Подих історії від Григорія Яцути

Кожен з нас, живучи у сучасності, намагається торкнутися історії. Як варіант, можна побувати у музеях нашого району, щоб насолодитися подихом історії Полісся. Чудовий музей діє у Висоцьку. Талановитий краєзнавець Григорій Васильович Яцута – керівник закладу, зібрав дуже багато цікавих експонатів і завжди готовий провести для вас пізнавальну екскурсію. А сьогодні пропонуємо до вашої уваги дослідження Григорія Васильовича на тему: «Поліські народні звичаї Висоцька».

Більше десяти століть пройшло з того часу, як Висоцьк прийняв християнство. Якою ж багатою була народна обрядовість у Висоцьку, якщо й до цих пір серед його жителів вона ще жива! Дохристиянська старослов’янська язичницька обрядовість, звичайно, вже багато своїх ознак втратила, але вони ще часто проявляються у побуті, вірі та звичаях. Для того, щоб зберегти її, треба записати її ознаки сьогодні, тож я спробую це зробити в цьому нарисі.

Подорожуючи безмежними просторами Інтернету та літературних джерел, я вивчав, порівнював і фіксував давньоруські вірування, характерні для Полісся і Висоцька зокрема. Вони на рівні підсвідомості зберігаються в наших старожилів і ще передаються молодшому поколінню. Звідси непохитна віра в живу природу, її неосяжний таємний зв’язок з людиною, що складає суть переконань дітей і дорослих. Тому, чимало всіляких вірувань та таємничих дій поліщуки виконують над собою, починаючи з народження і до скону.

Народини

Народження дитини в давнину супроводжувалося багатьма діями, що мали вберегти дитину від нечистої сили. Після пологів жінка тут же приступала до роботи, а іноді це траплялося в полі, і породілля до вечора продовжувала жати жито.

Тяжкими пологи вважалися через вплив нечистої сили. Для її вигнання просили священника відкрити царські ворота в церкві, і перепоясати породіллю священицьким поясом. А якщо це не подіяло, то породіллю на вивернутому чорному кожусі клали на землю біля порогу і заставляли її чоловіка перестрибнути через неї. Також породіллю садовили на пікну діжу, в якій було розчинене тісто і несли її в куток біля печі, де стояли рогачі, коцюба, віник. Після цих дій нечиста сила обов’язково мала втратити свою силу, і пологи благополучно відбудуться.

Пологи приймала місцева повитуха, старша за віком жінка, яка володіла навичками приймати пологи. Під її керівництвом готували відповідні тканини, теплу воду, рушники. Зазвичай, вона зналася на травах, вміла їх застосовувати для лікування хворих. Була обізнана з старовинними звичаями, повір’ями та місцевими віруваннями. Могла бути навіть знахаркою. Таку жінку дуже шанували і навіть боялися односельці. За допомогу при пологах її обов’язково обдаровували наміткою або хусткою, рушником або полотном. Через певний термін її кликали перший раз купати малюка. В знак поваги до повитухи, по місцевому «пупорізної баби» щороку, на пасхальні свята, до неї посилали тих дітей з подарунками, яких вона прийняла на цей світ. Часто це були найкращі святкові страви, а також полотно чи рушник. В наш час, коли діти народжуються в медичних закладах, і до сьогодні існує звичай кликати «бабити» старших жінок до новонароджених. Тепер – це жінки близькі до породіллі. В селі можна чути, що така-то «бабила» в такої-то.

З розповідей Юдко Марини (Баришихи) знаємо, що людині Бог давав долю, яка у вигляді повітряної гарної дівчини кругом супроводжувала її. Вірили також, що в хаті доля сидить за піччю, а з неї вилітає через комин. Доля ні у воді не тоне, ні у вогні не горить. Тому звільнитися від неї людина не може. Перебираючись в нову хату, господар кличе і свою долю. Особливо відчутна невідворотність злої долі: нещастя за нещастям сиплються на голову людини, а лиха доля ще й кричить під вікном, ніби насміхається.

Новонародженого, зазвичай, прагнули нікому не показувати, навіть батьку, особливо в перший день, бо могли зурочити. До породіллі зазвичай приходили «в одведки», тобто відвідати. Це також зветься «ходити з горшками». Найчастіше це робили близькі жінки з родини, куми та подруги. Старалися прийти якнайраніше, бо вірили, що тоді малюк якнайшвидше піде. Несли легкі та смачні страви: налисники з сиром, кашу на молоці і маслі, узвари, киселі для швидкого одужання породіллі. Поспішали також якнайшвидше охрестити, адже вірили, що навколо нехрещеного малюка літає багато нечистої сили, яка намагається покалічити його, підмінити, а то й зовсім вкрасти. Казали: нехрещена дитина – це «смаколик» для Баби-Яги.

Поки збиралися їхати до церкви, бабуся приймала на себе охорону малюка. Вона запалювала громничну свічку (свічку, освячену на Стрітення), тримала її перед носом породіллі і в той же час стукала мітлою по стелі. Нарешті приходили куми і їхали хрестити дитину. Проїзджаючи через міст, вони йшли пішки, потім оберталися, плювали та кидали жмут сіна з воза, а на перехресті зупинялися і розкидали шматки хліба. Якщо дитина в цей час заплакала, то вважали, що дитина жити довго не буде, а якщо була дуже спокійна і навіть засинала – то житиме довго. Після хрещення дитину батько брав на руки і на декілька хвилин клав на поріг, щоб «освятити». Починався обід з різноманітними церемоніями і побажаннями, аби «малюк був здоровий і добре молотив». У випадку, коли діти у родині швидко помирали, за кумів брали першого, кого зустрічали на вулиці, навіть дітей. Участі у хрещенні дитини в церкві батьки не приймали, як і до тепер.

Продовження згодом…

Григорій ЯЦУТА, керівник

народного музею с. Висоцьк.