Здобутки  надихають  працювати  ще  більше

В минулому номері ми розповідали, що Анатолій Серко став переможцем першого туру конкурсу «Учитель року-2021» у номінації «Керівник закладу освіти». Сьогодні з директором Озерської філії, громадським активістом, татом чотирьох дітей  знайомимось ближче.

 

Ви стали лідером серед керівників навчальних закладів трьох районів. Що допомогло здобути перемогу?

Я завжди намагаюся власним прикладом ініціювати усі добрі починання в різних сферах життя, особливо якщо мова йде про досягнення на професійній ниві. Тож, упродовж своєї майже 22-річної педагогічної діяльності ніколи не боявся брати участь у різних конкурсах, турнірах, змаганнях тощо. Але у Всеукраїнському конкурсі «Керівник року» беру участь вперше, хоча задум спробувати сили у випробуванні саме такого рівня виношував у собі давно. Якщо чесно, проаналізувавши у кінці жовтня кількість усіх колег-учасників Рівненщини (а їх було 13-ть), зваживши на статус своїх конкурентів-керівників із Сарненщини, Володимиреччини та Дубровиччини (а всі вони очолюють заклади освіти з чисельністю  до 200-300 учнів!), особливих ілюзій щодо перемоги не вибудовував. Адже я, як керівник філії з 53 учнями 1-9 класів, виглядав на загальному фоні дещо «осиротіло». Проте, детально провівши самоаналіз управлінської діяльності та вдало проаналізувавши освітнє середовище свого закладу під час 15-хвилинної співбесіди із членами журі, я зрозумів, що є шанс поборотися за високі місця у наступних двох конкурсних випробовуваннях. Так, в конкурсі «Тестування» потрібно було продемонструвати рівень знаннєвої складової управлінської компетентності. А в останньому випробуванні – в письмовій формі розв’язати чотири ситуаційні управлінські задачі. Ну і коли пізно ввечері в онлайн-режимі проводилося підбиття підсумків і визначення переможця, сподівання потрапити в лауреати у мене були, але вийти у переможці та ще й з таким колосальним відривом у балах – це для мене стало приємною несподіванкою! Звичайно, що такі здобутки надихають на ще більшу роботу та самовдосконалення.

Як  воно – бути сучасним директором школи?

Бути сучасним керівником школи в світовій (європейській) практиці, гадаю, престижно і набагато легше, аніж в реаліях української освіти. Адже, в особі українського директора школи швидше і набагато простіше впізнати завгоспа, робітника з ремонту, машиніста котельні, електрика чи жебрака із простягнутою рукою, аніж менеджера-управлінця. І доки держава, а тепер і місцеві громади, будуть економити на потребах освіти, відчутного прогресу у розвитку освітнього середовища в закладах освіти ще довго не буде. Чесно кажучи, уже не лише перед вчительською спільнотою та батьками, а й перед учнями соромно за ті освітні реформи, які часто закінчуються, так і не почавшись…

Повернемось до витоків. Обрати вчительську долю було дитячою мрією чи хтось надихнув на це?

Обрати фах вчителя надихнув старший брат, Микола Максимович, який був і залишається для мене родинним авторитетом та прикладом для наслідування. До речі, саме він стояв у витоків мого становлення як освітянина, нині ж – завжди надійна опора та підтримка у моїй керівній діяльності. Адже жодна наша зустріч чи телефонна розмова не обходиться без обговорення шкільних буднів і свят, бо ж як керівник із багаторічним досвідом він завжди мені мудро підкаже та поділиться своїм баченням щодо вирішення того чи іншого наболілого питання з висоти життєвого досвіду.

Як багатодітний тато і педагог, вважаєте, чому сьогодні потрібно навчати дітей у першу чергу?

На прикладі власних чотирьох діток спостерігаю за стрімкими змінами у їхніх потребах та світогляді в цілому. Але пріоритетними є і будуть виховання у дітей почуття людяності, вміння співчувати ближньому та прийти на допомогу, любов до родини та належне вшануваня предків, на кожному кроці пам’ятати про Бога і надавати великого значення молитві.

Уявімо, якби довелось побути в ролі міністра освіти, що  змінили  б в освітянській галузі?

Уже кілька останніх років, особливо після реорганізації школи з І-ІІІ ступенів у дев’ятирічку, я був би щасливим побувати в ролі міністра освіти (або принаймні очолити один із департаментів міністерства освіти). Адже, на жаль, з приходом до влади все нових-старих  політичних команд, жоден освітянин ані із стажем роботи, ані випускник ВНЗ, який розпочинає нести свою освітянську ношу, не свідчитиме про якісні та ефективні зміни, що йдуть йому на користь і робота педагога приносить йому бодай моральне (не кажучи вже про фінансове) задоволення! Навпаки, щоразу спілкуючись із педагогами (особливо тими, що мають сім’ї), бачу, що всі чекають літньої відпустки, але… не задля того, аби погрітися хоча б на березі рідного Озерського озера чи провести із сім’єю літній час. А  для швидшої поїздки до Польщі чи Фінляндії, щоб покращити своє фінансово-матеріальне становище. Ось тут і розумієш весь контраст вітчизняного реформування освітянської галузі, і як наслідок – дуже впевнено прямуємо до вигоряння вчителя як фахівця і як людини. І хоч подекуди запізно, проте я спробував би кардинально змінити взаємостосунки між освітнім трикутником «діти-батьки-вчителі», переглянув би нормативну базу щодо захисту вчительської честі і гідності (в тому числі і булінговий закон), вніс би зміни у порядок надання інклюзивних послуг, але найперше клопотав би про достойну оплату праці вчителя.

У «Фейсбуці» бачу: то згуртувались разом з односельчанами дорогу латати, то біля церкви територію облагороджувати. Дотримуєтесь правила: якщо хочеш змін – бери і роби?

Для згуртування навколо себе своїх односельчан і усіх, хто мене знає, ніколи не боюся брати відповідальність за ту чи іншу роботу, яка допомагає в розбудові нашого прекрасного, але часто ЗАБУТОГО, населеного пункту. Зокрема, три роки поспіль із кількома активістами власними зусиллями латаємо по кілька десятків сільських вулиць, на яких проживаємо. Результат не довготривалий, але ж приємно бодай хоч на якийсь час пройтися чи проїхатися рівнішою дорогою. Нещодавно із сусідом, який теж активно дбає про чистоту довкілля і добробут свого села, встановили вуличний ліхтар із сонячною батареєю, і як результат – щирі слова людської вдячності. А що більше потрібно людині за щиросердне, що йде з глибини душі і серця, «Дякую!».

Відношення до церкви і до релігії в цілому - це окрема тема, яка нині теж часто стоїть в центрі людських протистоянь та чвар. Я ж завдячую нашому старості і всім жителям та благодійникам, які власними зусиллями побудували храм Св. Великомучениці Параскеви-П’ятниці в центрі села, і усі бажаючі мають можливість відвідати це святе місце. Адже у свої 6-7 років я з мамою переважно пішки добиралися до траси (6 км), щоб потрапити на свято чи в неділю на богослужіння в Дубровицю. Сьогодні ж більшість жителів приходить в церкву лишень, коли «припіче». На мою ініціативу провести в храм опалення з будівництвом міні-котельні, погодилися парафіяни, і протягом року силами колядників та від пожертв односельчан на ці роботи витрачено близько 100 тис. грн. Для озеленення прицерковної території разом із дітками посадили 20 фруктових дерев, через кілька років і сам скуштую плоди своєї праці, і всі бажаючі поласують!

Маєте за плечима і немалий  депутатський досвід…

Як ми неодноразово переконувалися, навіть одиничні хороші ініціативи в освіті зразу ж гальмувалися або й зупинялися через відсутність достатньої командної підтримки або через політичну розбіжність в партійних кольорах. Тож багато що залежить від самих педагогів, наскільки вони активні у позашкільному, громадському житті. Будучи з 2002 року депутатом Лісівської сільської ради, очолюючи бюджетну комісію, при кожній можливості за наявності надлишкових коштів від перевиконання намагався переконувати голову і депутатів спрямувати їх на розвиток освітніх закладів Лісового та Озерська. Окрім цієї ділянки роботи, як депутат ініціював десятки звернень до гілок влади різних рівнів щодо капітального ремонту дороги Озерськ-Золоте. Разом з односельчанами клопочемо й до сих пір про хоч якийсь мобільний зв’язок та Інтернет. Скажу, що всі високопосадовці уважно слухають мої (наші) проблеми, але надзвичайно довго кожне із порушених питань перебуває на «вічному» контролі або «вічно» вивчається…

Вважаю, що робота депутата будь-якого рівня повинна повністю спрямовуватись на спілкування із простолюдом, співжиття проблемами виборців, часто треба й ногами тупцювати по владних кабінетах для досягнення позитивного рішення болючого питання своєї громади. Інакше, викликають огиду і зневагу дії тих обранців місцевого рівня, які німо і глухо лише піднімають руку в сесійній залі, і просто мучать себе своєю п’ятирічною депутатською «хворобою». Від їхньої бездіяльності страждає пересічний житель громади.

Що є найбільшою Вашою гордістю та найбільшим надбанням?

Найбільшою гордістю для мене є наша сім’я, а найбільшим  надбанням, безперечно, є наші дітки. Вони ж наша гордість, радість і сподівання!

Старший син не пішов вчительською стежкою батьків, обрав військовий  заклад.  У наш час – це сміливе рішення. Патріотизм – теж складова Вашого виховання?

Після закінчення 9 класу стояв вибір: або звичайний заклад середньої освіти, або з певним профілем. У виборі сина прямого втручання від нас, батьків, не було, це його абсолютне зважене рішення. Ми тільки підтримували його вибір. Як в майбутньому складеться його доля – покаже час, поки що вчителем він точно стати не мріє. Щодо патріотизму, то це слово настільки за останні роки знецінилося у своєму широкому розумінні, що просто хочеться в душі і серці любити свою державу, ініціювати і творити добрі справи на благо людей, молитися за мир та спокій наших громадян і шматок запашного хліба із українського борошна на столі в кожній домівці!

На роботі Ви керівник, а за ким останнє слово вдома?

З дружиною нещодавно святкували 17 річницю з дня весілля. За цей час кардинально змінився мій світогляд у вирішенні значущих для сім’ї питань:  з авторитарно-патріархального (на початку спільного сімейного життя) до демократичної співпраці між усіма членами, якщо говорити про сьогодення. З дружиною є деякі відмінності у поглядах на життя, але, як правило, ми в усьому намагаємося виступати як єдине ціле. Оскільки разом дуже активно ведемо здоровий спосіб життя, то змалечку залучаємо до спортивного дозвілля й наших дітей. Особливий етап у спортивних досягненнях переживали протягом останніх трьох років, коли постійно були лідерами зональних та призерами обласної спортивної гри «Сімейні перегони». Крім того, скільки себе пам’ятаємо, стільки граємо у волейбол, настільний теніс, шашки та шахи, адже «В здоровому тілі – здоровий дух»!

На порозі різдвяні свята, які святкові родинні традиції маєте?

Зі святкових родинних традицій в спадок передалося виходити на поріг і звати на Святвечір «Мороза» кутю їсти, на Щедрий вечір підв’язувати соломою із хлопчиками стебла плодових саджанців, на Великдень вмиватись в окремій посудині пасхальним яєчком (щоб бути красивими), а на перший день Різдва – трьома монетами (щоб бути здоровими).

Знаю, що ще один звичай  кілька років тому розпочали – купання в ополонці. Ще досі моржуєте на Водохреще?

Моржування – це вже, як теж своєрідне сімейне дійство. Під час проходження курсів в Рівному познайомився із колегою із Рокитного, який і допоміг мені перебороти зимово-льодяний страх та започаткувати цю знакову для села традицію 5 років тому.

У директора, голови великого сімейства завжди багато справ. Та й взагалі Ви активна різностороння  людина. Звідки черпаєте натхнення і сили?

Ви правильно підмітили, що аби кругом встигнути, потрібно чітко розподіляти свій час та алгоритмувати власні дії. Проте іноді потрібно за рахунок вільного часу (якого практично немає) або сімейного дозвілля виконати ту чи іншу справу, особливо, якщо це вимагає додаткової відповідальності і пунктуальності. Нерідко працюю у пізній вечірній (нічний) час, іноді змушений встати до співу перших півнів, але це все приносить в першу чергу моральний результат. Якщо сил не вистачає, то просто падаю на ліжко і в такому випадку навіть розірваний снаряд не розбудив би…

 

* Бліц-інтерв’ю

Цікаво, яким учнем був директор? Двієчником чи відмінником?

З 1 по 9 клас нагороджувався Похвальним листом  «За відмінні успіхи у навчанні та зразкову поведінку»;  педколедж закінчив без трійок, університет теж.

Які життєві уроки від своїх вчителів досі пам’ятаєте? Бо ж деякі слова педагогів назавжди закарбовуються у душі  учня…

Шкільні вчителі, особливо перша вчителька Надія Павлівна та класний керівник (згодом директор) Юлія Федорівна, завжди вчили добра і людяності, ці риси намагаюся зберегти і прищепити іншим.

Три речі, без яких неможливий Ваш  день.

Три речі, які щоденно повторюються: ранішня та вечірня молитва, спортивна розминка (перекладина), обійми для дружини та поцілунки для дітей.

Якби була можливість зустрітись і поспілкуватися з будь-якою людиною, хто б це був?

З великим бажанням поспілкувався б із президентами «Київстару», «Vodafone» або «Life», а ще з більшою користю пройшла б зустріч  із будь з ким з представництва Інтернет-провайдерів.

Які якості найбільше цінуєте в людях?

Щирість, доброту та  взаєморозуміння.

Чи є те, про що шкодуєте?

Ні за чим не жалкую, оскільки вважаю, що на все воля Божа, і що не трапилося б –  все потрібно пережити, зробити належні висновки і рухатись далі.

 

Дякую за розмову! Успіхів у наступному етапі конкурсу.

 

Спілкувалась Леся КОНДРАТИК.