У потязі

Не сплю. Реву. Уже години зо дві. Аж в очах ріже і скроні печуть. Час від часу тулю до щік долоні, які недавно цілувала бабуся з сусіднього купе – і нова хвиля нечутного ридання товче мною об сіру укрзалізничну білизну…

Їхати потягом для мене – відпочинок. Засинаю миттю під це заспокійливе тутух-тутух, колих-колих і майже не розплющую очей до кінцевої. Знайомлюся з подорожніми радше для годиться, а не щоб потеревенити. Сьогодні, зверху наді мною, їде полковник у відставці Фьодор Ільїч. Не знаю, як стріляв зі свого пеема, а от сірими очицями з-під кошлатих брів пуляє дай Боже. Вистачило якихось п’яти хвилин розмови й одного продекламованого вірша Єсєніна, щоби дама в оксамитовому спортивному костюмі кольору бордо заламувала від захвату руки і млосно мружилася. Навпроти мене розмістився пан Іван, із яким ми вже встигли посваритися. Поки я несла постіль, він підняв полицю й пакував свої сумки поверх моїх. Аби ж попросив – ні. То і я поступитися – ні.

Старенький їхав до внуків у Сімферополь. Віз гостинці. Зокрема банку кислих огірків. Від спеки їй зірвало дах, і розсіл вільно розтікся запилюженою підлогою, обіймаючи зелену килимову доріжку. Власне я й прокинулася, коли провідниця витягувала її в коридор. Допоки в купе наводили лад, я стала біля вікна й роздивлялася краєвиди, що втікали в ранній зимовий вечір. Фьодор Ільїч, хвацько закинувши ногу за ногу й обіпершись плечем об стінку, з ностальгійними нотками в голосі почав оповідати, как хараша Сібірь-матушка.

– То ви додому через Крим? – питаю, ніби вже забула, що представлявся корєнним ковєльчаніном.

– Куда дадому?

– Ну, в Сібірь-матушку.

– Нєт. Я в Ковєлє живу.

– А так гарно розповідаєте – як про рідний дім.

Полковник таки всік іронію в голосі, крекнув, поправив сиві вуса й  зайшов у купе.

Окрім мене й бабусечки, що сиділа на відкидному стільчику й розгублено посміхалася, в коридорі вже нікого не було.

– Ви до Криму чи ближче? – звернулася я, підходячи.

Обличчя бабуні засяяло.

– До дочки в Сімферополь їду. А ви?

– І я до дочки. У Джанкой.

А потім несподівано для самої себе:

– Ходімте зі мною, повечеряєте. Будь ласка. Не люблю наодинці їсти.

– Що ви, що ви! – замахала вона руками. – Я маю чим перекусити.

– Та певно, що маєте. Ходімте, справді, одній шматок у горло не полізе.

– А ви хіба ж сама їдете? І що ж у вас таке є, що так мене припрошуєте?

– Везу своїм вудженину домашню: сало, м’ясо, ковбаси. І кров’янка є, і салтисон. Отого всього потроху собі в дорогу й нарізала. Ще й калганівочки налила! – змовницьки підморгую й подаю руку.

– Мене баба Катя звати, – каже підводячись.

– А мене – Тамара, – відчиняю купе і запрошую гостю.

Баба Катя сідає на край полиці. Я лаштую вечерю й за неквапливою балачкою розглядаю співрозмовницю. Невисока, худюсінька, у жовтій хустці, зав’язаній під бороду. Укладені долонька в долоньку руки лежать на сірій в ялинку спідниці. Благенький гольф оприявнює відстовбурчені лопатки на згорбленій спині. На хвилю здається, що там крила. Старечі й полинялі. Але ж колись літали…

– Підсідайте ближче, – відганяю помахом голови думки, одночасно припрошуючи бабуню до столу. Подаю наперстковий келішок із нержавійки. – Ну, за знайомство!

– Будьмо здорові!

За мить вона легенько б’є себе в груди кулачком, із усмішкою промовляючи, що в хорошого господаря й горілка хороша. Я пропоную наїдки, коротко повідаю, хто вчив мене кулінарних премудростей, а до чого й сама додумалася. Моя гостя все менше й менше говорить. Жує і майже не підіймає очей. Світло на її обличчі заступає сум.

– Щось не так? – питаю стривожено.

Відповідь хоче чути й пан Іван, бо підводиться – а видавалося, що спав – і повертається до нас обличчям. Але баба Катя не бачить. Хапає мої долоні й, перемішуючи слова з поцілунками, починає дякувати. Миттєве заціпеніння минає, я вириваю руки й притискаю стареньку до себе. Плачемо вдвох. Сусід злякано розвертається до стіни.

– Господь із вами! Що сталося? Я щось не те сказала?

– Моя Тамарочко, моя дитиночко… Я так їла востаннє сорок п’ятого в Німеччині. У бюргера, на якого працювала…

Я не бачу, як дивиться на нас полковник, але відчуваю потилицею. Горішня полиця зарипіла, на ній невдоволено кахикнули.

Не знаючи що сказати, просто гладжу бабусину спину. За якийсь час баба Катя м’яко випростується з обіймів. Знімає хустку – до вечора в купе стало спекотно – і кладе на коліна.

– Нас забрали на роботу літом сорок другого, – рівняє квітчасті краї і нарешті знову дивиться відкрито. – Мене й батька. Удома залишалися матір і двоє менших братів. А ще баба Катя. На честь її й мене назвали. Баба осліпла ще до мого народження. То таке щось в роду. Бо й батько погано бачив. Його навіть совіти на війну не взяли. А німці забрали. Сказали, що гної з корівників викидати зможе. Воно потім так і вийшло. З коровами спав, з коровами й їв.

На вокзал нас проводила моя подружка з медучилища. У сорок першому ми саме закінчили перший курс. Нюся була мені за сестру. Її в Німеччину не погнали, бо мати лежача. Ото стоїмо, а довкола плач такий, шум, поліцаї шварготять. Кажу Нюсі: «Якщо можна буде писати – напишу!» – І полізла за батьком у вагон. Скажу тобі – пісьма доходили. На два навіть відповідь получила. І з дому приходили. А потім нічого. Я й перестала посилати.

Всю дорогу думала, що мені дуже пощастило: я не сама, я з батьком. Одне одному підсобимо, раптом що. Нас везли через Білорусь, через Польщу. Часто ночами наш состав простоював на станціях. Їхали здебільшого вдень.

У містечко, де я потім прожила три роки, нас привезли надвечір. У мощеному дворі комендатури – яблуку ніде впасти. Поліцай зі списком у руках називає фамілію – і тут же наймита забирає бюргер. Або й не одного. Мені так хотілося, щоб ми попали в одну сім’ю! Тож коли почула своє ім’я і підходила до опасистого німця років сорока – сорока п’яти, мовчки молила Бога, щоб той чоловік не рушив з місця. Може, йому й батька дадуть. Але щойно наблизилася – розвернувся і рушив до воріт. Сказав, щоб ішла за ним. Я розплакалася й кинулася батькові на шию. На нас відразу ж налетіли солдати. Розтягнули.

– Ну, вам же вдалося його знайти? – питаюся з надією.

– Так. Уже на завтра моя хазяйка дала мені папірчик з адресою, куди його розприділили на роботу. Вивела на город і показала рукою, де та ферма.

Якщо по прямій через луг – кілометрів зо два, не більше. Я потім так і ходила. Батькові дуже не пощастило з бюргером. Наймитів тримав у бараці, гіршому за хлів. Узимку доводилося біля худоби спати, інакше б замерз. Годував як свиней. Свиньми й називав.

Я ж навпаки – попала до таких людей, що згадую досі. Жити так, як жила у них, не довелося вже ніколи. У теплі, достатку, спокої. Фрау Грета ставилася до мене як до подружки. Хоч добре старшою була. Не пригадаю й одного разочку, щоб приїхала з покупками й мені нічого не привезла. Собі сукню – мені сукню. Собі пальто – мені пальто. А більйо яке натільне, які ліфики, – баба Катя при цих словах стишує голос і коситься на сусідню полицю, а потім продовжує: – Так вийшло, що ноги у нас були одного розміру, то обувка хіба кольором різнилася. Пам’ятаю, на їхню паску, першу, яку там святкувала, фрау вбрала мене у все новісіньке – сукенку, пальто, капелюшик, пальчатки. Наскладала повну корзину вудженини, отакої, як ти мене вгощаєш, пирогів і каже, щоб ішла до батька, хай побачить, яку красуню має. А я вийшла на поріг, подивилася на свої замшеві черевички на шнурочках і так стало шкода їх бити по тій польовій дорозі. Зняла скоренько, загорнула в шматину й поклала зверху. Взула галошики, в яких по двору ходила, і гайда через луг. На початку села перевзулася. Батько як побачив мене – розплакався. Сидів поруч, гладив рукав синього пальта й дякував Богу, що послав мені таких господарів. З їхньої доброї волі майже щонеділі мав смачну їжу. Було, й одежина перепадала.

– Вони вас щотижня до нього відпускали, ще й продукти давали?

– У неділю я мала вихідний. Могла робити, що хочу. Але завше після сніданку бігла до батька й була з ним до вечора. Фрау збирала наїдки в корзину, сама я ніколи не брала, й проводила мене за поріг. Як зараз бачу її на ґанку, охайно заплетену, русяві коси викладені коронкою на голові, у рожевій сорочці, темно-синій спідниці й фартушку. Ох ті фартушки! – баба Катя сплескує руками, очі спалахують теплим світлом. – Скільки вже їх у неї було! Які вже ж гарні! І такі простенькі, що на пояс припинаються. І такі, що через шию. І як ото наші діти в школу ходили. І всі з вишитими квіточками, з мережками і обов’язково з кишеньками. Дуже я їх любила. Ото припнеш – і зразу якось святково стає. Фрау не дозволяла ходити в заплямлених. Бувало за день і два, і три міняла. А з нас двох? Стану до прання, то здається, що половина – ті самі фартушки. Потім покрохмалю, напрасую – краса! А в крохмаль наливали всякі есенції пахущі. Ой, а про що то я починала повідати, що ти питала?

– Що до батька щотижня ходили.

– А, ну-ну. Ходила. І не тільки до батька. Іноді навідувала ще нашого сусіда по вулиці. Він працював у бюргера, що ставки з рибою тримав. То від батькової ферми ще десь кілометрів зо два. Бувала нечасто. Може, раз на місяць. Іноді він забігав, коли приїжджав із хазяїном у місто. Спершу жалівся, що важко. Німецької не знав (а я в школі на тверду п’ятірку відповідала, то скоро навчилася по-їхньому шварготати), ще сам такий натуристий по характеру, то все думав, як утекти додому. Але потім таки потроху почав говорити. А ще щось таке придумав у коптінні риби, що бюргер через трохи поставив його помічником начальника цеху. А в того начальника була дочка Кеті, як я Катя. То він хвалився, що вони зустрічаються і що її батько не проти.

– Він повернувся додому після війни?

– Та де! Виїхав із тою сім’єю, як фронт вертався. Приїжджав із сином здоровенною чорною машиною на гробки в дев’яносто третьому чи четвертому. Ми якраз на могилках були – то бачилися. Казав, що має трьох синів, великий будинок, що так і коптить рибу. Але вже свою.

– Виходить, тільки вашому батькові не пощастило з господарями.

– Ох і не кажи. Якось прийшла, а він мене зустрічає недалеко від ферми в полі й весь труситься. Виявляється, син бюргера приїхав з фронту у відпустку, напився й застрелив наймита. Я в сльози, біжу назад до свого й, заплакана, захекана, падаю перед ним на коліна. Прошу, щоб батька врятував. А вже ж просила раз, ще на початку. Мені тоді пояснили, що їхній сім’ї належиться один працівник, і вони його мають – мене. І цього разу господар відмовив. Правда, заспокоїв тим, що ми скоро, якщо схочемо, повернемося додому, бо Німечинна програла війну.

– Ви, певно, зраділи.

– Що тобі сказати, дитя моє дороге, – співрозмовниця замокла на мить, але озвалася полиця над нами – рипнула. – І молода ж була, а відчувала, що такого добра вдома й близько не буде. Бачила ж, що їли, як одягалися, що в хатах було у них і у нас.А от батько дуже радів. Із кожною вісточкою, що фронт наближається – аж молодшав.

Я добре пам’ятаю той день, коли виїжджали мої хазяї. Я допомагала збирати речі. Дивувалася, що вони так мало беруть. Навіть якщо й планують повернутися – треба грузити все, бо раптом який злодій влізе. Тим більше, що я повертаюся додому.

Злодій… То була армія злодіїв. Побачила те потім, а тоді: «Наживемо», – сказала Грета і якось сумно глянула мені у вічі. Ще раз запитала: «А, може, все ж з нами?» Я похитала головою, а вона: «Можеш брати все. І не зачиняй ні дверей, ні вікон, щоб не ламали й не били, як грабуватимуть.» Потім мовчки зняла золоті сережки й ланцюжок з шиї й поклала мені в руку.

Поки батька чекала – а він чомусь боявся лишати хазяїв, які все ніяк не виїжджали – потроху збирала речі. Насамперед винесла з кімнати фрау Грети швейну машину. Я так зраділа, що вона її з собою не забрала. Поскладала кухонне начиння. Позв’язувала окремо виделки, ложки й ножі. Запакувала улюблений синій чайний сервіз. У відріз оксамиту, з якого так і не пошили празникової сукенки, вгорнула годинник. Я завше завмирала перед ним, коли прибирала. Мисливці з обох боків опиралися на золотий циферблат, а біля них лежали захекані хорти і впольований олень. Відібрала білизну. Поскладала фартушки. От не могла їх не взяти, хоч і розуміла, що вдома пошию не гірші. Тинялася по хаті й раз у раз виходила подивитися, чи не йде через поле батько. Не йшов. А вибухи чулися все ближче. Небо гуло від самольотів. Всі вони летіли на Берлін. Нас не бомбили, але в якийсь день кілька снарядів таки упало. Вибухнула електростанція. Ми залишилися без світла.

Тривога і страх наростали. Якось Оля, дівчина з Гродно, працювала неподалік, вскочила до хати на мить і радісно закричала, що сьогодні вже будуть наші. Я поволі відчинила всі вікна, дверей теж не замикала. Чомусь захотілося сховатися. Щоб якось себе розважити, надумала помити підлогу. Набрала води у відро, поставила в коридорі, але шматини так і не намочила.

Того вечора у будинку не горіла жодна свічка. Сутінки розривали спалахи вибухів. Я сиділа в закутку між буфетом і стіною, дивилася, як тріпочеться на протязі білесенька кухонна фіранка. Сльози ринули потоком. Так мені стало себе шкода! І батько не йде. Може, вже й на світі білому нема. Заголосила з розпуки й відразу ж замовкла, бо почула, як грюкнули вхідні двері. У коридорі хтось перечепився через відро, упав і матюкнувся. Я втиснулася у стіну. Хата наповнилася чоловічими голосами. Їх було троє чи четверо. Бігали кімнатами з ліхтариками. Вже за мить один з них сліпив мені очі.

– Wer bist du? Gibt es deutsche Soldaten?*

Від страху мені відібрало мову.

– То моя дочка! – почула з глибини кімнати.

Відштовхнувши солдата, захлинаючись плачем, я кинулася до батька.

Він ледве мене заспокоїв. Поговорив з тими чоловіками. То вже були наші. Розпитав, як нам краще вертатися.

Я довго не могла заснути. Батько все повторював, що треба, бо завтра в дорогу. Вибухи продовжувалися, чулися автоматні черги. Звідкись долинали звуки грамофона. Подумала, що це вже я таки сплю і мені сниться те німецьке танго. Ще снилася баба Катя. Ніби стоїть коло нас і показує, куди нам додому йти. Я кажу – ми знаємо, нам сказали. А вона нас все з двору виштовхує, рукою на дорогу махає. А потім як закричить «Памагітє!». Я, як отой Ванька-встанька, сіла на матраці, очі тру, вслухаюся у ніч. Батько знову мене вклав спати.

Заледве розвидніло – ми повантажили зібране мною добро в тачку й дитячий возик і рушили на Схід. Минаючи Олин будинок, побачила двері настіж. Кажу батькові – забіжу, попрощаюся. Саму не пустив, пішов попереду. Зайшли. Усе догори дном. На кухонному столі грамофон, довкола порожні пляшки з-під шнапсу і тушонки. Скрізь недопалки і бруд. Я гукнула Олю. Тиша. Повернулася і побачила, що батько стоїть у дальньому кутку коридору навпроти відчинених дверей. Підходжу ближче, вже видно закривавлені ноги. І тут батько різко розвертається й відштовхує мене. Я впала навзнак. Потім ухопив за руку, допоміг підвестися й поволік геть. Кричав, що Оля, певно, вже вчора пішла…

У купе запала тиша. Коридором пройшла провідниця. Припрошувала брати чай.

– Невже в такій духоті комусь чаю хочеться? – стенула плечима баба

Катя і, відтягнувши на шиї гольф, дмухнула в пазуху.

– Справді, навіщо так кочегарити? Ви ж, певно, пити хочете! У мене узвар є!

– А чого в тебе нема? – тихенько засміялася моя гостя.

Тепер я з усмішкою стенула плечима.

– То як ви додому добралися? Уявляю, як тішилися ваші рідні. Ще й подарунків яких навезли.

– Дитино, які подарунки? Прийшли через два місяці голі й босі.

Солдатня все повідбирала. Божечку, навіть фартушками не погребували! Дещо, правда, сама віддала. Як от сережки подаровані фрау Гретою. За них хірург польового шпиталю погодився прооперувати батька – його апендицит прихопив, ледве врятували. А вже ланцюжком розплатилася, щоб на поїзд санітарний узяли.

– Ви всьо врьотє! – зверху знову зарипіло, і мало не перед самісіньким бабиним носом повисли полковникові ноги. Ще мить – і він уже стояв на підлозі.

– Це ви, комуняки, все життя брешете, – пан Іван, видно, так і не заснув.

– Моєму братові теж довелося працювати на німців. Його, правда, не жалували, як цю пані, але й не знущалися. І йому теж господар подарував дещо – столярні інструменти. То за них двоє армійців так посварилися, що один другому ногу прострелив!

– Пака кто-то с фашистамі ваєвал – коє-кто ім жопи падтірал!

– Воювали. Аякже. Я, наприклад, – відкинув покривало і дістав протез. – Хоч одна тепер не мерзне. Ох, а як мерзли обидві зимою сорок четвертого!

– Бандеравци нєдабітиє! – полковник вискочив із купе.

Пан Іван мовчки поклав протез назад під покривало і знову відвернувся до стіни. Мені стало нестерпно соромно перед ним за ті дурні сумки. Двері різко розчахнулися. Це Фьодор Ільїч вернувся. Шумно виволік свою валізу, забрав взуття, водичку зі столу й вийшов геть. Баба Катя сиділа принишкла, аж зменшилася вдвічі.

– Ох, Божечку, Божечку… Бабо, бабо, таку бучу спричинила… Піду я, дитино, ох, піду.

– І геть нема чого йти. Особливо тепер. Нате-но, пробуйте мого рогалика. Ви так і не розповіли, як вас удома зустріли.

– А що дома? Бабу Катю ми вже не застали. Рівно два місяці нас не дочекалася. Середній брат пішов у партизани й загинув. А менший – нічого. Вивчився на електрика, завербувався в Сибір на стройки й понині там живе. Приїжджав минулого літа.

– А ваша подружка?

– Нюся? О, тій довелося пережити ще більшу біду, ніж нам із батьком.

– Її все ж погнали в Німеччину?

– Ні-ні. Коли знову повернулися наші війська, почали розпитувати, хто де: хто в армії, хто в партизанах, кого німці на роботи забрали. До Нюсі ж вчепилися, що вона, медсестра, не пішла на фронт, і засудили до семи років виправних робіт на шахтах.

– Яка медсестра? Ви ж казали, що в сорок першому тільки перший курс закінчили.

– Так, але того ніхто й слухати не хотів. Як і про хвору матір. Поки дочка з копанок вугілля тягала, мати померла в будинку пристарілих. Нюся жалілася, що й могили не знайшла.

Ми зустрілися з нею через років п’ятнадцять чи й більше. Якраз була ота мода на коротенькі сукенки, спідниці. Я поїхала в обласну лікарню з Ваською, найменшим своїм. Сидимо в парку, чекаємо аналізів. Глядь – жінка йде, і такі в неї коліна страшні. Якісь синьо-чорні, потовчені, в ямках. Дивлюся – очей не зводжу. А ті ноги взяли й зупинилися переді мною. Піднімаю голову, самій же так соромно стало, що витріщалася, геть по вуха почервоніла, а до мене Нюська всміхається.

– Що, – каже, – страшнючі? Повір, були ще гірші.

Вони у тих копанках на колінах і ліктях повзали. То не такі шахти, як ти собі думаєш. Справжні нори. І чим ті коліна не обмотаєш – до вечора саме лахміття. Казала – кротом прожила п’ять років. На останні два пустили в звичайний забій з нормальними молотком і киркою. Стало легше.

Довчитися в медичному Нюсі вже не дозволили. Як і мені. Проробили обидві санітарками. Вона в обласній, а я в нашій залізничній.

– Полковник знову б репетував, що ви всьо врьотє, – звела я очі на горішню полицю. – То ви з сином зараз, а до дочки в гості їдете? Чи ще самі вправляєтеся?

– У мене дві дочки. З Галею живу, а в Сімферополь, до старшої Світлани, їжджу двічі на рік, по проїзних. Вона трошки заможніша. То які свята великі – у неї гостюю. Усе ж Галі на одного рота менше. Сваха сімферопольська все каже, щоб лишалася у них назавше – місця в квартирі всім стане, чотири кімнати, як не як. А я на тих поверхах не можу. У нас хоч хатка маленька, але своя, на землі. Біда, що зять алкоголік. Куди не піде на роботу – скрізь женуть. А моєї пенсії і зарплатні медсестри на що хватить?

Отак, буває, сиджу і думаю: після війни пару років жили впроголодь – ну, то зрозуміло чого. Потім діти пішли, батьки на руках старі – теж не розкошували. На хату нову почали збиватися, бо барак залізничний на ладан дихав, а начальство лише обіцянками годувало. Знову не густо. Ото й лишаються три неповних німецьких роки, коли була сита й вбрана гарно, спала в теплі й не боялася, що стеля на голову впаде.

– То, може, хоч синові вашому пощастило?

– Пощастило. Не бачить, як ми бідуємо. Його балкою на смерть привалило, як хату будували.

«Язиче, язиче! Тебе лихо смиче...», – умить пролетіло в моїй голові, а всередині запекло немилосердно.

Гостя ж рівно вела далі:

– Я то думала, що він в армії загине. На проводах у двір забрела якась жінка й почала кричати, що прийшла з покійником прощатися. Як те почула – зомліла, водою відливали. З таким тяжким серцем відпускала свого Васька, хоч ляж тай сама вмри. Рік відслужив, приїхав у відпустку. А ми вже й хату збираємося накривати. Радість така. Поліз наверх подивитися, як крокви закріплені. Подивився.

На останніх словах баба Катя вправно накидає на голову хустину, зав’язує. Звичними рухами ховає сиві пасма.

– Дякую тобі, дитино, за гостину, за розмову. Піду, пізно вже. Ти плачеш чи що?

– Вибачте, я не знала… Як все… – мої плечі дрібно тремтять.

– Заспокойся, дурненька, бач, я не плачу. Що ж зробиш?.. Доля така…

* Ти хто? Німецькі солдати є?

Олена Лотоцька, Крупове-Львів.