* Про сокровенне

Треба всім стати на коліна і молитися

Дуже багато дубровичан і жителів нашого району знають привітну і щиру Олену Іванівну Клімчук, педагога, завжди усміхнену людину, яку часто можна бачити у Дубровицькому костелі. Саме у цьому храмі на одному з великих свят я познайомилася з цією прекрасною дубровичанкою. Спілкуємося з Оленою нечасто, але завжди змістовно і світло від розмов наповнює душу. Нехай думки Олени Клімчук додадуть і вам духовної краси у цьому світі.

 

Олено, щоб Ви передусім розповіли про себе нашим землякам, які з Вами ще не знайомі? Скажіть серцем…

Передусім – я християнка, яка не боїться зайти до жодного храму. Але найкраще почувається моя душа в костелі, тут їй найсвітліше!

Я народилася в Дубровиці. Все життя у вікно дому бачила наш древній прекрасний костел, напевне, моє серце було завжди там. Моя прабабуся по дідовій лінії була з Хелму. Разом з братами вони тікали з Польщі, невідомо через які обставини і зупинилися тут. Прабабуся вийшла у Дубровиці заміж, а її брати подалися на Житомирщину.

Проживала моя прабабуся по вулиці Червоного Хреста. Там жили  і покійний дідусь та бабуся. Саме бабуся Ніна навчила мене молитися «Отче Наш» і пекти Паску в печі. Щороку так і роблю. Я навчалася в школі №1. Потім закінчила Дубенський культосвітній  коледж по класу скрипки, музика – то також моя віддушина. У нас в роду, мабуть, всі мають талант до музики.

Маю фах викладача історії та теорії культури, закінчила магістратуру в РДГУ та Острозьку академію, в академії моїм великим наставником був о. Григорій Драус, він зараз настоятель храму Петра і Павла у Львові. До речі, християнську етику я починала викладати у школі в Сельці, а потім – в Рівному. Вела недільну школу в церкві о. Данила.

На даний момент живу і працюю в Рівному, але серце моє там, де моя ДОМІВКА і де мій ХРАМ, а це – в Дубровиці. Отець Валерій Дубина, настоятель дубровицького костелу – це моя щира підтримка і порада. Де б я не була, я повертаюся і повернуся додому.  Моя старша донечка Христина – вже студентка в Польщі, вона навчається в коледжі.  Молодша  Даринка – третьокласниця. Танці і малювання – то її стихія.

Працюю я у рівненській школі №28. До речі, більше половини колективу закладу – наші поліщуки і директор з Нобеля. І я не стидаюся сказати, що я з рідної Дубровиці. У нашому закладі діє фольклорний ансамбль «Ранкова Роса», яким керує родичка Уляни Кот Алла Ковальчук. А чоловік її – з Володимирця. Ми всі тут свої – родина поліщуків.

Чи пригадуєте той момент, коли власне загорілася любов до Дубровицького костелу і його віри?

Ця любов з’явилася ще в далекому 1992 році. Мій покійний батько пішов на відкриття нашого Храму – дубровицького костелу Іоанна Хрестителя. А на другий день там опинилася і я. До мене підійшов священник о. Ярослав Ольшевський і запитав, як моє ім’я. Тоді мені видалося, що це Ісус підійшов і запитав, як мене звати. Мені дуже сподобалося в костелі, велич Святині була неосяжною, хоч і храм потребував ремонту. Тут, я дізналася про Правдивого Бога, про дію в моєму житті. До нас приїжджали катехети, які провадили катехізм. Я почала жити з Богом і пішла до першого, дійсно першого свого Причастя та Сповіді. Я іду за Ісусом, який був єврей. Тому сповідую не релігію, а віру. Тут, у костелі, моє серце. Моя старша доня також пішла до першого причастя в Дубровицькому костелі. Її готували о. Андрій та о. Владислав. Менша донечка готується до Святого причастя у Рівному. Її наставниця – сестра Юлія(вона черниця). Це людина від Бога, яка завжди вислухає, дасть пораду і молиться за кожного з нас. До речі, я підтримую дружні стосунки зі всіма священниками, які служили в нашій Дубровицькій парафії.

У католиків розпочався Адвент. Що значить він для Вас і Вашої родини?

Так. 29 листопада, у Католицькій Церкві західного обряду розпочавсяся період Адвенту, тобто Різдвяного посту, який завершиться 24 грудня.

Адвент – період очікування. Цікаво, що саме слово «адвент» означає офіційний візит поважного державця. У такий метафоричний спосіб ми підкреслюємо велич очікування приходу Христа у земний світ. Адвент містить у собі два особливі періоди, які розділяють цей час, –  перший з першої неділі до 16 грудня, який присвячений роздумам про майбутнє, Друге пришестя Ісуса Христа. А другий з 17 до 24 грудня (Новен – дев’ять днів передсвяткування Різдва), який є безпосередньою підготовкою до  Різдва Христового і присвячений спогаду Першого пришестя Ісуса Христа у світ – Боговтілення.

Адвент для моєї сім’ї – це час радості, коли очікуємо на народження Ісусика у наших серцях. Це нагадування про те, що саме Він є нашим спасінням у сучасному світі. До адвенту готуємо свічки-рорати, з якими дітки на початок і кінець служби ідуть перед священником. Цим показують, що Світло дуже скоро прийде в кожну домівку. Нам лише потрібно Його впустити. А вдома маємо Адвентовий віночок з чотирма свічками. Це чотири тижні очікування.

Чотири свічки Адвенту символізують чотири тижні очікування і вказують на найважливіші етапи в Історії спасіння. Запалювані по черзі, вони вказують на хід часу, який завершується сповненням історії – народженням Месії. «Свічка пророка» (Свіча Надії) запалюється у першу неділю Адвенту. Символізує пророків, які заповідали прихід Месії. «Свічка Вифлеєма» (Свіча Миру) запалюється у другу неділю Адвенту на пам’ять про місце, у якому народився Спаситель. «Свічка пастухів» (Свіча Радості) запалюється в третю неділю Адвенту і нагадує про пастухів, які першими побачили Ісуса та оголосили світові «радісну новину». Ця неділя називається Gaudete (радійте), отож третя свічка зазвичай рожевого кольору (або принаймні іншого, ніж решта три). «Свічка ангелів» (Свіча Любові) запалюється у четверту неділю Адвенту. Символізує ангелів, які об’явилися пастухам у вифлеємській печері, проголошуючи їм народження Дитятка.

Багато людей через пандемію не наважуються ходити у храми…

Так, зараз кажуть, що коронавірус живе в храмах, не йдуть до Бога. Раніше не йшли, бо важко стояти було, або довго. А зараз через пандемію бояться йти на служби Божі. А я вдячна Богу, що під час цієї біди, протягом 2020 року ще жодної неділі не пропустила служби у храмі і Святого Причастя. Я цим живу, адже не даремно ще й освіту маю вчителя християнської етики. Але зараз, на жаль, годин нема, то працюю педагогом-організатором, але це не заважає мені любити Бога і людей. І сумувати за своїм рідним дубровицьким костелом.

Як вчитель християнської етики, що Ви побажали б батькам, які мають стати прикладом для синів і донечок у боголюбові напередодні Різдва?

Перш за все, нарешті, навчити молитися. Привести їх до храму. До того храму, де моляться самі батьки. На день народження ми йдемо до іменинника, а не Він до нас. Навчіть своїх діток колядок і розкажіть, що Різдво – це не подарунки і гроші, а народження Ісуса. Починайте про це говорити в родині і навіть разом почитайте Біблію. Можна дитячу. Адже сам Ісус сказав: «Дозвольте дітям приходити до мене, бо такі, як діти, успадкують Царство Боже». Тобто ми самі маємо стати Дітьми Божими і навчити інших бачити Його Світло, яке засяє з народженням Христа у наших серцях і домівках.

У Рівному ми щороку проводимо з дітьми акції, долучаємося до міських, які покликані допомогти незахищеним верствам населення, особливо діткам. У мене є подруга Руслана, до речі, протестантка. Вона працює в Клевані в інтернаті для діток, в яких проблеми із зором. На Миколая ми з дітками передаємо туди подарунки (канцелярію, іграшки, одяг). Цього року хочемо ще долучитися і до волонтерів, які їздять на Схід. Нехай і до тих діток прийде Миколай. Плідні звершення на славу Божу можна робити повсюди, незалежно який храм ви відвідуєте.

Чи є у католицизмі поняття посту у їжі?

Так, цей піст закінчується 25 грудня. Головна мета посту, встановленого ще у ранні століття християнства, – духовне очищення людини. Тому піст – це відмова не тільки від скоромної їжі, але й від гріховних думок, згубних пристрастей і звичок для того, щоб можна було з чистим серцем зустріти свято Різдва. Без молитви і покаяння піст може стати лише дієтою. Хоча цього року у певні святкові дні дозволені священником можна їсти м’ясо та рибу. Отож, почнімо разом, з вдячністю Очікування Ісусика. Треба всім стати на коліна і молитися, бо багато біди в світі, яку самі і накликали.

Розмовляла Люба КЛІМЧУК.