житті.

Через своє прізвище, Герінг-молодший не зміг влаштуватися на нормальну роботу – підробляв стенографістом і перекладачем, знімав маленьку квартирку, потім отримував досить скромну пенсію від уряду. Він помер 20 грудня 1966 року.

Про заслуги Альберта в порятунку  людей від смерті почали говорити лише в кінці дев’яностих. Син врятованого ним Оскара Пільцера, Герберт Пільцер, заявив в інтерв’ю німецькому ТБ, що Герінг-молодший допоміг не тільки його батькові – йому зобов’язані життям десятки сімей з різних країн Європи.

Брат рейхсмаршала, звичайно, не йшов з гранатою на танки, не вбивав есесівців, не влаштовував засідки. Однак, Альберт міг би чудово влаштувати своє життя в рейху при високопоставленому братику, але вважав за краще витратити всі свої гроші на порятунок незнайомих йому людей, і залишок життя прожити в бідності. Але, він не отримав такого визнання, як Шиндлер...

 

 

Вермахт під кайфом:

наркотики на службі Третього Рейху

 

У той час, як Червона Армія використовувала «фронтові сто грам», по ту сторону окопів в справу йшли метамфетамін.  Під дією наркотиків солдати могли не спати цілу добу, не відчували ні страху, ні болю.

 

«Дорогі батьки, братики і сестрички, я служу в Польщі, тут важко і я прошу вас мене зрозуміти, коли буду писати тільки кожні 2-4 дні.  Сьогодні я пишу тільки для того, щоб попросити вас надіслати мені первітина.

                                                        Ваш Генріх».       9 листопада 1939 року

 

Цей лист майбутнього Нобелівського лауреата Генріха Бьолля батькам, і воно не було чимось незвичайним – солдатам вермахту з 1939 року видавали первітин, бензедрин і ізофан для бадьорості, а коли їм не вистачало первітину – вони просили батьків надіслати їм його.  Батькам було нескладно – в самому Рейху первітин продавався відкрито, навіть у формі шоколадних цукерок, які прозвали «панцершоколаде» – «танковий шоколад» за те, що його охоче купували солдати.

Медична довідка: Метамфетамін, або первітин, – штучне похідне амфетаміну, біла кристалічна речовина, що не має запаху і гірка на смак.  Воно є психостимулятором з надзвичайно високим потенціалом аддиктивності, в зв’язку з чим, набуло широкого поширення в якості наркотику.  Вуличні назви первитина різноманітні: швидкість, крейда, спід (від англ. слова speed-швидкість).  Прийом первитина викликає прилив сил і впевненості в собі, різко підвищує працездатність і концентрацію, знімає, незважаючи на відсутність сну і відпочинку, почуття втоми, а також болю, голоду і спраги.  Вперше амфетамін, попередник описаного препарату, був синтезований в Німеччині в 1887 році, а сам метамфетамін, більш простий у використанні, але і більш потужний, створений в 1919 році японським ученим А. Огата.

Першими випробувачами первітину були 90 студентів, які в 1939 році під наглядом військового лікаря Отто Ранке брали засіб і висловили впевненість, що пілюльки їм допомагають бути бадьорими і енергійними, потім його отримали танкісти і водії перед вторгненням в Польщу, ну, а після успіху порції первітину  стали отримувати льотчики.  Нібито саме первитин, бензедрин і ізофан сприяли успіху бліцкригу в Європі.  Тільки за квітень-липень 1940 року вермахт отримав 35 мільйонів таблеток від фірми «Кнолл» з інструкцією застосовувати до 2 таблеток на день для бадьорості.

 За період з 1939 по 1945 роки сотнями тисяч німецьких солдатів було вжито  понад 200 мільйонів таблеток первітину.  Велику дозу отримали частини, що брали участь в захопленні Польщі, Франції, Голландії та Бельгії.

В 1944 році в таборі Заксенхаузен була випробувана нова диво-таблетка D-IX для підводників.  В її складі було 5 мг кокаїну, 3 мг первітину і 5 мг оксикодону (знеболююче).  Завдяки пігулкам  D-IX екіпажі підводних човнів могли обходиться без сну до 4 днів.

 

 

 

ОБ’ЄДНУЄМОСЯ: ЗАТЯЖНИЙ СТРИБОК В НЕВІДОМІСТЬ

 

Децентралізація, про що так довго говорили і в яку вже мало вірили, все-таки стартувала вже масштабно. Минулої п’ятниці ми отримали своєрідний «лист щастя» у вигляді постанови Верховної Ради «Про утворення та ліквідацію районів». Отже, Дубровицький – через кілька місяців кане в Лету. Ми станемо частинкою Сарненського.

Наступна топова новина – місцеві вибори-2020. Вони мають відбутися 25 жовтня. І вже зовсім на нових засадах. Адже замість міської та 16 сільських рад передбачається утворити одну Дубровицьку міську громаду. «Ми свідомо не йшли на добровільне об’єднання. Адже, якби це сталося раніше, і 60 відсотків ПДФО, які зараз надходять в районний бюджет від усіх працюючих в Дубровиці, йшли в наш, багатьом дотаційним сільським радам, що животіють на трансфертах-вирівнюваннях, довелося б ще сутужніше. Однак пробив час, і тепер ми всі – одна громада, яка об’єднає більше 60 відсотків території теперішнього Дубровицького району та більше 70 – населення. Тож від новообраної ради залежатиме добробут більше 36 тис. людей та цілої мережі навчальних, закладів охорони здоров’я та культури», – зазначив міський голова Богдан Микульський на круглому столі усіх сільських голів рад, що ввійдуть в реформовану Дубровицьку міську. Взяли участь у цьому засіданні голова районної ради Микола Кухарець та заступник голови РДА Оксана Кондратюк.

Консультації присутнім з усіх «гарячих» питань давали фахівці Рівненського регіонального відділення асоціації міст України. Проте, навіть вони не могли роз’яснити деякі вкрай важливі питання – законодавство потребує масу доопрацювань у зв’язку з такими глобальними структурними змінами.

Невідомо елементарне – структура формування бюджетів, принципи залучення податків та зборів в них, самі повноваження новоутворених органів, як функціонуватимуть і фінансуватимуться такі вкрай необхідні та значущі для кожного об’єкти, як лікарні, управління соціального захисту, Пенсійного фонду, школи естетичного виховання, заклади позашкільного виховання, методичні служби тощо.

Ніхто не знає, чи залишиться в Дубровиці суд, паспортний сервісний офіс. Отож запитань більше, аніж відповідей.

І юрист Василь Курилас, і експерт з фінансів Людміла Кушнер намагалися надати найповнішу та найновішу інформацію, якою вони володіли. Проте частина законодавчих змін з’явиться тільки у вересні. Себто черговий раз нас чекає затяжний стрибок у невідомість. Хотілося б після цього вижити…

Багато нововведень  готує сам виборчий процес. Проходитимуть вони, принаймні до Дубровицької міської ради, на пропорційній основі. Мажоритарка зберігається в радах з кількістю виборців до 10 тисяч.

Цікаво, що на місцевих виборах депутатів не передбачено самовисування. Список кандидатів у бюлетені партія повинна затвердити на зборах, крім того, у списках обов’язково мають бути 40 відсотків представників однієї статі, інакше партії до участі у виборах не зареєструють.

Партійні списки будуть відкритими. Тобто виборець зможе проголосувати за партію та окремого в ній депутата.

Якщо він напише неправильний номер, поставить іншу позначку чи не зазначить взагалі нічого, то вважатиметься, що він підтримав усіх депутатів.

Передбачена й грошова застава.

 

Людмила РОДІНА.

 

* Огляд декларацій

Хто

чим володіє

 

Частина 2

 

На прохання читачів продовжуємо розповідати про задекларовані статки сільських чиновників. 

 

Кремезь

Мирослав Володимирович

Бережницький сільський голова за минулий рік задекларував житловий будинок (103,3 м.кв.) та чотири земельні ділянки (по 2500, 8000, 1976, 2258 м кв.). Ще один земельний наділ у власності дружини (2500 м кв.). На неї також зареєстрований легковий автомобіль марки «Volkswagen» (2004 р.в.). А на сільського голову –мінітрактор. Заробітної плати він декларує 190828 грн. та 18600 грн. – доходу від відчуження рухомого майна.

 

Наумець

Олена Михайлівна

Велюнський сільський голова згідно з минулорічною декларацією володіє  житловим будинком (43 м кв.), частиною земельної ділянки (2500 м кв.) та легковим автомобілем марки «Dacia», 2009 року випуску. Заробітна плата становила 235357 грн.

 

Олексієвець

Віктор Миколайович

Залузький сільський голова  у декларації вказав, що має у власності житловий будинок (79,7 м кв.) та вантажний автомобіль марки «RENAULT» (2014 р.в.). Заробітна плата – 126568 грн.  Ще 160000 грн. отримав компенсації від ПАТ «Рівнеобленерго» за зеленим тарифом.

 

Крупко

Павло Ілліч

Сварицевицький сільський голова задекларував житловий будинок (84 м кв.) та мотоцикл (мопед) марки «Viper». Отримав за минулий  рік 208631 грн. зарплатні.

 

Рябий

Михайло Миколайович

Великоозерянський сільський голова за минулий рік не задекларував нічого. Всім володіє його дружина: житловим будинком (121,8 м кв.), земельною ділянкою та двома легковими автомобілями марки «PONTIAC» (2004 р.в.) та марки «SHKODA» (2014 року випуску). Заробітна плата голови за минулий рік становила 194757 грн. Отримав він також 4995 грн. матеріальної допомоги та грошовий подарунок у розмірі 300 грн.

 

Петрович

Людмила Миколаївна

Лісівський сільський голова задекларувала дві земельні ділянки (7600 м кв. та 9100 м кв.). Має 50% власності на ще одну земельну ділянку (1848 м кв.) та на житловий будинок (58,1 м кв.). 138785 грн. заробила на посаді за минулий рік.

 

Руда

Тетяна Йосипівна

Нивецький сільський голова має у власності земельну ділянку  (47300 м кв.). Житловий будинок (88 м кв.) та ще одна земельна ділянка (37000 м кв.). зареєстровані на чоловіка. Задекларувала сільський голова також легковий автомобіль марки  ВАЗ (1976 р.в.) на себе та легковий автомобіль марки «OPEL» (2006 р.в.) – на чоловіка. Отримала вона доходу за основним місцем роботи 119745 грн.

 

Новик

Алік Олександрович

Туменський сільський голова згідно з декларацією володіє  легковим автомобілем марки «Оpel» (2007 р.в.). Ще один автомобіль марки «AUDI» (2007 р.в.) у власності дружини, а також квартира у Дубровиці (58,5 кв.м.). Заробітної плати задекларував 208744. Ще отримав 195000 грн. доходу від відчуження рухомого майна.

 

Хто мандрує – той ніколи не нудьгує

 

Чотири колеса возять тіло, а два – душу. Цю фразу частіше можна почути від мотоциклістів, але вона об’єднує і багатьох велолюбителів, закоханих в дорогу. Бо ж що може бути кращим порятунком від монотонних буднів та відпочинком для душі, як не мандри  на велосипеді? Коли можеш від гамору сховатись у пахощах квітучих нетрів, відкрити для себе незвідані місця та отримати від цього маленькі митті радості. Саме таке «двоколісне» захоплення  з’явилось у дубровичанина В’ячеслава Дулінця під час карантину. Обмеження на пересування не змогло утримати у кайданках внутрішнє бажання рухатись та бачити щось нове. Тож він осідлав «велик» та вирушив у подорож навколишніми селами.

 

«У щоденному режимі дім-робота-дім захотілось розрядки. Трохи провітрити думки, як то кажуть. Я прожив майже півжиття, але в більшості сіл нашого району так і не побував. Тому взявся це виправляти. Вперше помандрував в Залішани. В криниці набрав води і повернувся назад. Потім поїхав знову і знову. І якось ці подорожі поступово мене затягнули. Уже виробилась звичка чи навіть велозалежність – кожної неділі крутити педалі, якщо дозволяє погода. А взагалі на це надихнула історія, яку розповів товариш. Рік тому у нашому готелі зупинявся 70-річний німець. Він вирішив подолати відстань від Балтійського до Чорного моря. Почав свою мандрівку в Литві і планував закінчити в Одесі. В Дубровицю докрутив на двоколісному за сім днів. Треба перед ним зняти шляпу – у такому поважному віці на подібну пригоду не кожен зважиться. А якщо він зміг, то хіба я не покручу педалі? Отак потихеньку і почав», – розповідає мандрівник.

Пан В’ячеслав – майстер по дереву. В будні робить прекрасні вироби та тішить ними замовників. А у вихідний підкорює простори. За його плечима сотні кілометрів. Сколесив майже всю Дубровиччину (залишилось навідатись лише в Переброди і Великі Озера) та чимало сіл сусідніх районів. Ми думаємо, що за красивими місцями та враженнями треба їхати десь далеко, хоча вони зовсім поруч.

«Наш край – прекрасний і мальовничий. він заслуговує  уваги. Неймовірна природа, затишні вулиці, старенькі хатинки, криниці, озерця, річка. Словами все не передати. Куди не поїдь, скрізь по-своєму  гарно. Я зазвичай не продумую маршрут наперед. Виїжджаю на перехрестя о 5 чи 6 годині ранку, поки не так спекотно, і куди душа потягне – туди і мандрую. Єдине, стараюсь об’їжджати  по колу, аби не вертатись тією ж дорогою. І в таких спонтанних  подорожах можна багато цікавого зустріти. Наприклад, для мене було здивуванням, що недалеко від нас, у Великих Цепцевичах, є діючий чоловічий монастир. А на Зарічненщині – найдовша у Європі вузькоколійка. А скільки цікавих сіл у нашому районі зі своїми культурними родзинками та унікальними краєвидами. Маю завжди телефон під рукою, тому дещо з того, що бачу, ловлю на камеру і ділюсь в соцмережі. Якщо чесно, не думав, що стільки людей буде переглядати ці світлини».

Відкриваючи й для себе рідні обрії завдяки знімкам мандрівника, дивуюсь, які відстані йому доводиться долати. Найдовша поїздка зайняла більше восьми годин. Пан В’ячеслав  проїхав 155 кілометрів. І це не межа. Чоловік планує, якщо все вдасться, наступного року підкорити  на двоколісному коні дорогу до Одеси. А це, на хвилинку, 800 кілометрів. Тому зараз він випробовує свої сили і готується до такого довготривалого ривка.

Питаю, чи не траплялись екстремальні ситуації, бо ж туристичні маршрути в нас не прокладені. Та на такі випадки у пана В’ячеслава завжди із собою «джентельменський набір» – вода, інструменти, насос, запасна батарейка до телефону. І велосипед має хороший німецький. Тому до всього готовий.

«У мандрівках є свої плюси і мінуси. З неприємного – дороги і сміття. Буває, що свій двоколісний транспорт доводиться нести у руках. А деякі села починаються із сміттєзвалища. Спочатку зустрічають купи сміття, а потім в’їжджаєш до населеного пункту. А ще прикро бачити, як маленькі села згасають. Молодь шукає кращої долі деінде, і лиш старенькі залишаються там доживати віку. В тому ж Хиліні колись було повноцінне поселення, в якому вирувало життя. А зараз залишилось кілька хат, де мешкають люди. Всі інші віють пусткою».

Втім це не відбиває охоти у чоловіка займатись велосипедним дозвіллям на свіжому повітрі, серед квітучих трав, гомону вітру та щебетання птахів. Залучає він до веломандрівок  й свою родину. Дружина та синочок залюбки крутять педалі. Та найчастішим татовим супутником стає другокласниця Настуся. Просить маму приготувати бутерброди в дорогу і їде з татусем, як каже сама, «на дальняк».

Є така жартівлива фраза: якщо любите кататись – любіть і катайтесь. Тому гайда розпочинати власний велосезон рідними просторами. Бо вони того варті!

Леся КОНДРАТИК.