Зустрічі шкільних друзів: роки, роки, а ви, як журавлі…

Лютий у багатьох навчальних закладах Дубровиччини проходить під знаком зустрічі випускників. У рідні села та місто з багатьох куточків України та світу їдуть дорослі, статні чоловіки і жінки, щоб у рідній школі згадати свою юність.

Зустріч з однокласниками та вчителями повертає їх у ті незабутні роки юності, спогади, які так дбайливо бережуть у пам’яті. І скільки б років не пройшло, мить зустрічі завжди щемлива і хвилююча. У соціальних мережах вихідці з Дубровиччини щедро поділилися враженнями про зустріч з однокласниками, вони щиро дякували організаторам цих святкових дійств за прекрасні свята-спогади. Пропонуємо кілька цікавих думок від цьогорічних ювілярів-випускників про ці прекрасні моменти зустрічі:

Микола Петрушко, Селець.

– Незабутні вихідні провів у теплій атмосфері спілкування з однокласниками, учителями на зустрічі випускників 1990 р. в рідній Селецькій школі.

Особливу подяку, від нас випускників, хочу висловити педагогічному колективу та учням школи за чудовий вечір «Мелодії дитинства». Ще раз і ще раз дякуємо нашим учителям, які вкладали в нас знання та іскорки своєї душі, формуючи з нас особистості. На фото: наші перші вчителі Галина Олександрівна та Марія Андріївна.

Щиру подяку за прекрасне свято зустрічі випускників передає організаторам, всім учасникам свята багаторічний директор Селецької школи Василь Захарович Яремчук. Він підкреслює, що його серце було переповнене незабутніми емоціями від душевного тепла колишніх учнів, від зустрічі з педагогами-ветеранами праці та нинішніми вчителями. Пригадалося все: переповнена учнями школа, дружня, тепла атмосфера вчителювання та спілкування з дітьми. Селецька школа завжди давала учням міцні знання!

Ірина Конончук, Чехія.

– Двадцять років після закінчення школи. Вони пролетіли, як мить. Доля розкидала однокласників по світу, а спогади про школу так часто зігрівають душу. Нині я живу і працюю у Чехії. Чесно кажучи, вагалася, чи їхати на зустріч однокласників, бо ж і дорога неблизька, в Чехії залишала люблячого чоловіка та дітей. Однак, перемогли у душі теплота спогадів про рідну школу і бажання зустрітися з юністю. Щиро рада, що побувала на цьогорічному святі випускників у рідній школі №2 у Дубровиці. Спасибі всім, хто організував це прекрасне свято у наймилішій школі на Борку. Вдячна і цьогорічним випускникам закладу, бо ж вони своєю юнацькою енергією зробили свято весняно-свіжим, вдячна дирекції школи за сердечний прийом і тим людям, хто організовував зустріч, з боку наших однолітків. Знаю, все це нелегко, все це треба продумати і попрацювати.

Наше навчання у школі було особливим, наші класи, то зводили, то розводили. Звісно, щоразу були нові емоції. Як я рада була бачити свою першу вчительку Ольгу Олексіївну Краглевич. Ніби у дитинство я повернулася і пригадала, як Ольга Олексіївна біля нас маленьких, як мама клопоталася. Хай буде здоровою наша шанована перша вчителька і розкаже нам про наше дитинство ще через десять і двадцять років… Часто згадую нашого мудрого класного керівника Раїсу Андріївну Чевжик, на жаль, вже покійну. Як багато свого серця і своїх знань вкладала ця прекрасна людина у наше навчання та виховання. Світла пам’ять їй і тим педагогам, яких вже нема у цім світі.

Атмосферу свята словами не передати: прекрасний концерт, усмішки, спілкування. І зустріч пролетіла, як мить, а на душі досі так тепло. Вдячна всім, хто приїхав на зустріч, і хочу закликати випускників шкіл бувати на таких святах. Це дуже цінні моменти у нашому житті. А кафе «Галант» порадувало нас смачною кухнею та прекрасною атмосферою. Рідне місто, рідна школа, однокласники – це мої враження напередодні весни.

Лідія Мельникова, Млинівський район.

Минає час після зустрічі з однокласниками в школі, а душу ще й досі переповнюють емоції. Ось уже багато років поспіль у лютому Миляцька школа зустрічає випускників попередніх років, які радо поспішають на зустріч з колишніми однокласниками та вчителями. Сорок років тому в останньому випускному вальсі кружляла я та мої однокласники. Радо зустрілися ми тепер. Багато було спогадів про роки дитинства та юності, про виправдані мрії та сподівання. Чимало звучало приємних слів вдячності педагогам, побажання хороших учнів та достойних продовжувачів славних традицій.

Окремо слова вдячності за безмежну людськість і добро хочеться висловити нашій хорошій, мудрій класній керівничці Євгенії Павлівні Шингель, за те, що незважаючи на свої роки і стан, вона і тепер була з нами на зустрічі на «одній хвилі». Особисто від мене – низький уклін Вам, Павлівно, за нервові клітини, які забрала у вас своєю музичною школою (втікала з останнього уроку). Але з огляду свого прожитого життя, скажу Вам, що це було недаремно. З музикою поєдналось не тільки моє життя, але й передала я цю любов моїм дітям! Знаю, що Ви тепер цим тішитесь! Дякую Вам за ваш теплий виступ, який довів увесь зал до сліз. Адже як писав Т. Г. Шевченко: «У кожного своя доля, і свій шлях широкий». Не всі ми йдемо гладкою стежиною по життю. Кожен несе свій хрест… Тож хочеться також від імені нашого 10-б класу висловити захоплення нашим однокласником Володею Охмаком. Хочеться вклонитися пам’яті його покійних батьків, за те, що виростили такого достойного сина! Ми пишаємось, що ти саме наш однокласник! У тебе велике любляче серце! А саме любов врятує наш світ! Ми любимо тебе всі, захоплюємось тобою, ставимо в приклад! Пробач, що не вийшло сказати особисто це при зустрічі!

Зібрались… Відвідали могили тих близьких людей, хто уже на небесах, але в нашій пам’яті назавжди. Жаль, що з певних причин не всі наші вчителі змогли прийти на зустріч. Дуже б хотілося побачити Людмилу Миколаївну Тропець, Марію Миколаївну Руско, свою першу вчительку з Лугового Віру Миколаївну. Нехай Господь примножує ваші роки та посилає вам здоров’я.

Хочеться написати про те, як розцвіла наша школа за ці роки. А все це завдяки влучно підібраному вчительському колективу, насамперед завдяки директору закладу – Світлані Володимирівні Охмак. Як кажуть в народі: «Людина на своєму місці!». Тож директору Миляцької ЗОШ – респект, за те, що школа на європейському рівні! Успіхів вам і надалі, вчителі та учні!

Продовжувалась наша зустріч уже в будинку культури. А саме там, в 1983 році, я розпочинала свою трудову діяльність -музичним керівником. Разом з Валентиною Максимівною Різанович (зав. бібліотекою) ми організовували культурне дозвілля на селі. І зараз в мене з’явилася можливість порівняти, як у нашому житті все змінилося в кращий бік, завдяки новітнім технологіям.

Колись, у 1983-му я крутила програвач з пластинками, магнітофон, зараз – ноутбук і світломузика. Пізніше вже був створений ВІА  «ФЕНІКС» під керівництвом учителя Олександра Ярмошевича.

Цьогоріч наших «сорокарічних» випускників було найбільше. За це окрема подяка моїй подрузі, нашому організатору як зустрічі, так і дозвілля – Паші Ососкало.

Особисто мене дуже вразило те, що зібралися ті, хто живе далеко. А багато місцевих не прийшли. На жаль. Шкода. Адже це буває раз в житті і більше не повториться. Ніякі гроші і статки наші не замінять нашого, нехай такого короткого, спілкування зі спогадами.

Особиста подяка шанованій людині в селі Тетяні Гаврилівні Ярмошевич - директору будинку культури. Тож дякуємо вам, Гаврилівно, за теплу кімнату для спілкування, за танці, за те, що підготувала хіти нашої молодості. Закінчуючи хочеться сказати: «Приїжджайте на зустрічі, до рідні, просто так – на нашу поліську природу, по гриби, по ягоди, в рідні місця, де народились і виросли. Як казала моя покійна мати: «Вертайтесь частіше туди, де зарита ваша пуповина». Не пропускайте такі доленосні моменти, бо воно того варте!

Ось такі теплі, чуттєві відгуки про зустрічі з однокласниками. Такі миті повертають нас до витоків і дають сили йти вперед. Школа радіє зустрічі зі своїми дітьми, здається, кожен куточок пригадує кроки своїх шкільних синів і донечок. Зустріч з шкільними друзями – це маленьке диво у нашому житті. Стрілки годинника життя, бодай на миті, повернули назад. А роки, як журавлі, повернулися на трішки напередодні весни…

Враження земляків передала Люба КЛІМЧУК.

ПРОЗВІТУВАЛИ ПРО РОБОТУ

Минула п’ятниця, 28 лютого, пройшла під девізом прозорості та гласності. Одразу  декілька звітів представників влади ми мали змогу заслухати в цей день. Так, на засіданні колегії райдержадміністрації заступник голови Павло Ващишин доповідав  «Про підсумки роботи галузей господарського комплексу району та виконання місцевих бюджетів за 2019 рік», що тісно переплітається зі звітом голови районної державної адміністрації про виконання делегованих повноважень за цей же період.

Павло  Єремійович детально охарактери- зував діяльність народногосподарського комплексу району та фактори, що впливають на наповнення скарбниці району. В промисловості він відмітив зростання виробництва промислової продукції порівняно з відповідним періодом минулого року тільки в приватному підприємстві «Сварицевицька цегла» – на 4,2 відсотка.

В аграрному секторі в галузі рослинництва середня урожайність становила 25 ц/га, валовий збір сягнув 2004 тонн. Площі посівів сільськогосподарських культур підприємствами району під урожай 2019 року налічували 5123,13 га (135 відсотків до 2018 року), в т.ч. зернових та зернобобових – 1111,13 га. Посівна площа озимих культур під урожай 2020 року становить 1238,3 га.

У галузі тваринництва констатовано такі основні цифри: в с/г підприємствах налічується 2874 голів великої рогатої худоби (на 0,5% менше до відповідного періоду минулого року), в тому числі корів 1066 голів (на 0,4 % менше до відповідного періоду минулого року). Район займає 2 місце в області по наявності ВРХ, та 4 місце по наявності корів.  Протягом 2019 року по с/г підприємствах вироблено 156,5 тонн м’яса (на 28,6 % менше до минулого року) та молока 4270,4 тонн (на 7,3 % менше до минулого року). Середній надій на одну фуражну корову за 2019 рік становить 4006 кг, що на 320 кг менше до минулого року.

З метою недопущення спаду поголів’я великої рогатої худоби в тому числі корів, за програмою «Державна підтримка тваринництва, зберігання та переробки сільськогосподарської продукції, аквакультури (рибництва)», агропідприємствам району нараховано та виплачено спеціальну бюджетну дотацію за утримання корів молочного напряму продуктивності в сумі 1269 тис. грн. та фізичними особами за утримання молодняка худоби – в сумі 1281,5 тис. грн.

За січень-вересень 2019 року обсяг капітальних інвестицій у соціально-економічний розвиток району за рахунок усіх джерел фінансування становить 49,8 млн. грн. Серед основних: будівництво спортивно-оздоровчого комплексу в м. Дубровиця (кошторисна вартість становить 38544,317 тис. грн., вже освоєно 13953,1 тис. грн.); реконструкція будівель Дубровицького НВК «Ліцей-ЗОШ І-ІІ ступенів» (кошторисна вартість становить 26501,9 тис. грн.); реконструкція дошкільного навчального закладу по вулиці Шкільній, 4 в селі Переброди (кошторисна вартість становить 25838,8 тис. грн., готовність об’єкта складає близько 75 відсотків).

Завершені основні будівельні роботи спортивного залу в селі Золоте (кошторисна вартість становить 5,3 млн. грн., залишилися опоряджувальні та сантехнічні роботи, готовність об’єкта – близько 86,7 відсотка).

Завершується будівництво лікарської амбулаторії в с.Кривиця (загальна кошторисна вартість об’єкту складає 6,25 млн. грн.).

Закінчене будівництво амбулаторій на території Висоцької об’єднаної територіальної громади в с.Людинь вартістю 6,25 млн. грн. та в с.Удрицьк Миляцької об’єднаної територіальної громади в сумі 5,68 млн. грн.

Проводиться реалізація Проєкту Світового банку «Поліпшення здоров’я на службі у людей», що передбачає будівництво амбулаторій в селах Колки, Селець, Берестя на суму 5613,8 тис. грн. кожен.

Щодо дорожніх проєктів проведено поточні середні ремонти автодоріг Велюнь – станція Миляч протяжністю 1 км (кошторисна вартість становить 3560 тис.грн.); Соломир – Вовчиці – Дібрівськ – Сварицевичі протяжністю 5,8 км (11465 тис. грн.); до с.  Лісове протяжністю 1,8 км (5080 тис. грн.); Смородськ – Миляч протяжністю 6,5 км (15 115 тис. грн.); капітальний ремонт вулиці Миру площею 3730 кв. м (3000 тис. грн.).

У планах на 2020 рік –  поточний середній ремонт автомобільної дороги  до с.Трипутня (вартість робіт складає 39915,173 тис. грн.) та по вул. Колодязній в Дубровиці.

Відмічалося, що в районі функціонує 487 об’єктів роздрібної торгівлі та 55 об’єктів ресторанного господарства на 2975 посадочних місць.

Протягом минулого року відкрито 26 об’єктів роздрібної торгівлі торговою площею та 2 об’єкти ресторанного господарства на 90 посадочних місць.

Працює 139 об’єктів побутового обслуговування населення. Протягом 2019 року відкрито 4 об’єкти побуту.

Підприємства району експортують свою продукцію до 13 країн світу. У січні–жовтні 2019 року експорт товарів становив 1394,3 тис. дол. США, імпорт – 625,5 тис. дол. США. Порівняно з відповідним періодом 2018 року експорт скоротився на 27,6 відсотка, імпорт збільшився у 3 рази. Найбільші експортні поставки здійснювалися до Угорщини, Німеччини, Словаччини, Польщі, Італії, Румунії. Основу товарної структури експорту складали деревина і вироби з деревини.

У загальному обсязі імпорту суттєва частка припадала на Італію, Польщу, Литву, Китай, США, Німеччину, Білорусь. У товарній структурі імпорту переважали машини, обладнання та механізми, електротехнічне обладнання, засоби наземного транспорту, крім залізничного.

За 2019 року до загального фонду бюджету району надійшло 77354,1 тис. грн. власних доходів, що складає 117,8 відсотка планових призначень з урахуванням змін.

До загального фонду районного бюджету району протягом 2019 року надійшло 45076,0 тис. грн. власних доходів, що складає 101,4 відсотка планових призначень.

Бюджет міської ради виконано на 112,4 відсотка. До сільських бюджетів району надійшло 115,1 відсотка планових призначень.

Найкраще спрацювали в частині наповнення місцевих бюджетів: Залузька (144,1 відсотка), Селецька (129,6 відсотка) Берестівська (124,1 відсотка), Трипутнянська (123,7 відсотка), Нивецька (121,3 відсотка).

Разом з тим, із загальної кількості сільських бюджетів району (17) не виконали – 3. Не забезпечили виконання затверджених завдань з наповнення бюджетів Колківська, Мочулищенська, Осівська сільські ради.

До бюджету Пенсійного фонду надійшло 89,2 тис. грн., завдання з надходження платежів виконано на 267,1 відсотка.

Заборгованість до Пенсійного фонду станом на 31 грудня 2019 року становить 408,5 тис. грн.

Заборгованість з єдиного соціального внеску збільшилась у порівнянні до початку 2019 року на 241,2 тис. грн. і становить – 963,8 тис. грн.

Найбільші боржники: СВК «Дружба» – 10,6 тис. грн., ТОВ «Укрпеллетс-Дубровиця» – 19,4 тис. грн., ТОВ «Дубровицький комплекс ВІПОС» – 82,6 тис. грн. та фізичні особи-підприємці на загальну суму – 842,9 тис. грн., фермерське господарство «Єврокомплекс АРГО» – 2,5 тис. грн., приватне підприємство «Аурум-16» – 1,9 тис. грн.

Щодо заборгованості до зведеного бюджету, то вона на 31 грудня 2019 року, враховуючи економічно активні підприємства, становить 10,1 млн. грн. і збільшилася з початку року на 2,9 млн. грн., або на 71,7 відсотка.

В районі функціонує 3 ЦНАПи (Дубровиця, Миляч, Висоцьк).

Середньомісячна заробітна плата одного штатного працівника за січень-жовтень 2019 року становила 7283 грн.

Послугами центру зайнятості в 2019 році скористалось 2324 осіб, з них мали статус безробітного 1549 осіб. Навантаження на одне вільне робоче місце становило 17 осіб.

Стовідсотково забезпечено безаварійне проведення опалювального сезону 2019-2020 року.

Реалізовано 2 проєкти з енергоефективності за рахунок обласного бюджету та співфінансування місцевого бюджету на загальну суму 1,3 млн. грн. з капітального ремонту котелень Орв’яницького та Трипутнянського НВК.

* * *

А в районному будинку культури міський голова Богдан Микульський також прозвітував перед дубровичанами про роботу за 2019 рік. У своєму виступі Богдан Михайлович проаналізував для всіх присутніх досягнення та проблеми у всіх сферах міського господарства, доповів про виконання міського бюджету та поділився планами подальшого розвитку Дубровиці. Міський голова констатував злагоджену роботу всіх комунальних підприємств та подякував їм за це. «Ми згадуємо комунальників тільки тоді, коли стаються перебої у їх роботі, з обуренням та невдоволенням. Але мало хто замислюється, скільки вони докладають зусиль, аби таких випадків було якомога менше. Я ж знаю їхні проблеми зсередини, бачу, наскільки щиро ці люди вболівають за свою ділянку роботи, як віддаються їй. Тому я сьогодні хочу перед всією громадою подякувати цим відповідальним та працьовитим людям», – сказав Богдан Микульський.

Богдан Михайлович подякував також за підтримку та допомогу членам виконкому, депутатам міської ради, усім небайдужим людям, які докладають чимало зусиль для розвитку міста, а також відповів на питання, озвучені присутніми. Насамкінець він сказав дуже мудрі слова: «Основне надбання міської ради – її колектив. Його креатив та людяність. Часто після виборів кадри добирають за політичними уподобаннями. Я ж зробив ставку на професійність і жодного разу не пожалкував про своє рішення».

Людмила РОДІНА.

ОРВ’ЯНИЦЬКУ ЦЕРКОВНУ ГРОМАДУ

З РІЧНИЦЕЮ ПЕРЕХОДУ ДО ПЦУ

ПРИВІТАВ ВЛАДИКА ІЛАРІОН

1 березня, в прощену неділю, по-особливому пройшла служба в Свято-Троїцькому храмі села Орв’яниця. Бо в цей день святу літургію тут звершив архієпископ Рівненський та Острозький Іларіон у співслужінні з настоятелем церкви Богданом Мрицаком та всім духовенством Дубровицького благочиння на чолі з благочинним отцем Данилом Ковташем. Рік тому релігійна громада Орв’яниці виявила бажання приєднатися до Православної Церкви України. Тож архіпастир приїхав привітати земляків з цією подією.

До тисячі вірян взяли участь у спільній молитві. Піднесення, доброзичливість, єднання – ось так можна кількома словами описати атмосферу, що панувала в храмі. В цю останню перед великим постом неділю говорили про любов та прощення. Бо це основа всього християнства. Адже вся наша релігія тримається на любові до Бога та один до одного. І звичайно – на прощенні. Недаремно в головній християнській молитві ми просимо у Бога простити гріхи наші, за умови, що й ми прощаємо один одному. Проникливо саме про це йшлося у проповіді владики.

По завершенні літургії та урочистого молебню владика Іларіон, з благословення Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія, відзначив ряд вірян церковними нагородами. Зокрема Микола Лобчук, Микола Дашук, Руслан Галайдик та Віталій Петренко були відзначені орденом Святого Миколая. Олег Білотіл, Іван Корень, Дмитро Мозоль та Леонід Мозоль нагороджені орденом Святого Михаїла ІІ ступеня. Медаллю Святого Михаїла були відзначені Гаврило Красько, Павло Голяка, Володимир Голяка, Микола Петрушко та Мирослав Кремезь. Медаль «За жертовність і любов до України» отримали Степан Буткевич, Василь Фурсович, Оксана Голяка, Олександр Задорожний. Митрополичими грамотами з відзнакою нагороджені Галина Гордієва, Ірина Стельмах, Любов Буткевич, Василь Таборовець. Митрополичими грамотами – Олександр Лавор та Володимир Мозоль. Також Свято-Троїцька громада с. Орв’яниця та Валентина Правник, Любов Панько, Оксана Довжик, Леонід Булава, Валентина Баньковська, Микола Блищик, Тамара Борщ, Вадим Аврамишин, Олександр Задорожний, Василь Буткевич, Алла Буткевич, Антоніна Буткевич та Олена Буткевич відзначені Архієреськими грамотами.

Причастилися дітки з рук самого владики. Було людно і святково. А молитва за нашу Богом дану Україну звучала особливо піднесено.

Завершилось урочисте богослужіння устаним многоліттям.

Людмила РОДІНА.

* 9 березня – день народження Тараса Шевченка

«Кобзар»: книга, яку знає цілий світ

Шевченко творив її несвідомо – як віддушину. Бо не мріяв стати поетом – а лише художником. А вона перевернула його життя –запроторила у каземати, а згодом нарекла генієм.

Якби хтось задумав створити рейтинг найвідоміших книг України, у ньому, без сумніву, лідером був би «Кобзар». Його перекладено на сто п’ятдесят мов світу. Загальний наклад обраховується мільйонами примірників. У Черкасах навіть створено цілий музей, присвячений цій віршованій збірці.

Книга являлась світу у найрізноманітніших форматах. Український майстер Микола Сядристий створив найменший «Кобзар», розміром трохи більше половини квадратного міліметра. Він внесений до книги рекордів. Сторінки настільки тонкі, що перегортати їх можна лише кінчиком загостреного волоска. Зшито збірку павутинкою, обкладинка зроблена з пелюстки безсмертника. Неозброєним оком, звісно, таку книжку не прочитаєш. Треба брати мікроскоп. Найбільший «Кобзар» можна побачити у музеї українського генія, він сягає двох метрів у висоту і півтора в ширину.

А от перший його варіант був не звичною нам товстою книгою – а маленькою брошуркою. Вона вміщувала лише вісім творів. Тарас Григорович подав цей «Збірник творів» до друку без назви. Саме видавництво нарекло його «Кобзарем» через ілюстрацію. З того часу книга перевидавалась більше сотні разів. За найцікавішими її екземплярами «полюють» колекціонери, залюблені у творчість  Шевченка.

Таке неординарне захоплення і в нашого земляка, уродженця Нивецька, Івана Шмигельського. Чоловік з 70-их збирає свою домашню бібліотеку. Вона налічувала більше тисячі книжок. Чимало перевіз в село на Полісся, мішками роздавав, коли війна змусила покинути домівку в Луганську, де Іван Васильович мешкав. Зараз у його невеличкій квартирі теж стоять стелажі, вщент забиті літературою. Серед усього розмаїття на чільному місці «Кобзарі». Назбиралось їх у пана Івана два десятки. Різних років та з різною історією. Є нові, сучасні. Як, наприклад, «Кобзар» в «камуфляжі», виданий для українських солдат. Аби на фронті була не лише важка артилерія, а й духовна зброя.

Особливо дорожить він точною копією першовидання «Кобзаря» 1840-го. Настільки добротно віддруковано, що коли береш до рук, гортаєш, то враження – тримаєш оригінал. Старі ілюстрації, шрифт, давні слова, писані самим Шевченком без втручання сучасних редакторів – все це додає такого ефекту. 

А взагалі «Кобзар» у Івана Васильовича з’явився ще в шкільні роки. І купив він його сам – на зекономлені копійки.

«Моє знайомство з Тарасом Шевченком почалось із вишитого портрета. Такі в багатьох домівках висіли. В нас він донині зберігся. Народився в читаючій сім’ї. Дідусь по маминій лінії був дуже грамотною людиною. Вмів толкувати Біблію. А для цього треба було її розуміти і не раз перечитати. В дитинстві із задоволенням слухав його біблійні настанови та премудрості.

По іншій лінії – старший брат батька був завідуючим хатою-читальнею «Проствіти» у Польщі. Татова сім’я колись жила в сусідній країні. Коли почали формуватися кордони, його з родиною насильно виселили. Так вони потрапили до Нивецька. Але до цього будували на польській території українське середовище. Дядькове посвідчення завідуючого я ще особисто бачив. Шкода, що воно не збереглось. В часи репресій такі речі боялись тримати. Як і «Кобзарі».

До слова, за велінням долі пан Іван повторив шлях своєї рідні. Він також свого часу став одним із засновників товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка на Луганщині. Сіяв українське на Сході. За власний кошт видавав єдину україномовну газету. Разом з однодумцями відроджував козацькі традиції. За що і поплатився. Коли почався бойовий конфлікт, в його будинок полетіла міна. Дивом вдалось врятуватись. Тож як і його батько мусив кидати нажите гніздечко і ставати переселенцем.

 «Мені помстились. Значить це «заслужив», значить правильно все робив, – міркує пан Іван. – А щодо першого «Кобзаря», купив його у восьмому класі за копійки, які давали на обід. Як зараз пам’ятаю, розповсюджував книжки в Бережницькій школі Антон Хомич. Мабуть, це була чи не перша збірка Шевченка в моєму селі. Її тоді зачитали до дир. Передавали з рук в руки. Так вона і загубилась. Хотілося б оте видання в капроновій обкладинці десь  віднайти».

Окрім «Кобзарів» збирає колекціонер інші книжки українського генія та літературу про нього. Має кілька томів з творами та малюнками Шевченка. А ще величезну енциклопедію. Якщо випадає можливість, обов’язково щось купує у букіністів. Вони пана Івана добре знають, тож приберігають книжкові раритети.

«Мене дивує, що старі видання люди просто викидають в макулатуру. Тому хочеться навпаки побільше зібрати та зберегти. Взагалі мрію провести виставку «Кобзарів» та іншої літератури на Дубровиччині».

Найбільше відкликається в душі пана Івана поема «Гайдамаки». А на шафі вісить вишитий «Заповіт». Такий душевний подарунок колись йому презентували ще на Луганщині.

«Дивовижно, наскільки  правдиве і досі актуальне Шевченкове слово. «Кобзар» дає нам змогу усвідомити, хто ми є. Треба пам’ятати про це. А ще бути не «поганими правнуками», а достойними спадкоємцями «славних прадідів великих».

Землякові – успіхів у надважливій роботі!

Нагадаємо, що віднедавна в Україні відновили посаду головного санітарно-епідеміологічного лікаря, оскільки така людина, за потреби, зможе встановити карантин на території України, а також запроваджувати епідеміологічні заходи, серед яких заборона масових заходів та закриття публічних місць. Сьогодні розкажемо про людину, яка обійняла цю посаду.

Заступника міністра охорони здоров’я Віктора Кириловича Ляшка нещодавно призначили головним санітарно-епідеміологічним лікарем України. Саме він став головним борцем з небезпечною загрозою коронавірусу у нашій державі і має зробити все можливе, аби запобігти у нас епідемії цього захворювання.

Як зазначив Олексій Гончарук: «Віктор Ляшко комунікує з урядом і координує дії органів державної влади, всіх необхідних служб, щоб максимально якісно організувати роботу щодо запобігання потрапляння на територію України цієї інфекції».

Цікавий той факт, що Віктор Ляшко – наш земляк, він народився в Осові, це молодий, але досвідчений фахівець своєї справи. У квітні головному санітарно-епідемілогічному лікарю виповниться 40 років.

Як розповіла дубровичанка Ніна Мечкало (уродженка Осови), вона добра знає сім’ю Ляшків змалечку, бо виросла по сусідству з ними. Пані Ніна зазначила:

– Гордимося тим, що наш талановитий земляк нині очолює таку потрібну і важливу службу в Україні. Він дуже розумна, толерантна людина, яка має великий досвід роботи у медичній галузі. Батьки Віктора Ляшка – прості сільські трударі, шановані в Осові люди. Мама, Ганна Олексіївна, все життя пропрацювала у школі, викладала дітям біологію та хімію, а батько - Кирило Володимирович трудився у сільському господарстві. Це хороші, працелюбні люди, які виховали гарних двох синів. Зараз вони на заслуженому відпочинку. Свій шлях у велику державницьку роботу Віктор Кирилович Ляшко проклав своїм розумом, інтелектом та працелюбством. Пишаємося, що маємо такого земляка.

Віктор Ляшко за освітою – лікар, у 2003 році закінчив Національний медичний університет ім. Богомольця. У 2015 році він закінчив заочну форму навчання Національної академії державного управління при Президентові України (факультет Державне управління у галузі охорони здоров’я). Здобув кваліфікацію магістра державного управління у сфері охорони здоров’я, проходив також Барселонський курс ВООЗ з посилення систем охорони здоров’я для покращення контролю та лікування туберкульозу, закінчив Літню школу «Управління в трансформованій системі охорони здоров’я» та дві Зимові школи «Громадське здоров’я в Україні».

Після закінчення медуніверситету Віктор Ляшко сім років працював у системі державної санітарно-епідеміологічної служби Київської області, з 2010-го по 2013-ий пройшов кар’єру від головного спеціаліста МОЗ України до директора департаменту Держсанепідслужби України.

Потім рік він очолював державну установу «Київський обласний лабораторний центр Держсанепідслужби України», чотири роки був головою громадської організації «Інфекційний контроль в Україні». З 2015 року по лютий 2018 року Віктор Ляшко – консультант з питань громадського здоров’я Проєкту USAID «Реформа ВІЛ-послуг в дії», згодом – перший заступник генерального директора Центру громадського здоров’я МОЗ України. В 2014-2016 наш земляк був експертом з питань громадського здоров’я в Реанімаційному пакеті реформ. Такі дані надає про Віктора Ляшка МОЗ.

Після того, як в Китаї почалася епідемія коронавірусу, наш земляк став дуже часто з’являтися в новинах, (що й не дивно, враховуючи його попередній досвід роботи в СЕС) і тепер розповідає, як в Україні боротимуться з цією недугою.

Ще до призначення головним санепідеміологом Віктор Ляшко працював в буремних Нових Санжарах і заспокоював депутатів Полтавської облради, пояснюючи, що евакуйовані, за нинішних умов, не становлять загрози для співвітчизників. Можна припустити, що він брав участь і в організації евакуації українців з Уханя. Віктор Ляшко захоплюється спортом, грає у футбол, бігає і вболіває за київське «Динамо».

Лікарні готові приймати хворих на коронавірус

Минулої неділі, 1 березня, Віктор Ляшко побував на Рівненщині, відвідав кілька медустанов нашої області. Про свою поїздку він написав так:

– Відвідав сьогодні госпітальні бази у Житомирі, Рівному та Сарнах, які визначені для прийому пацієнтів із коронавірусною інфекцією. Лікарні були вибрані рандомно, ніхто на місцях не знав про мій візит.

Спеціально вибрав вихідний день, щоб поспілкуватися безпосередньо із лікарями, медсестрами, молодшим медичним персоналом. Саме вони будуть першими допомагати пацієнтам у випадку фіксації та поширенню COVID-19. Важливо було зрозуміти готовність лікарень, а найголовніше – готовність самих медиків. Це стосується як професійних навичок, так і морального духу.

У всіх лікарнях є інфекційні бокси, що виділені спеціально на випадок реєстрації або підозри COVID-19. Наразі вони пустують та готові в будь-яку хвилину приймати пацієнтів. Наприклад, у Рівному в них вже побувало 4 особи з підозрою, що не підтвердились. Алгоритм дій відпрацьований, погоджуються – все сплановано правильно та логічно.

Що будуть робити у разі необхідності проводити реанімаційні заходи, знають у всіх трьох лікарнях.

У Житомирській лікарні є відділення інтенсивної терапії, також є план на випадок, як та де надавати допомогу більшій кількості людей, які відділення переобладнувати. У Рівному до кінця наступного тижня буде повністю підготовлене відділення інтенсивної терапії в інфекційному відділені. Але якщо буде потреба надати допомогу вже зараз – пацієнтів для інтенсивної терапії готові приймати інші відділення.

Мене часто запитують: «А чи не розбіжаться медичні працівники у випадку потреби лікувати людину із коронавірусною інфекцією?». Можу з впевненістю сказати – ні! Ці медики будуть надавати всю необхідну допомогу. В лікарів, медсестер, санітарок бойовий дух. Не бояться. Готові працювати. Якщо буде необхідно – готові працювати і цілодобово.

Але! Просять про дві речі: гідну оплату праці та гарантії, що після реформи їх не скоротять. І на це ми в МОЗ маємо відповідь – зараз наша команда опрацьовує механізм, як фінансувати інфекційні стаціонари для забезпечення готовності до реагування. Оскільки, лише механізм «гроші ходять за пацієнтом», в цьому випадку не буде достатнім. А в готовності до реагування повинна бути закладена й належна заробітна плата для медиків.

Запитував у медичного персоналу, чи були у них навчання, що робити у випадку фіксації COVID-19. У всіх містах їх було як мінімум 2 або 3. Також, розповідають, що всі ці механізми відпрацювали ще при пандемічному грипі, коли досить велика кількості хворих потребувала інтенсивної терапії. Більш старші колеги розповідають, як вони боролись з черевним тифом, пандемічним грипом, SARSом. Всі запевняють, що до зустрічі з коронавірусом готові. І я їм вірю.

З впевненістю можу сказати – медична система України готова приймати та лікувати пацієнтів із коронавірусною інфекцією.

Що ж бажаємо успіху нашому землякові у його надважливій, непростій справі – запобігання поширення коронавірусу в Україні. За плечима Віктора Ляшка великий досвід роботи у медичній галузі України, отож сподіваємося, що всі його задуми увінчаються успіхами.

Люба КЛІМЧУК.

«Я щаслива, бо маю 23 дитини»,

– так каже досвідчена вихователька із Висоцька Оксана Іванівна Опанасик. Напередодні свята Весни і жінок наша чарівна співрозмовниця ділиться думками про життя, невід’ємною складовою якого є улюблена професія.

Про шлях у професію

Що найголовніше у моєму житті? Без роздумів відповідаю словами Василя Сухомлинського «Любов до дітей». Я народилася і зростала у мальовничому Озерську. Будучи ще маленькою, дуже любила гратися «у школу» зі своїми ляльками, читала їм казочки, співала колискові. Ця любов до дітей перейшла мені від мами, яка була вчителькою. Я дуже любила з нею ходити до школи, спостерігати, як вона проводить уроки чи перевіряє зошити. На той час я зрозуміла, що в майбутньому хочу стати вчителем початкових класів. Проте все склалося інакше, мама взяла направлення на дошкільний факультет. Навіть будучи студенткою, я все ще мріяла перевестися на факультет «початкове навчання», але передумала, як пройшла першу виробничу практику. У садочку на мене допитливо дивилися два десятки маленький чудових оченят. В їх поглядах побачила інтерес, тепло, дитячу цікавість. Цей букет дитячих емоцій мене підкорив. Зрозуміла, що відтепер хочу бути вихователем.

Торкатися дитячих душ

Вже 22 роки я працюю педагогом, з них 14 – у Висоцькому ДНЗ «Льонок». Я щаслива мама, адже маю 23 дитини: троє власних (донечка та два синочки), а ще двадцять маленьких сонечок зустрічаю щодня в стінах садочка.

Яким має бути вихователь? З досвіду скажу: треба постійно мати хороший настрій, бути гарною ззовні, адже діти все бачать, все відчувають, вони завжди скажуть правду. Вихованці довіряють мені багато своїх таємниць, які назавжди залишаються між нами, саме тому для них я завжди маю бути і другом, і психологом.

Чи легко бути вихователем? З одного боку, здається, нічого важкого: жодних важливих паперів чи фізично натомлених спин, проте, з іншого – це дуже відповідально, адже я причетна до виховання майбутнього нашої держави. Зрозуміти кожну дитину непросто, бо ж і вдома не завжди батьки достеменно знають про дитячий настрій. Вихователь, як і мама, має відчувати душі цих маленьких прекрасних людей – і їх мовчання, і їх хвилювання, і їх почуття. Наші діти – це частинка нас, дуже важливо, що вкладаємо в їх серця з дитинства.

Наш колектив – дружна родина

Упевненості в роботі мені надає хороша атмосфера в колективі. Загалом наш садочок – це прекрасний острів добра та любові у Висоцьку. У нас затишно, яскраво, дружелюбно. У кожній групі працюють професіонали своєї справи: Костів Лариса Іванівна, Казимірчик Ірина Анатоліївна, Гловацька Олена Іванівна. Це небайдужі, талановиті педагоги-дошкільники.

Користуючись нагодою, хочу щиро подякувати колегам, які допомагають мені під час проведення різних заходів у нашій групі «Сонечко»: позитивній та артистичній Виднічук Зінаїді Яківні, совісній та безвідмовній Дерачиць Лідії Валеріївні, чудовій художниці та акторці Сокол Ользі Олексіївні. Наша медсестра Юдко Марія Володимирівна, легко може перевтілитися у будь-якого казкового персонажа. Хочу подякувати нашому талановитому музичному керівнику Дубатовці Оксані Мефодіївні, адже саме завдяки їй у садочку проходять такі цікаві свята та розваги. Не можу не згадати свою бджілку-трудівницю Ярославу Ярославівну, яку діти ніжно називають Славка. Цій юній колезі у креативності може позаздрити кожен, їй під силу створити будь-що: чи то паперові квіти розміром з людину, чи неймовірні сніжинки-витинанки. Під її керівництвом музичний зал перетворюється на справжню казку, вона нам часто проводить майстер-класи, і хтозна, можливо згодом передасть свій талант і комусь із нас. Нашим колективом, як єдиним цілим, мудро і досвідчено керує завідуюча Костюк Наталія Іванівна. Отакий у нас гарний, дружний, творчий жіночий колектив. Один день роботи у садочку - це один день прожитий поряд з дітками, які огортають нас своєю любовю і відповідно чекають на нашу любов.

Бережіть матерів

Моєї мами, Пляшко Євгенії Сергіївни, на превеликий жаль, вже дванадцять років нема серед нас. Коли не стає мами, то у світі втрачаємо підтримку, оберіг, велику опору. Бережіть мам, даруйте їм тепло своїх сердець. Я дуже вдячна мамі, яка дивиться на мене з неба, за оте помилково взяте направлення, адже я маю улюблену роботу, без якої себе не уявляю.

Від мами мені передалася і любов до квітів. Жоржини, гладіолуси у дворі нагадують мені про найріднішу людину. Відпочиваю душею, як дбаю про квіти біля свого дому. Їх дуже багато, різних–різних. Стільки турботи вкладаю у їх догляд. Ця турбота – моє внутрішнє задоволення, мій релакс, моя віддушина.

Я впевнена, що кожна жінка любить квіти, бо вони ніжні, тендітні і красиві створіння природи, як і ми самі. Знаю, що багато жінок у Висоцьку, у нашому районі, як і я, захоплюються вирощуванням квітів. Хтось розводить їх у горщиках на вікні, на балконі міської квартири. Хтось влаштовує справжній квітник у себе вдома. Вийдемо до своїх квітів, помилуємося і світ довкола стає для нас теплішим. Дуже приємно, коли нам дарують квіти – ніжність, красу, увагу. Хіба може бути восьме березня без цієї краси?

Про мрії

Цьогоріч маємо у сім’ї випускницю. Донечка Марійка складатиме ЗНО. Мрію передусім, щоб все у нашої випускниці вдалося на цих іспитах, щоб результати ЗНО були якнайкращими і донька вступила до омріяного вишу. Звичайно, хочу, щоб мої синочки і донечка були здоровими, усміхненими, це і є материнське щастя. Разом з тим хочу, щоб здоровенькими були мої вихованці, енергійними, радісними приходили до нашого прекрасного садочка. Мабуть, кожна жінка-мати бажає, щоб в Україні якнайшвидше закінчилася війна, щоб діточки зростали під мирним небом у рідній державі, а батьки могли гідно заробляти для родин в нашій Україні. А ще мрію побачити світ, побувати за кордоном, подивитися, як живуть люди там, які цінності у них, подивитися на історичні пам’ятки світу.

Жінка – це весна

Користуючись нагодою, я хочу привітати із святом 8 Березня всіх жінок, зокрема, своїх колег, улюблену донечку Марійку, своїх сестричок, а також кумів, подруг, котрі зі мною і в радості, і в горі. Гарні слова хочу сказати на адресу батьків наших вихованців, які нас завжди підтримують. Щиро вітаю зі святом весни всіх мам наших діточок. Жінка – це весна, що пробуджує любов, це – веселка, що несе радість, це – сонце, що дарує життя.

Бажаю всім жінкам, щоб краса ваша розквітала, а душа раділа від тієї безмежної любові, яку ви несете у світ.

Спілкувалася Люба КЛІМЧУК.

Про творчість та золоті руки

Яка сучасна українська жінка? Розумна і красива, любляча мати і дружина, сестра і бабуся, подруга і сусідка. Вона брюнетка, а може білявка. Це не так важливо, бо найголовніше – щира українська душа. Українка. Вона смачно і творчо готує, вона креативна і ніжна. Вона може вислухати, як психолог, або заспівати, як артистка, вона може зробити гарний образ зі скромного одягу. І тільки Господь знає, що в душі Українки зранечку і ввечері, як спати лягає. А в душі – родина, хвилювання, молитва. Так-так, дорогі наші читачки, ви саме такі. Можливо, якийсь один із цих пунктиків вам не підходить, то не проблема, бо є інший у вас, не менш гідний!

«Дубровицький вісник» продовжує розповідати про світ захоплень наших землячок. Повірте, він дуже особливий та неповторний. Українки й вирізняються у світі тим, що їх золоті руки здатні творити дива – гарно дбати про родину та господарство, тримати оселю у зразковому порядку, куховарити, як професіонали, облагороджувати подвір’я, а разом з тим і на роботу поспішати. Здається, на все це треба десять рук… А їх замінюють одні, руки дбайливої української Жінки. Сьогодні – ще одна невеличка розповідь про гарну Людину.

Про свою найкращу у світі маму Ніну Василівну Гриневич напередодні свята Весни мені розповіла її донька Аліна Климчик. А все почалося з того, що я побачила світлини дуже гарних робіт Ніни Василівни. Вишукані вишиті серветки, рушники, картини не могли не привернути увагу, у кожній роботі – душа, світла та щира.

Аліна пише:

– Моя мама народилася на Хмельниччині, але доля склалася так, що вона приїхала жити і працювати на Полісся. Свою вчительську трудову діяльність мама розпочала у Вербівці. Згодом вона переїхала на роботу до Лютинська, де спочатку працювала вихователем групи продовженого дня, а потім почала трудитися за фахом – вчителем зарубіжної літератури та трудового навчання.

 У мами є багато захоплень. У неї дуже гарний квітник, де багато ірисів, тюльпанів, троянд. Мама любить вишивати хрестиком, в’язати, робить сувеніри у техніці  «декупаж», «квілінг». За що мама не взялася б, все з її рук виходить якнайкраще. А останнім часом мама захопилася вишиванням бісером, дуже гарні роботи у неї, де є особливе поєднання кольорів. Моя бабуся гарно малювала і була відомою на все село вишивальницею, отож її талант і передався мамі.

 Разом з татом Михайлом Нестеровичем Гриневичем мама виховала нас, мене та брата, а зараз радіють наші батьки трьом онукам. Ми щасливі, що маємо таких чудових батьків,  вони - наша опора та підтримка. А душа завжди радіє новим маминим роботам, бо в них багато почуттів і настроїв. Все, що мама творить, вона робить з любов’ю.

Від себе додам, наші українські жінки завжди знались як рукодільниці та майстрині на всі руки. Чого лише варті національні українські вбрання? Нашим прапрабабусям та їхнім дітям вдалося передати теперішнім поколінням все найкраще, що вони знали та вміли, а головне – передати українську неповторну душевність. Хіба був би світ довкола нас таким преркрасним, якби не Жінка-Українка?

Люба КЛІМЧУК.