Наша землячка написала про силу Небайдужих

 

5 грудня, в Міжнародний день волонтера уродженка Дубровиці Наталія Позняк презентувала новий проект Українського інституту національної пам’яті – книгу про волонтерський рух в Україні: «Волонтери. Сила небайдужих». Про людей сильних духом написала дубровичанка, щоб Україна пишалася своїми Героями і пам’ятала про їх вклад у боротьбу за мир.

Попросила Наталію Позняк поділитися думками про написання книги:

– Думки про неї виникли давно. Ще тоді, як захоплено читала в соцмережах розповіді про Великий Сніг наприкінці квітня 2013 і волонтерські групи на джипах, які виїжджали на дорогу рятувати тих, хто потрапив у снігову пастку. Ще тоді, як у вільну хвилину ходила волонтерити на Майдан і бачила, як люди, об’єднані однією справою, перетворюються на єдиний організм, здатний дати відсіч будь-якому злу. Тоді, як працюючи в газеті «Україна молода», я стежила за стрічкою новин і виловлювала інформацію про чергові неймовірні речі: як Володимир-Волинський за кілька місяців перетворив, хай мене пробачать за відвертість, типову совкову військову частину на боєздатну бригаду, а пізніше – відстоював честь кожного воїна на судах, де до відповідальності намагалися притягти не генералів, а рядових; як львів’яни на собі через польський кордон переносили бронежилети, а села всім миром споряджали своїх мобілізованих; як за добу збиралися сотні тисяч гривень на допомогу пораненим. І ще багато інших речей, які досі видаються фантастичними. Але вони були!

Правда, ідея ще довго могла лишатися ідеєю, якби наприкінці минулого року Зоя Бойченко не зачепила мене фразою «А напишіть про волонтерів. Бо зараз пішла така хвиля дискредитації. А люди ж реально робили і роблять неможливе». Якби не піднялася хвиля народного обурення проти арешту Ріфмастера і Юлії Кузьменко. Якби не побачили до того світ книги «Дівчата зрізають коси» та «Капелани: На службі Богу й Україні». А тоді ще й Інститут підтримав цю ідею, анонсувавши в робочому плані вихід цієї книги. І шляхи для відходу було обрізано.

І я щаслива, що все склалося так, як це склалося. У підсумку вийшла книга, яка репрезентує весь огром волонтерського руху, який досі, як рятівне коло, тримає і нашу армію, і Україну: від підтримки місцевими бізнесменами військових частин, про які я вже згадувала, до перетворення армії на справжню сучасну військову силу, допомоги пораненим, порятунку людей в зоні бойових дій, підтримки переселенців, культурних десантів у прифронтовій зоні та багато чого іншого.

Найближчим часом я буду знайомити вас із героями цієї книги, фантастичними сюжетами, які траплялися на їхньому шляху, роздумами про суть волонтерства і про те, що відбувається у нашому житті. Я хочу, щоб ми згадали, що ми змогли зробити в 2014-2015 роках. І що ми насправді можемо і зараз. Якщо буде спільна мета.

Я розумію, що це – крапля в морі. І за кожним із цих героїв стоять сотні тих, чиї імена відомі обмеженому колу людей. Але тим, що Україна лишається Україною ми завдячуємо кожному з них. Ви – круті! Ця книжка – зайвий тому доказ».

Як зазначила Наталія Позняк, у книгу увійшли розповіді про нашу знану волонтерку Світлану Правник. «із «секретів» скажу, що там є історія Світлани Правник та Сергія Лаврущенка, голови Спілки підприємців Сарненщини».

Найближчим часом авторка має бажання презентувати книгу у Дубровиці.

Люба КЛІМЧУК.

 

 

РЕАБІЛІТОВАНІ ІСТОРІЄЮ: ПИЛИП ШЕВЕЛО –

АД’ЮТАНТ ОТАМАНА ВОЛОДИМИРА ОСКІЛКА

Минулого року побачила світ книга дев’ята в серії «Реабілітовані історією. Рівненська область», де зібрано анотовані біографічні довідки про осіб, які зазнали політичних репресій з боку радянського тоталітарного режиму, а згодом були реабілітовані. Цього разу видання містить уперше опубліковані архівні документи про репресії щодо поручника Армії УПР, ад’ютанта отамана Володимира Оскілка уродженця Дубровиці Пилипа Шевела і його сім’ї. У книзі опубліковано переклад з польської спогадів його доньки Олександри Новацької «Смак акації», у яких розповідається про життя їх сім’ї на засланні в Казахстані  у 1940-1946 рр.

Олександра Шевело народилася 15 листопада 1938 р. у сім’ї Пилипа і Ярини Шевелів у Дубровиці. Вона була найменшою дитиною в батьків: до неї світ побачили троє старших братів – Леонід, Борис і Георгій-Юрій. Усі предки Олександри як за батьківською, так і за материнською лінією – Шевели (у метриках це прізвище незмінно фігурує як Шевела), Чернюки, Гладкі (Гладковичі), Углики – були уродженцями Дубровиці, господарювали на землі, хрестилися-вінчалися у місцевій Свято-Миколаївській церкві, переживали сімейні драми.

Ці локальні родинні трагедії імперського XIX ст. виявилися, однак, не до порівняння з тим, що довелося її родині пережити у XX ст. - дві світові війни, три революції (падіння самодержавства, постання самостійної України і більшовицького режиму), почергову зміну кількох державних влад – російської імперської, української, російської більшовицької, польської, знову російської більшовицької, нацистської, знову польської. Кожна з них залишала свій слід у житті родини Шевелів-Чернюків.

Пилип Шевело воював на фронтах Першої світової, отримав чин прапорщика. Демобілізувавшись і похоронивши батьків, змушений був незабаром знову братися до зброї. Його фронтового досвіду потребувало революційне більшовицьке військо – колишнього прапорщика залучили до роботи в оперативному відділі штабу Дубровицького збройного повстання. Пилип Шевело досить швидко зорієнтувався в ситуації і, облишивши більшовицьких повстанців, котрі встигли знищити графів Плятерів та їх маєток, перейшов до українського війська.

Опинившись у Рівному, він незабаром став ад’ютантом командуючого Північною групою Армії УНР, отамана Володимира Оскілка. Після невдалої спроби державного перевороту, здійсненої В. Оскілком 29 квітня 1919 р., Пилип Шевело потрапив під підозру щодо співучасті у перевороті, був заарештований та утримувався під вартою в Дубному і Тернополі. Згодом звільнений, воював у 1-му кінному полку 3-ї залізної дивізії, однак після того як Армія УНР, затиснута у «трикутнику» на Волині та Поділлі мусила вирушити в Перший зимовий похід тилами червоних і білогвардійців, залишив військо і повернувся до Дубровиці.

У міжвоєнному часі Пилип Шевело постійно мешкав у Дубровиці, одружився з Яриною Чернюк, вони народили четверо дітей. Пилип відкрив невеликий ресторан, а згодом осів на господарстві. Мали відносний достаток, батько сімейства користувався авторитетом серед місцевої громади, діти підростали, але втрутилася нова війна. У результаті пакту Молотова-Ріббентропа Річ Посполита була розподілена і окупована Німеччиною. Західні українські землі, у тому числі й Дубровиця, опинилися в складі СРСР. НКВС відразу ж розпочав полювання за неблагонадійними особами, до числа яких однозначно потрапив «петлюрівець» Пилип Шевело. Не допомогли ні співпраця з новою владою у революційному комітеті, ні неабиякий авторитет серед земляків.

З квітня 1940 р. бере свій початок мученицька одіссея родини Шевелів. Дубровицьким районним відділенням НКВС заарештований глава сім’ї: слідство щодо нього тривало чотири місяці. Зрештою, за постановою позасудового відділу Особливої наради при НКВС СРСР – 2 листопада 1940 р. Пилипа Шевела було засуджено до виправно-трудового табору на 8 років. Упродовж часу, поки тривало слідство та суд: сім’ю – дружину і чотирьох дітей – вислали на спецпоселення до Казахстану.

Завдяки тому, що Пилип Шевело задекларував себе громадянином Речі Посполитої, він потрапив під дію указу Президії Верховного Суду СРСР від 12 серпня 1941 р. «Про надання амністії польським громадянам, які утримуються в ув’язненні на території СРСР», що з’явився внаслідок підписання 1941 р. у Лондоні двостороннього договору про відновлення дипломатичних стосунків між СРСР і урядом Польської Республіки у вигнанні. Звільнили Пилипа з табору лише на початку 1942 р., після чого він зміг поїхати до сім’ї, яка перебувала у Черемшанці Північно-Казахстанської області.

Власне про казахський період у житті родини Шевелів (1940-1946) розповіла в своїх спогадах донька Пилипа Шевела Олександра. Колективний епос, що створювався у післявоєнні роки польськими спецпоселенцями в СРСР, найчастіше окреслюють терміном «спогади сибіряків». Книжка Олександри Новацької-Шевело «Смак акації» (2013) виразно виділяється з їх ряду тим, що будні життя спецпоселенців авторка передає через призму пам’яті дво-семирічної дитини, окресливши жанр своїх спогадів, як «образки з Казахстану». Її пам’ять зберегла наповнені чарами дитячого сприйняття, а від цього ще розпачливіші, замальовки побуту сім’ї Шевелів на засланні в Казахстані.

Книжка Олександри Новацької не є документальним записом тодішніх реалій і обставин. Як зазначила рецензентка Єва Шарковська, «ці прості, короткі історії, подекуди забавні, подекуди стискаючі горло, дають уявлення про те, яким було життя дітей на засланні, чим вони розважалися і як проводили вільний час тоді, коли дорослі були зайняті працею або пошуком засобів для життя».

Після приїзду 1946 р. із заслання до Польщі родина Шевелів мешкала біля Познані. Згодом шляхи молодших і старших членів сім’ї розійшлися. Борис-Бронек Шевело повернувся в Україну, до Дубровиці. Пилип Шевело відійшов у вічність 1974 р., його дружина Ярина – 1994 р. Олександра Шевело, взявши шлюб зі Станіславом Новацькім, перебралася з ним 1965 р. до Білостока, де живуть і сьогодні. У 1995 р. донька виконала заповіт батьків, перепоховавши їх на батьківщині, у рідній Дубровиці.

У Польщі Олександра Новацька-Шевело відома також як поетеса. Першу збірку віршів «Послання» видала у 1999 р. Ця і наступні поетичні збірки – «Шукаю людину», «Гармонія псалму», «Спів супрасльської душі» (дві останні у двох мовах польській і українській та польській і білоруській) – були прихильно зустрінуті літературною критикою.

У 2016 р. вийшла книга Олександри Новацької «Незламний», у якій вона веде мову про свого брата, полковника Юрія-Єржи Шевела. Після закінчення військової академії у Варшаві він служив у Війську Польському. У 1981 р., коли в країні запровадили надзвичайний стан у зв’язку з антикомуністичним протестним рухом, ініційованим профспілкою «Солідарність», полковника Єржи Шевела призначили військовим комісаром на шахту «Зимовіт» у місті Лендзини, де знаходився потужний осередок організації. Він не лише не допустив розправи над колективом протестувальників, а й фактично перейшов на їх бік, поставивши хрест на своїй військовій кар’єрі. Після перемоги демократії полковник Шевело став почесним громадянином міста поповнивши, поруч з Анною Валентинович-Любчик, ряди українців, які долучилися до творення і захисту «Солідарності» і нової Польщі.

Пам’ять про родину Шевелів та всіх дубровичан, засуджених, замордованих, висланих, розсіяних у світах, повернулася до міста у вигляді пам’ятного знаку, встановленого кілька років тому край вулиці Миру, на місці колишнього обійстя Шевелів, з ініціативи і зусиллями Олександри Новацької. Пам’ять про пережите ними повертається в Україну також перекладом її «Смаку акації»  та інших її творів, що увійшли до книги дев’ятої «Реабілітованих історією».

Людмила РОДІНА.

Олександра і Станіслав Новацькі.

Пилип Шевело – вояк армії УНР.

Олександра, Борис і Юрій Шевели.