Після п’яти інфарктів лікується... велоподорожами

 

Мандруючи «фейсбук»-просторами, все частіше впадали в око підбірки світлин Петра Макаренка у дубровицькій спільноті. Його фото поліських краєвидів заворожують. Іноді здається, що це не просто «зловлені» кадри природи, а майстерно вималювані картини. Захотілось познайомитись з людиною, котра вміє так по-особливому бачити світ довкола. Навіть через об’єктив камери. І Петро Семенович має чим подивувати. Чоловік пережив п’ять інфарктів, за три десятки літ здолав на велосипеді більше ста тисяч кілометрів, написав книгу про малу батьківщину та був консультантом для історичного фільму Бі-Бі-Сі.

Кураський пан програв сім’ю у карти

Петро Макаренко мешкає на Сарненщині, однак його родинне коріння проросло саме у нашому краї.

«Моє сьоме коліно по маминій лінії з Дубровиччини. Ще до відміни кріпосного права у середині 17 століття мій предок Яков Колдун служив кухарем у кураського пана. Той і програв у карти нашу родину пану з Бутейок. Так мої предки потрапили в це село, – розповідає про свій рід пан Петро. – Раніше Колдунів в Кураші було багато. Як жартували наші діди: «Ми чародейського роду». А зараз немає жодного. Я приїжджав сюди, бо цікавився історією. 

А по батьковій лінії – мій рід пішов від запорізьких козаків, яких після знищення Січі Катерина перекинула на Дон. Там народився мій батько. Вже потім потрапив на Західну Україну. Після війни залишився інвалідом, без ноги, але був чоловіком з «крепким» характером. Він єдиний у нашому селі ще в 1960-их носив вишиванку і розмовляв чистою українською мовою. До останнього не скорився партії і не пішов в комуністи. Спочатку займав посаду по земельних питаннях, а потім навчав бухгалтерів по селах. А мати працювала в колгоспі. Батьки жили чесно і по совісті. Чого навчали й нас –  сімох дітей. Досі керуюсь батьковою наукою – якщо чогось не знаєш, краще перевір і перепитай три рази, але не зроби дурниць». 

 

У «весільну подорож»… у тайгу

Любов до мандрів поселилась у душі Петра Семеновича ще змалку. Вона привела чоловіка до Київського топографічного технікуму після армії. Там він вирішив опановувати фах геодезиста – професію для романтиків, яким до вподоби мандрівне життя в експедиціях. Ночівля в палатці, вечеря біля вогнища і щодня перед очима все нові й нові горизонти... За два роки геодезичних розвідок пан Петро пройшов  пішим ходом  чимало областей України та Росії. Бувало, намотував полями по 30-40 кілометрів. Облазив всі вершини гір в Криму.

А долю зустрів в своєму ж селі. Якось приїхав до батьків і в клубі побачив красуню-незнайомку. Розпитав у хлопців – й нею виявилась сусідська дівчина Ліда, на п’ять років молодша. Поки вчився і служив, вона виросла – от спочатку й не признав. Через рік молодята побрались. Але на цьому мандрівне життя мого співрозмовника не закінчилось. Правда, вирушили «мандрувати» вже вдвох.

Петро Семенович звільнився з геодезичної експедиції і поїхав з молодою дружиною  у «весільну подорож»… в тайгу в Архангельську область. Туди вербували на лісорозробки, бо не вистачало робочих рук. А щоб заманити, виплачували «підйомні» 350 карбованців. Призначили молодят сучкорубами.  Умови проживання були екстремальними. «Попали ми в якусь колонію. Навколо –  «зеки» й ліс на сотні кілометрів», – згадує пан Петро. Тож вони  довго в тайзі не затримались. Кілька днів порубали сучки – і покинули.

Далі подружжя Макаренків опинилось у Стаханові на Луганщині. Згодом чоловік завербувався на роботу на Північ Росії. Тоді якраз за Полярним колом закладали місто Радужний. А коли облаштувався й отримав кімнату, забрав туди дружину.

 

Не скорився смерті після п’яти інфарктів

Через півтора року на чужині Петра Семеновича вперше серйозно підвело здоров’я. Серце й раніше «барахлило». А в один момент у 27 років геть підкачало. Попутками добирався за дві сотні кілометрів до лікарні. Але так і не дійшов – втратив свідомість і впав на дорозі. Його підібрали на вулиці в критичному стані. За вісім місяців в медзакладі переніс три інфаркти. Йому дали групу інвалідності і виписали. Ніхто й не сподівався, що пацієнт вичухається. Чоловік не мав сил ходити. Тому з дружиною одразу вирішив – їхати на батьківщину. Вдома і стіни лікують.

Та хвороба вперто не відступала. Через три роки у клініці Миколи Амосова у пана Петра стався ще один інфаркт. Тоді до нього в реанімацію два рази навідувався навіть сам Амосов. Аби подивитись на пацієнта, який після стількох інфарктів вижив та ще й намагається посміхатись. Хіба знаний кардіолог міг  уявити, що цей невгамовний чоловік не скориться смерті і вп’яте?  Три місяці тому мій співрозмовник знову пережив операцію на серці. 

Така вже натура у Петра Семеновича – якщо не помер, значить треба повноцінно жити. Аби не здатися в полон ані відчаю, ані хворобі, які міцно вчепилися за нього, чоловік став шукати різні оздоровчі методики. «Все, що можна, я перепробував», – говорить пан Петро. Від йоги та лікувального голодування до обливання холодною водою та тягання штанги. У хліві змайстрував різні тренажери. Туди й молодь приходила займатись. Зараз тим чоловікам по 40-50 років, а вони досі при нагоді згадують ці заняття. Але найбільше здоров’ю мого співрозмовника допоміг велосипед.

 

За шість днів доїхав на велосипеді до Москви

«Сарненський кардіолог якось мені порадив велосипедні прогулянки. Це динаміка і статика в одному. Тож для сердечників – найкращий варіант. Помаленьку починав з невеликих поїздок в Сарни та Степань. Згодом впорався з маршрутом до Рівного і назад, а потім подався й до Києва... За 35 років мандрівок  наїздив десь 110 тисяч кілометрів по різних містах та країнах. Щонайменше раз в рік вирушав у тривалі велосипедні подорожі. Весь інший час тренувався на коротших відстанях. Це не тільки фізична, а й психологічна розрядка. Тому завжди так тягне в дорогу. Вона розслабляє і заспокоює. Дорога – це рух вперед, символ духовності».

Велосипедний рекорд Петра Макаренка – мандрівка до Москви. Здолав її на «двоколісному» за шість днів. До такого ривка був готовий і добре натренований. За день проїжджав по 200-250 кілометрів. Ночував просто неба, за їжу слугували хліб і сало. Дорога видалась довгою і важкою – вітер в обличчя і п’ять днів дощ. «Добрався до Москви худий, як щупак», – пригадує пан Петро. «І воно було того варте?» – запитую.

«Звичайно варте, – без роздумів відповідає. – Багато чого побачив, з людьми познайомився. Заробляючи на білет назад, потрапив на роботу до лікаря Бориса Єльцина. А потім до маршала Радянського Союзу, друга Юрія Гагаріна. Любительські фотографії з космонавтом бачив. Люди цікаві, а розмови які».

А років десять тому вибрався з велосипедом невтомний мандрівник на Говерлу. Бо ж пообіцяв йому, що покаже Україну з найвищої точки. Дався цей гірський вояж чоловіку теж непросто. Тільки вдома усвідомив, в яку халепу міг потрапити.

«Що тоді робилося в горах, складно описати. Я тільки через три дні як приїхав, зрозумів, яким дурнем був. Запросто міг загинути разів три щонайменше. Був потоп, вода з гір стрімкими потоками збігала, звалюючи на своєму ходу дерева. Дощ, туман, шум. Гори ревіли. Аби з кимось поговорити, треба було кричати на вухо. Тоді не було страху, бо була ціль. Кілька днів там сидіти і чекати погоди я не мав можливості. Страх усвідомлення з’явився вдома. Ідеш з ровером над урвищем по тонкому карнизу, а внизу дерева з водою летять з шаленою швидкістю. Оце була велика глупість».

Бог вберіг пана Петра. І так було неодноразово. Якось одного року лелеки не давали їздити. Тільки мандрівник збирався рушати в путь, птахи кидались під колеса.

«За 35 років я такого не бачив, щоб пернаті летіли за півметра від землі, кидаючись під велосипед і ризикуючи на трасі життям. Потім знаючі люди підказали, що лелеки – символ дому. От вони й попереджали – сиди вдома і не вилазь. І я мусив на три роки відмовитись від подорожей».

Кожна поїздка як маленьке життя, з купою вражень і знайомств. Відвідавши стільки місць, подолавши стільки кілометрів, питаю, де ж моєму співрозмовнику найбільше сподобалось і куди ще мріялося б потрапити?

«В Дубровиці гарно. Біля костелу якось по-особливому спокійно і затишно. А щодо мрій. Я не в тому віці, щоб мріяти. Вже дивлюсь більш реально. Я кругом світу поїхав би, але для цього треба мати фінансові можливості і здоров’я».

Після перенесеного п’ятого інфаркту Петро Семенович поволі відновлює самопочуття. Для експерименту вже спробував проїхати за день 20 кілометрів. Планує в кінці червня зібрати групу і разом вирушити в пізнавальну мандрівку до Степаня, розказуючи про історію кожного відвіданого села.

 

Ідеального часу для фото треба дочекатися

Своїм дзвінком ентузіаста застала теж на велопрогулянці. В неділю з дружиною вибрався в ліс, аби «зловити» вдалий кадр. І яке було моє здивування, коли дізналась, що фотографує він не суперсучасною технікою, а звичайним телефоном чи старенькою «мильничкою».  Секрет у майстерності, напрацьованій роками.

«Фотографування мені полюбилось давно. Ще на початку 70-х у нас з’явився перший фотоапарат. У ті роки він був диковинкою. Знову повернувся до цього заняття вже на пенсії. І ось більше двох десятків років цим займаюсь. Часу вистачає трохи розгледіти цей світ».

Ніколи людина не перестане дивуватися красі природи, ми все ж таки єдині з нею, не зважаючи на всі спроби відгородитися стінами та технікою. Своїми знімками Петро Семенович допомагає помітити, скільки насправді прекрасного навколо. У суєті та біганині не завжди є час це самим розгледіти.

«Мені подобається, коли всі фактори для хорошого кадру співпадають. Буває, дивишся довкола і світ здається таким маленьким, стиснутим, що фото немає сенсу робити. А через годину на тому ж місці світ видається безмежним. І куди об’єктив не поверни, все буде гарно. На це впливає багато моментів – вологість повітря, вітер, кут сонячних променів, небо...Ще плюс власні відчуття та інтуїція. Я якось п’ять разів їздив одну церкву фотографувати. І стільки ж вертався ні з чим, бо поки доберешся, вже небо не те і вологість повітря не така. Ідеального часу треба дочекатися. Вичисляти такі моменти і «ловити» їх на камеру – це якраз і цікаво», – розповідає фотограф про свої секрети.

«Ми повинні знати, хто ми»

А ще Петро Семенович багато років захоплюється дослідженням історії України та минувшини рідного краю. Він видав збірку історичних нарисів про своє село Бутейки та склав словник місцевої говірки. На черзі – книга про історію Полісся. Задля її написання краєзнавець мандрував поліськими селами і записував спогади старожилів. Бо ж переконаний, що ми повинні знати, хто ми є.

Вдома у пана Петра було чимало істориків з Рівного, Луцька, Києва, Москви, Варшави. Якось його запрошували навіть як консультанта для документального фільму. Британська телекомпанія Бі-Бі-Сі знімала історичну стрічку про україно-польський конфлікт «Мій друг – ворог». Фільм був перекладений на багато мов і показаний в багатьох країнах. Але не в Україні. Пан Петро був розчарований цією роботою. Каже, англійці «перекрутили» факти та свідчення.

Про Петра Семеновича можна розповідати  ще багато. Він – автор передач на радіо «Полісся», тато та дідусь, вправний газда. Маючи групу інвалідності, свого часу бувало працював на чотирьох роботах, з дружиною давав раду чималому господарству. А головне – невтомний оптиміст, який впевнений, що життя треба сприймати таким, як воно є. Ніколи не жалітись і не нити. Бо що б не трапилось – все на краще. Розмова з такими людьми надихає і засідає в пам’яті надовго.

Леся КОНДРАТИК.