Михайло Кириллов ПООБІЦЯВ СПРИЯТИ ДУБРОВИЧЧИНІ

Голова обласної ради Михайло Кириллов у середу відвідав Дубровиччину. Разом з головою райради Сергієм Киркевичем ознайомився з матеріально-технічною базою кількох закладів освіти та охорони здоров‘я району.

Але особливу увагу Михайло Кириллов приділив питанням видобутку та переробки торфу в районі – ознайомився з матеріально-технічною базою кількох торфовидобувних підприємств, а їх в районі функціонує три: ТОВ «Надія-94» (с.Висоцьк), агрофірма «Рекорд» (с.Вербівка), ТзОВ «Торф Ленд Україна» (с.Людинь).

Приємне враження на очільника обласної ради справив Дубровицький НВК «Ліцей-школа І-ІІ ст.» (на фото). Пан Кириллов зазначив, що матеріально-технічна база цього закладу спокійно може конкурувати з європейськими, а творчому потенціалу педагогічного колективу можна тільки дивуватися.

Побував голова обласної ради й у найвіддаленіших населених пунктах району – Перебродах та Удрицьку. Річ в тім, що вже досить тривалий період мешканці Перебродівської сільської ради потерпають від паводків, залишаючись на якийсь час буквально позбавленими будь-якого сполучення (на фото). Така ситуація, зрозуміло, не може не хвилювати керівництво району та області. Тож, поспілкувавшись с сільським головою Валерієм Крижиком, місцевим населення, голова обласної ради дав доручення якнайскоріше розробити карт-бланш вирішення даної проблеми.

В Удрицьку пан Кириллов знайомився з роботою місцевого ФАПу. Зважаючи на віддаленість населеного пункту від райцентру, планувалося на базі цього медичного закладу облаштувати найближчим часом  амбулаторію. Через брак фінансів, цим планам так й не судилося бути втіленими в життя.

«Для переобладнання ФАПу під амбулаторію потрібно не так й багато коштів, - підкреслив голова районної ради Сергій Киркевич, - якихось 400 тис. грн. Й робити це вкрай необхідно, адже мешканці сільської ради змушені в разі необхідності добиратися за лікарською допомогою через увесь район аж до Висоцька, оскільки «приписані» до тамтешнього лікувального закладу. Зрозуміло, це не просто незручно, але й дуже накладно. Думалося осилити таке переоснащення власними силами – район має непогані перевиконання бюджету. Але… ще в 2011 році тодішня влада брала позику з Державного бюджету на виплату заробітної плати освітянам, й тепер вся сума перевиконання – більше 1.5 млн. грн. – піде на погашення цієї позики. Якби Кабмін та обласна влада з розумінням підійшли до наших потреб й реструктуризували цю позику, перенісши її виплату на інший період, багато проблем ми могли б вирішити власними силами».

А резерви у нас є. У цьому переконався й голова обласної ради Михайло Кириллов, побувавши на торфопереробних заводах району. ТОВ «Надія» не так давно розпочало свою діяльність на території Висоцької сільської ради, але вже стало надійним соціальним партнером місцевої громади, не кажучи вже про «вливання» в сільський бюджет.

Та найбільше за масштабністю торфоосвоєння передбачається на ТзОВ «Торф Ленд Україна», що в Людині. Це підприємство справді європейського зразка,  де воєдино поєднано надійність, якість та комфортність (на фото).

«До обрання головою районної ради я сам працював на цьому підприємстві, – зазначив голова районної ради Сергій Киркевич. – Але мушу зауважити, аби вийти на український ринок й розпочати будівництво цього заводу на Дубровиччині (до слова, він поки що не введений в експлуатацію), його власникам довелося здолати, як кажуть, сім кіл «дозвільного пекла». Паперова тяганина зайняла п’ять років. Тож не нам пояснювати, чому з таким острахом іде в Україну інвестор. Уявіть, які кошти втратив бюджет, якщо вже зараз це підприємство дає нам сотні тисяч відрахувань. Коли запрацює на повну потужність – ця сума зросте до мільйонів. А робочі місця!

У мене як керівника району є лише одне прохання до торфодобувників – налагодити паралельно з виробництвом торфових субстратів й виготовлення паливних торфобрикетів. В умовах нинішньої енергетичної кризи й при наявності тих запасів торфу, що має наш район – це дуже перспективний напрямок».

Ознайомився також пан Кириллов з умовами проживання одиноких громадян в стаціонарному відділенні Дубровицького районного територіального центру соціального обслуговування населення, що у Висоцьку, та матеріально-технічною базою дитячого відділення КЗОЗ «Дубровицька центральна районна лікарня».

Якщо перший заклад відповідає всім вимогам світових стандартів, то дитяче відділення вже давно потребує серйозного «фінансового донорства».

«Введене в експлуатацію в 1968 році, відділення не мало капітальних ремонтів, – каже головний лікар Олександр Поліщук. – Ми робимо все від нас залежне, аби утримувати його в пристойному вигляді, але… сама будівля вже морально застаріла,  хотілося більш гарних умов для наших маленьких пацієнтів. Має гостру потребу й в сучасному реанімаційному обладнанні для дітей».

Лікарня та місцева влада давно планувала реконструювати це відділення, в 2013 році вже було виготовлено проектно-кошторисну документацію, в тодішніх цінах переобладнання дитячого відділення обійшлося б бюджету в 1,5 млн. грн. Коли віднайдуться такі кошти в казні, поки що сказати важко.

«Як би там не було, – резюмував голова обласної ради Михайло Кириллов, – не маємо права опускати руки. Треба поволі все ж рухатися вперед. Насамперед, вважаю, маємо подбати про сучасне оснащення кожної районної лікарні, й, звичайно, цього дитячого відділення зокрема. Це – першочергове завдання. А розбагатіємо – спроможемося й на капітальний ремонт».

Загалом, зазначив голова обласної ради, у нього залишилися приємні враження про наш район, оскільки на Дубровиччині вже відчувається певний поступ. «Завжди хочеться сприяти тим, хто сам готовий до роботи», – акцентував Михайло Кириллов.

Людмила РОДІНА.

* Допомога армії

СПІЛЬНИМИ ЗУСИЛЛЯМИ ВСЕ ВДАСТЬСЯ

На черговому засіданні координаційної ради сприяння Українській армії, що діє при голові районної ради Сергію Киркевичу, розглянули низку важливих питань.

ПРОДУКТИ ХАРЧУВАННЯ

Наразі поки що військовики продуктами харчування забезпеченні повністю. Принаймні якщо йдеться про батальйон територіальної оборони «Горинь». Великий гуманітарний вантаж (більше 30 тонн) не так давно відправили фронтовикам церкви ХВЄ району. У цьому вантажі – борошно, цукор, крупи, картопля, овочі тощо. Як зазначив пресвітер Колківської церкви ХВЄ Василь Андрійович, його брати та сестри у Христі передавали ці продукти від щирого серця й з власної ініціативи, з побажаннями, аби Господь захищав наших солдатів на полі брані.

Тож наступний «продуктовий» транш планується тепер уже на другу половину грудня або ж на початок січня.

ЧЕТВЕРТА ХВИЛЯ МОБІЛІЗАЦІЇ

Також поки що не передбачається. Але планується переміщення військовозобов’язаних з числа мобілізованих, що ввійшли в штат військкомату. Уже є вказівка направити в розпорядження військових частин сім чоловік з тих, що були прикомандировані до нашого військкомату. Двоє з них – в нагальному порядку.

ДОПОМОГА ПОРАНЕНИМ

Обговорено кожен з випадків зокрема. Адже дехто з військовиків потребує коштів на лікування, а дехто - на реабілітацію чи транспортування. Інколи солдатам просто необхідно посприяти з влаштуванням на лікування у військовому госпіталі, що розташований ближче до дому. Є можливість, в разі потреби, допомогти в забезпеченні інвалідними візками. Всього, за оперативними даними, маємо вже вісім поранених бійців. Й кожен з них потребує підтримки – якщо не матеріальної, то принаймні моральної.

КОШТИ

Питання грошей, як завжди, стоїть гостро. Як вже читали зі звітів, раніше опублікованих у газеті, тільки останнім часом на теплий одяг та взуття для солдат було використано більше 60 тис. грн. Але потреба в теплих речах не вичерпується. Адже в тих умовах, в яких перебувають наші хлопці, коли почасти немає змоги не те, що попрати, а навіть елементарно помитися, запас теплих речей дуже і дуже актуальний. Тому не виключено, що доведеться знову звертатися до населення з проханням ще раз переказати по одноденному заробітку та знову встановити в найбільш відвідуваних місцях скриньки для благодійних пожертв на армію.

ФРОНТОВІ «БУРЖУЙКИ»

Вперше таке ноу-хау «запантетували» здолбунівські умільці. Довідавшись, в яких жахливих умовах доводиться перебувати нашим солдатам на Сході, там вирішили хоча б якимось чином зробити солдатський побут комфортнішим. Тож взялися майструвати «буржуйки», щоб бійці мали змогу елементарно погрітися. А виготовляти ці нехитрі засоби обігріву почали зі старих газових балонів. Отож…

ЯКЩО МАЄТЕ В ГОСПОДАРСТВІ ЗАЙВИЙ АБО ЗІПСОВАНИЙ ГАЗОВИЙ БАЛОН

Багато земляків відгукнулися на заклик допомогти нашим солдатам теплим одягом чи медикаментами. Тож, думається, можливо, хтось допоможе й з «сировиною» для налагодження виробництва подібних «буржуйок» і на Дубровиччині. Отож, якщо маєте в господарстві зіпсований або зайвий газовий балон, просимо «пожертвувати» його на армію. Саме з цих газових «агрегатів» найпростіше змайструвати пічку для обігріву фронтового бліндажа.

А з газифікацією населений пунктів часто газові балони просто стали нам непотрібними. Але вони ще можуть послужити для армії. Якщо маєте можливість передати газовий балон для її потреб – звертайтеся за телефоном 0960746443.

МАСКУВАЛЬНІ СІТКИ

Вони – ще одна з нагальних потреб Української армії. Виготовляють такі маскувальні засоби зі звичайної рибальської сітки, «оздобивши» останню стрічками тканини, яка буде найбільш непомітною на місцевості. У найближчому сезоні найбільш актуальними будуть світлі тони, наближені за кольором до снігу. Вирішили й ми підсобити армії у таких маскувальних засобах. Думається, багато чим тут зможуть посприяти школярі, які вже неодноразово приходили на допомогу армії. Громадська рада береться закупити сітки на пожертвувані кошти. А дітям пропонується на уроках трудового навчання «прикрасити» ці сітки маскувальними стрічками.

ГОЛОВНЕ – УВАГА

Велику силу має слово. Воно здатне зцілити, а може й поранити. Це до того, що громадська рада не може охопити турботою всіх і кожного, як би вона не намагалася це зробити. Але якщо кожен проявить до солдат та їх родин максимум уваги, то спільними можливостями це вдасться. Адже найбільший з ворогів – зовсім не загарбник, найстрашніший ворог – байдужість…

Людмила РОДІНА.

УКРАЇНІ

За тебе, Україно, я молюся,

Ти рідна наша матінко Земля.

Тобою я живу, тобою я горджуся,

Твій образ завжди в душі моїй сія.

Переживаєш ти нелегкі години,

Рвуть на шматки тебе, схід у вогні пала.

Коли діждемося Миру в Україні?

Коли спокійно видихне Земля?

Що хочуть нелюди усім нам доказати,

Що довели Вкраїну до борні?

Коли ідуть війною брат на брата,

Ми, українці, кажемо: «Ні – війні».

Ми хочемо миру ближнім і прийдешнім,

Нехай назавжди зникне ця війна.

А між людьми було порозуміння

І мир, і злагода в країні забуя.

* * *

Що в країні твориться,

Коли іде брат на брата,

Коли твоє забирають,

А в самих добра ціла хата?

           Ці буремні роки,

           Що в країні настали.

           Ми звернули «тирана»,

           Та жить краще не стало.

Розкололась країна,

Розбраталися люди,

А «брати» наші ближні

Хазяйнують повсюди.

           Понаїхали танки,

           Вояки їх повсюди

           Що ж то буде із нами,

           Дорогі наші люди?

Де ж то правди шукати

І повірити кому?

Хто розв’яже проблеми

У свавіллі такому?

           Хтось цей бунт заколотить –

           Мирні люди страдають.

           Живемо під прицілом,

           Що робити не знаєм.

Коли треба Вкраїну

Із руїн піднімати,

То хто в ліс, хто по дрова,

Як щури розбігатись.

           Не було в світі правди

           І мабуть вже й не буде,

           Як було жити тяжко,

           Мабуть, легше й не буде.

Хтось у маслі купається,

А другі доживають,

Все надій плекають

Що колись побратаються.

           Мир в країні настане

           Стане добре нам всюди.

           Заживемо й ми з вами,

           Як поряднії люди…

Алла КОТ, с. Крупове.

Тяжкі часи, тяжке життя,

Ми всі живемо в боротьбі,

Та віра в світле майбуття,

Це краще за життя в ганьбі!

           Отож не продавайте ви себе,

           Свою країну гордо захищайте,

           І доки буде наше небо голубе,

           На гроші волю не міняйте!!!

То й що, що тяжко на душі,

І що лиха настала доля,

Нам не страшні життя дощі.

Бо ще не вмерла наша воля.

           Хоча життя й схилило нас.

           Та ми ж не впали на коліна,

           І як колись писав Тарас,

           Ти будеш вільна Україна!!!

Рідна мова богом дана кожному народу,

Наша мова - українська, має свою вроду,

Ми ж бо браття, українці, вільні і завзяті,

На традиції й свята - як народ багаті.

Наша мова - то є символ нації в цілому,

Тож ганьбити рідну мову не дамо нікому.

Наче річка, розлилася нашими серцями,

І хоча вона покрита вражими рубцями.

Плюндрувати честь народу,більше не посміють,

Ми відстояли свободу так не всі зуміють,

Тож тепер з щасливим серцем уперед ідемо.

Як народ один єдиний мову збережемо...

Віталій ХОМИЧ, воїн АТО, с. Колки.

Кубок надії

Нещодавно, 30-31 жовтня, на спортивній базі Костопільського спортивного ліцею відбулась першість Західного регіону України з футболу серед  команд дівчат 2001 року народження. В турнірі брали участь і виборювали єдину путівку на фінальну частину першості України команди з Львівської, Житомирської, Волинської, Київської та Рівненської областей.

В складі команди Рівненщини виступали і вихованки Дубровицької ДЮСШ: учні Лютинського НВК Пупенко Тетяна та Чудік Іванна (тренер Володимир Правник) і учениця Берестівського НВК Гурик Ірина (тренер Віталій Клюйко). За підсумками змагань у коловій системі перше місце вибороли футболістки зі Львівської області, другими стала Рівненська область, третіми-волиняни.

Результати виступу наших земляків: Рівне-Львів 1:1; Рівне-Житомир 0:0; Рівне-Волинь 3:0; Рівне-Київ 2:0.

Хочеться зазначити: із 6 голів, що провели рівненські футболісти, 4 - на рахунку дубровицьких вихованок. Отож, вітаємо дівчат та їх тренерів із вдалим виступом на змаганнях. Так тримати!

Сергій СТАСЬкО, директор Дубровицької ДЮСШ.

захищаючись, підрізала співмешканця

Під час сімейного конфлікту запальна жінка завдала удар кухонним ножем в ділянку живота своєму співмешканцю, чим спричинила йому тяжке тілесне ушкодження.

До чергової частини Дубровицького РВ УМВС України в Рівненській області надійшло повідомлення від 59-річної Любові, жительки села Висоцьк, про те, що в будинку за місцем проживання, співмешканка підрізала її 34-річного сина та замкнулась у кімнаті.

– На місце події виїхала слідчо-оперативна група яка встановила, що тілесні ушкодження чоловікові заподіяла його співмешканка, 19-річна Дарина, – повідомив т.в.о. начальника Дубровицького РВ УМВС України в Рівненській області майор міліції Володимир Коркош. – Як виявилось, 34-річний Борис, прийшовши до будинку за місцем проживання напідпитку, на ґрунті ревнощів розпочав сімейний скандал. 19-річна Дарина, захищаючись, завдала кухонним ножем, який перебував в неї в руках, один удар Борису в праву частину живота.

Відомості за даним фактом внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Відкрито кримінальне провадження, попередня кваліфікація стаття –  24 Кримінального кодексу України (Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони), що карається позбавленням волі на строк до двох років.

На даний момент 34-річній Борис перебуває на лікуванні в хірургічному відділенні Дубровицької ЦРЛ.

Катерина СЕМЕНЮК, Дубровицький РВ УМВС.

26 листопада у Дубровицькому  НВК „Ліцей-ЗОШ І-ІІ ступенів” пройшло гарне і урочисте свято «Пишайся, ти ліцеїст». Цього дня ліцейську родину поповнили 78 щасливчиків-десятикласкників, які продовжуватимуть і зберігатимуть традиції цього навчального закладу. Посвята у ліцеїсти пройшла в атмосфері родинного затишку і творчого запалу.

Дубровицький ліцей – сучасний високоінтелектуальний, високорівневий навчальний заклад, мета якого: виховання інтелектуальної творчої особистості, активного учасника навчально-виховного процесу, особистості з високо національною і громадською свідомістю, якій притаманні стійкі якості патріота і громадянина української держави. Про це говорили на святі і директор закладу Володимир Кушнір, і шановані гості, і учні, які разом розділили миті урочистості. А розпочалося дійство зі спільної молитви, яку благословив шанований духовний наставник ліцею отець Федір.

Цього ж дня пройшов фінал конкурсу «Ми - талановиті». 16 учасників виборювали титул переможця. Перше місце здобула ліцеїстка Людмила Стасюк, яка за лічені хвилини створила з піску, на очах у присутніх, портрет молодого Тараса Шевченка.

Ще одна перемога вихованців центру позашкільної освіти

У листопаді стали відомі підсумки міжнародного художнього конкурсу «Календар GLOBE 2015», проведеного з 12 вересня по 31 жовтня 2014 року Національним еколого-натуралістичним центром учнівської молоді Міністерства освіти і науки України, на який  учасники надсилали фотографії тему «GLOBE у моїй школі».

Оскільки, GLOBE – це комплексна програма дослідження навколишнього середовища, запропоновано було надсилали будь-які цікаві його компоненти: хмаринки, дерева, ґрунт, воду чи повітря, а також знімки вихованців за роботою на ділянках спостережень.

Цього року надійшло близько 1800 робіт від 206 учасників з  83 позашкільних і загальноосвітніх закладів з 16 областей України, які розміщені на українській сторінці GLOBE у Фейсбуці: www.facebook.com/globeinukraine.

Враховуючи таку велику кількість конкурсних робіт, ще більш значимою є перемога вихованки гуртка «Цифрова фотографія» Кушнір Ліни, яка за рішенням журі визнана призером художнього конкурсу «Календар GLOBE 2015» та нагороджена дипломом ІІ ступеня. Крім цього, її робота  розміщена у «Календарі GLOBE 2015» (червень), який можна завантажити та роздрукувати самостійно усім бажаючим.

Вітаємо Ліну, хай щастить у подальших творчих конкурсах.

Олена Бабко,  заввідділом центру позашкільної освіти.

Річниця чи роковини Революції Гідності?

Навряд Кабінет Міністрів, ухвалюючи постанову 21 листопада 2013 року про призупинення процесу підписання Угоди про асоціацію з ЄС, міг передбачити про те, що буде далі. Навряд чи Мустафа Найєм, залишаючи запис «Зустрічаємось о 22:30 під монументом Незалежності» на сторінці у Facebook, міг подумати про те, що з цього невеличкого повідомлення, почнеться справжня революція.

Навряд чи могли б ми уявити тоді, що люди з різних куточків України кидатимуть роботи, залишатимуть сім’ї і будуть їхати до столиці. Що кияни, почувши по телебаченню про можливу атаку «Беркута», не позакривають свої двері, а, навпаки, розбудять сусідів і масово ринуть туди, в центр боротьби за свободу. Або ж годуватимуть та грітимуть активістів. Що хлопці, які завжди «косили» від армії, будуть стояти в довжелезних чергах в воєнкомати. Що українці, девізом яких зазвичай було «Моя хата скраю», передаватимуть на Майдан гроші, харчі, ліки. Навряд чи.

Однак, історія обійшла всі «навряд» і створила Революцію Гідності, яка змінила не лише Україну, але й власне українців. Показала, що таке зрада та братерство, відчай та надія, безлад та зміни.

З того часу пройшов рік, але все частіше мучить нав’язлива дилема: це річниця чи роковини? Адже, ми здобули багато, а ще більше втратили.

За один рік, насправді мізерний період часу для історії,  українці зробили те, що не вдавалось їм з часу проголошення незалежності: скинули диктатора і його команду, змінили режим, почали ламати систему. В результаті, отримали нового президента, новий уряд, підписали та ратифікували Угоду про асоціацію з Євросоюзом, прийняли закон «Про люстрацію». Заявили світові про Україну, як окрему повноцінну державу, а не додаток до Росії. Ще більше змін відбулось у свідомості українців. Тепер бути громадянином своєї держави стало предметом  гордості. Дуже влучно сказав один з активістів Євромайдану: «Шукаючи Європу, ми знайшли Україну».

Проте революція має й інший бік медалі. Україна втратила найкращий синів і дочок на Майдані, згодом – на війні. Якщо Небесну сотню ми пам’ятаємо поіменно, то двох-трьох загиблих на Донбасі, не лише не знаємо, але й все менше дивуємось та переймаємось, почувши про них у щоденному випуску новин. Не дарма кажуть, що смерть одного – це трагедія, а двох – статистика.

Ми втратили Крим, на Сході – повномасштабна війна, економіка на межі колапсу, долар – по 16 гривень, бюджет не наповнюється, гуманітарна катастрофа на Донбасі. А найгірше те, що в цій складній ситуації, наш народ йде на вибори і голосує за залишки Партії Регіонів, комуністів та Ляшка.

Та це лише окремі факти. Щоб отримати об’єктивнішу картину, ми запитали у молодих людей Дубровиці, Рівного, Острога, які були безпосередніми учасниками Революції Гідності, як вони оцінюють цей рік та що змінилось за цей період.

Олександр: «Мені здається за цей рік ми пройшли десять років. Ми нарешті зрозуміли, хто ми є, чого ми хочемо та куди нам потрібно рухатися. Величезним плюсом стала орієнтація на Європейський Союз. Для нас це цивілізований вибір. Мінус в тому, що ще не проведені європейські реформи, які в нинішній ситуації критично потрібні. Щодо політиків, то не скажу, що вони дуже змінились. Однак, вони зрозуміли, що владу можна легко втратити, вона не вічна. Подякуймо за це пану Януковичу».

Іванна: «Багато людей зараз говорять, що Майдан був марним, що все залишилось так, як і було. Я з цим не погоджуюсь. Революція нас змінила, принаймні, в культурному плані. Українці нарешті вивчили свій гімн, наші музичні гурти стали популярними, молодь зрозуміла, що крутіше слухати «Океан Ельзи», ніж чергову пропіарену, російську «зірку». Люди пишаються тим, що вони українці».

Ігор: «Змінилися люди, система не змінилася. Таке враження, що влада кожного дня робить нам якусь послугу. Все відбувається під величезним примусом. Той же закон «Про люстрацію». По суті, його прийняли після того, як активісти почали викидати депутатів у смітники. До цього для влади було дико навіть подумати про люстрацію. Закон ще «сирий», з багатьма підводними каменями, якими можуть скористатися політики. Тому боротьба ще не закінчилась. Людям не потрібно мовчати. Хоча саме не мовчати та не бути осторонь й навчив їх Майдан».  

Людмила:«Можу сказати точно, що Євромайдан народив громадянське суспільство. Дав поштовх волонтерському руху. Якби не волонтери, думаю, Україна не здатна була б оборонятися від такого сильного ворога. Я пам’ятаю, як ми збирали продукти та речі активістам. Люди приносили величезні суми, зважаючи на наш рівень достатку, бабусі віддавали останнє. Я побачила сотні людей, які допомагали безкорисно, за ідею. Хто б міг подумати про таке ще кілька років тому. І це блискучий результат Євромайдану. Ця солідарність народилась тоді і процвітає й до сьогодні. Про це свідчать десятки вантажівок з провізією для наших військових з усіх куточків України».

Дмитро: «Важливий результат Революції Гідності ─ поява гласності. Тепер влада змушена зважати на думку народу. Та й сам народ зрозумів, що сила в його руках. Але поки він користується цією силою невміло. Війна, вічна економія, страх за завтрашній день накладають свій відбиток. Загалом можу сказати, що революція не завершилась. Революція ─ це докорінна зміна. Наразі докорінних змін немає. Нам потрібно завершити розпочату справу шляхом реформ».

Оксана: «Після Майдану люди стали свідомішими, почали більше цінувати, здавалось би, звичні речі. Бо коли всі рідні поруч, близькі люди здорові, життя минає звично і світ сприймається зовсім по-іншому, ніж коли живеш у час, коли бунтуєш проти влади та свідомо ризикуєш своїм життям, добробутом близьких, коли відпускаєш когось на Майдан чи на війну…».

Отож, Майдан ─ явище неоднозначне. Він подарував надію, натомість забрав сотні життів. Тепер наше головне завдання не звести нанівець цю надію, а навпаки змусити її палати ще сильніше.

21 листопада 2014 року ─ річниця початку боротьби за свободу. 21 листопада 2014 року ─ роковини Небесної сотні та десятків невідомих Героїв.

Леся Кондратик.

подати руку допомоги

22 листопада в День святого Архистратига Михаїла разом з головою районної ради Сергієм Киркевичем та директором Висоцького лісгоспу Віталієм Суховичем побували у Сельці. Приїхали провідати 17-річного жителя цього села Миколу Петрушка. На жаль, юнака вдома не застали, наразі він перебуває на лікуванні в обласному медичному закладі. Поспілкувалися з батьком Миколки, також Миколою, передали синові теплі вітання, побажання одужання і матеріальну допомогу.

Доля склалася так, що з трирічного віку виховується Микола з татом і бабусею. Свою безмежну любов віддають щоденно йому саме ці близькі люди. Хоча й бабуся сама немає здоров’я, у домі відчувається затишок, тепло родинного вогнища і турбота про ближнього. Два роки тому захворів Миколка, от і почалася тяганина з лікарнями, обстеженнями, значними затратами коштів на медпрепарати. До голови районної ради з проханням допомогти на лікування звернулася тітка хлопця – Галина Олексіївна Петрушко і попросила, у міру можливостей, допомогти коштами на лікування.

Сергій Васильович Киркевич, пройнявшись її розповіддю, зазначив, що неодмінно відвідає хлопця найближчим часом. Слова свого дотримав, бо він, як і Віталій Сухович, неодноразово подавав руку допомоги тим, хто цього потребував. Про розмір спільної з Віталієм Суховичем допомоги, голова районної ради змовчав, бо вважає, що лише Бог може оцінити розмір тої чи іншої пожертви на благо нужденної людини. «Найголовніше, аби Господь послав хлопчику виздоровлення і захистив від усіх негараздів», – підкреслив голова районної ради.

Скорботна свічка пам’яті

П’ять колосків із горя та печалі,

Страшний указ – то присуд для села,

В яру калина кров’ю обливалась,

А в села смерть голодна йшла, страшна.

І заніміло серце України

Від болю й горя за своїх дітей.

Мільйони рук до Господа молили:

– Помилуй, заступи, якщо ти є.

22 листопада у нашому районі, як і у всій Україні, вшанували пам’ять жертв голодоморів. Біля пам’ятного знака у центрі міста пройшов мітинг-реквієм, у якому взяли участь голова районної ради Сергій Киркевич, в.о. голови РДА Юрій Яременко, міський голова Адам Кузьмич, представники політичних організацій та громадськість району. Присутні віддали шану безвинно убієнним, запалили свічку пам’яті…

З хвилюванням говорили про трагічні сторінки голодомору в історії України Сергій Киркевич та Адам Кузьмич. Голова районної ради підкреслив, що ми молимося не лише за жертв Голодомору та упокій невинно убієнних, а й за нас, живих, за життя сьогоднішніх українців, за Україну, сьогоднішню Європу і світ. Ми молимося, щоб зрозуміти фатальні помилки історії і переконатися ще раз, що сила української нації в єдності. Саме ця риса має допомогти нам вистояти і сьогодні.

Благочинний УПЦ КП Дубровицького району отець Данило з церковним хором відслужив панахиду за померлими від голоду українцями.

У рамках жалобного заходу присутні долучилися до оголошеної загальнонаціональної хвилини мовчання та акції “Засвіти свічку”.

Лампади з вогнем, свічки, колоски хліба, ікона божої матері, спільна молитва – ці атрибути мітингу-реквієму ще раз змусили задуматися нас над нашим минулим, теперішнім і майбутнім, над долею України.

Любов Клімчук.

У Дубровиці – знову Віче

Цього разу організовано воно молодими активістами Віталієм Гнедьком та Романом Колюховим. А йшлося на Віче про неухильне впровадження в життя люстрації усіх гілок влади відповідно до Закону України про очищення влади. «Це шлях, яким пройшли всі цивілізовані Європейські країни, - зазначили організатори мітингу. – Разом з тим це - одна з основним вимог Майдану».

На підтримку молодих активістів виступили і депутати районної ради Людмила Берестень та Юрій Лосік. Щоправда, самих учасників Віче було й не так багато. Або громадська ініціатива поки що не ввійшла в норми життя дубровичан, або їх налякали перші морози. Присутні ж на міській площі Злагоди прийняли резолюцію: направити звернення до Президента України та Голови Верховної Ради про виконання вимог Майдану про люстрацію всіх гілок влади; створення народної ради та систематичні збори Віче (один раз на місяць), де вирішуватимуться найзлободенніші питання моменту.

«Буржуйки» – для фронтовиків

Відгукнувшись на заклик районної координаційної ради сприяння армії, що створено при голові районної ради Сергію Киркевичу, мешканці району вже здали 16 газових балонів, з них 12 – прихожани церков Християн Віри Євангельської,  для виготовлення «буржуйок». Цими нехитрими агрегатами зможуть на передовій обігрівати свої бліндажі наші солдати. Ми вже побачили одну із цих «фронтових» пічок, що виготовили для армійців працівники управління агропромислового розвитку. Ще три - взявся поставити для армії приватний підприємець Павло Голяка, значну частину обігрівальних засобів має зробити КП «Теплосервіс».

* Земляки

ПОЧАВШИСЬ ІЗ ДИТЯЧОГО ЗАХОПЛЕННЯ

Не випадковий гість Іван Деркач на міському стадіоні, де, власне, ми з ним колись давно й познайомилися. Любить спорт, особливо футбол. У дитинстві й сам з ровесниками ганяв м’яча, пізніше у складі орв’яницької команди на першість району. Тепер же він і вболівальник «зі стажем», і нерідко обслуговує спортивні змагання, будучи фельдшером швидкої медичної допомоги.

Іван Романович, зрештою, став дубровичанином три десятиліття тому, коли спорудив-облаштував власне родинне гніздо в райцентрі. А до того мешкав у Орв’яниці, куди, в свою чергу, його батько, побудувавшись, переїхав з родиною з орв’яницького хутора з-під Працюків. І сталося так, що саме там, на хуторі, в далекому дитинстві трапилося в малого Івана захоплення, яке випадково чи ні стане для нього визначальним вважай на все життя.

«Тоді, у шістдесятих роках, - розповідає тепер Іван Романович, – в Орв’яниці працював сільським фельдшером майбутній заступник головного лікар району Віталій Устима, знаний на Дубровиччині чоловік. До речі, його дружина, Лариса Олександрівна,вчителька, потім викладала нам у школі мову й літературу. Й от коли Віталій Григорович приїздив на хутір робити дітям медичні щеплення, малечу зазвичай збирали саме в нашій хаті. Мені малому було дуже цікаво, на правах «господаря» я не відходив від медика. А то ще такий спогад з тієї пори. Автівки, тим більше легковики на хуторі назагал були не часто, але по сусідству до хворої  людини частенько приїжджала «швидка». Кожного разу я крутився біля тієї машини, захоплено розглядав, намагався поспілкуватися з водієм. І якось з дитячою самовпевненістю хвалькувато заявив: «От виросту, й сам на такій їздитиму!».

Хтозна, чи мав на увазі хлопчик автівку взагалі, чи саме «швидку». Та й швидко забулося сказане за численними іншими дитячими враженнями. Натомість тепер і через обрії десятиліть не раз згадується.

А в ті часи Іван Деркач закінчив Орв’яницьку восьмирічку й поступив – куди ж бо інакше? – на фельшедшерське відділення Костопільського медучилища. Причому була в них спецгрупа, студентів якої готували для Збройних Сил. Отож дійсну строкову службу проходив орв’яничанин у Грузії військовим фельдшером окремої роти зв’язку. Міг потім і на понадстрокову службу залишитися, надто що вже мав середню спеціальну освіту. Проте повернувся додому, став у Дубровиці працювати фельдшером швидкої допомоги, й фельдшерує досі. Ось уже – небагато, немало – цілих 36 років.

Стільки тих термінових викликів, включаючи нічні, було за ці роки – й не злічити. Іван Романович і не лічив ніколи, каже тільки, що бувало й до 30 за зміну, а під час епідемій – й більше. Тим часом за складністю надаваної допомоги виклики бувають різні; не рідкість і такі, коли хворого відразу транспортувати неможливо, доводиться на місці рятувати від смерті. Тут на допомогу приходять уже власні досвід і витримка, діяти мусиш швидким неквапом, а потім, коли напад хвороби відступить, знайти для людини спокійні й упевнені заспокійливі слова, ще й підказати, як чинити надалі.

А зрештою виклики до хворих лише умовно можна ділити на «важкі» або «легкі», бо за кожним – конкретна людина, котра потребує невідкладної допомоги, до якої і належить служба «103». Наприклад, тепер Деркач уже з посмішкою розповідає, що за час роботи йому випало прийняти понад сотню пологів. То було переважно у 80-і роки, коли ще бракувало такого, як зараз, пильного лікарського нагляду за вагітними. Отож доводилося виступати в ролі акушера і на дому, і в машині «швидкої», й навіть на сіножаті край болота, як ото в Перебродах, чи аж в лісі в ожиннику, як траплялося в Милячах. Власне, акушерству вчили й в медучилищі; на практиці ж попервах, та ще й у таких екстремальних умовах було непросто. Часу немає ні на роздуми, ні на сторонні відчуття. Зупиняєш машину, водій біжить до найближчої хати по воду, а сам не полишаєш породіллі. Й ось уже благословляється на світ нове життя, нова крихітна людинка…

Сам же Іван Романович до того всього, до своєї непростої й такої необхідної роботи ставиться без особливого пієтету. Робота, каже, й робота, хто на що вчився. Ну відзначила он обласна служба екстреної медицини почесною грамотою – бо й скільки кілометрів професійного стажу за плечима. А знаний в усьому районі й поважають, дякують люди – то за те й спасибі людям. Хоча, звісно, й приємно, коли усвідомлюєш, розумієш, що ти на своєму місці.

…Готуючи цей матеріал, я зателефонував до Івана Романовича на «швидку», хотів іще дещо уточнити, але був він на черговому виїзді. Там його турбувати, зрозуміло, не став. Бо там хтось потребує невідкладної допомоги.

Олександр СТРИЖАК.

* Соціальні гарантії

ВІД НАРОДЖЕННЯ

І ПРОТЯГОМ ВСЬОГО ЖИТТЯ

забезпечує Фонд соціального страхування з ТВП

Ринкова система господарювання змінює не тільки економічну політику керування, але і запити робочої сили, формує нову політику господарської мотивації. Процес переходу до нових цінностей у житті суспільства йде не зовсім гладко. Постійно дає про себе знати гостре протиріччя між необхідністю проведення жорсткої економічної політики, розкріпачення ринкових механізмів і недостатнім запасом міцності соціального захисту людей. Система соціального захисту населення може бути ефективною за умови її диференціації й адресності. Однією із структур, що гарантує такий захист, є Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Про роботу Дубровицької міжрайонної виконавчої дирекції розповідає її керівник – Дерачиць Катерина Петрівна.

Катерино Петрівно, на яких засадах базується діяльність очолюваної Вами структури?          

Основою діяльності ФСС з ТВП є Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням», де визначено правові, організаційні та фінансові основи загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян на випадок тимчасової втрати працездатності, по догляду за хворим, в зв’язку з вагітністю та пологами, у разі смерті, а також надання послуг із санаторно-курорного лікування та оздоровлення застрахованих осіб та членів їх сімей.

Надання матеріального забезпечення та соціальних послуг Фондом відповідає законодавчим принципам загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з ТВП та витратами, зумовленими похованням, обов’язковості страхування працівників, державних гарантій реалізації застрахованим своїх прав, обов’язковості та своєчасності фінансування витрат Фондом, цільового використання коштів Фонду соціального страхування з ТВП.      

Якими показниками можна охарактеризувати роботу виконавчої дирекціїї?

Дубровицька міжрайонна виконавча дирекція є підрозділом виконавчої дирекції Рівненського обласного відділення ФСС з ТВП, яка об’єднує і обслуговує 1241 страхувальника Дубровицького і Зарічненського районів з чисельністю застрахованих 9499 осіб. У штаті дирекції працює 5 чоловік.

З початку 2014 року надійшло і опрацьовано 949 заявок від страхувальників для фінансування матеріального забезпечення застрахованих на суму 5230,9 тис. грн. для оплати 3226 листків непрацездатності, з них 352 - по вагітності і пологах. Профінансовано матеріальне забезпечення застрахованим по заявках страхувальників на суму 5032,9 тис. грн.

Простроченої заборгованості  з виплат матеріального забезпечення страхувальникам на даний час немає.

В 2014 році працівниками дирекції проведено 89 перевірок цільового використання коштів Фонду страхувальниками.

Фонд опікується оздоровленням застрахованих. Розкажіть про цей, досить актуальний для населення району, аспект…

В 2014 році пройшли лікування і оздоровлення застраховані по 130 санаторно-курортних путівках вартістю 916,7 тис.грн. В період літніх канікул зміцнили здоров’я 251 дитина в оздоровчих закладах області: «Агатівка», «Горинь», «Джерельце», «Кочагінець», «Електронік». Путівки закуплені Фондом за повну вартість на суму 619,8 тис.грн.

Спілкувалася Людмила РОДІНА.

Мода на читання повертається

«Є два найбільших винаходи в історії: друкарство, що посадило нас за книги, і телебачення, що відірвало нас від них» ─ стверджував французький критик Жорж Елгоз. Згодом, з поширенням Інтернету й телебачення відійшло на другий план, не говорячи про книги. Нові технології стали «чорними дірами», що засмоктували свідомість молодих людей. А фраза «Молодь не читає» ─ стала воістину вічною тезою. З чим це пов’язано? Що відбувається зараз? Та як сьогодні молоді люди реагують на літературу і чому віддають превагу? Спробуємо дослідити.

Два роки тому тижневик «Коментарі» проводив  соціологічну розвідку, що стосувалась популярності читання книг серед молоді. Дослідники зауважили, що саме в молодих українців гасне зацікавленість до друкованої літератури, порівнюючи зі старшим поколінням. Так, у 2009 році серед тих, хто щодня відкривав книгу, був 31 % людей до 30-и років, у 2011 році показник упав до 26 %, у 2012 ж лише один з п’яти молодиків відводив час на читання щодня. Для порівняння в СРСР регулярно читали 90 % населення, в тому числі молодь.

Однією з перших причин такої картини став стрімкий розвиток Інтернет-простору. Весь вільний час молодих людей заполонили соціальні мережі. Читання статусів та мережевих матеріалів витіснили інтерес до книжок. Цьому посприяв і розвиток кінематографу. На сьогодні, за більшістю «великих книг» зняті фільми. Однак, проблема в тому, що в гонитві за емоціями та спецефектами нерідко втрачається  книга. Адже сюжети перекроюються під масового глядача, часто гублячи основну ідею, яку хотів донести автор. Звичайно, є якісні кінострічки. Але навіть дуже хороше кіно не може спонукати людину до саморозвитку. Адже, фільм ─ це фантазія режисера, його бачення картини. Фільми позбавляють можливості мислити самостійно.

Якщо досліджувати це питання з іншого боку, то можемо зробити висновок, що культура читання втрачена в період здобуття незалежності. Розвал галузі друкарства, старіння бібліотечних фондів, відсутність моди або навіть потреби бути освіченим та неспроможність людей купити книгу ─ наслідки «лихих 90-х», що відгукнулися на сучасному поколінні. До того ж любов до читання в дитини закладається з ранніх років. Але, як зазначила письменниця Оксана Забужко на одній зустрічі зі студентами: «В нас виросло покоління, яке не застало навколо себе у життєвому просторі книжок, якщо їх не було у домашній бібліотеці, у батька й матері».

Однак, варто зазначити, що останнім часом негативна тенденція змінюється. Повертається мода на читання. Цьому сприяє знову ж розвиток новітніх технологій, як би це абсурдно не звучало. Купити книжку сьогодні, на жаль, задоволення не з дешевих. Значно економніше скачати її на телефон або електронну «читалку». Звісно, це не замінить шарудіння листків та характерного запаху новодруку, що перетворює читання на особливий ритуал. Але ціни диктують свої умови. В середньому найдешевша книжка коштує від 40 гривень. Тому  в Україні за 2014 рік значної популярності набуло явище буккросингу (безкоштовний обмін книгами). 

Яскравим прикладом позитивної зміни став також цьогорічний  Львівський книжковий форум. «Упродовж всіх чотирьох днів на форумі ніде було яблуку впасти. Більше половини всіх відвідувачів були саме молоді люди. Багато з них віддали майже всю стипендію на книжки, в тому числі я. Можу зі всією впевненістю сказати ─ молодь читає!», ─ ділиться враженнями Людмила.

А чи читає Дубровицька молодь? Яким авторам вона надає перевагу? Про це ми вирішили дізнатись, провівши невелике соціологічне опитування. В дослідженні взяло участь сорок респондентів. 29 молодих людей однозначно сказали, що люблять читати. Ще 6 ─ заглядають у книжку, але рідко. 5 молодиків заявили, що не читають, а віддають перевагу іншим заняттям.

Молодь виявилась дуже різноманітною у своїх читацьких смаках. Хтось надавав перевагу класиці (Габріель Гарсія Маркес, Еріх Марія Ремарк, Джейн Остін), хтось ─ сучасній українській літературі (Люко Дашвар, Ірина Роздобудько, Любко Дереш, Василь Шкляр). На жаль, дуже мало молодь читає української класики, вказали лише Ольгу Кобилянську та Івана Багряного.  Багато респондентів серед улюблених назвали авторів популярної світової літератури: Ян Вишневський, Ден Браун. Лідером стала книга «Алхімік» Пауло Коельо.

Є хороший вислів Джоанн Роулінг: «Якщо Ви не любите читати, значить Ви не знайшли потрібну книгу». Будемо сподіватись, що кожен знайде «свою» книгу. І наші наступні покоління підтримають культ читання, адже особлива магічна атмосфера книги не зрівняється ані із здобутками сучасних ЗМІ, ані з надбаннями новітніх технологій.

Леся Кондратик.

ХАЙ ЗДІЙСНЯТЬСЯ ВАСИЛЕВІ МРІЇ

Приємна новина надійшла до нас із Житомирщини – колишній вихованець Школи Бойового Гопака «Джура» Василь Рожко захистив норматив кандидата в майстри спорту. Юнак вже 2 роки навчається в інтернаті для дітей з вадами здоров’я, однак і там не полишає заняття спортом, прищеплені колишнім тренером Петром Велінцем. Тож нещодавно став чемпіоном Житомирської області з пауерліфтингу. На обласних змаганнях з цього виду спорту Василь, маючи вагу 47 кг, підняв 88-кілограмову штангу, ставши з таким результатом кандидатом у майстри спорту.

Його тренер Петро Велінець каже, що хлопець має усі перспективи в скорому часі піднятися і до вершин майстра. Для цього Василю потрібно штовхнути штангу вагою 97 кг. «З його наполегливістю та волею до перемоги це цілком можливо», - зазначає пан Велінець.

Нагадаємо, Василь Рожко - інвалід-візочник, але змалку залюблений у спорт й мріє стати олімпійським чемпіоном. Побажаймо ж, аби його мрія здійснилася!

Людмила РОДІНА.

СПАРТАКІАДА ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

30 листопада у Костополі відбулася спартакіада серед працівників органів місцевого самоврядування області, яка включала 13 змагань із чотирьох видів спорту.

Непоганий результат показала команда нашого району, зайнявши четверте загальнокомандне місце, поступившись Березнівському (перше місце), Корецькому (друге) та Здолбунівському районам.

Щодо окремих видів спорту, то у волейболі наші спортсмени посіли сьоме місце. Зате у настільному тенісі показали другий загальнокомандний результат. Друге місце мали також тенісисти Аня Буткевич та Руслан Конончук в особистому заліку.

У змаганнях з шахів Дубровиччина посіла четверте командне місце, але наша представниця Оксана Ютовець стала лідером змагань; Валентин Довжик мав 10-13 місце.

У шашках ми піднялися на шосту сходинку; представниця жіночої команди Інна Янковська – перше місце; Василь Грицюк – 10-13 місце.

НЕ ШУКАТИ ВИННИХ У ВЛАСНІЙ ДОЛІ,

А САМИМ ЗМІНЮВАТИ ЇЇ

Ми зустріли початок двадцять першого століття як добу невпевненості.

Сучасна людина досі долає силу тяжіння великих випробувань і надій минулого; вириваючись із цієї історичної гравітації, вона почувається перед майбутнім невпевнено і вразливо.

Ми бачили багато потрясінь: могутність і занепад тоталітарних ідеологій та створених ними імперій, політичні засліплення і прозріння, масові захоплення і розчарування.

Ми стали свідками піднесення демократичних ідей, переконань і мрій. Але романтичні сподівання, зіштовхнувшись із реальністю, швидко перетворились на ілюзії. Слова знецінились.

У нашій країні, де Радянський Союз було подолано фізично, його спадщина і досі зберігається морально і ментально. Виявилося, що більшість далі й дедалі більше сподіваються на чужу ласку, а не на власні сили.

Нові економічні умови змінили країну і водночас загострили найгірші людські інстинкти: жадобу збагачення, захланність і споживацтво.

Людина дістала можливість вільно і без страху повернутися до духовних джерел. І водночас зубожіння, несправедливість і невпевненість виплекали у суспільстві внутрішнє розчарування, що стоїть на межі з духовною порожнечею.

Падіння останньої імперії повернуло нас до засадничих істин про будову на фундаменті закону та правди і про будівничих, які покладаються на власні сили і Божу допомогу – вищу поміч, яку відчувають совістю.

Але тінь сумніву торкнулася багатьох сердець. Однак вона, ця тінь, завжди йде поруч із людиною. Тож не варто боятися тіней. Треба шукати світла, яке дає силу проти зневіри і надає сенсу нашому життю.

Кожна людина, напевно, на якомусь етапі життя замислюється про його сенс, свій слід на землі, своє місце в суспільстві. Кожен по-своєму розставляє акценти. Корисливий бере від життя собі, а хтось живе, щоб приносити користь іншим.

Особливо ж це суттєво, коли йдеться про лідера територіальної громади. Там, де її очолюють ініціативні й небайдужі за вдачею люди, то й сама територія виглядає по-іншому, бо дихає не пусткою й занепадом, а перспективою.

Візьмемо хоча б Соломіївську сільську раду. Ставши до керма місцевої громади, нинішній сільський голова Степан Васильович Буткевич вирішив відродити минулу славу тутешніх територій. Села сільської ради пролягають по центральній міжміській трасі, тож найперше взявся сільський очільник відновити вуличне освітлення. Поки колеги бідкалися та нарікали на безгрошів’я, відсутність державної політики в цьому напрямі, цей чоловік неквапливо й впевнено «пробивав» світло на вулицях. Й ось вже два роки – Соломіївка та Орв’яниця таки його мають. Вже більше року – населення користується й такою побутовою зручністю, як природний газ. За цим всім – також велика енергія очільників сільських громад з Берестя, Соломіївки та Бережниці. До речі, всі вони неабияк проявляють себе й в організації дозвілля місцевого населення.

Не злякалися відповідальності, виступивши замовниками будівництва підвідного газопроводу до своїх населених пунктів, й Селецький сільський голова Павло Васильович Голяка та його колега з Мочулищ Галина Денисівна Шеремета. Й тільки їм одним відомо, скільки копіткої й не завжди вдячної роботи за цим всім. А як змінився під їх орудою сільські будинки культури, ФАПи, самі села.

Кращим з-поміж кращих по праву самі сільські голови називають свого «старосту» Федора Федоровича Хлебовича. У цього керівника є чому повчитися, й взяти за основу для себе.

Вправним організатором на чолі територіальної громади проявив себе й Сварицевицький сільський голова Павло Ілліч Крупко. Нестандартні підходи цього чоловіка до вирішення будь-яких проблем  не раз ставали в нагоді всьому місцевому населенню. От, приміром, стільки «боремося» зі стихійними смітниками по селах,  але не завжди успішно, лише гуль набиваємо на цьому. А у Сварицевичах зуміли утилізацію сміття взяти під контроль виконкому, залучивши до цієї справи весь наявний по селах приватний машинно-тракторний парк. Попрацювати на благо рідного села котрийсь день ніхто не відмовляється, а громада загалом має неабияку користь. З вдячністю про свого сільського голову говорять й поштовики, адже тільки за його сприяння незабаром вони справлятимуть новосілля в новому поштовому відділенні.

Багато за свою головинську каденцію зробив для зміцнення соціально-культурної сфери населених пунктів Трипутнянський сільський голова Валентин Данилович Довжик. Залучившись спонсорською підтримкою, поволі навів лад у своєму господарстві, вдихнувши в занедбанні сільські заклади друге життя.

Добрий слід залишить по собі й Людинський сільський голова Людмила Федорівна Гура. Свого часу вона єдина, хто не захотів «поступитися» сільським садочком, віддавши його у «вотчину» району, а нині, як виявилося, було це мудрим й своєчасним рішенням. Для зручності виборців подбала жінка й про облаштування ФАПу в колишній Руднянській школі, «розкошелилася» сільським бюджетом, й незабаром матимуть селяни новий сучасний лікувальний заклад. Та й ще доволі хороших справ в активі цієї очільниці територіальної громади.

Не даремно їсть свій хліб й Жаденський сільський голова Геннадій Степанович Рожко. За цого період керування місцевою громадою тут відбулися значні зміни. Принаймні приміщення сільської ради, школи оновилися неабияк. Та й саме село осучаснилося.

Погодьтеся, подекуди ініціатива буває деструктивною. Недаремно ж в народі кажуть: ламати – не будувати. Але, на щастя, більшість з тих, кому люди висловлюють довір’я, делегувавши до самоврядних органів влади, щиро вболівають за свої території й по можливості змінюють їх на краще, діючи за золотим принципом Гіппократа «Не нашкодь!».

Кілька років співпрацюючи з депутатом районної ради Володимиром Романовичем Мозолем, саме таку велику толерантну енергію помітила в цьому чоловікові. Завжди виважений, проте принциповий, небагатослівний, але знаючий. Як щирий патріот України та рідної Дубровиччини, має унікальні відомості з минувшини краю. Пропагує серед молоді славний лицарський дух козацтва та УПА. Він автор кількох історичних розвідок про розвиток повстанського руху на Дубровиччині. Тільки зусиллями цього небайдужого чоловіка в цьому році було встановлено пам’ятний знак у вигляді Хреста Заслуги УПА на місці підземного приміщення - господарського пункту «зимовика». Депутат подякував усім небайдужим до історії ріднокраю за фінансову та матеріальну підтримку в його облаштуванні, скромно замовчавши про власні заслуги. Але треба віддати належне Володимиру Романовичу, адже саме виключно завдяки його  наполегливості на контруктивній ініціативі національна «амнезія» проростає подячними пам’ятниками своїм справжнім героям.

Небагатослівні, але досить продуктивні в своїй депутатській діяльності в представницькому корпусі районної ради й Іван Іванович Дубінець та Микола Григорович Ляшко. Вони не раз порушували на сесіях районної ради проблемні питання місцевих громад, самі частково їх вирішували.

Великий життєвий досвід та чисто селянська мудрість неабияк стає в нагоді й в депутатській роботі голові однієї з ключових постійних комісій районної ради з питань комунальної власності Івану Федоровичу Пінчуку. Неквапом, вдумливо, з висоти власних життєвих уроків, по-господарськи вникає він в роботу тих чи інших комунальних підприємств району. Влучно підмічає якісь прорахунки, по-дружньому радить, як їх уникнути. Але свою позицію відстоює принципово й неупереджено. Жартома в раді його називають  господарським експертом.

Часто, дивуючись надбанням якоїсь конкретної людини чи цілого колективу, ми пробуємо відшукати ключі від їх успіху. Але питання зовсім не в них. Бо ж кожному даються рівні можливості. От тільки людина  має бути на своєму місці. Якщо спортсмен не може перескочити планку в півтора метри, то немає різниці, скільки ти йому будеш платити чи скільки будеш тренувати – ну не здатен він взяти цю висоту, та й годі. У місцевому самоврядуванні, як і в спорті, виграють фанати. Точніше – фанати покладають свої час, знання та зусилля, аби перемогу від їх роботи здобув кожен.

Людмила РОДІНА.

* Грані особистості

НЕ ПОКАЗНА ЕНЕРГІЯ НЕБІДНОЇ ДУШІ

Уродженець Залужжя Григорій Яцута змалку занурений у навколишню природу, в ріднокрай, у його історію. Та і як не любити землі, на якій народився і на якій живеш. Наразі ж його залузький ровесник Валерій Жакун розказував, як вони хлопчаками, бувало, грали за селом у футбол, а Гриша – теж з ними, тільки… більш роздивлявся чи й збирав квіти неподалік. І доволі недивина, що після школи продовжив освіту в Березнівському лісному технікумі, а згодом і в Львівському лісотехнічному інституті; надто що і його батько та старший брат обрали лісівничу професію, тож мав гідний приклад.

Попрацювавши після технікуму в лісовпорядчій експедиції аж у Красноярському краї й потім Алтаї пройшовши у ракетних військах особливого призначення строкову армійську службу, повернувся поліщук на Дубровиччину, продовжив роботу за фахом – помічником лісничого, потім і лісничим Висоцького лісництва. Завжди стриманий, спокійний аж до м’якого, Григорій Васильович проте вмів гуртувати колектив, з-поміж численних завдань виокремити головні, визначити шляхи їх подолання. Мабуть, і ці риси врахували височани й вербівці, коли вперше обирали Яцуту головою свого виконкому. А очолював він місцеву територіальну громаду майже чверть століття. Крім того, ще й чотири скликання обирався депутатом районної ради, де так само належно представляв інтереси виборців.

Висоцьк – село не з маленьких, колишній райцентр, на ту пору з різногалузевим господарством, доволі розвинутою інфраструктурою й власними давніми традиціями. Давати лад було непросто, надто що роки його головування збіглися в часі і з «епохою застою», і з «перебудовою», і з проголошенням та утвердженням української незалежності, реформами та економічними кризами, Помаранчевою революцією. Наїжджені колії нараз закінчилися, час висував нові виклики, які й на сільському рівні вимагали відповідей. Цей вдається, якщо в тобі не показна енергія й душа небідна, й не байдужа. І це цілком про Григорія Яцуту, котрий навіть, попри особисті трагедії, зберігає в собі непересічну особистість і бажання жити не тільки для себе. Офіційні підтвердження тому – почесна грамота обласної ради, якою відзначений за високий професіоналізм і значний внесок у розвиток культури й мистецтва Рівненщини, та грамота Верховної Ради України, удостоєний котрої за заслуги перед українським народом.

На пору Яцутиного головування припало в 2005-му і відзначення тисячоліття Висоцька. Григорій Васильович з громадою постарався, щоб то було не лише «міроприємство на належному рівні», але й постала перед земляками та численними гостями багатюща історія княжого граду Височка. Ця історія широко та цікаво представлена і в багатих експозиціях сільського музею, яким він завжди опікувався й опікується нині. Бо не на словах любить цей край, цю правічну землю. І вже словом це підтверджують книга «З глибини віків і до сьогодення», присвячена історії Висоцька, та краєзнавчий буклет «Висоцьку 1000 років», автором яких є він, Григорій Васильович Яцута.

Насамкінець варто додати, що він повсякчас залишається по-синівськи вірним своїй малій батьківщині. От і цьогоріч побачила світ його історико-краєзнавча монографія «Залужжя моє калинове». Але це вже стало б темою для окремої розповіді.

Олександр ОЛЕКСІВ.

У роки Великої Вітчизняної війни Костянтин Симонов написав вірш, котрий став символом жіночої відданості, подружньої вірності, свого роду оберегом для захисників Вітчизни. Напевно, не один раз його слова зринають у голові секретаря Дубровицького суду Катерини Катюхи, чоловік якої Сергій з серпня несе службу на Донеччині у складі одного з територіальних батальйонів. Важко передати словами, як часом переймається серце жінки від теленовин, де згадуються точки дислокації українських військ. Але приховує тривогу за приємною посмішкою, милою вдачею. Бо ж двоє дітей дивляться на неї, і вона не має права бути слабкою. По можливості ще й чоловікові-солдату та його бойовим побратимам намагається допомогти. Добре, що поряд люди, які розуміють та розділяють її тривоги. Взяти хоча б колегу-суддю Катерину Отупор. Катерина Миколаївна навіть мобільний телефон для підлеглої у залі засідань суду дозволяє не вимикати. Адже будь-якої хвилини може надійти вісточка з фронту.

А ще ці жінки-патріотки є волонтерами. Не раз уже відправляли гуманітарний вантаж для армії. От і тиждень тому з їх ініціативи в рідному Бересті було зібрано для українських вояків доволі солідну продуктову підтримку – однієї картоплі більше 8 тонн; а ще сало, закрутки, овочі. Осторонь не залишився жоден з односельців. А організували оперативний збір продуктів сільський голова Микола Дашук та директор будинку культури Іван Буткевич. Тож жінки щиро дякують усім, хто долучився до цієї благородної справи: підприємцям Василю Конончуку, Віктору Кібуку, Сергію Щуру та В’ячеславу Веленцю, адвокатам Сергію Полейку, Валерію Берестеню, Віталію Гладковичу, усім землякам. Окрема подяка волонтеру фонду «Руєвіт» Світлані Правник, яка й доставила цей гуманітарний вантаж на передову.

«НЕ УЯВЛЯЮ, ЩО МІГ ТАМ НЕ БУТИ»…

Днями представники координаційної ради при районній раді та місцевої преси відвідали пораненого бійця Василя Якимова, який брав участь у бойових діях у зоні АТО, а нині знаходиться вдома в селі Берестя.

Василь нещодавно приїхав з госпіталю, де проходив лікування після тяжкого поранення. На перший погляд, це зовсім простий поліський хлопець, з відкритою душею і щирою посмішкою і, тільки придивившись, можна помітити прихований біль і смуток в очах юнака.

Сьогодні неможливо жити і радіти повноцінно життю, знаючи, що зовсім поруч у сусідів, знайомих немає спокою ані вдень, ані вночі, адже там, на Сході країни, їхній син, батько, брат.

Неможливо спокійно дивитися телевізійні новини, де з кожного випуску дізнаєшся про число загиблих та поранених. І все це у двадцять першому столітті… Хто б міг подумати раніше чи уявити, що війна прийде знову на українську землю і з підступною жорстокістю буде вдиратися в помешкання українців, паплюжачи їх плоть, душу, розум.

Під час проведення військової операції поблизу села Кримське на Луганщині танкіст Василь Якимов був тяжко поранений. «Якби не підтримка побратимів, які ризикуючи власним життям, під обстрілами мінометів, надали першу медичну допомогу, хто знає, як би все склалося», – розповідає Василь.

Неохоче згадує боєць про свої рани та ще й з гумором хвалиться: «На мені все гоїться, як ото в народі кажуть, як на собаці, – а потім, засмутившись, додає, – Що я, тих хлопців шкода, яких уже немає».

 Більше згадує Василь про військовий побут та бойових товаришів, каже, що душа туди рветься, до них, адже їм там ох як зараз нелегко. «Я навіть не уявляю, що міг там не бути, хтось же має і Україну боронити». «Так говорить мій син, – зазначає мама воїна, Антоніна, – І це не просто слова, я знаю свою дитину».

Віднині історія українського народу набуває іншого змісту, адже не буває однакових днів, як немає однакових людей. І війна ця інша, і інший механізм, без зворотної дії, всіх наших буднів, уже не мирних. Усе це можна порівняти з відбитками пальців людини, адже всі вони різні, як  долі їх господарів, як і самі люди.

Хто такі герої? Ми зараз дуже часто чуємо і промовляємо ці слова: «Героям слава!». Часто не усвідомлюємо і не розуміємо всього змісту цього слова, адже нам здається, що герой - це хтось величний, недосяжний, наче божество. Але героєм може бути той, кого ти знаєш багато років, або той, хто ходить поруч, дихає одним повітрям з тобою. 

Проста, привітна, велика родина з села Берестя, де мама Антоніна і тато Максим виростили п’ятьох гарних дітей, і в який виріс український воїн-герой Василь Якимов.

«Свої рідні стіни і лікують, і бережуть», - говорить Василь. Адже не все так добре, як здається, і ще не закінчилася війна для мами Василя, його близьких, тим паче для нього самого. На даний час воїн проходить реабілітаційний період, а далі… Далі на нього чекає нова хвиля випробування, адже так і не змогли лікарі після чисельних операцій видалити всі металічні частини міни з ушкодженої спини.

Сподіваємося, що все буде добре, і той сум та відчай, що іноді читаються у погляді пораненого воїна, згодом відійдуть.

Сподіваємося, що всі поранені українські бійці і воїни з нашої Дубровиччини, яких уже чимало, згодом повернуться до повноцінного життя,  зможуть радіти простим, земним речам – дитячій усмішці, мирному небу, коханню, спілкуванню з друзями. Слава вам, наші Герої! Слава Україні!

Оксана ПУГАЧ.