ЗБЕРЕЖЕМО ПАМ’ЯТЬ! ДОНЕСЕМО ПРАВДУ!

28 листопада, у 87-мі роковини Голодомору в Україні, представники різних політичних партій зібралися біля пам’ятного знаку жертвам Голодоморів та політичних репресій в м. Дубровиця, щоб вшанувати пам’ять тих, хто безвинно загинув голодною смертю в 1932-1933 роках та від інших штучно організованих радянською владою голодів. Присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять мільйонів співвітчизників, які стали жертвами небаченого в історії України варварства і жорстокості – червоного терору. Напередодні свічки, колоски та квіти до пам’ятного знаку положили представники міської ради, громадськості та школярі. «Аби пом’янути хвилиною мовчання поіменно кожного, хто загигув в Україні в ці страшні роки, нам знадобилося б тринадцять років…», – прозвучали вражаючі цифри про масштаби душогубного антиукраїнського геноциду. Ось такий гіркий мартиролог залишила нам  радянська влада. Свічка пам’яті цього дня горіла в кожному вікні.

Полісся, на щастя, Голодомор не торкнувся. Але оповіді очевидців та їх нащадків й досі б’ють в наші душі вражаючими спогадами. У «Фейсбуці» мій однокурсник Андрій Юраш поділився своєю родинною історією, через яку прокотилися криваве колесо Голодомору.

«Сьогодні день, коли мовчить і у скорботі схиляє голову кожний, що має палаючу душу і живе серце…

Це день, коли згадують не лише конкретну людину, яка померла і пам’ять про яку кличе до Небес, а моляться про мільйони безневинних страждальців, мучеників, чия дорога у засвіти була супроводжена муками, яких не в силі витримати людська свідомість, не кажучи вже про людську фізичну іпостась…

Моя бабуся Анна завжди плакала, коли згадувала роки великого Голоду чи, як вона казала, Голодовки. Себе і своїх батьків їй вдалося врятувати тільки тим, що вона змогла виїхати на Кубань, коли всі страхіття Геноциду лише починалися, там заробити на хліб, який вона висушила, склала у два мішечки і, ховаючись від людей та рухаючись лише ночами, за три тижні принесла додому та відпоювала вже спухлих і нерухомих батьків водяними відварами, насиченими крихтами розчиненого у них хліба…

Батьків вона врятувала, але нічим не змогла зарадити ЧОТИРНАДЦЯТЬОМ (почуйте – ЧОТИРНАДЦЯТЬОМ!!!) своїм двоюрідним братам і сестрам, які на час її повернення з Кубані у муках голоду вже залишили цей світ.

Тому й завжди плакала і брала до рук хліб та ніжно його цілувала…

А кількома роками раніше родина Бабусі – Федора Кваші, церковного старости (допоки комуністи не зруйнували сільську церкву: скільки міг – прадід забрав ікони додому, але в час війни разом з самою хатою вони всі згоріли), а до того – управляючого маєтком місцевого землевласника пана Мая – була найзаможнішою на селі: крім всього реманенту і різноманітної худоби сім’я мала три (ТРИ – !!!) пари коней. Думаю, всі розуміють, що це значило в тодішньому селі: це як зараз мати три мерседеси в своєму гаражі. Бабуся часто згадувала, як її батько на свято запрягав всі три пари коней і мчав вулицями свого села Тишківка: всі, ще здалеку загледівши Федора, звільняли дорогу, бо їхав найуспішніший Господар на селі!

Але безбожна, садистська рука комнезамівської голоти все це відібрала: частину привласнила собі, а іншу частину віддала для зміцнення сатаністської сталінської держави. Зараз мало хто пам’ятає про той більшовицький покруч – КОМНЕЗАМИ: комітети незаможних. Їхні члени ніколи не хотіли працювати і цілими днями відпочивали на призьбах власних хат, що руйнувалися (замість того, аби їх хоч трішки полагодити), коли так звані «куркулі» та «середняки» цілодобово проливали піт в полі, намагаючись не лише власні статки збільшити, але й землю «обігріти», як казала бабуся Анна, своєю турботою і працею…

І ось як наслідок – «приборкання непокірних», які були покарані голодом. Мільйони померлих! Ще більші мільйони незагойних ран в душах і серцях людей!

Вічная Вам пам’ять, безневинні жертви Геноциду-Голодомору!

 

P.S. Фото моїх пра- і прапрабатьків висить над моїм ліжком: у самому центрі з дівчинкою на колінах – прадід Федір з бабусею Анною. Позаду них стоїть прабабуся Єлизавета. А навколо – їхні родичі, брати, сестри… На жаль, я їх не знаю. Бо нікому про них розповісти. Вони не пережили Голодомору, а тому не мають тих, хто б про них згадав і в деталях переповів, як мені це робила Бабуся Анна.

Ні! Вони не просто жертви Геноциду: вони – Ангели, які приблизно через 17 років після того, як була зроблена ця фотографія, пішли на Небо і звідти дивляться на нас і допомагають усім нам бути успішнішими і щасливішими.

Ми пам’ятаємо про Вас…».

 

Скільки таких родин в Україні? Скільки ран, що й через десятки літ ятрать єдиним запитанням: за що? Просто за те, що були українцями?! Мусимо зберегти пам’ять про кожного безневинно убієнного жахливою голодною смертю. Мусимо донести правду до нащадків!

 

Людмила РОДІНА.