СВІЙ – СЕРЕД ЧУЖИХ, ЧУЖИЙ – СЕРЕД СВОЇХ:

як відбувався масштабний обмін українців та поляків

 

6 травня 1947 року – у Варшаві уряди УРСР і Польщі підписали протоколи щодо закінчення репатріації українського населення з території Польщі в Українську РСР та польських громадян із території УРСР – до Польщі.

А розпочалося все 9 вересня 1944-го – 77 років тому – коли в польському місті Люблін підписали документ, який визначив долі близько 1,3 мільйона людей.

Документ називався «Угода між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР». Цей польський комітет був щойно утворений у Москві – його визнавав за уряд Польщі хіба що Кремль. Тобто підписана угода насправді мала сумнівну легітимність. З українського боку підпис поставив прем’єр Микита Хрущов, з польського – голова комітету Едвард Осубка-Моравський.

Йшлося про обмін населенням: з Польщі в УРСР мали переселити «всіх громадян української, білоруської, російської і русинської національностей», а в зворотному напрямку – «всіх поляків і євреїв, що перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 року».

У перших трьох абзацах першої статті тричі наголошувалося, що йдеться про добровільний переїзд людей. Наприклад: «Евакуації підлягають лише ті, хто виявив своє бажання», або «Евакуація є добровільною, і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо».

Насправді добровільно переїжджали лише протягом першого року – до кінця серпня 1945-го. Далі людей «переселяли» регулярна армія, внутрішні війська та органи безпеки.

Голодні й принижені

У моїй рідній Орв’яниці мешкає декілька родин, чиї батьки пережили репатріацію. Шанований лікар Микола Дацько, батька якого переселили з Польщі, наводить його спогади: поки їх родину перевозили з Польщі, виділений їм будинок спалили. Добре, приютили в своєму інші польські репатріанти Шмигельські. Так й ютилися дві великі родини в одному домі. Становище вигнанців було тяжким не тільки через житлові умови.

Людям, пише нарком держбезпеки УРСР, «до сих пор не возвращено продовольствие и имущество, сданное ими воинским частям Красной армии по месту их прежнего жительства. Это обстоятельство, а также несвоевременная выдача хлебопродуктов в счёт трудодней, выработанных ими в колхозах, и отсутствие у большинства из них приусадебных участков усугубляет положение, в котором находятся многие переселенцы».

До напівголодного існування додалося вороже ставлення з боку місцевого населення. Це зараз вже нащадки переселенців міцно врослися в наше Полісся. А їх батькам та дідам було ой як несолодко.

«Будет подвергнут аресту»

Замість усунути причини незадоволення людей (а з рапортів держбезпеки видно, що керівництво країни знає і про тяжку ситуацію, і про її причини), починається пошук серед переселенців «підбурювачів-куркулів». Їх швидко «знаходять».

«Виявили» навіть цілі антирадянські групи, які «систематически проводили разложенческую работу среди переселенцев, призывая их к возвращению в Польшу». І не тільки розкладали-закликали, але й «высказывали террористические намерения в отношении партийно-советского актива».

Терористичні наміри – це розстріл.

По той бік

А що ж відбувалося в цей час на території Польщі, куди намагалися повернутися вигнанці? Там у січні 1946-го почався заключний етап переселення – примусовий.

Адже добровільно їхати в УРСР більше ніхто не хотів.

На території, які підлягали «зачищенню», ввели війська – 3-тю, 8-му та 9-ту дивізії польської піхоти, 14-й та 18-й піхотні полки, прикордонні формування, підрозділи міліції та держбезпеки. Хто пам’ятає колишні радянські фільми, то можливо пригадає одну із серій «героїади» про радянсько-польський кордон. Звісно, там уродженці Польщі, що намагалися правдами і неправдами повернутися назад, змальовувалися підступними провокаторами. Червона історія наскрізь просякнута містифікаціями…

Українці, намагаючись уникнути лихої долі, справді тікали в ліси чи сусідню Словаччину, записувалися поляками тощо. Пощастило небагатьом…

Насильницька депортація відзначалася надзвичайною жорстокістю, спротивом людей, сутичками з військовиками, жертвами з боку цивільного українського населення. Селянам давали дві години на збори. Це пекло тривало до червня 1946-го.

Нарешті 6 травня 1947 року українська та польська сторони підписали Підсумковий протокол, брехливо заявивши, що переселення відбулося в атмосфері порозуміння та згоди…

Протягом неповних двох років з Польщі виселили до України 482 109 людей, або 122 454 родини.

Людмила РОДІНА.