ІСТОРІЯ, ЯКУ ВІД НАС ЗАМОВЧУВАЛИ

 

Літо 1921 року. Три роки і вісім місяців з часу приходу більшовиків до влади.

Головний більшовик Володимир Ульянов (Ленін) живе в одному з розкішних маєтків Підмосков’я, яке відібрали у вдови фабриканта Сави Морозова. Їздить в суперрозкішній «Delanay Billville», який належав останньому російському імператору. До послуг «вождя світового пролетаріату» і його дружини ще півдесятка автомобілів з царського гаража.

А в швейцарських банках на ім’я Леніна є вкладів на 75 мільйонів франків.

Головний чекіст Фелікс Дзержинський живе в особняку золотопромисловця Стахеєва, оздобленому італійським мармуром і яшмою. До послуг Дзержинського особиста дача на ПБК – знаменитий палац князів Юсупових. Там для «Залізного Фелікса» навіть бункер обладнали, бо він був неабиякий боягуз.

А ще одна «скромна дачка» Дзержинського – в підмосковному Любанові, колишній маєток поміщика Шліппе. А в Звенигородській волості – ще одна, колишній маєток нафтового магната Зубалова, пізніше відома як «Горки-9».

На швейцарських рахунках Дзержинського – 80 мільйонів франків.

Стільки ж – у глави виконкому Комінтерну Григорія Зінов’єва.

На рахунках у «більшовика № 2» Льва Троцького в США 11 мільйонів доларів, а в Швейцарії – 90 мільйонів франків. І «скромна дачка» в Черкізово. Там же – палаци Калініна, Свердлова та інших відомих більшовиків.

Про кількість мільйонів на їх рахунках в казковій Швейцарії і кілограмах смарагдів в особистих сейфах не скажу, щоб не засмучувати. Скажу тільки, що в 1921-1922 роках в Південній Африці було зупинено видобуток алмазів – річка діамантів з Росії, що продавались за смішними цінами, зробила її невигідною.

Випереджаючи питання: про мільйони більшовицьких вождів влітку 1921 писала газета «Нью Йорк Таймс». Ціле розслідування було.

А хочете меню товариша Дзержинського в тому році, коли від голоду гинули мільйони селян і пролетарів?

Понеділок: консоме з дичини, лососина свіжа, цвітна капуста по-польськи.

Вівторок: солянка грибна, котлети телячі, шпинат з яйцями.

Середа: суп-пюре зі спаржі, яловичина-буллі, брюссельська капуста.

Четвер: вуха боярська, стерлядь парова, зелень, горошок.

П’ятниця: пюре з цвітної капусти, осетрина, боби метрдотель.

Субота: юшка з стерляді, індичка з моченими яблуками, вишнею і сливою, гриби в сметані.

Неділя суп зі свіжих печериць, курча маренго, спаржа.

І не те гидко, що жили вони в палацах, жерли з срібла і сербської порцеляни солодко і від пуза. І навіть не те, що десятки мільйонів вивозили з країни на випадок, якщо доведеться тікати з охопленої війною країни.

Гидко те, що сотні літераторів і тисячі журналістів писали за завданням Агітпрому цинічну брехню про те, як Дзержинський непритомнів із голоду. Як Ленін порожнім окропом з шматочком цукру вприкуску чорний сухарик запивав. Якими вони всі були людяними-прелюдяними і скромними-прескромними.

І виходить в тій огидній історії, написаній радянськими «істориками за викликом», що «Залізний Фелікс», колишній закінчений наркоман, не від передозу кокаїну ноги простягнув, а чи то серцевого нападу, чи то від туберкульозу. І що Свердлов помер від іспанського грипу, а не був отруєний Леніним за те, що організував на Леніна замах.

Історія більшовиків, а потім комуністів; історія їх влади – це суцільна мерзенна бридота.

А поки такі факти слід знати всім. Бо останнім часом почалися спроби реанімації «совка» і героїзації тих, хто в ньому панував. І бубонять всі ці товариші одне: «не треба переписувати історію».

Було б що переписувати …

Для тих, хто розуміє.

Історія – це досвід життя цілих народів. Але ще вона і страшна зброя, яку той же Кремль використовує століттями, замовляючи «історикам за викликом» (і не тільки своїм) потрібні обґрунтування претензій на чужі землі.

Павло Бондаренко, історик.