Хто мандрує – той ніколи не нудьгує

 

Чотири колеса возять тіло, а два – душу. Цю фразу частіше можна почути від мотоциклістів, але вона об’єднує і багатьох велолюбителів, закоханих в дорогу. Бо ж що може бути кращим порятунком від монотонних буднів та відпочинком для душі, як не мандри  на велосипеді? Коли можеш від гамору сховатись у пахощах квітучих нетрів, відкрити для себе незвідані місця та отримати від цього маленькі митті радості. Саме таке «двоколісне» захоплення  з’явилось у дубровичанина В’ячеслава Дулінця під час карантину. Обмеження на пересування не змогло утримати у кайданках внутрішнє бажання рухатись та бачити щось нове. Тож він осідлав «велик» та вирушив у подорож навколишніми селами.

 

«У щоденному режимі дім-робота-дім захотілось розрядки. Трохи провітрити думки, як то кажуть. Я прожив майже півжиття, але в більшості сіл нашого району так і не побував. Тому взявся це виправляти. Вперше помандрував в Залішани. В криниці набрав води і повернувся назад. Потім поїхав знову і знову. І якось ці подорожі поступово мене затягнули. Уже виробилась звичка чи навіть велозалежність – кожної неділі крутити педалі, якщо дозволяє погода. А взагалі на це надихнула історія, яку розповів товариш. Рік тому у нашому готелі зупинявся 70-річний німець. Він вирішив подолати відстань від Балтійського до Чорного моря. Почав свою мандрівку в Литві і планував закінчити в Одесі. В Дубровицю докрутив на двоколісному за сім днів. Треба перед ним зняти шляпу – у такому поважному віці на подібну пригоду не кожен зважиться. А якщо він зміг, то хіба я не покручу педалі? Отак потихеньку і почав», – розповідає мандрівник.

Пан В’ячеслав – майстер по дереву. В будні робить прекрасні вироби та тішить ними замовників. А у вихідний підкорює простори. За його плечима сотні кілометрів. Сколесив майже всю Дубровиччину (залишилось навідатись лише в Переброди і Великі Озера) та чимало сіл сусідніх районів. Ми думаємо, що за красивими місцями та враженнями треба їхати десь далеко, хоча вони зовсім поруч.

«Наш край – прекрасний і мальовничий. він заслуговує  уваги. Неймовірна природа, затишні вулиці, старенькі хатинки, криниці, озерця, річка. Словами все не передати. Куди не поїдь, скрізь по-своєму  гарно. Я зазвичай не продумую маршрут наперед. Виїжджаю на перехрестя о 5 чи 6 годині ранку, поки не так спекотно, і куди душа потягне – туди і мандрую. Єдине, стараюсь об’їжджати  по колу, аби не вертатись тією ж дорогою. І в таких спонтанних  подорожах можна багато цікавого зустріти. Наприклад, для мене було здивуванням, що недалеко від нас, у Великих Цепцевичах, є діючий чоловічий монастир. А на Зарічненщині – найдовша у Європі вузькоколійка. А скільки цікавих сіл у нашому районі зі своїми культурними родзинками та унікальними краєвидами. Маю завжди телефон під рукою, тому дещо з того, що бачу, ловлю на камеру і ділюсь в соцмережі. Якщо чесно, не думав, що стільки людей буде переглядати ці світлини».

Відкриваючи й для себе рідні обрії завдяки знімкам мандрівника, дивуюсь, які відстані йому доводиться долати. Найдовша поїздка зайняла більше восьми годин. Пан В’ячеслав  проїхав 155 кілометрів. І це не межа. Чоловік планує, якщо все вдасться, наступного року підкорити  на двоколісному коні дорогу до Одеси. А це, на хвилинку, 800 кілометрів. Тому зараз він випробовує свої сили і готується до такого довготривалого ривка.

Питаю, чи не траплялись екстремальні ситуації, бо ж туристичні маршрути в нас не прокладені. Та на такі випадки у пана В’ячеслава завжди із собою «джентельменський набір» – вода, інструменти, насос, запасна батарейка до телефону. І велосипед має хороший німецький. Тому до всього готовий.

«У мандрівках є свої плюси і мінуси. З неприємного – дороги і сміття. Буває, що свій двоколісний транспорт доводиться нести у руках. А деякі села починаються із сміттєзвалища. Спочатку зустрічають купи сміття, а потім в’їжджаєш до населеного пункту. А ще прикро бачити, як маленькі села згасають. Молодь шукає кращої долі деінде, і лиш старенькі залишаються там доживати віку. В тому ж Хиліні колись було повноцінне поселення, в якому вирувало життя. А зараз залишилось кілька хат, де мешкають люди. Всі інші віють пусткою».

Втім це не відбиває охоти у чоловіка займатись велосипедним дозвіллям на свіжому повітрі, серед квітучих трав, гомону вітру та щебетання птахів. Залучає він до веломандрівок  й свою родину. Дружина та синочок залюбки крутять педалі. Та найчастішим татовим супутником стає другокласниця Настуся. Просить маму приготувати бутерброди в дорогу і їде з татусем, як каже сама, «на дальняк».

Є така жартівлива фраза: якщо любите кататись – любіть і катайтесь. Тому гайда розпочинати власний велосезон рідними просторами. Бо вони того варті!

Леся КОНДРАТИК.

 

 

 

 

 

Лавандова віддушина дубровичанки

Мабуть, мало знайдеться людей, яким на очі не потрапляли б  фото із французького Провансу, де безкраї лавандові поля зливаються з обрієм і створюють казкові краєвиди. Виростити такі тендітні рослини у наших, більш суворих кліматичних умовах, виявляється, теж можливо. Маленький «прованс» має на власному подвір’ї дубровичанка Світлана Легка. Вона з любов’ю плекає ряди троянд, лілій та китайських півоній. Однак особливою втіхою для неї стають саме ці квіти кохання, оспівані Софією Ротару.

 

«Як і всі жінки, люблю наводити лад на своїй клумбі. В житті не так багато радощів та краси, тому їх треба творити та вирощувати самим. Лаванду обожнюю за її простоту і вишуканість водночас. А чого вартує аромат! Він п’янко розливається подвір’ям та будинком. Заспокоює та розслаблює. Навіть якщо засушити рослинку, вона буде віддавати свої витончені пахощі і зберігатиме гарний вигляд більше року. Для цього її треба просто поставити у вазу без води. Квітка не зів’яне, а лиш вкриється сіруватим напиленням, що додасть їй особливої чарівності. Такі букетики у нашому будинку тішать постійно».

Лавандова історія пані Світлана розпочалась з невдалого експерименту. Перший кущик, придбаний на ринку у Дубровиці, у неї не прийнявся. Згодом побачила пурпурові гілочки у Шацьку. Біля садиби, де відпочивала з родиною, вони радували буйним квітом. Власниці цього будинку донька привезла лаванду з Франції. Додому наша співрозмовниця повернулася із запашним подарунком від господині – частиною кущика. Ось так в дубровичанки на обійсті поселились справжні французькі квіти, які розрослись за сім років до цілої домашньої оранжереї. 

«Якщо любиш доглядати за лавандою, то вона не здасться примхливою. Хоча свої особливості має. Не любить палючого сонця і тіньку, щедрого поливу і засухи. Треба, щоб все було помірно, –  жінка відкриває секрети догляду. – Приживається в наших грунтах і добре переносить морози. Правда, треба запастись терпінням. У мене вона почала по-справжньому тішити квітом лише через п’ять років. Але очікування були того варті. Її треба регулярно підворушувати. Завдяки цьому кущі пишніші і розростаються швидше. А для того щоб лаванда рясно квітла кілька разів на рік, слід підрізати одразу після  цвітіння. Головне це все робити з любов’ю, бо рослини її відчувають, тоді і щедріше віддячують своєю красою».

Перський філософ і лікар Авіценна казав, що лаванда – мітла для мозку і батіг для серця. Це не тільки романтично, але і дуже корисно. Пані Світлана сама не перестає дивуватись, скільки в цій маленькій тендітній рослинці цілющих властивостей. Здавна її використовують у медицині та косметології. Наша співрозмовниця, наприклад, додає засушені квіти до косметичної олійки. Відстоює кілька тижнів у темному місці, і виходить чудовий засіб для обличчя. Готує ароматний заспокійливий чай та експериментує в кулінарії з лавандовим сиропом, надаючи звичним стравам особливого шарму. Також рекомендує для розслаблення приймати ванну з настоєм рослини. Недарма ж її завжди цінували за антибактеріальну дію. Цікаво, що власне й назва лаванди походить від латинського слова «lava», тобто «мити».

А ще вона – «рятівна паличка» для господинь, бо є засобом від молі, тому її варто класти до шафи. Як бонус квітка додасть білизні та одягу тонкого аромату. Ефективність такого методу пані Світлана також перевірила на власному досвіді. «Більше того у кімнаті, поряд з якою ростуть кущики лаванди, не літають мухи та комарі. А у інших рослин не водяться шкідники».

Любов до лаванди проявляється і у професії пані Світлани. Вона – медсестра з досвідом. Багато років працює у інфекційному відділенні (зараз перебуває  у декретній відпустці). Свого часу навіть потрапила у трійку найкращих медсестер серед усіх лікарень області у конкурсі «Ескулап-професіонал». А шість років тому захопилася мистецтвом масажу. Закінчила професійну вищу школу, і відтоді у своєму кабінеті допомагає малюкам та дорослим. А щоб їм було комфортно, робочий простір зробила у лавандовому стилі. З відповідними кольорами та стильними деталями.

У арсеналі медика не тільки класичні види масажу, є доволі цікаві. Один з них знову ж таки пов’язаний з гірською квіткою. Для тих, хто має емоційне перенапруження, пані Світлана пропонує для релаксу масаж теплими мішечками із запашними травами. Молодим дівчатам прийдеться до душі масаж «Чарівні очі» від зморшок. Це корисно й для людей, які працюють багато з паперами та за комп’ютером. Приходять до медика вагітні за легеньким розслаблюючим масажем, щоб зняти напруження з м’язів та полегшити біль в спині. З цікавого також пані Світлана робить медовий, вакуумний та рефлексогенний (точковий).

«Життя не стоїть на місці. Треба не боятись пробувати щось нове, розвиватись та набиратись знань. Медицина – це та галузь, де треба вчитись, перечитувати літературу, їздити на курси до останнього робочого дня. Бо це професія відповідальна, і ставитись до неї потрібно з повною віддачею», – говорить співрозмовниця.

Спілкуємось з жінкою про тонкощі її справи. Склався стереотип, що якщо масаж не болить, значить він не ефективний. Тому цікавимось:  біль та синяки – це норма?

«Масаж має кілька етапів. Якщо кожен з них зроблений правильно, тіло розслаблене та підготовлене, то болю не повинно бути. Це не норма. Людина йде за полегшенням до масажиста, а не навпаки. Я кілька разів бачила синю спину у людей після процедури, і не розуміла, як так можна. Особливо образливо за маленьких діток, котрі ще не вміють сказати, що їм боляче чи неприємно.  Масаж – процедура комфорту, і ніхто на ній не повинен кричати та мучитись. Так само із синцями. Це пошкодження тканини, а значить хворобливий стан. Не має лікувальна процедура супроводжуватись такими наслідками. Після правильного масажу навпаки повинно бути в тілі розслаблення, сонливість, легке головокружіння. Бажано після нього відпочити хвилин 15-20. Тому я переконана, що масажем має займатись людина з медичною освітою. Спеціаліст, який знає анатомію і розуміє всі нюанси своєї справи. Завжди розпитає про скарги та хронічні хвороби у пацієнта, зуміє розшифрувати діагноз і в разі потреби відправить на обстеження до лікаря. Бо масаж має багато протипоказів. І неправильними діями можна зробити лише гірше. Це ціла наука, в яку треба вникати, розуміти і любити її».

А пані Світлана свою роботу справді любить. З такою теплотою розповідає про пацієнтів, особливо про маленьких. Знайти підхід до них – це також справжнє мистецтво. Але вона в ньому знається, адже сама мама двох хлопчиків. Тому кожну дитячу проблему перепускає через власне материнське серце. А найкращою нагородою для неї стає результат і вдячні слова.

Наостанок радить всім побільше рухатись, грати на випередження, адже хворобу легше попередити, аніж лікувати, любити себе і життя, бути оптимістами та підтримувати один одного. Цінувати власне здоров’я та прості щоденні радощі, вартість яких ми зрозуміли в цей непростий період карантину.

Леся КОНДРАТИК.

 

«Збудую церкву і ворота пекла не подолають її»

(Мф.16.18).

 

«Становлення кожного храму є цеглинкою у побудові Церкви Христової, главою якої є Господь наш Ісус Христос. Покликання храму і священнослужителя, який завершує своє служіння, - спасати людські луші і привести їх до престолу Небесного Отця.

Серед 14-ти помісних Православних церков, які є у світі, в 2019 році «зійшла зірка» і Української Православної Церкви, яка була вистраждана і вимолена століттями безперервної боротьби за нашу як духовну, так і національну незалежність. Якщо незалежність держави – це «тіло», то незалежність церкви – це «душа» держави, яка покликана спасати православних українців і утверджувати їх у духовній і національній свідомості.

Шлях Свято-Іуліаніївської парафії села Крупове можна порівняти з шляхом і української церкви. Бо громада села, незважаючи на всі труднощі, які спіткали її, спромоглася бути єдиною у своєму прагненні служити Богу, Українській церкві і Українській державі. Незважаючи на всі перешкоди, які чинили, ви вистояли, бо ви не були самі, за вас молилася і свята Іулянія, княжна Ольшанська, покровителька нашого краю, і всі інші українські подвижники», – такими гарними словами звернувся до парафіян Свято-Іулянійського храму села Крупове архієпископ Рівненський і Острозький Іларіон у передмові до монографії, присвяченій історії становлення істинно української церкви у Круповому.

Нагадаємо трохи її й нашим читачам. 12 травня 2019 року громада села зібралася на збори, маючи намір підняти питання юридичної та конфесійної приналежності місцевої Свято-Параскевської церкви. Тоді збори не відбулися, і прихильники ПЦУ прийняли дуже зважене рішення – будувати свою церкву на новому місці. 23 червня з цього приводу пройшло зібрання ініціативної групи, а вже 5 серпня було зареєстровано новостворену релігійну громаду. 14 серпня минулого року, на свято Маковія, настотель Свято-Володимирського храму села Мочулище Михайло Ярема провів святкове богослужіння та освятив символічний хрест і земельну ділянку для початку будівництва Свято-Іулянійського храму.

4 вересня архієпископ Рівненський та Острозький Іларіон освятив хреста та наріжний камінь на місці будівництва храму ПЦУ. Тоді ж було закладено символічну капсулу. А 7 грудня того ж року намісник Гурбинського Свято-Воскресенського монастиря на Повстанських могилах архімандрит Онуфрій вже очолив чин освячення накупольних хрестів храму. Стрімко розгорталися події і мимоволі відчувалося небесне сприяння благому наміру. 14 січня цього року настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці с. Нивецьк Роман Котів, якому благочинний району Данило Ковташ доручив тимчасово опікуватися новим храмом, провів першу службу Божу в його стінах.

За півроку з Божою поміччю постала у Круповому красуня-церква. Нещодавно її парафіяни відсвяткували перше храмове свято. Дуже гарно з цього приводу крупівчан привітав протоієрей Тарас Баїк: «Ви збудували не просто будівлю, адже вона – матеріальне. Ви заклали фундамент значно міцніший – істинної української віри та державності». 19 липня, в день Святої Іулянії, велелюдно було на церковному подвір’ї – привітати зі святом приїхало чимало гостей з сусідніх парафій. Сім святих отців одночасно молилися тут за мир та спокій на українській землі, здоров’я і добробут будівничих церкви та жертводавців. Це їхніми руками, коштами, ідеями однією Божою обителю на землі стало більше. А де Бог – там любов.

Людмила РОДІНА.

 

 

Державні нагороди отримали багатодітні матері Дубровиччини

Згідно з Указом Президента України № 893 голова Дубровицької РДА Олександр Гузич вручив найвищі державні нагороди – почесне звання «Мати-героїня» п’ятьом багатодітним матерям Дубровичиини.

Почесне звання «Мати-героїня» в Дубровицькому районі отримали: Марія Бабенко – с. Бережниця; Єва Вишневська – с.Зелень; Ольга Гуранець – с.Бережниця; Жанна Хомич – с. Жадень; Галина Чмуневич – с. Переброди; Ольга Янковська - с.Людинь.

Очільник району подякував матерям-героїням за їхню невтомну працю, недоспані ночі, правильне і гідне виховання своїх дітей та побажав міцного здоров’я, радості, достатку, тепла, пошани від дітей, рідних та близьких.

Указом відзначені багатодітні матері, які виховали до восьмирічного віку п’ятьох і більше дітей, створили сприятливі умови для здобуття дітьми освіти, розвитку їх творчих здібностей, формування високих духовних і моральних якостей.

 

 

Щирі вітання заполонили

місто

 

19 липня Дубровиця відзначила свій день народження. Святкування пройшло без традиційних масових заходів, а в онлайн-форматі.

 

Зворушливі відеовітання записали для дубровичан міський голова Богдан Микульський, депутат Верховної ради Віктор М’ялик, депутат Верховної ради минулого скликання Василь Яніцький, обласні депутати Віталій Сухович та Геннадій Шевченко, почесний громадянин міста Федір Іванович Кренько. Особливо зворушливо привітали своїх земляків зовсім юні дубровичани – вихованці дошкільних навчальних закладів міста. Вони розповіли про те, як люблять свою Дубровицю і гордяться нею.

В цей день Дубровиці присвячували вірші, створювали відеоролики, вітали місто малюнками.

Талановиті Олександр Лавор та Петро Пасько поздоровили жителів міста прекрасною піснею про Дубровицю, в інтернет-мережі дубровичани та вихідці з нашого міста написали дуже багато поздоровлень для рідного міста. Ольга Булачок провела дослідження про дубровицькі вулиці.

Як годиться, з нагоди Дня міста традиційно відзначили людей, які внесли свій вклад у розвиток Дубровиці. Це люди різних професій, кожен з них по-своєму дбав, аби місто стало більш затишним і комфортним.

За сумлінну наполегливу працю, високий професіоналізм, активну життєву позицію та з нагоди святкування 1015-ї річниці першої писемної згадки про Дубровицю подяками Дубровицької міської ради та подарунками відзначили: М’ялика Віктора Ничипоровича, Яніцького Василя Петровича, Суховича Віталія Миколайовича; Шевченка Геннадія Миколайовича, Рудніка Володимира Васильовича, Шафранського Володимира Йосиповича; Нестерчук Валентину Андріївну, Клімчук Любов Володимирівну, Маковецького Миколу Павловича, Поліщук Євгенію Григорівну, Луцьку Руслану Анатоліївну, Щура Панаса Власовича, Морєву Ольгу Йосипівну, Тенюку Володимира Миколайовича, Правник Світлану Леонідівну, Цвар Наталію Володимирівну, Пікнера Олександра Георгійовича, Лебеду Івана Івановича, Довжик Оксану Василівну.

Прекрасну ляльку-мотанку – берегиню Дубровиці виготовила  майстриня Оксана Довжик, вона подарувала їй міському голові і побажала місту процвітання. Всі ми хочемо, щоб Дубровиця ставала найкращою, незабаром вже у складі ОТГ.

Люба Клімчук.

 

 

Рослинний дивосвіт

Лесі Єсіпової

Кожна господиня знає, що догляд за квітами чи іншими вибагливими представниками рослинного світу – складний технологічний процес і нелегка праця.

Дубровичанка Леся Єсіпова закохана у квіти змалечку. «Мама завжди висаджувала і доглядала біля дому різні квіти як популярні, так і рідкісні, – розповідає моя співрозмовниця, – тому краса завжди мене оточувала. Я завжди любила рослини, цікавилася їх походженням та доглядом за ними. Однак, у кожного з нас бувають особливі моменти, коли відчуваємо потребу внести в своє життя щось нове. Після народження донечок моя любов до рослиного світу перетворилася у мрію приносити в життя людей щось особливе, гарне, рідкісне. Незабаром крок за кроком, я почала створювати свій розсадник (розплідник) рідкісних рослин. Ця робота ще триває, бо це справа не одного дня. Все почалося з навчання, з пошуків відеоуроків в Інтернеті. Слухала спеціальні курси, набиралася потрібних знань, адже хотіла непросто купувати і просто перепродувати рідкісні рослини. Вирішила, що буду самотужки їх розмножувати і вирощувати до потрібного для продажу розміру».

І справа зрушилася з місця. Свій розсадник Леся Єсіпова розташувала неподалік будинку своєї мами, територія довкола дозволила облаштувати потрібну площу. Вирощує і реалізує наша землячка лише багаторічні рослини. Відразу зазначу, що у її розсаднику панує порядок, гармонія і чистота.

– Мій робочий день ненормований, – розповідає пані Леся, – час протікає для мене тут настільки швидко, що часом за день навіть забуваю попити кави. Мама і донечки – моя підмога. Але  завжди ще й хочеться особисто заглянути в кожен горщик, там треба підстригти, там підживити, там розсадити, передивлюсь сама і тоді спокійно на душі. Полив у кожної рослини –індивідуальний. Треба і про температуру води подбати, і в спекотні дні просто покупати рослини. Це ж організм, який, як і людський, хоче благ. Кожна рослина має свій характер, кожна по-своєму мені дорога, вболіваю за них, як за дітей. А все починається з того, що виписую досить дорогі, великі рідкісні рослини, бо ж не розмножиш маленькі. У різному стані вони приходять до мене поштою. Буває, у прекрасному вигляді, а часом такі, що й плакати хочеться. Але руки, у такому випадку, я ніколи не опускаю, навпаки, завжди думаю, як виправити ситуацію. Моя мрія – мати павільйон у центрі Дубровиці чи неподалік, щоб люди мали змогу прийти і на власні очі насолодитися цією рідкісною красою, щось собі придбати, оглянувши запропоновані рослини на власні очі. А розсадник і залишиться тут, будемо ще добудовувати павільйон, бо відчуваю, що скоро буде затісно».

Рівненько розташовані, як в армії, горщики, підвісні рослини у кашпо – це справжній зелений оазис неподалік залізничної станції у Дубровиці, на вул. Володимирській.

Проходжуся біля цих екзотичних рослин і аромотерапія насолоджує душу. «А ви потріть листочки, – пропонує власниця розсадника, – почуєте різні аромати м’яти».

Зараз у Лесі Єсіпової наявні такі різновиди м’яти: ананасна, бананова, ментолова, мохито, кріспа, шоколадна, імбирна, перцева, сунична. Додати листочок такої м’яти в чай - справжня насолода. Сьогодні у розсаднику землячки тільки спецій 14 позицій. Милують тут очі такі рослини: лаванда, гортензія, спірея, барбарис, туя, ялівець, сніжноягідник, піровсія, гвоздика, гліцинія, форцизія, тамарікс, падуб, пієріс, фізостегія, катальпа, лілейник, хоста, ірис, плющ, сантоліна, хоста, верба декоративна, піон деревовидний. Декоративні трави: сукуленти, очитки. Садові багаторічні трави: папороть, троянда, бересклет, діхонда, традесканція, самшит строкатолистий, церцис. В навності рослини-спеції: розмарин, каррі, лавровий лист, тим’ян, орегано, базилік, ліпія, монарда, кола-плант, м’ята, шавлія.

Розповім про рослину, у яку я закохалася з першого погляду.

Діхондра «Срібний водоспад». Це трав’яниста вічнозелена рослина, яка стелиться і утворює щільний килимок. Дуже гарна, з особливим кольором, дуже ніжна. Невибаглива до ґрунту та догляду рослина. Діхондра – одна з найкращих декоративно-листяних культур для вертикального озеленення. Така рослина стане прекрасним подарунком на будь-яке свято.

Кола Плант – новий сорт полині, яка має аромат відомої кока-коли. Свіжі та висушені листки цієї рослини використовують в кулінарії як прянощі для виготовлення фіточаїв з антисептичною та протизапальною дією.

Тамарікс – витончений чагарник з ажурною зеленню, прутовидними пагонами, вкритими маленькими квіточками, зібраними в суцвіття. Може досягати 2-4 м висоти. Інтенсивно в молодому віці. Пагони: тонкі, сизі або зеленуваті гілки, однорічні пагони червонуваті.

Каррі (Безсмертник італійський) – це багаторічний кущ представляє сімейство айстрових. Листя рослини мають сильний аромат прянощів, тому вони широко використовуються у вигляді спецій до страв з риби і м’яса. Безсмертник Каррі невибагливий в догляді, добре переносить посуху і обрізку. Рослину використовують для дизайну садових ділянок, створення квіткових композицій, в парфумерії, а також в якості цілющого засобу.

Про кожну екзотичну рослину можна розповідати окремо. У кожної – своє призначенння, чи то для дизайну, чи то для використання у кулінарії. Всією інформацією про рослини, які вирощує, володіє Леся Єсіпова. Треба чути, з якою любов’ю розповідає вона про ці запашні творіння Божі. А ще, тепер вони творіння і її рук, бо виплекати рослину з малесенької до розміру на продаж – це немалий шлях, який вимагає уваги та зусиль. Два дні на тиждень креативна дубровичанка присвячує відправці поштою рослин, бо ж упакувати їх для дороги – це ціле мистецтво. Куплену рослину дуже легко вийняти з горщика разом із спеціальним грунтом і пересадити.

Про наявність рослин у моєї співрозмовниці можна запитати на її сторінці у «Фейсбук», або приєднавшись у «Вайбері» у групу «Garden shop».

Леся щиро дякує рідним, які завжди її підтримують і надихають – чоловіку Дмитру, донечкам Вікторії та Олександрі, мамі Ельвірі Іванівни.

Дуже приємно, що на теренах Дубровиччини почала працювати молодий і перспективний підприємець Леся Єсіпова, яка займається улюбленою справою і прагне дарувати людям щастя насолоди спілкування з рослинним світом. Поспілкувалася із закоханою у свою справу людиною, і ще раз для себе зрозуміла: «Все починається з любові».

 

Люба КЛІМЧУК.

 

 

На червоному килимі, під пісню фонтану

Напередодні відзначення 1015-ї річниці першої писемної згадки про Дубровицю пройшла зустріч міського голови Богдана Микульського з медалістами загальноосвітніх навчальних закладів міста. В центрі, біля міського фонтану, неподалік костелу розіслали червоний килим і поставили фотозону.

З гарним настроєм, під пісню води та з пахощами літніх квітів дійство стало дуже атмосферним та зворушливим. Цьогоріч в місті із золотими та срібними медалями закінчили школу дев’ять  випускників: Антосюк Ангеліна, Тетяна Воробей, Ліна Гаврилюк  (випускники Дубровицької ЗОШ №1), Соломія Орленко, Марія Пришко, (Дубровицька  ЗОШ №2); Ірина Делідон, Каріна Полюхович, Софія Климчук, Єлизавета Бондаренко (Дубровицький НВК «Ліцей-школа»).

Від імені депутатського корпусу, виконавчого комітету й апарату міської ради Богдан Михайлович подякував медалістам за сумлінність, старанність, наполегливість у навчанні. Він підкреслив, що випускники-медалісти – особлива гордість  Дубровиці, бо прославляють свої навчальні заклади  і рідне місто. Міський голова побажав чарівним випускницям здіснення всіх їх мрій.

Поспілкувалася і я з чарівними юнками-медалістками. Випускниці міської ЗОШ №1 розповіли, що мріють стати студентками Київського медуніверситету і здобути фах лікаря. Попри всі сладності в сучасній медицині, загалом стати лікарями хоче багато випускників нашого району.

«Яким було ЗНО»? – запитую у дубровицьких медалісток. –  Хтось здивований, що в питаннях з історії були завдання про Крим, про це не йшлося у шкільній програмі. Хтось шкодує, що не писав математику, бо завдання з цього предмета складними не були, багато дівчат хвилювалися за хімію, яку складали наступного дня.

Загалом мої чарівні співрозмовниці зазначили, що цей навчальний рік був для них непростим, особливо друге карантинне півріччя. «Навчатися вдома, – це зовсім інший рівень освіти», – додали випускниці, воно все-таки розслаблює і вимагає великої зібраності. Як додали медалістки, практично всі вони скористалися і послугами репетиторів.

 Що ж ЗНО вже позаду. Випускники почали отримувати результати складених тестів. Бажаємо, щоб отримані бали були навіть вищими, на які вчорашні одинадцятикласники сподівалися. І нехай кожен стане студентом того вузу, про який мріяв!

Батьки випускників, педагоги  щиро вдячні колективу Дубровицької міської ради за організацію такого гарного пошанування медалістів. «Рік особливий і складний, – зазначили вони, – вітання випускникам стало великою приємністю і пам’ятною подією на закінчення цього особливого навчального року».

Люба КЛІМЧУК.