«Майбутнє держави та наших громад неможливе без розвитку місцевого

самоврядування», – вважає голова районної ради Микола Кухарець

Напередодні професійного свята – Дня працівників місцевого самоврядування, ми спілкуємося з головою районної ради Миколою Кухарцем про його бачення завдань та функцій цієї гілки влади.

Миколо Миколайовичу, місцеве самоврядування – найбільш наближена до людей ланка влади. До вас перших люди йдуть зі своїми проблемами, надіями та сподіваннями. І саме від професіоналізму, досвіду, компетенції та відповідальності працівників органів місцевого самоврядування залежить добробут людей та майбутнє нашого району. Самоврядування – це можливість громад самим вирішувати місцеві проблеми, формувати бюджети, впливати на життя свого регіону. Влада тільки тоді буде задовольняти потреби кожної людини, громади, коли й сама громада безпосередньо буде брати активну участь у прийнятті спільних рішень разом з владою та формувати цю владу. Поділіться з нашими читачами Вашим баченням перспектив для Дубровиччини.

Дубровицький район вигідно розташований географічно,багатий природними ресурсами,

люди наші працьовиті. Співпраця органів місцевого самоврядування з контролюючими органами дають додаткові надходження до місцевих бюджетів, зокрема від врожаю дикоросів (плата за лісові ресурси). Легалізація бурштинового промислу дасть колосальні надходження до місцевих бюджетів та створить додаткові робочі місця. Є можливість наповнити бюджети від продажу підакцизних товарів, правда, в цьому напрямку необхідні розуміння покупця вимагати чек і підприємця – порядно обліковувати відповідний продукт, сплачуючи податки. Офіційне працевлаштування працівників дасть додаткові надходження до районного  бюджету, бюджетів ОТГ та державних соціальних фондів. Проте для реалізації вищевказаного необхідне розуміння осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність і населення. Ще однією із перспективних сфер розвитку району є зелений туризм, адже наш район має вдосталь місць відпочинку та чудових краєвидів.

Завдяки спільним зусиллям районної та місцевих рад, райдержадміністрації, планується будівництво спортивного комплексу на стадіоні «Горинь», що створить умови для організації дозвілля молоді в районі.

Районна рада  не має чіткого політичного лобі. Як вдається знаходити з депутатами, що пройшли від різних партій, часом зовсім полярних у своїй ідеології,  порозуміння, щоб досягти консенсусу у прийнятті рішень?

До районної ради обрано 34 депутати із різних політичних сил: 10 депутатів від БПП «Солідарність», 6 – від ПП «Воля», по 5 депутатів від ВО «Батьківщина» та «Народної партії», по 3 депутати від ВО «Свобода» та Радикальної партії О. Ляшка, 2 – від ПП «УКРОП».

Незважаючи на різні політичні уподобання, депутати працюють заради вирішення проблемних питань громад та  жителів району. Цьому сприяло те, що при формуванні складу постійних комісій ради враховувались пропозиції керівників політичних партій. Крім того, перед розглядом питань порядку денного на сесії проводиться засідання президії ради, до якої входять, крім голів постійних комісій ради, уповноважені представники політичних фракцій. На президії узгоджуються спірні питання та пропозиції депутатів.

Важливу роль при прийнятті рішень відіграє поіменне голосування, результати якого після сесії публікуються на сайті районної ради, тому депутати голосують і приймають рішення найбільш оптимальні для забезпечення життєдіяльності різних сфер району.

Сьогодні багато говорять про реформу місцевого самоврядування, справді є шанс отримати більше повноважень на місцях, аби кожне село і місто могло самостійно розпоряджатися власними ресурсами. Звісно, це станеться, але, очевидно, не так скоро, як би хотілося. Що для цього, на Вашу думку, потрібно зробити в першу чергу? І як швидко ви прогнозуєте втілення реформи на місцях?

Децентралізацію вважаю правильним, позитивним напрямком. Адже для ефективної роботи органів місцевого самоврядування необхідно надати більше методів наповнення місцевих бюджетів і повноважень (обрання і відкликання депутатів, призначення начальника поліції, котрий буде підзвітним громаді, аналогічно із суддями, щоб усвідомлювали, що служать людям, а не київським чи обласним керівникам).

Проте реалізація цієї реформи викликає ряд запитань, відгукується і законодавча неврегульованість (Конституція не передбачає такого поняття, як об’єднана територіальна громада). Внаслідок об’єднання юридично утворюється сільська рада, котра порівняно з іншими сільськими радами має переваги у формуванні бюджету.

Сільрада ОТГ отримує освітню і медичну субвенцію напряму з держбюджету, що у нашому випадку створює незручності, наприклад, у роботі КЗОЗ « Дубровицька центральна районна лікарня». Адже відповідно до розрахунків 2 млн. 600 тис. грн. отримала Миляцька громад на вторинну медицину, з яких 2 млн.грн. передали на КЗОЗ «Дубровицька центральна районна лікарня», щоб райлікарня обслуговувала жителів громади. Проте  не додавши решти коштів цієї субвенції, ОТГ створила умови недофінансування районної лікарні, зокрема, і по заробітній платі персоналу.

КУ «Районний методичний кабінет» обслуговує заклади освіти, котрі розміщені, зокрема, і в новостворених громадах, а фінансується з районного бюджету.

Уряд переклав фінансування пільгового перевезення, котре передбачене законодавством, на місцеві бюджети, хоча додаткових шляхів наповнення місцевих бюджетів не передбачив.

Кого вважаєте справжнім професіоналом в органах місцевого самоврядування?

Для початку хотів би відмітити сільських голів, безумовно, авторитетних людей, які працюють на своїх посадах декілька скликань, завжди знаходять спільну мову зі своїми виборцями, активно працюють над соціально-економічним розвитком своїх територіальних громад, наповненням місцевих бюджетів: Гура Людмила Федорівна (Висоцький сільський голова), Хлебович  Федір Федорович (Миляцький сільський голова), Красько Ганна Семенівна (Бережківський сільський голова), Крупко Павло Ілліч (Сварицевицький сільський голова), Голяка Павло Васильович (Селецький сільський голова), Рябий Михайло Миколайович (Великоозерянський сільський голова), Шеремета Галина Денисівна (Мочулищанський сільський голова), Яцута Петро Петрович (Колківський сільський голова), Дашук Микола Павлович (Берестівський сільський голова). Також хотів би сьогодні назвати кращих серед молодого потенціалу головинського корпусу, які, працюючи на посаді перше або друге скликання, вже зарекомендували себе справжніми професіоналами, які активно відстоюють інтереси своїх громад: Кремезь Мирослав Володимирович (Бережницький сільський голова), Микульський Богдан Михайлович (Дубровицький міський голова), Руда Тетяна Йосипівна (Нивецький сільський голова), Наумець Олена Михайлівна (Велюнський сільський голова), Петрович Людмила Миколаївна (Лісівський сільський голова), Білотіл Олег Михайлович (Соломіївський сільський голова), Новик Алік Олександрович (Туменський сільський голова). Рабович Володимир Іванович (Осівський сільський голова), Щур Роман Харитонович (Трипутнянський сільський голова), Олексієвець Віктор Миколайович (Залузький сільський голова), Борсук Валентин Валентинович (Лютинський сільський голова).

Серед депутатів районної ради хочу відмітити найбільш активних – таких як: Воробей Василь Сидорович, Петрушко Сергій Степанович, Лосік Юрій Євгенійович, Лясковець Олексій Володимирович, Рожко Станіслав Миколайович, Салюта Валерій Володимирович, Шах Григорій Петрович, Юзьків Володимир Ярославович, Яковець Михайло Павлович, Яцута Наталія Олександрівна.

Що б Ви побажали напередодні Дня місцевого самоврядування?

Хотілося б щиро привітати депутатів місцевих рад всіх рівнів, міського та сільських голів, секретарів, всіх працівників органів місцевого самоврядування, ветеранів з професійним святом.

Варто наголосити, що майбутнє держави та наших громад неможливе без розвитку місцевого самоврядування, що відіграє важливу роль у демократизації суспільства, є найближчим до мешканців територіальної громади. Ваша самовіддана праця, високий професіоналізм і компетентність, активна громадська позиція є вагомим внеском у розвиток Української держави.

З нагоди свята прийміть слова вдячності за вашу натхненну працю на благо розвитку територіальних громад Дубровиччини.

Бажаю міцного здоров’я, щастя, родинного спокою та благополуччя, наполегливості, творчої наснаги, мужності та здобутків у цій нелегкій та відповідальній праці і, звичайно, здійснення усіх ваших життєвих планів та задумів.

Спілкувалася Людмила РОДІНА.

Зі сльозами на очах дубровичани відзначили День Гідності й Свободи

Україна – це територія гідності й свободи. Такими нас зробили дві революції – Помаранчева 2004 року, яка стала святом Свободи, та Євромайдан 2013 року, котрий увійшов в історію як Революція Гідності. 21 листопада дубровичани відзначили чергову річницю цих знаменних подій. Аби віддати шану тим, хто відстоював національні інтереси та європейський вибір України, хто навіки лишився в Небесній Сотні, хто загинув, захищаючи цілісність нашої держави, в районному будинку культури зібрались представники влади, священнослужителі, військові, рідні загиблих та небайдужі краяни.

Дуже багато прийшло школярів. Зараз їх спокій, як і кожного з нас, оберігають Небесні Герої та мужні, загартовані війною солдати на Сході. Але вже невдовзі доля країни опиниться у руках врятованої юні. І саме від рівня її гідності, самосвідомості буде залежати, якою стане Україна завтра. Ця ідея стала лейтмотивом урочистостей.

У рамках заходу були нагороджені активісти Революції Гідності – Валентина Баньковська, Сергій Киркевич та Богдан Микульський. Особливо хвилюючим моментом стало вручення Євгенії Ващишиній Ордена «За мужність» ІІІ ступеня, котрим посмертно удостоєний її син – загиблий боєць АТО Олег Ващишин.

Всі присутні молитвою та хвилиною мовчання вшанували Небесну Сотню та воїнів-земляків, котрі поклали свої життя на вівтар незалежності Батьківщини. 

НАШІ ОСВІТЯНИ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ УКРАЇНИ

Нещодавно невелика делегація освітян Дубровиччини у складі начальника управління освіти,молоді та спорту Н.Стасюк, заступника начальника М.Рожка, директорів Сварицевицького та Озерського навчально-виховних комплексів О.Полюхович та А.Серка мали унікальну можливість бути присутніми у Верховній Раді України на парламентських слуханнях з теми «Про стан та проблеми фінансування освіти і науки в Україні». Ініціатором і організатором цієї історичної поїздки став народний депутат України від нашого поліського округу — Василь Петрович Яніцький, то ж, крім дубровичан, в даному заході також взяли участь очільники освіти, їх заступники та кілька директорів з Володимиреччини, Рокитнівщини, Зарічненщини та м. Вараш.

Уже безпосередньо дорогою до Києва всі запрошені мали змогу тісніше познайомитися, поспілкуватися та поділитися думками про стан освіти в районах нашого регіону,порівняти фінансові можливості та врешті-решт просто відволіктися від буденних освітянських справ. І ось перед нами найвищий законодавчий орган держави, проходимо повз невеличку групу мітингувальників (що вже,на жаль, стало неприємною щоденною традицією біля стін ВР), першу перевірку документів поліцейськими, робимо кілька фото, проходимо чергову перевірку металошукачами і через мить — ми уже у вестибюлі парламенту. Кожен затамував подих, розглядаючи все навколо, проте споглядаючи за знайомими обличчями народних обранців, розпочали справжнісіньку фотосесію на згадку: із Сергієм Капліним, Оксаною Білозір, Антоном Геращенко, «майданівцем» Михайлом Гаврилюком, ну і звичайно ж, з нашим шановним паном Василем Яніцьким.

Пройшовши «третю» лінію перевірки, комфортно займаємо «свої місця» на першому ряду біля самісінької Президії та головної трибуни залу під куполом. Відрадно,що в ході даних слухань з вуст виступаючих і доповідачів постійно обговорювались питання стану освіти в державі,його незадовільного фінансування та пошуки щодо вирішення нагальних проблем у розвитку дошкільної, загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної та вищої освіти. А після озвучених профільним міністром Лілією Гриневич зарплати молодого вчителя та вчителя вищої категорії в сумі 3400 грн. та 4600 грн. відповідно ми не змогли стримати свого обурення та здивування від тої розбіжності між реальною зарплатою вчителя (навіть з усіма можливими доплатами) та почутим від міністра. На відправлену записку із запитаннями у міністерське ложе з цього приводу відповіді так і не прозвучало.

В цілому, із більш як 3-х годинних парламентських слухань можна зробити висновок, що всі хочуть нашу освіти зробити фінансово забезпеченою та конкурентоспроможною, пропонують реальні шляхи як це зробити, але, враховуючи полярність поглядів в представників різних фракцій та депутатських груп, які теж виступали із високої трибуни (а саме в їхніх руках знаходиться чи не головний важіль вирішення проблем освітянської галузі), то оптимізму у завтрашній успішний освітянський день залишається не багато…

Після слухань відбулася зустріч із В.Яніцьким, в ході якої кожен мав змогу поділитися враженнями від побаченого і почутого, а також задати запитання про наболілі проблеми, і не лише освітянські. В свою чергу Василь Петрович подякував усім виборцям за підтримку, а справжньою інтригою вечора стало вручення 2-х іменних годинників «Від народного депутата України». І дуже приємно, що за вагомий внесок у розбудову та становлення освіти в районі один із цих цінних подарунків було вручено очільнику освіти Дубровиччини - Ніні Іванівні Стасюк.

Тож хочеться висловити щирі слова подяки нашому народному депутату за надану можливість побувати у стінах українського парламенту, розуміння освітянських проблем та сприяння у їх позитивному вирішенні!

Анатолій Серко, директор Озерського НВК, учасник парламентських слухань.

«Теремку» – 70! А може: 10 разів по сім!

Щирі вітання, усмішки, яскраві кульки, ошатно прибраний садочок, чудовий настрій і трішки ностальгії. Це лише кілька штрихів до гарного ювілею, який відзначили у садочку №1 нашого райцентру 18 листопада. Щиро привітати винуватців торжества прийли представники міської ради та управління освіти, молоді та спорту РДА, ветерани праці закладу, представники батьківського комітету, ліцеїсти та музиканти. А загалом позитивний настрій створили всім присутнім і самим собі дітки та вихователі, вони декламували, співали і танцювали, як райдугу намалювали. Гостинно зустріли всіх хлібом-сіллю та й не відпускали душі гостей ні на мить, заполонивши настроєм святковим.

Отож, відчиняю двері садочка і потрапляю в атмосферу дня народження. Такого, як по телевізору показують, яскравого, незабутнього, до сантиметра і до хвилини продуманого. Ні, тут не затрачено на свято величезних коштів, але затрачено величезне душевне тепло, яке оповите любов’ю до свого садочка. Як у рідному домі, де кожен куточок милий серцю, так у «Теремку» додано до всього краплю своєї любові: ось вітальні листівки для рідного садочка від діток, ось фото, які репрезентують заклад, а ось прикрашені сходи, групи і святкова затишна зала. Невеличка вона, але умістилося тут стільки вражень і спогадів. Найшанованіші глядачі – ветерани праці. Вони тут не гості, а бажані друзі, колеги, наставники, бо всі, у свій час, працювали на благо дубровицьких діток – майбутнього громади.

Найбільше цього дня вразили таланти діток і вихователів, бо були різнопланові танці та пісні, особливо припали до душі виступи, де розкривали свої таланти вихованці  разом з вихователями. Цікаво, з жартівлими нотками, розповіли про сучасне життя закладу його працівники віршованими рядками, автор яких Єрошкіна Світлана Володимирівна.

А які чудові концертні костюми для діток власноруч пошили у закладі! Їх майстерно виготовляє кастелянка Наталія Іванівна Адамчук.

Щирі побажання, яскраві враження про свято і загалом про роботу «Теремка» прозвучали у виступах начальника управління освіти, молоді та спорту Ніни Стасюк, міського голови Богдана Микульського, секретаря міської ради Миколи Годунка, керуючої райметодкабінетом Тетяни Таборовець, голови ради профспілки освітян Віри Твердюк, представників школи-ліцею Тамари Будкевич та Ірини Островець, директора Колківського навчального закладу і заодно дідуся вихованця садочка Петра Покидька, наших талановитих співаків Олександра Анісімова, Олександра Лавора та Петра Паська та, звісно, батьків вихованців. Свої враження  про свято і роботу закладу висловили також Любов Легка і Оксана Краглевич. Багато спогадів озвалося в душах ветеранів праці про роки роботи в «Теремку», мабуть, кожному цього дня спало на думку: «Ой, як скоро ж летять роки, як скоро».

Безумовно, нині «Теремок» пливе по хвилях сьогодення під вмілим керівництвом свого досвідченого і креативного капітана Олени Конончук. Саме завідувачка помічає іскорки талантів у своїх колег, підтримує творче горіння їх сердець і сама виступає ініціатором багатьох ідей і задумів. А щоденне життя – це і господарські клопоти, і налагодження всіх механізмів трудового процесу, позаяк комфортні умови для діток – це і тепло, і санітарія, і гігієна, і навчальний процес, і смачний обід… Що ж розповідати? Кожен, хто виховує чи виховував дітей, знає, скільки треба для цього сил, затрат і умінь. А найголовніший результат роботи – комфортне перебування у «Теремку» дітей, їх фізичний і духовний дошкільний розвиток. Саме для цього й працює колектив закладу. Про це й наголосила у своєму виступі Олена Олександрівна Конончук:

– Сьогодні ми відзначаємо 70-ту річницю від дня заснування  «Теремка». Наш дитсадок - найстарший дошкільний заклад в районі, він заснований у 1946 році, і був єдиним садочком у районі аж до 60-х років, виконуючи свою навчальну і виховну функції. Не помилюсь, коли скажу, що більше половини дубровичан виховувались саме в цьому дитсадку. А приміщення, в якому розташований садок, збудоване було наприкінці 19 століття. До відкриття закладу тут функціонував притулок для літніх людей, єврейська жіноча гімназія, дитбудинок, палац піонерів, в 20-30-х тут діяла початкова школа, в якій навчався і Нобелівський лауреат, фізик-ядерник, наш земляк Георгій Харпак. Старожили пригадують, що у приміщенні нинішніх ясел була лікарня.

У 1946 році було відкрито одну групу, яку відвідували 18 малят. У 1992 році приміщення добудували, і заклад налічував 8 вікових груп, а з 2008 року – їх 7. Протягом десятиліть колектив дитсадка під керівництвом завідуючих: Маньковської Галини Михайлівни, Борисової Марії Михайлівни, Орищенко Наталії Арсентіївни, Богович Любові Степанівни та Семеняки Валентини Олександрівни робив усе, щоб заклад був затишним, теплим гніздечком для малят. У цей ювілейний день хочу щиро, від усього серця привітати наших ветеранів усіх поколінь із 70-ю річницею із дня заснування дитячого садка, побажати усім міцного здоров’я, щасливого довголіття. Земний уклін і вдячність усім за багаторічну  самовіддану працю.

Скільки діток пройшло через «Теремок»! Наші вихованці вже водять до нас своїх діток та онуків. Серед наших випускників люди різних професій, багато хто обрав професію вихователя, я сама є вихованкою цього закладу. Нині тут виховується 148 діток, працює 40 чоловік персоналу. Це справжні фахівці своєї справи, які люблять дітей, і для яких садочок, як друга сім’я. Індивідуальний підхід до кожного вихованця, створення сприятливого мікроклімату всередині кожної групи – це все заслуга наших працівників. Вихователі займаються видавничою діяльністю, ми раді, що вони свій досвід застосовують не тільки у нашому закладі, а й діляться ним зі своїми колегами в межах України, їхні праці друкуються у всеукраїнських педагогічних журналах.

Наші малята зростають справжніми патріотами, своїми маленькими рученятами вони разом з вихователями виготовили не один десяток оберегів, намалювали малюнки, щоб підтримати бойовий дух наших захисників – воїнів АТО.

Невпізнанно змінюється заклад, дякуючи міському голові Микульському Богдану Михайловичу, всьому депутатському корпусу міської ради, які, по мірі можливостей, допомагають садочку у вирішенні нагальних проблем, а також управлінню освіти, молоді та спорту Дубровицької райдержадміністрації, районній раді, спонсорам, батькам наших вихованців та усьому колективу закладу. Закінчено капітальний ремонт фасаду основного приміщення, харчоблоку, пральні, частково – складського приміщення, значно  покращено матеріально-технічну базу харчоблоку, облаштовуємо подвір’я. Робота працівників не є непоміченою, ми неодноразово займали призові місця у районних, обласних конкурсах,

Ми намагаємось створити для найменших мешканців міста комфортні умови для навчання і відпочинку, щоб вони зростали морально, інтелектуально та фізично розвиненими особистостями, адже діти - це наше майбутнє, а отже щасливі, здорові діти – це наше щасливе майбутнє.

Багато ще невирішених проблем є у нашому садочку, але я надіюсь, що з Божою поміччю та поміччю добрих людей ми все здолаємо.

Всьому колективу дитсадка побажаю здоров’я, творчої наснаги. Щоб кожен день був яскравим і неповторним. І головне - щоб не один десяток років веселий дитячий сміх радував наші серця. Хай і подальша доля дитячого садка буде щасливою, увінчаною новими успіхами.

Ніна Іванівна Стасюк:

– Це ювілей для садочка молодий, тим паче, що працюють тут такі талановиті люди. Слова вдячності висловлюю всім: і ветеранам праці, і колективу, який працює тут зараз. Радію з вами успіхам «Теремка» і зичу, щоб і надалі ви всі збиралися в такому колі, з нагоди ювілейних дат та інших свят. Україна буде успішною, якщо для нашого майбутнього, наших діток будуть всюди створені такі комфортні і чудові умови, як у цьому закладі. Теперішній затишний садочок – це заслуга керівника закладу Олени Конончук, всього колективу і тих, хто трудився у «Теремку» за всі роки його роботи.

Богдан Микульський, міський голова:

– Сьогодні у «Теремка» поважний вік, але садочок юний і сучасний. Ми пишаємося, що маємо такий чудовий заклад у Дубровиці. Нещодавно побували в одному з київських садочків і підмітили, що рівень дубровицьких, зокрема, і «Теремка» відповідає всім сучасним вимогам дошкільного виховання. Наші садочки нічим не гірші столичних. Ви бачите сьогодні, який чудовий колектив тут працює і які прекрасні умови створені для діток. З ювілеєм! Бажаємо і надалі творчого горіння нашим талановитим вихователям, успіхам всім працівникам закладу на чолі з завідувачкою Оленою Олександрівною.

Любов Богович, ветеран праці, колишня завідувачка садочка:

– Багато сказали про історію закладу. Дійсно, кожен, хто трудився у «Теремку», у свій час докладав багато зусиль, щоб садочок розвивався і змінювався на краще. Ми працювали в інших умовах, бо не було централізованого опалення, внутрішніх вбиралень та багато іншого. Однак, попри всі труднощі, ми з любов’ю ставилися до роботи і робили все, щоб діткам тут було комфортно. Стрімко летить час, у вічність вже відійшли деякі колеги наші, чудові і неординарні люди. Рада бачити тут ветеранів праці, поспілкуватися і прийти сюди, де досі таке все близьке моїй душі.

От такий гарний ювілей – особливий день, сповнений вітань, подарунків, щирих побажань, дива. Окрім вітань, були подарунки та нагороди. Працівники садочка були відзначені грамотами управління освіти і науки райдержадміністрації, міської ради, профспілки працівників освіти за невтомну працю, терпіння, любов до малюків, щирість почуттів та відданість рідному садочку. Ювілей – це підсумок і новий старт, більш стрімкий і енергійний. Бо такий нині час – насичений подієво і інформативно. Про кожен день життя закладу можна було б написати окрему історію, бо там, де б’ються сотні дитячих сердечок, завжи є позитив, мрія, диво і майбутнє. Якщо рахувати дошкільне життя терміном у 7 років, то садочок пройшов вже 10 етапів такого становлення. Хай буде попереду многая літ в цьому інституті душ дитячих!

 Любов КЛІМЧУК.

«І НЕ ТРІПАЙТЕ МЕНІ НЕРВІВ…», –

відрізала підприємець, коли клієнти почали вимагати у неї або виконання зобов’язань, або повернення грошей

Гроші часто стають наріжним каменем, об який розбиваються родинні, добросусідські чи партнерські стосунки. Недаремно ж народна мудрість з цього приводу каже: «Хочеш нажити ворога – позич гроші».

Мешканка Золотого Тамара грошей не позичала. Вона їх дала в якості авансової проплати за меблі для дитячої кімнати приватному підприємцю з Дубровиці пані Кощей. Ще на початку лютого молода мама вирішила обновити домашній дизайн й згадала, як кілька років тому купувала у вищеназваної бізнесменки меблі для вітальні. Сподобалося тоді, наскільки оперативно та якісно було здійснено їх доставку. Тож навіть не вагалася, коли зараз підприємець зажадала доволі суттєву як в якості задатку суму – 3 тисячі гривень. Однак Тамара звикла довіряти людям, тож лихого не подумала. Та минали дні за днями, а замовлені шафи та комоди так й не привозили. Жінка надзвонювала до комерсантки мало не щодень, спочатку довірливо вислуховувала всілякі причини зволікання: то Благовіщення відтерміновувало доставку, то Пасха перешкоджала. То раптом меблева фабрика захотіла стовідсоткової передоплати. І Тамара, безпосередньо довірившись, віддала ще 2200 грн.

Та навіть після повної оплати меблі замовниці так і не доставили. У квітні жінка звернулася з цього приводу до поліції. Проте це не спонукало бізнесменку до виконання свого зобов’язання. Щоразу знаходилися нові й нові пояснення, чому ж врешті не можна отримати оплачений товар.

До редакції звернулася мама Тамари й попросила на її гіркому досвіді застерегти інших, таких самих довірливих, від подібних необачних покупок. Все ще сподіваючись на людську добропорядність, від нас же літня жінка зателефонувала ще раз підприємцю, аби з’ясувати остаточно, коли ж все-таки будуть доставлені меблі? Абонентка слухавку підняла й спочатку розсипалася в компліментах толерантності своїй замовниці, її розумінню проблем нелегкого меблевого бізнесу. Говорила багато й переконливо: «Ваші меблі вже готові, навіть накладна є. Але… У зв’язку зі стрибками курсу долара, фабрика вимагає додаткової оплати. Розумієте, замовники бувають всякі, от є такі невдячні й ненадійні, що підприємець мусить власним коштом покривати їхні замовлення, від яких клієнти потім відмовляються. Добре, що ви не з таких. Трошки почекаєте, ми проплатимо вашу накладну, й ви отримаєте своє замовлення»…

На коротке й конкретне запитання, коли ж настане врешті така благодатна мить, підприємець відповідала довгою тирадою про форс-мажори в бізнесі. Коли ж мати замовниці поставила питання руба: або меблі, або гроші – підприємець обурилася її незговірливості. «Я ж вам пояснюю, оплатимо накладну – будуть меблі. І взагалі не тріпайте мені нерви…». Довго мати клієнтки пробувала пробудити приспане сумління бізнесменки, щоб домовитися «по-хорошому». Не вийшло.

Коли ж жінка пригрозила, що позиватиметься в суді, бізнесменка тільки посміялась: «Ну викиньте гроші ще на судові витрати, хіба ж я проти…».

Ми вирішили провести власний експеримент й рушили до цього, за характеристикою клієнтів, сумнівного магазину під виглядом  покупців, що хочуть прицінитися до спального гарнітуру. Оскільки наша відвідувачка попередила, що господарів застати в магазині вкрай важко, заздалегідь зателефонували до хазяйки меблевого салону. Спочатку та розмовляла дуже насторожено, випитувала, звідки маємо її номер й звідки ми самі. Напевно, остерігалася, що це знову діймають колишні замовники. Однак почувши згодом, що ми збираємося зробити солідну покупку, залюбки «проковткнула наживку». «Ми поки що просто приціняємося. Хочемо зробити подарунок дітям на весілля. Розраховуємо на 30 тис. грн. Можна щось путнє придбати у вашому салоні?», – витягували ми на діалог. «Звичайно. Там меблі на будь-який смак. Ви підійдіть згодом, зараз зателефоную продавцю, щоб відкрив магазин. Будете там, скажете, щоб набрав мене, я йому підкажу, що вам порадити. Магазин – це ж не базар. Тут вам всі гарантії», – розпливалася в люб’язностях власниця.

В магазині нам спочатку підсунули якийсь каталог економ-варіанту. Однак зрозумівши, що ми на дрібниці не розмінюємося, а плануємо все обставити «по-богатому», запропонували каталог з дорожчими «малюнками». Щоправда, попередили: цей товар фабрика відпускає в євро. Моїй вдаваній доньці (нашій журналістці) припала до вподоби спальня аж за 1500 євро з копійками. Вона навіть вдавано занила – мовляв, що там нам ще додаткові десять тисяч. Проте вдавана кума, також наша журналістка, «доці» вчасно зауважила, щоб дуже вже губу не розкочувала. Виходило все природньо. Листали, вибирали. Зупинилися на гарнітурі «Флора» за 741 євро. Поцікавилася, чи «молодятам» заодно й матрац не замовлять під наш гарнітур? За ціною знову не стояли… «Підібрали» й матрац – ортопедичний, з незалежними пружинами, четвертої ступені жорсткості. Він нам «обійшовся» в 4200 грн.

А зараз – найцікавіше. Коли я поцікавилася, за скільки часу нам буде доставлено меблі, продавець запевнив – якнайшвидше. Однак… треба лише здійснити стовідсоткову передоплату (!). «Ви знаєте, тепер фабрики такі незговірливі». «Наша кума» ще підливала масла в вогонь: «Може, так й краще – валюта скаче, а так – заплатив наперед, й вже не думай, по скільки завтра ті євро будуть». Продавець за її аргумент вчепився мертвою хваткою. «Платите сьогодні – й вже нічого не треба буде доплачувати, навіть, якщо гарнітур додасть в ціні». Вловивши вагання на моєму обличчі, про інші варіанти порадив домовлятися в хазяйкою.

Остання себе довго чекати не заставила – раз по раз надзвонювала мені на телефон, пропонуючи різноманітні варіанти розрахунків. Нарешті «тільки виключно для нас» погодилася на 50 відсотків передоплати. Зважаючи на вартість, це виходила досить тугенька пачка гривень. На мої побоювання виставляла «залізний» аргумент  – «Ми вам договір оформимо. Не на базарі ж. В магазині – все солідно». Дивно, невже вона справді вірила, що хтось не знає, яка слава ходить про її салон? Ми ж поки чекали, почули не одне застереження, щоб не зв’язувалися з такими ненадійними людьми.

Взявши паузу, ми пройшлися заодно й іншими торговельними точками, де в Дубровиці реалізують меблі. Підприємець Оксана Драган засміялася, коли ми запитали, чи дійсно фабрики вимагають від них стовідсокової передоплати. «Зараз так не працює ніхто, звідки ви взяли таке?». У салоні пані Оксани, до речі, «наша» «Флора» коштувала навіть трошки дешевше…

Звісно, замовляти меблі ми й не збиралися. Не знаю, як інших покупців, але нас дуже вже настирливо й нахабно «взували» своїми «особливостями» ведення бізнесу. Тридцять тисяч гривень за гарний глянцевий малюнок – так навіть Остап Бендер грошей «не віджимав». 

До речі, нині освічена людина здатна значно зекономити на купівлі меблів, замовивши їх через інтернет-магазин самостійно. Ці торговельні мережі гарантують найшвидше виконання замовлення та працюють на умовах післяплати. Щодо віддалей, то доставка товарів, наприклад, з «Дубка», «МебліЯ», «Мекко» здійснюється в будь-який куточок України безкоштовно.

Висновок. Дуже важко підніматися вгору, але враз може скотитися додолу. Отак й добре ім’я: важко заробити, але легко втратити. А у бізнесі тим паче. Тут добра репутація тримається на добропорядності й твердому слові. А їх якраз у пані Кощей, складається враження, й бракує. Дивно тільки, як вона з «підмоченою» ділововою репутацією й далі провадить свою справу й навіть розширила її? Невже всі численні інстанції, що мали б контролювати комерційну діяльність й захищати від недобросовісних комерсантів чесних та довірливих людей, зовсім сліпі та безрукі? Чи й справді, як пише до редакція про вищеназвану бізнесменку мама потерпілої Тамари, «влада допомагає їй й надалі обманювати людей, бо не хоче її закрити чи позбавити прав підприємця»? Ми ж, пише далі жінка, декларуємо зміни й збираємося в Європу: «От тільки ж чи треба там шахраї?».

Людмила РОДІНА.

Реальні почуття у віртуальному світі

Кохання не чекає нагоди, не просить запрошення чи дозволу. Воно може зустріти  будь-де: в громадському транспорті, в кафе та й на вулиці врешті-решт. Давно перестали бути дивиною і знайомства в Інтернеті. Втім чи реально відшукати справжнє почуття у безмежній «всесвітній павутині»? І поки скептики заперечливо хитають головою, я розповім про три закохані пари. Вони переконалися, що народне прислів’я таки не помиляється: доля і на печі знайде. Аби не злякати власне щастя, мої співрозмовники забажали залишитися анонімними, тому всі імена змінені.

Олександр +Софія

Відстань між Дубровицею і невеликим російським містечком Андджеро-Судженском майже 5 тисяч кілометрів. Аби подолати її, потрібно провести в дорозі 70 годин. Тому ймовірність познайомитись в реальному житті українця Олександра та росіянки Софії дорівнювала б нулю. Втім магія Інтернету в тому й полягає, що він здатен звести людей з різних куточків земної кулі. А ось знехтувати чи скористатись цим дарунком всесвітньої мережі, вирішувати вже їм. Ця молода пара не пропустила свій шанс.

«Початок нашої історії, напевно, видаватиметься досить дивним для старшого покоління. Адже віртуально ми «зустрілись» в онлайн-грі, – згадує Сашко. – Мене тоді дуже здивувало, що дівчина має такі хлопчачі захоплення.  Але це, мабуть, й зачепило. Спершу переписувались там, а згодом продовжили в соціальній мережі. Коли вперше побачив її, зізнаюсь, подумав, що це підставна сторінка з чужими фото, настільки вона була гарною. Втім все виявилось цілком реальним. Розмовляли на початках один раз в тиждень, далі через кілька днів, а потім завдяки телефону та скайпу на зв’язку були щохвилинно. Спілкування перетворилось в своєрідний наркотик. На диво, кожного разу було про що поговорити і це не набридало. Так продовжувалось довгих 7 років. Про зустріч думали давно, часто обговорювали, як це відбудеться. Перешкодою була величезна відстань, а пізніше і політична ситуація між нашими країнами».

«З часом прийшов той ключовий момент, коли треба було або зустрічатись, або припиняти спілкування взагалі, – продовжує розповідати Софія. – Ми звісно обрали перше. Їхати Саші в Росію було не зовісім безпечно в нинішній непростий час. Тому в гості зібралась я. Скажу відверто, було справді страшно. Я домашня людина, нікуди далеко не вибиралась, навіть університет обрала в себе в місті. А тут треба вирушати в іншу країну. Батьки переживали, але сприйняли це нормально, бо знали про Сашу. А от друзі, знайомі, навіть начальник на роботі почали страшити, що так звані бандерівці здадуть мене на органи, продадуть в рабство чи посадять в тюрму за те, що я росіянка. Але недарма кажуть, що закохані – найбільші дурні. Я ризикнула і не пожаліли. Тут мене добре прийняли, я побачила багато красивих місць і зустріла хороших людей. При цьому ні разу не почула докору про свою національність чи мову. Що ще раз підтверджує – конфлікти і війни творять політики і медіа, а не звичайні люди».

«При першій зустрічі ніяковіли та чомусь соромились, - додає дівчина, - але через годину було відчуття, що ми знаємо одне одного не один десяток років. До того ж постійно хотілося вщипнути себе, чи бува не сниться це все. Зараз мушу ненадовго повернутись додому, адже мені в Україні не можна бути більше трьох місяців. Що буде далі, покаже час. Одне відомо – ми точно будемо разом».

Андрій +Іванка

Ще одна пара – Андрій та Іванка. Вони одружені вже 4 роки, мають маленького сина. А все розпочалось з «привіт» у мережі. Дівчина погодилась нам розповісти непросту історію власного кохання.

«Приходить певний період в житті, коли ти обнуляєшся, починаєш все з чистого аркуша. Саме тоді трапляються доленосні ситуації та зустрічі. Так сталося й зі мною. Я закінчувала університет, мала хороші перспективи роботи на кафедрі, зустрічалась з хлопцем. Але ці стосунки звелись нанівець, бо коханій людині примарний бізнес став дорожчим за мене. Краща подруга зрадила, пустивши нехороші чутки. Тому нічого не залишалось, як повністю змінити обстановку. Покинути все, що так було любо серцю. В той момент був розпач і крах всього. Аби відволіктись, вирішила зареєструватись на міжнародному порталі, який позиціонував себе, як сайт знайомств. Вказала в графі «ціль» - дружба заради вивчення іноземної мови.

Люди траплялися різні, переважно іноземці. Але якось одного вечора приходить повідомлення від простого українського хлопця. Це здивувало, адже ресурс був англомовним. Наше «привіт» - так незвично прозвучало серед традиційних «Hello» і «Hi». Ми перекинулись кількома стандартними репліками про справи, настрій і погоду. Зразу посміхнулася про себе, скептично подумавши, яка оригінальна людина. Наступного дня він знову написав. Уже через тиждень я зрозуміла, що заходжу у соцмережу не як раніше, а спеціально, аби списатись з новим знайомим. До речі, впродовж трьох місяців ми спілкувались всліпу. Фото одне одного не бачили, лише кілька разів розмовляли по телефону. Про зустріч навіть мова не йшла. Не бачила в ній перспективи, адже ми були з різних конфесій – він православний, я протестантка.

Втім Андрій думав по-іншому. І ось одного вечора приголомшив своїми словами: «Чекай, завтра буду в тебе». Він сам з Вінниці, а це від мене 400 кілометрів. Перше побачення досі згадуємо сміючись. За один день ми умудрились вимазатись у фарбу, сівши на свіжопомальновану лавку,  промокли до нитки під дощем, я зламала каблук та ще й на додачу наїлися несвіжих пиріжків. Доля жартувала над нами, як могла.

Після трьох зустрічей Андрій з букетом зі ста троянд та неймовірно гарною каблучкою запропонував руку і серце. Я відмовила,  адже згідно із законами моєї церкви, протестантам дозволено одружуватись лише із протестантами. Він сказав, що поважає моє рішення. Ми далі продовжили спілкуватись. Але з того часу Андрій почав ходити в себе вдома до протестантського храму. Йому сподобалось, згодом він став членом церкви і знову повернувся до свої пропозиції. І цього разу, звісно, я не змогла не погодитись. Мої батьки Андрія одразу прийняли, його ж дуже хвилювались, особливо мама. Надивившись по телевізору програм про різні секти, що викачують з людей гроші, та незнаючи про нюанси протестантизму, вона боялася, що син може потрапити у біду. Втім таке упередження було до знайомства. Коли моя майбутня свекруха побачила, що ми справді кохаємо одне одного, в неї відлягло від серця.

Весілля у нас було незвичним, у одній залі зібрались православні, католики та представники моєї конфесії. Змішались різні традиції та погляди. Попри це, у всіх залишились лише хороші враження.

Я жодного разу не пожаліла про свій вибір. Особливо це зрозуміла, коли народжувала. Пологи були дуже складні. Тоді Андрій біля мене днював і ночував. Такі ситуації показують, наскільки людина тобі дорога. Нині я дякую долі, Богу і, як би це абсурдно не звучало, Інтернету за те, що маю».

Ахмет +Ірина

Пошуками чоловіка-іноземця Ірина не займалась, сайти знайомств не відвідувала, оголошення у газети не давала, та й взагалі була зайнята навчанням і роботою, тому на протилежну стать особливо не «полювала». Що таке Інтернет і соціальні мережі, як і кожна сучасна дівчина, добре знала. Була зареєстрована у Фейсбуці. Через нього все і закрутилось.

«Це було якраз під час літньої відпустки. – пригадує Ірина. – Від нічого робити переглядала стрічку новин у соцмережі. І раптом на екрані з’явилося «Merhaba!» - «привіт» на турецькій мові. Писав дуже симпатичний хлопець. Звісно, я була наслухала про специфічне ставлення турецьких чоловіків до наших жінок. Втім інтерес до чужої культури взяв своє. Ми почали листуватись. Щоденне спілкування тривало майже півроку. За цей час ми дізналися один про одного практично все. Між нами з’явилась прихильність і навіть дружба. Звісно про кохання тоді не те що не говорили, навіть не думали. Надто багато було нюансів. Згодом він приїхав в гості до України. А потім була черга мого візиту в Туреччину. Поступово дружба переростала у серйозніші стосунки. Через 6 місяців таких подорожей Ахмет запропонував одружитися, і я погодилась. На той час я довчилась, кинула роботу і поїхала в невідомість. Однак не було ніяких переживань. Я знала, що він мене кохає і це заспокоювало. Хоча батьки були категорично проти. Уявіть, як це отримати зятя іншої національності та ще й релігії. Але ж нічого не поробиш, вибір все одно мій. Довелось змиритись.

Нині живу в Аланії. Маємо з чоловіком власний бізнес – крамницю гардин.  Мені тут добре та затишно. А все тому, що сприйняла свого Ахмета та членів його численної родини такими, які вони є, не намагалася переінакшити на український лад, виявила повагу до їхніх традицій та звичаїв. Щодо релігії, то я залишилась християнкою. Вдячна чоловіку, що не змушував її змінювати. Це в котрий раз доводить, що він - моя друга половинка. Наостанок можу запевнити, що зовнішність – далеко не головне. А що стосується душі – в Інтернеті її якраз видно найкраще. Аватарки та ніки – як щити, які дозволяють не боятись бути висміяним за щось, тому людина в мережі легше відкривається і сміливіша у спілкуванні».

Леся КОНДРАТИК.

* Долі і ювілеї

Червоними  і  чорними  нитками…

Минулої неділі разом з представниками районної ради ветеранів привітали з уродинами наших чудових земляків-дубровичан: Любов Пилипівну Садовську, Віру Володимирівну Котяш, Петра Дмитровича Ониськіна. Їм виповнилося по 80. Вісім десятків літ за плечима, а, здається, ніби вчора приїхали у наш край. Любов Пилипівна потрапила на Полісся з Переяслава-Хмельницького, що у Київській області, Віра Володимирівна народилася в Ульянівській області (Росія), Петро Дмитрович з Березнівського району родом.

Для всіх Дубровиця стала рідною і милою серцю, бо тут створили родини, тут народилися їх дітки і тут працювали на благо громади. Кожен у своїй галузі був шанованою і компетентною людиною, про всіх відгукуються дубровичани і жителі району добрими словами.

Любов Пилипівна зараз, на жаль, не може самотужки пересуватися. Лише за допомогою милиць рухається по дому. А хата у неї велика, дерев’яна, у гарному, спокійному куточку райцентру, неподалік міської школи №2. Звичайно, важко нездоровій людині тут господарювати, бо ж у будинку і біля нього треба докласти багато рук.

– «Працювала все життя бухгалтером. Спочатку в ПМК-210, згодом у пожежній частині. Двох дітей виховувала – сина й доньку, про їх майбутнє думала, вірила, що в цій хаті ростимуть онуки. Сама залишилася, без чоловіка, як сину 10 було, дочці – 12. Працювала не покладаючи рук і на роботі, і у господі. А от зараз у хаті сама. По-іншому розпорядилася доля». Вродлива й привітна донька Таня мешкає нині в Костополі, а син… Син завжди з мамою в хаті, але лишень на портреті, що чорною стрічкою оповитий. Служив в армії. У 1988 році кілька днів залишилося йому до дембеля. Вже години до зустрічі рахувала мати. Але через нещасний випадок не стало солдата на світі. З далекої Росії приїхав до мами у домовині. Як розповідає донька Тетяна, «з тих пір маму горе підкосило, в лікарнях кілька місяців пролежала, ноги почали не слухатися, а потім і геть відмовляти». От так, без війни в Амурській області втратила мати-українка кровинку. Згасли для неї барви життя, а жити ж треба, хто ж краще пам’ять про дитину збереже, як не мати? Слава Богу, донька з Костополя навідується нині часто. Любов Пилипівна зазначає, що допомагає їй працівник із соціальної служби Вікторія, а ще подруги Галя Бернацька і Наталія Рабешко. Руку допомоги подають свою по-християнськи. А це так потрібно у світі, особливо недужій людині. Життя прожито, багато пережито. «Кожному Бог дарував долю й не вернешся стежиною назад», – каже нам ювілярка.

Красуня Віра (Віра Володимирівна Котяш) зустріла українця Євстафія на танцях у клубі в Рязанській області. Тоді уродженець Залужжя служив там в армії. Потанцювали, подивилися один одному в вічі, потрималися за руки, зустрілися знову і знову, й зрозуміли, що один без одного більше не зможуть. Вже за кілька місяців віз Євстафій юну Віру до себе в Україну, щоб стала йому дружиною на все життя.

– Як в Залужжя потрапила в 1958 році, – ділиться спогадами Віра Володимирівна, - побачила бідне Полісся і сльози відразу навернулися на очі, так бідно і сіро було довкола. Плакала довго і все просила чоловіка, щоб відвіз мене додому. Бог подарував мені гарну рідню, розуміючу свекруху, отож з часом все потрохи налагодилося. Згодом ми перебралися в Орв’яницю, бо чоловік працював там на ФАПі. Душа розривалася, як чула, коли залізницею рухалися поїзди. Так хотілося сісти і поїхати на батьківщину. Зараз щиро люблю Україну, тут мій дім і моя родина. А у молодості звикнути було непросто.

Як і її чоловік, який все життя трудився анастезістом в лікарні, пішла в медицину і Віра. Закінчила у Дубровиці дворічні курси медсестер, згодом працювала у дитячому відділенні, потому кілька років у пологовому.

Двійко дітей виховало подружжя, онуків дочекалося. На жаль, відійшов раптово у вічність чоловік Віри Володимирівни, який був шанованою у районі людиною. Втратила й одного з синів. Вистачило у долі, як у житті кожної людини, червоних і чорних кольорів. Зараз радіє бабуся, як приходять і приїздять онуки в гості,  та вже й правнучка вища зростом за нашу ювілярку.

Привітна, життєрадісна, щира, енергійна Віра Володимирівна не виглядає на 80-ят. Щонайменше на років 15 молодше. Розповідає з повагою наша співрозмовниця, як вдячна людям, з якими працювала і спілкувалася у роботі і повсякденному житті. Приємно, що знайшла себе людина у професії і у суспільстві. «Треба багато рухатися і радіти кожному дню», – ділиться думками Віра Володимирівна.

Привітний і щирий Петро Дмитрович Ониськін зустрів ювілей у колі рідних і близьких людей. З великою любов’ю розповідає про тата донька, яка гордиться своїми батьками. Левову частку свого життя працював іменинник на будівництві, отож у Дубровиці до зведення багатьох об’єктів доклав свою руку. Любить ювіляр своє місто, свою родину і, як усі ми, хоче бачити нашу Україну мирною, щоб будували у державі, а не руйнували. Ми також зичимо, щоб наші старші мудрі наставники, наші літні земляки прожили вік, який суджено їм Богом, під чистим небом, відчуваючи любов ближніх. У їх долі було чимало випробувань: воєнне дитинство, повоєнна біднота, життя за радянського устрою (попри все є багато світлих спогадів з цього періоду) й теперішні нелегкі часи, коли невеликі пенсії (на які більшість ледь виживає) принижують людську гідність наших літніх земляків. На жаль, наші пенсіонери, на відміну від європейських, не можуть дозволити собі євротурів, відпочинку на океані чи бодай цікавої подорожі по Україні, бо навіть зняти номер у готелі для них – ціна захмарна. Однак це не заважає їм бути позитивними і добрими людьми, любити світ і життя, дароване Богом. Кажуть, що нема дороги до шастя, бо дорога – це і є наше щастя.

Любов КЛІМЧУК.